Еволюція прав дітей з обмеженими можливостями

Відношення до людини з ознаками інвалідності в різні епохи, починаючи від повного їх несприйняття та до визнання їх рівних прав з суспільством. Аналіз міжнародних нормативних актів, що стосуються прав дорослих осіб та дітей з обмеженими можливостями.

Рубрика Государство и право
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 01.12.2017
Размер файла 21,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет внутрішніх справ

ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

H.O. Ніколаєнко

Анотація

Розглядається історико-правовий аспект появи, становлення та розвитку прав дітей з обмеженими можливостями, починаючи від повного несприйняття дітей з вадами розвитку та до визнання їх рівних прав з суспільством. Проведено стислий аналіз письмових свідоцтв та нормативних актів різних країн, які відображають становище у суспільстві дорослих осіб та дітей з обмеженими можливостями.

Ключові слова: дитина, права, дитина з обмеженими можливостями, інвалідність, дискримінація, поява та становлення прав.

Стаття 3 Конституції України визнає людину найвищою соціальною цінністю [1], а її права - пріоритетними у державній та соціальній політиці. Зрозуміло, що це стосується всіх верств населення України, в тому числі й дітей з обмеженими можливостями.

Права будь-якої категорії осіб, якщо вони не є більшістю у суспільстві, проходять певні етапи - поява, розвиток, становленням. Не досліджуючи історичних етапів розвитку того чи іншого процесу, неможливо скласти повну картину самого явища. Це, зокрема, стосується і прав дітей з обмеженими можливостями, які дотепер не були виокремленні та розглянуті з історико-правової точки зору. Здебільшого науковим інтересом правознавців були охоплені історичні передумови становлення прав людини взагалі та рідше - прав дитини. Але залишається питання - чи завжди ставлення до людей, які відрізнялися від більшості через особливості розвитку, поведінки, сприйняття реальності було таким, як сьогодні?

Не можна сказати, що науковці інших галузей науки не цікавилися історією виникнення та розвитку суспільних відносин, пов'язаних з правами осіб з обмеженими можливостями взагалі та дітей зокрема. Так, педагоги-олігофренологи України, Росії та Білорусі М.М. Малофєєв, X. Замський, А.І. Д'ячков, А.В. Феоктистова, Н.В. Назарова, Г.М. Пенін, М.М. Рубинштейн, І.М. Бобла, І.Ю. Макавчик тощо у своїх наукових роботах торкалися питань історії розвитку спеціальної педагогіки та досліджували життя, побут та ставлення суспільства до дітей з обмеженими можливостями. Але з точки зору юриспруденції, становлення та розвитку саме прав дитини з обмеженими можливостями ця проблема достатньо досліджена не була, що і є метою статті.

З самого початку існування людства були особи, які потребували особливої уваги інших членів суспільства. Це діти, особи похилого віку, люди, які мали проблеми зі здоров'ям або набули ознаки інвалідності від народження чи пізніше, в результаті боротьби за виживання. Можливо, у первісному суспільстві в умовах природного відбору такі люди здебільшого гинули, але пізніше, коли цивілізація досягла певного рівня, ставлення до них поступово змінювалося.

Першою письмово зафіксованою згадкою про людей з ознаками інвалідності можна вважати єгипетський папірус Еберс (Ebers, 1550 р. до н.е.), який базується на ще більш давньому руко писі лікаря Імхотепа (3000 р. до н.е.). Але ці дані містять здебільшого медично-прикладний характер, з якого важко судити про становище таких осіб у Єгипті. В той же час, можна вважати, що якщо на той час були спроби їх лікування, то ними піклувалися та намагалися допомогти. Цікаво, що розумово відсталі діти у Давньому Єгипті були під захистом Осириса, бога відродження та царя загробного світу, а глухі не були об'єктом уваги ані лікарів ані релігії та суспільства [2, с.15] через невизначені причини.

