Конституційні засади як гарантія забезпечення прав і свобод суб’єктів кримінального провадження

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 343.2

Конституційні засади як гарантія забезпечення прав і свобод суб'єктів кримінального провадження

П. М. Кубрак,

кандидат юридичних наук, Національна академія служби безпеки України

Ключові слова: засади, кримінальне провадження, кримінальне судочинство.

Keywords: principles, criminal proceedings, criminal proceedings.

У широкому значенні засади (принципи) розуміються як основа, першооснова, початок, основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напряму, як наукова або моральна основа, основне правило поведінки, від якої не відступають [10, 8, 12].

М. С. Строгович звертав увагу на те, що принципи кримінального процесу являють собою найважливіші й визначальні правові положення, на яких ґрунтується кримінальний процес і які конкретизуються та деталізуються в нормах права, що стосуються тільки кримінального процесу [9]. конституційний кримінальний судочинство

У зв'язку з цим доречним є звернення уваги на Декларацію принципів міжнародного права 1970 р., в якій зазначається, що «при тлумаченні і застосуванні...принципи являються взаємозв 'язаними і кожний принцип повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів» [1].

Виходячи з цього принципи (засади) кримінального процесу це закріплені в його нормах панівні в державі та українського народу моральні начала, ідеї, правові погляди на мету, завдання, спосіб здійснення кримінального судочинства, які мають для нього фундаментальне значення і у зв'язку з цим вони обумовлюють та визначають його суть, спрямованість і побудову кримінального процесу в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів, порушення яких вважається істотними порушеннями кримінально-процесуального закону, що є підставою для обов'язкового скасування вироку та інших процесуальних рішень у справі.

У системі принципів кримінального процесу, не дивлячись на їх правову рівнозначність, конституційні засади виділяються тим, що вони мають особливе політичне та моральне юридичне значення. Це пояснюється тим, що вони мають фундаментальне значення у сфері основних громадянських прав і свобод для врегулювання діяльності органів правосуддя.

Так, А.Ф. Коні сприймав принципи кримінального процесу як його корінні, моральні начала, від яких законодавець не має права відступати, тому що вони є надбанням людства, які куплені занадто дорогою ціною багатовікових страждань і помилок. Він, як гуманіст, знаний вчений, письменник та успішний практик навіть і не уявляв успішну форму правосуддя без суду присяжних та змагального начала [6].

Конституція України (ч. 4 ст. 124, ч. 1 ст. 127) передбачає, що безпосередня участь народу у здійсненні правосуддя реалізується через народних засідателів і присяжних. Участь присяжних при здійсненні правосуддя у кримінальних справах надає кримінальному судочинству народного характеру, є свідченням його демократизму, посилює довіру до суду суспільства, є демократичним ідеалом, в якому громадянин бере участь у реалізації судової влади, яка не повинна повністю перебувати в руках професіоналів, незалежно від їх кваліфікації та усвідомленої відповідальності. Так, О.Ф. Кістяківський більше ніж 130 років тому назад підкреслював народний характер і авторитет суду присяжних та зазначав, що участь народу у відправленні правосуддя в кримінальних справах є необхідністю та у вищій мірі корисною і така думка, констатував він, на той час вважалась загальновизнаною істиною [5].

Реалізація цього начала в кримінальному судочинстві, як залучення народу до здійснення судової влади, особливо через суд присяжних буде надійною гарантією з'ясування істини у справі і правильного вирішення справи по суті та забезпечуватиме законність, переконливість, обґрунтованість, справедливість, милосердність і виховне значення судових рішень.

Виконання вимог кримінального судочинства під час дізнання, досудового слідства і судового розгляду неможливо без дотримання тісно пов'язаних між собою вимог щодо всебічного, повного та об'єктивного встановлення і дослідження усіх обставин, які підлягають з'ясуванню при провадженні кримінальної справи. Так як ця сукупність вимог передбачає обов'язкове встановлення обставин, які характеризують зміст загального та конкретного складу: злочину подію злочину; винність обвинуваченого у вчиненні злочину, коло співучасників, мету і мотиви злочинної діяльності; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; встановлення і дослідження причин та умов, що сприяли вчиненню злочину.

Дотримання під час провадження досудового розслідування і судового розгляду справи вимог всебічності, повноти та об'єктивності встановлення і дослідження обставин справи є гарантією з'ясування істини в кримінальному судочинстві.

Об'єктивність дослідження у пізнавальному та психолого-етичному аспектах полягає у неупередженій, без обвинувальних або виправдувальних ухилів діяльності учасників кримінально-процесуального доказування щодо формування, перевірки та оцінки доказів.

Всебічність дослідження передбачає необхідність висувати та ретельно перевіряти всі можливі докази як зі сторони обвинувачення, так і захисту. Наслідком такої перевірки повинна залишитися тільки та версія, яка фактично стала достовірним висновком. При цьому для суду, що здійснює правосуддя, версії обвинувачення є вихідні, але не обов 'язкові. Він може висувати та перевіряти ті версії, що спростовують обвинувачення. Процес висунення і перевірки версій є невід'ємною складовою формування, перевірки та оцінки доказів. Під всебічністю також розуміється процес встановлення та ретельного аналізу всіх обставин справи, з'ясування істотних юридично значущих фактів з наданням їм правильної оцінки, що в цілому забезпечує правильне вирішення справи.