Пізніше Аристотель, вихователь Олександра Македонського, говорив про негативний вплив фізичних недоліків на розумовий розвиток дитини та наголошує: «Нехай діє той закон, що жодної каліки дитини годувати не слід» [3, с.7]. Цей же принцип підтримується і у Спарті, де сповідується політика здорового тіла й розуму. Дітей після народження прийнято було нести до ради найстарших (лесха), де її оглядали та вирішували - чи має вона право жити дальше чи її потрібно скинути з Апофетів, «місця відмови» (обрив на гірському хребті Таїгеті у Греції), вважаючи, що її життя не потрібно ані їй самій, ані державі, якщо такій дитині з самого початку життя було відмовлено у здоров'ї та силі [4, с. 108].

Про це свідчив і Плутарх у своєму творі «Порівняльні життєписи. Лікург і Нума Помпілій» на початку першого тисячоліття нашої ери. Умови життя тих часів визначили концепцію суспільно-державного виховання, коли діти від народження вважалися власністю держави, а не батьків. З точки зору Римської держави, дитина з ознаками інвалідності була неповноцінною та не потрібною нікому, навіть якщо вона була народжена у благородній родині та належала до вищого стану [5, с.68]. Тобто, у дітей з хворобливим виглядом не було основного права - права на життя.

Найдавніша письмова фіксація римського права - Закони 12 Таблиць (451-450 рр. до н.е.) захищали приватну та громадську власність від психічно хворих людей, до яких відносили й глухих. Римські суди ввели інститут опікунства та призначали опікунів психічно та фізично неповносправним дітям та дорослим особам [3, с.21].

Х.С. Замський пише, що умертвіння дітей з обмеженими можливостями мало місце й у Древньому Римі, інакше не можна пояснити таке висловлення римського філософа Луція Аннея Сенеки (6 р. до н.е. - 65 р. н.е.): «Ми вбиваємо виродків та топимо тих дітей, які народжуються на світ кволими та спотвореними. Ми вчиняємо так не через гнів та досаду, а керуючись правилами розуму: відділяти негідне від здорового» [6, с.28].

Так, можна сказати, що позиція давніх держав щодо осіб з обмеженими можливостями була обумовлена як з економічної точки зору, вирішуючи не витрачати кошти та провіант на завідомо хворих та слабких людей, так і з євгенічної, тобто народженім та виховання здорової та сильної нації.

До настання епохи Просвітництва дитина особистістю взагалі не вважалась. Велике значення у цьому відігравала релігія, яка і формувала громадське ставлення до «інакших» людей. Як Біблія, так і Коран дають віруючим припис не давати неповносправним особам (зокрема слабоумним) більше за те, що їм дав Бог, але тут же радять підтримувати їх існування та піклуватися про них. У середньовічній європейській філософії аномалії розвитку людини сприймалися також через призму християнської релігії. Наприклад, хвороба, в розумінні Августина Аврелія, пов'язана з пороком і є покаранням за гріхи та непокору. Лікування та виправлення тілесних недоліків у цей час знецінюється, але зростає значення очищення душі та покаяння [7, с.38]. Тоді дитяча смертність була дуже високою, близько третини дітей не доживало до п'ятирічного віку, а щонайменше 10 відсотків помирали протягом одного місяця після народження. Звідси - значне підвищення рівня народжуваності, що стало причиною знецінення найціннішого - життя самої дитини.

Звертаючись до досліджень археологів, які проводили розкопки в районі Приладожжя, можна дізнатися, що у похованнях XI-XIІ сг.ст. знайдені останки дитини віком приблизно 5-7 років з явними дефектами верхньої щелепи, при яких і в наш час діти часто помирають. Це свідчить про те, що таке довге існування фізично неповноцінної дитини було можливим лише за умови піклування з боку близьких. Бажання та можливість зберегти життя навіть дитині-каліці в складних умовах боротьби за життя свідчить про гуманізм щодо даної категорії осіб (дітей) зокрема у жителів слов'янських держав [8, с.6].

З найдавніших часів у слов'ян сформувалося доброзичливе, точніше, жалісливе ставлення до «убогих та калічних». Вони намагалися організувати для них будь-яку можливу на той час допомогу. В юридичному документі того часу - «Статуті князя Володимира Святославовича», де визначалося правове положення та обсяг юрисдикції церкви в епоху феодалізму, у переліку осіб, які підпадали під патронат церкви, були «хромець» та «сліпець», а проаналізувавши церковні устави, вчені зробили висновки, що у Давній Русі до церкви були віднесені всі особи, одержимі природними недоліками, розумовими та фізичними, всі, хто харчувався при церкві та жив у богадільнях та лікарнях [8, с.31].

Саме Київській Русі належить пріоритет в організації суспільного піклування про «аномальних» дітей при Києво-Печерському монастирі. Сестра Володимира Мономаха Ганна Всеволодівна заснувала заклад для убогих дітей, де утримувалися діти-інваліди. Там їх не тільки годували та доглядали, але й навчали початковій грамоті та ремеслам у межах їх можливостей [9, с.19].

На відміну від православної віри, католицтво вважає дитину з каліцтвами, які вже самі по собі вважалися покаранням за гріхи самої людини або його предків, дитиною диявола. Інквізиція «вдало» боролася з такими дітьми та дорослими, спалюючи їх на вогнищах. Існують свідоцтва того, що на страту проговорювали навіть дітей 10-12-річного віку. Особливо непримиренними до людей з обмеженими можливостями були такі відомі протестантські реформісти, як Мартін Лютер (1483-1546 рр.) та Жан Кальвін (1509-1564 рр.), які радили кидати таких дітей у річки та саджати їх за грати [6, с.34].

До людини з вираженими фізичними або психічними недоліками в усі історичні епохи ставилися з упередженістю не тільки через її неспроможність брати участь у соціальному та політичному житті, а й тому, що людина з каліцтвами (фізичними або/та розумовими) у здорової людини викликала містичний страх.

Діти з обмеженими можливостями у середньовіччі, як і в античні часи, цілком законно були «поза законом» та поза суспільством, дискриміновані та терпіли гоніння, навіть катування всієї «повноцінної більшості» суспільства.

Зміну ставлення до людей взагалі та до дітей зокрема з фізичними та/або психічними вадами можна спостерігати лише з початком епохи Просвітництва, коли почали розвиватися різні галузі науки, в тому числі право та медицина. Тоді виникла ідея намагатися надавати хворим дітям медичне лікування та просто догляд. У середні віки прогресивні громадяни усвідомили необхідність боротися з церковною владою та стали на захист найбезпораднішим - дітям [10, с. 105]. В епоху Відродженім в суспільстві, ідеології та поглядах на людську природу відбулися суперечливі зміни. Церква все настирніше говорила про демонічну, містичну природу фізичних та психічних захворювань, що стало причиною загострення репресій стосовно божевільних та розумово відсталих осіб і калік з народження. Це той прошарок населення, який і без того потерпав від негативно-агресивного ставлення більшості суспільства. Але, в свою чергу, спостерігається і початок та посилення боротьби з релігійним неуцтвом, здійснюється пропаганда любові до людини, розвиваються гуманістичне ставлення до «інакших» людей.

У ці роки вперше педагоги та вчені звертають увагу на фізично та/або розумово неповноцінних дітей. Так, відомий слов'янський педагог Яи Коменський (1592-1670 рр.) висловив упевненість, що навчати можна будь-кого: «Виникає питання: чи можна навчати глухих, сліпих та відсталих, яким через фізичний недолік неможливо в достатній мірі привити знання? - Відповідаю: з людської освіти не можна виключити нікого, окрім нелюдини».

Піклування та турбота про хворих людьми у монастирях, а також своєрідний захист їх з боку правителів поступово відігравали позитивну роль у формуванні більш гуманістичного ставлення до людей з обмеженими можливостями. Зважаючи на специфіку християнської релігії, слов'янського менталітету, жалісливе ставлення до слабших, особливо до хворих дітей, можна сказати, що у таких осіб з'явилася можливість жити у більш-менш сприятливих умовах.