Повнота дослідження досягається правильним визначенням і з'ясуванням обставин, що окреслює предмет доказування, який повинен охоплювати зміст складу злочину, як підстави здійснення провадження справи, а також межами доказування, які характеризують сукупну достатність зібраних доказів, необхідних для правильного вирішення справи.

Відповідно до вимог Основного Закону, КПК України статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судді при здійсненні правосуддя повинні забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ. У випадку недотримання цієї конституційної засади належить скасувати вирок вищестоящим судом.

Визначальною передумовою для виконання зазначених вимог є з'ясування істини за проваджуваною кримінальною справою, яка є метою кримінально-процесуального доказування.

Так, О.Ф. Кістяківський, досліджуючи сутність мети правосуддя в кримінальних справах, дійшов висновку, що сутність встановлення судом істини по конкретній кримінальній справі є юридичною та політичною метою. Він зазначав, що без встановлення істини, як основної мети правосуддя, закон справедливий в своїх абстрактних положеннях буде несправедливий в своєму конкретному застосуванні. Правник зазначає, що без встановлення істини, правосуддя сприймається громадянами як несправедливе. Такий суд втрачає кредит довіри та безпеки і викликає у громадян почуття небезпеки [5].

У теорії кримінального судочинства існує позиція, яка ставить під сумнів щодо доцільності існування в практиці доказування вимоги щодо з'ясування істини, вважаючи її лише даниною філософії і що вона красива лише на папері, так як вона оперує абстрактними схемами, а її прихильників відносить до тих, що обстоюють інквізиційну конструкцію кримінального процесу [7].

Така думка авторів є спірною і в гносеологічному відношенні є досить непереконливою.

Так, у філософському розумінні істина людське знання, яке правильно і адекватно відображає навколишню реальність. Але в пізнавальному аспекті наше відображення ніколи не може бути дзеркальною копією реального світу. Виходячи з цього в гносеологічному аспекті стоїть проблема щодо відшукання та визначення таких критеріїв, які б могли розрізняти правильне і деформоване відображення. Одним із напрямів вирішення такої проблеми матеріалісти вбачали у максимальній мірі вилучення суб'єктивних аспектів з джерела пізнаючого суб'єкта і сконцентрували свою увагу лише на об'єктивному, дзеркальному характері відображення реального світу. Такий підхід забезпеченості істинності в філософії, який розривав діалектичну єдність об'єктивних і суб'єктивних основ і протиставлення об'єктивному суб'єктивного, як деструктивного чинника щодо адекватності відображення і отримав життя і в теорії радянського кримінального процесу, на погляд автора, має право на досить критичне ставлення. Стверджуючи про те, що доказування в кримінальному процесі є різновидністю гносеологічного пізнання і одночасно заперечувати практичну доцільність істини під час доказування, коли вона є атрибутивною властивістю пізнання є досить непереконливою позицією. Прибічники такої думки беруть за приклад змагальну сторону процесу, яка в загальних рисах характеризується наявністю вирішення спору між формально рівноправними сторонами, а не з'ясування істини. Так, професор Г арвардського університету Е. Морган у передмові до Примірного кодексу про докази, узагальнюючи погляди своїх колег, судову практику, понад 30 років тому назад стверджував: «Думаючі юристи чітко уявляють собі, що правовий спір не є і не може бути науковим дослідженням, яке здійснюється з метою встановлення істини» [2]. У цьому аспекті слід звернути увагу на те, що від такого спрощеного підходу до сутності змагального процесу і в країнах, де такий процес існує в його класичній формі, намагаються відійти як законодавці, так і розвиток правової думки. Так, наприклад, в останнє десятиліття в законах США часто зустрічаються приписи того, що у кримінальних справах має бути встановлена істина: «Після певного зіставлення і розгляду всіх доказів свідомість присяжних залишається у такому стані, коли вони не можуть сказати, що відчувають тверде переконання в істинності обвинувачення» (параграф 1096 Кримінального кодексу штату Каліфорнія); «У випадку, коли обвинувачений доставляється до магістрату для попереднього розгляду, дана службова особа має здійснити перевірку істинності даного обвинувачення (ст. 16.01 КПК штату Техас); «Прийняття даних Правил не повинно перешкоджати розвитку і вдосконаленню доказового права і відповідності з основними принципами, мета яких справедливе встановлення істини (правило 5 Правил доказування, прийнятих у штаті НьюДжерсі); у правилах доказування, прийнятих Верховним судом штату Огайо, звертається увага на те, що мета цих правил полягає у визначенні процедур розгляду справ, що забезпечують встановлення істини [2].