Велика французька буржуазна революція (1789-1793 рр.) зробила найбільший крок на шляху до визнання прав людини взагалі та прав осіб з обмеженими можливостями зокрема. На фоні розвитку наук, освіти, запровадження університетів з'являється інтерес до з'ясування причин та природи як фізичних, так і психічних захворювань. Зважаючи на це, змінюється і ставлення до осіб з обмеженими можливостями, усвідомлюється необхідність їх навчання. У Франції в 1789 році вперше констатуються права людини - Національні збори (фр. Assemblee nationale constituante) 26 серпня прийняли Декларацію прав людини і громадянина (фр. Declaration des Droits de ГНотше et du Citoyen de 1789). В основу Декларації покладена концепція рівноправ'я і свободи, що належать кожній людині від народження. Природними правами людини були проголошені: право на свободу, право на власність, право на безпеку і право на опір пригнобленню. Цей нормативний акт став першим та найважливішим на шляху становлення прав людини взагалі та людей з обмеженими можливостями зокрема. Але, незважаючи на наявність офіційної констатації принципів рівності, прав і свобод людини, це кардинально не покращило становище осіб, які народилися або стали неповносправними. Більшість населення європейських країн не вважала за потрібне зважати на наявність та потреби осіб з інвалідністю, особливо неповнолітніх.

Прийняття Декларації прав людини і громадянина вплинуло певною мірою на світогляд представників освіченого населення Європи та спонукало їх побачити серед інших і таких, які відрізнялися від більшості через наявність фізичних та/або психічних обмеженостей. У грудні 1810 року ректор Віленського університету (Литовсько-Віленська губернія) І.О. Снядецький у листі до міністра народної просвіти А.К. Разумовського заявив про готовність університету брати участь у створенні інституту для глухонімих у Вільно, де передбачалося навчати таких осіб не лише грамоті, а й прикладним навичкам [8, с. 19]. Як правило, неповноцінних дітей залишали на піклування у богадільнях, що підтверджується спеціальним циркуляром № 57 Міністерства внутрішніх справ від 28.03.1867 року, де говорилося, що малолітніх та дітей з каліцтвами відправляти на виховання або доброчинникам, або у притулки благодійних товариств, куди, за свідоцтвами лікарських управ, брали в основному підлітків з глибокою розумовою відсталістю. Однак, основна маса розумово відсталих дітей виховувалася в родинах.

У Російській імперії була розвинута мережа притулків для підкидьків та дітей, яких покинули батьки, де вони утримувалися віком до 7 років, куди направляли на утримання і дітей з фізичними та розумовими або психічними недоліками. Такі благодійні притулки були під покровительством імператриці Ганни Федорівни. Смертність серед дітей там була неймовірно високою - до 67 %, а в окремих установах і ще вищою, що свідчить про погані умови утримання та недостатній, невідповідний догляд за малими дітьми [8, с.26], незважаючи на те, що до того часу Росія піднялася на рівень європейських держав у справі освіти дітей з вадами різного ґенезу. З 1882 року створюється та функціонує ціла мережа навчальних закладів для дітей з обмеженими можливостями [11, с.76].

На початку XIX століття почалося формування системи освіти для дітей з обмеженими можливостями здоров'я. Так, у 1806 році поблизу Санкт-Петербурга відкрилося перше училище для глухих дітей, у 1807 році - для сліпих. У Ризі 1854 року відкрився перший освітній заклад для дітей з розумовою відсталістю. В Англії у 1908 році приймається та у 1909 - набирає чинності закон про захист дитинства Children Charter, або Habeas corpas, який можна вважати спробою кодифікації прав неповнолітніх та який в майбутньому став підгрунтям для більш повного законодавства [12, с.87].

Найбільш значущим для визнання та захисту прав осіб з обмеженими можливостями стало XX століття. У цей час змінилося ставлення до дітей, до осіб з обмеженими можливостями, до національних меншин, представників різних рас тощо. Так, у 1923 році вперше в історії у Женеві було прийнято Декларацію прав дитини, а також визнання її у 1924 році та підтвердження у 1934 році Генеральною Асамблеєю Ліги Націй. Ця Декларація містила лише п'ять основних програмних пунктів, які передбачали дії дорослих осіб щодо забезпечення якомога кращих умов для життя, виховання та розвитку дитини, тобто безпосередньо переліку прав, які би належали дитині безпосередньо, немає. Незважаючи на недосконалість даного документу, його можна назвати найважливішим кроком на шляху становлення та розвитку прав дітей з обмеженими можливостями.

Друга світова війна також відіграла неабияку роль у відношенні суспільства до осіб з обмеженими можливостями, з'являються ідеє інтеграції таких осіб у суспільне життя з урахуванням їх індивідуальних можливостей. Так, Організація Об'єднаних Націй, створена у 1945 році, усвідомлюючи необхідність розвитку прав дитини, 20.11.1959 року ухвалює Декларацію прав дитини, яка стала першим міжнародним документом, прийнятим одноголосно, що свідчить про її актуальність, досконалість та моральний авторитет у світі [13, 14]. Посилаючись на основні позиції Женевської декларації 1924 року, Декларація містить 10 сформульованих принципів, покликаних забезпечити дітям щасливе дитинство, користування правами та свободами та говорить, що людство зобов'язано дати дитині найкраще з того, що воно має.

Декларація соціального прогресу та розвитку від 11.12.1969 року [15] зазначає, що соціальний прогрес та розвиток повинні бути спрямовані на підвищення матеріального та духовного рівня життя всіх членів суспільства при повазі та здійсненні прав людини та основних свобод шляхом досягненням низки цілей, серед яких і «захист прав та забезпечення добробуту дітей, осіб похилого віку та інвалідів; забезпечення захисту осіб, які страждають фізичними та розумовими вадами» (п.«с» ст. 11).

Конкретний нормативний акт, який безпосередньо стосується осіб з обмеженими можливостями - Декларація про права розумово неповноцінних осіб [16], ухвалена 20.12.1971 року, керуючись в тому числі і зазначеною вище Декларацією соціального прогресу та розвитку, визначає необхідність надання особам з розумовими вадами допомоги у розвитку їх здібностей, а також, що дуже важливо, включенні їх у життя суспільства. Зрозуміло, що на той час далеко не всі країни мали змогу та висловлювали бажання приділяти особливу увагу особам з обмеженими можливостями.

Продовжуючи створення міжнародно-правових стандартів забезпечення прав дорослих та дітей з обмеженими можливостями, 09.12.1975 року ухвалена Декларація про права інвалідів [17]. Досліджуючи даний акт, можна констатувати, що він перекликається з Декларацією про права розумово неповноцінних осіб [16]. Декларація про права інвалідів також проголошує наявність всього спектру прав у осіб з обмеженими можливостями, в тому числі права на медичну, психіатричну допомогу, відновлення працездатності, економічне та соціальне забезпечення, юридичну допомогу, право на проживання у сімейному колі, а у разі неможливості, створення належних умов у спеціальних закладах, де перебувають такі особи. Важливим є те, що у даній Конвенції є усвідомлення немайнових прав, а також і того, що особа з обмеженими можливостями має право не лише на матеріальні права та низку послуг, а й на повагу до людської гідності, незважаючи на походження, характер та ступінь вад здоров'я (ст.З). Ст.2 говорить про недопущення випадків дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, віросповідання, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, матеріального стану, народження або будь-якого іншого фактору, незалежно від того, відноситься це до самого інваліда чи до його родини.

Через 30 років після появи Декларації прав дитини резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1989 прийнята Конвенція прав дитини [18]. Даний документ спирається на низку міжнародних документів, а саме: Загальна декларація прав людини 1948 року, Женевська декларація прав дитини 1924 року, Декларація прав дитини 1959 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст.ст.23 та 24), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст.10), «Пекінські правила» 1985 року, Декларація про соціальні і правові принципи, які стосуються захисту та благополуччя дітей, особливо при передачі їх на виховання та при усиновленні на національному та міжнародному рівнях 1986 року, Декларація про захист жінок та дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів. Ст.23 визнає право на повноцінне і достойне життя дітей з обмеженими можливостями («неповноцінні в розумовому або фізичному відношенні»). Незважаючи на дещо некоректне формулювання, визначається, що така дитина повинна «вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують їй гідність, прияють почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства» [18]. Крім того, визнається право дитини з обмеженими можливостями на особливе піклування та надання їй допомоги, яка відповідає її стану та становищу батьків (осіб, які їх замінюють).

Ще одним вагомим міжнародним нормативним актом, що стосується дітей з обмеженими можливостями, є Всесвітня декларація ООН про забезпечення виживанням, захисту та розвитку дітей від 30 вересня 1990 року. Визначене призначення даного документу чітко говорить, що необхідно приділяти більше уваги дітям з обмеженими можливостями та дітям, які знаходяться у важких умовах, піклуватися та допомагати їм [19].

20.12.1993 року на 85-му пленарному засіданні Організації Об'єднаних Націй резолюцією Генеральної Асамблеї були розглянуті та схвалені Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів [20]. Зазначені Правила були розроблені на базі досвіду, набутого під час проведення Десятиріччя інвалідів ООН у 1983-1992 роках. Автори цього міжнародного документу констатують, що станом на час його прийняття суспільна політика, орієнтована на дорослих та дітей з обмеженими можливостями, базується на основі так званої «медичної моделі» інвалідності, виходячи з якої, інвалідність розглядається як хвороба, патологія особистості. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, вона в значно більшому ступені є соціальною проблемою нерівних можливостей. Ця думка в корені міняє підхід до тріади «дитина - суспільство - держава» [20]. В цілому, цей документ дає рекомендації урядам держав щодо створення комфортного середовища для осіб, а особливо дітей з обмеженими можливостями та забезпечення їм умов для реалізації їх прав.

Однак, одним із найважливіших документів є Конвенція про права інвалідів, ухвалена 13.12.2006 року в Нью-Йорку. Конвенція створювалася як документ з прав людини, де буде чітко сформульовано аспект соціального розвитку, представлено загальний розподіл осіб з обмеженими можливостями за категоріями.

Аналізуючи даний міжнародний нормативний акт, можна сказати, що права, визначені у документі не є новими, це права людини, які належать всім без винятку. Важливо, що у даному акті світова спільнота визнає і різноманітність осіб з обмеженими можливостями, і те, що інвалідність є поняттям, що еволюціонує та є результатом «взаємодії між особами з порушеннями здоров'я та бар'єрами середовими і тими, що стосуються відносин, яке заважає їх повній та ефективній участі у житті суспільства на рівні з іншими» (пп. е, і [21]). Конвенція наголошує на тому, що і люди з обмеженими можливостями мають права на тому ж рівні, як і всі інші. Розуміючи, що de facto особи з обмеженими можливостями мають всі основні права людини, підтверджені Статутом ООН та іншими документами по правах людини, організація ще раз акцентувала увагу світу на проблемах реалізації прав даної категорії осіб, починаючи ще з моменту проголошення Загальної декларації прав людини 1948 року. У Конвенції (п. г), зокрема, говориться про визнання світовим співтовариством того факту, що діти з обмеженими можливостями повинні «у повному обсязі користуватися всіма правами людини та основними свободами нарівні з іншими дітьми» та нагадують про зобов'язання, яки взяли на себе держави - учасниці Конвенції про права дитини (п. г [21]). Конвенцію про права інвалідів можна назвати дієвим важелем дії у сфері реалізації та захисту прав дітей з обмеженими можливостями.

Таким чином, можна сказати, що сучасне міжнародне законодавство має на меті забезпечення дитині з обмеженими можливостями ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров'я, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку таким чином, який призводить до найбільш повного по можливості включення дитини у соціальне життя і досягнення розвитку її особи, включаючи культурний і духовний розвиток дитини. Реалізація дитиною з обмеженими можливостями своїх прав в повній мірі є передумовою формування повноцінної особистості (у тій мірі, у якій це можливо у кожному конкретному випадку) у дорослої людини.

Перспективними напрямами подальшого наукового пошуку вважаємо подальше дослідження та аналіз становлення прав дітей з обмеженими можливостями.

інвалідність право діти міжнародний

Література

1. Конституція України : від 28.06.1996 р. // ВВР України. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

2. Малофеев Н.Н. Специальное образование в России и за рубежом: в 2 ч. Ч. 1: Западная Европа / Малофеев Н.Н. - М.: Печатный двор, 1996. - 182 с.

3. Дьячков А.И. Воспитание и обучение глухонемых детей. Историко-педагогическое исследование / А.И. Дьячков. - М.: Изд-во АПН РСФСР, 1957. - 348 с.

4. Плутарх. Избранные жизнеописания: в 2 т./ Плутарх. - М., 1987. - Т. 1. - 589 с.

5. Древние цивилизации. Ancient civilizations / под общ. ред. Г. М. Бонгард-Левина. - М.: Мысль, 1989. - 479 с.

6. Замский X.С. История олигофренопедагогики / Замский X.С. - 2 изд. - М.: Просвещение, 1980. - 398 с.

7. Назарова Н.В. Специальная педагогика / Назарова Н.В. - М.: ACADEMIA, 2000. - 519 с.

8. История становления и развития специального образования детей с особенностями психофизического развития в Беларуси: пособие / И.М. Бобла, И.Ю. Макавчик. - Минск : БЕЛУ, 2010.- 180 с.

9. Дьячков А.И. Системы обучения глухих детей / Дьячков А.И. - М.: Изд-во АПК РСФСР, 1961.-247 с.

10. Рубинштейн М.М. История педагогических идей в ее основных чертах / Рубинштейн М.М. - 2-е изд. - Иркутск, 1922. - 304 с.

11. Малофеев Н.Н. Обучение слепых в России XIX века: государство и филантропия / Малофеев Н.Н. // Дефектология. - 2004. - №5.-С. 74-82.

12. Anne Borsay. Disability and Social Policy in Britain since 1750: a History of Exclusion. - Basingstoke, Palgrave, 2004. - 301 p.

13. Від прав людини - до прав дитини

14. Декларация прав ребенка, утвержденная резолюцией 1386 (XIV) Генеральной Ассамблеи ООН от 20 ноября 1959 года // Права человека: сб. междунар. договоров «Международная защита прав и свобод человека». - М.: Юрид. лит., 1990. - С. 139-141.

15. Декларация социального прогресса и развития. Организация Объединенных Наций. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. Двадцать четвертая сессия. - Дополнение № 30 (А/7630) // СССР и международное сотрудничество в области прав человека. Документы и материалы. - М.: Международные отношения, 1989. - С. 61-67.

16. Декларация о правах умственно отсталых лиц. Организация Объединенных Наций. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. Двадцать шестая сессия. - Дополнение № 29 (А/8429) // СССР и международное сотрудничество в области прав человека. Документы и материалы. - М.: Международные отношения, 1989. - С. 113-114.

17. Декларація про права інвалідів 1975 року

18. Конвенція про права дитини

19. Всесвітня декларація ООН про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей: від 30.09.1990 р.

20. Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів / Міжнародні стандарти повноцінної життєдіяльності. - К.: Амос, 2006.

21. Конвенція про права інвалідів : від 13.12.2006 р.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Права та обов'язки батьків і дітей. Право дитини на вільне висловлення своєї думки та отримання інформації. Статус, права, функції та повноваження омбудсманів у справах дітей. Функції та принципи міжнародного права захисту прав людини та основних свобод.

    курсовая работа [41,8 K], добавлен 19.03.2011

  • Права і свободи людини в міжнародно-правовому аспекті. Система Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Система національних засобів захисту прав людини. Забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні.

    реферат [45,9 K], добавлен 29.10.2010

  • Утвердження інституту омбудсмана у світі та в Україні. Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів з прав людини в Україні. Конвенція про захист прав людини та основних свобод для України: європейська мрія чи реальний захист прав людини?

    курсовая работа [48,3 K], добавлен 13.04.2008

  • Право дитини на вільне висловлення своє ї думки та отримання інформації. Статус, права, функції та повноваження омбудсманів у справах дітей. Функції та принципи міжнародного права захисту прав людини та основних свобод. Права і обов'язки батьків і дітей.

    курсовая работа [43,6 K], добавлен 15.04.2015

  • Загальна характеристика та історія прав людини і громадянина. Український фактор при створенні головних міжнародних документів у галузі прав людини. Міжнародні гарантії прав людини: нормативні (глобальні і регіональні), інституційні та процедурні.

    сочинение [25,7 K], добавлен 09.12.2014

  • Поняття прав людини. Характеристика загальнообов’язкових норм міжнародного права про права людини. Аналіз міжнародно-правових норм, що слугують боротьбі з порушеннями прав людини. Особливості відображання прав людини у внутрішньодержавному праві.

    курсовая работа [56,6 K], добавлен 09.01.2013

  • Сутність виборчих прав, призначення їх обмежень й виборчих цензів. Вплив обмежень виборчих прав на розвиток суспільних відносин, законодавча практика їх закріплення. Рішення Європейського Суду з прав людини у справах, що стосуються обмежень виборчих прав.

    дипломная работа [148,5 K], добавлен 25.05.2013

  • Характеристика правової основи міжнародних стандартів прав і свобод людини. Процес забезпечення прав, свобод людини відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у міжнародно-правових документах. Створення універсальних міжнародно-правових стандартів.

    статья [20,1 K], добавлен 22.02.2018

  • Регулювання міжнародних стандартів щодо основних прав, свобод людини і громадянина. Світовий підхід до визначення прав, які випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин. Проблема співвідношення міжнародно-правового і внутрішньодержавного регулювання.

    контрольная работа [46,6 K], добавлен 23.12.2015

  • Поняття, зміст, класифікація особистих немайнових прав дитини. Комплексний аналіз чинного сімейного та цивільного законодавства України, яке регулює особисті немайнові права дітей. Шляхи удосконалення правового механізму регулювання інституту прав дітей.

    дипломная работа [80,1 K], добавлен 10.10.2012

  • Історичні умови та засади розвитку і становлення прав людини в Європейській системі законодавства (судочинства). Виникнення і закріплення Європейського суду з прав людини в системі судочинства. Принципи діяльності Європейського суду з прав людини.

    курсовая работа [77,8 K], добавлен 04.01.2014

  • Права людини і громадянина. Види гарантій прав і свобод людини і громадянина та їх реалізація за законодавством України. Інститут парламентського уповноваженого з прав людини як важливий механізм захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.

    курсовая работа [33,1 K], добавлен 14.05.2014

  • Реалізація прав дитини в умовах економічних і соціальних протиріч. Експлуатація праці дітей, державна стратегія у вирішенні проблеми використання дітей в найгірших формах. Сексуальна експлуатація дітей, використання дітей молодшого віку при жебракуванні.

    реферат [14,8 K], добавлен 25.12.2009

  • Основні проблеми відсутності єдиного терміна для позначення особистих прав людини. Співвідношення між правами людини та правами громадянина. Громадянин як володар громадянських прав та найбільш універсальний суб’єкт конституційних прав і обов’язків.

    статья [23,3 K], добавлен 07.08.2017

  • Підстави виникнення прав і обов’язків батьків та дітей. Фіксування походження дитини від батьків в правовому аспекті. Особливості процедури встановлення батьківства. Особисті немайнові і майнові права та обов’язки, захист прав батьків та дітей.

    курсовая работа [26,6 K], добавлен 12.10.2009

  • Створення міжнародних механізмів гарантій основних прав і свобод людини. Обгрунтування права громадянина на справедливий судовий розгляд. Характеристика діяльності Європейського суду з прав людини. Проведення процедури розгляду справи та ухвалення рішень.

    контрольная работа [25,8 K], добавлен 05.01.2012

  • Роль ООН у захисті прав і свобод людини. Захист прав людини на регіональному рівні. Права і свободи людини на Україні. Роль судової влади в державі та захист прав і свобод людини. Права і свободи людини та громадянина, їх гарантії, основні обов'язки.

    реферат [20,6 K], добавлен 28.01.2009

  • Становлення прав людини та основні підходи до розв’язання проблеми прав людини. Принципи конституційно-правового статусу громадянина в українському законодавстві. Втілення ліберальної концепції прав і та свобод людини в Основному Законі України.

    курсовая работа [32,0 K], добавлен 23.07.2009

  • Загальні принципи захисту прав дитини. Історичний розвиток прав дитини. Конвенція ООН про права дитини. Особисті права і обовязки батьків по відношенню до дітей. Умови встановлення батьківства в судовому порядку.

    курсовая работа [37,2 K], добавлен 23.11.2005

  • Співвідношення понять "людина", "особистість", "громадянин". Класифікація прав людини та громадянина. Структура конституційно-правового механізму забезпечення реалізації прав людини. Проблеми захисту прав і свобод в Україні на сучасному етапі розвитку.

    курсовая работа [37,0 K], добавлен 06.09.2016

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.