У цілому можна сформувати висновок про те, що ігнорування істини під час доказування у справі слід сприймати як ігнорування підвалин гносеології, що призводить до ігнорування і вимоги щодо необхідності з'ясовування обставин злочину, що може призвести до постановлення необгрунтованих процесуальних рішень і судових помилок. І в такому разі для її жертв вимога щодо установлення істини вже не є абстрактна схема, а конкретна сумна людська реальність.

Кримінально-процесуальне доказування обставин злочину, виходячи із гносеологічної сутності, відносять до одного із видів пізнання. Таке пізнання слід здійснювати виходячи з методологічної вимоги того, що його метою повинно бути пізнання істини по конкретній кримінальній справі. По-друге, щоб факти розкриття злочину, його розслідування були одночасно і фактами з'ясування, встановлення істини, і не супроводжувалися лише формальним вирішенням справи по суті.

З'ясування істини в кримінальному судочинстві досягається виключно шляхом кримінальнопроцесуального доказування. Воно, на думку О.І. Трусова, відповідає вимогам наукового пізнання [11]. З таким судженням доцільно погодитися, так як доказування має всі властивості та ознаки наукового, гносеологічного пізнання усіх обставин предмета доказування. Це пояснюється тим, що воно спирається на всі закони й категорії діалектики та формальної логіки і, по суті, виступає нероздільним сплавом практичної і розумової діяльності учасників, що здійснюють кримінально-процесуальне доказування, так як предметом доказування у кримінальній справі є виняткове пізнання закономірностей щодо об'єкта і предмета злочинного посягання, злочинної діяльності або злочинної бездіяльності, формування вини та складових, що характеризують ознаки суб'єкта злочину, особу потерпілого, наявності віктимологічного зв'язку між ними. Пізнання обставин злочину, а також формування висновків під час кримінально-процесуального доказування не в межах вимог наукової методології пізнання не відповідатимуть вимогам достовірності, а в такому разі вони не можуть слугувати засобами доказування і тим більше бути покладені в обґрунтування вироку суду або іншого процесуального рішення. У цьому відношенні є слушна думка про те, що пізнання й доказування не є тотожними поняттями і що вони співвідносяться між собою як загальне та окреме [4]. У цьому відношенні загальне проявляється у доказуванні через свою методологічну основу.

Необхідно мати на увазі те, що наукове пізнання характеризується тим, що істина під час науково-дослідницької діяльності досягається завдяки неупередженості дослідника. Вона дає змогу такому досліднику на основі зібраних фактичних даних висувати і ретельно перевіряти гіпотези.

В. П. Даневський понад сто років тому зазначав, що наукова істина досягається завдяки неупередженості дослідника. Вона дає змогу такому досліднику скрупульозно збирати докази pro і contra і на підставі їх висувати і ретельно перевіряти гіпотези. Але ця упередженість учасників кримінально-процесуального доказування робить таке доказування не науковим, а тільки схожим на нього [3].

Доказування є сутністю, стержнем кримінально-процесуальної діяльності і характеризується такими особливостями:

1) під ним розуміється нерозривне поєднання пізнавальної, розумової і практичної, процесуальної діяльності учасників доказування;

2) воно є змістом кримінально-процесуальної діяльності і здійснюється у визначеному КПК України порядку, процесуальній формі;

3) спрямоване на встановлення істини в кримінальному процесі шляхом всебічного, повного і об'єктивного дослідження, з'ясування фактичних обставин справи предмета доказування;

4) докази виступають процесуальними засобами доказування і фактичною підставою для прийняття усіх процесуальних рішень;

5) обов'язок доказування покладається на службових осіб та державні органи, які уповноважені державою здійснювати провадження кримінальної справи.

Таким чином, виходячи з викладеного можна стверджувати, що сутність засад судочинства полягає не тільки в існуванні в кримінально-процесуальному законодавстві відповідних правових положень, наприклад, права захищати себе від підозри чи обвинувачення, але і в наявності політичних, соціальних та економічних реальних гарантій та диспозитивних можливостей у функціонуванні і реалізації засад кримінального судочинства. Так, Конституцією СРСР 1936 року в судочинстві СРСР були передбачені демократичні принципи. Вона встановила, що правосуддя здійснюється виключно судами (ст. 102). Водночас діяли не судові державні органи (наприклад, Особливі наради при НКВС), рішенням яких позбавлялось життя та піддавалися репресіям мільйони громадян. Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону (ст. 112) в дійсності полягав у їх тотальній залежності від монопольно правлячої політичної партії КПРС, членами якої був весь суддівський корпус. Не кращий стан речей був із реалізацією, проголошеною в цій Конституції принципом забезпечення обвинуваченому права на захист (ст. 111). Він не мав відношення до несудових державних органів, що здійснювали репресії. З іншого боку, кримінальне судочинство часів СРСР характеризувалося тільки йому притаманною радянською формою процесу, який виключав змагальність і посилював його інквізиційні риси, суд був «слугою двох панів правосуддя і обвинувачення», у зв'язку з чим суд не практикував винесення виправдувальних вироків, а інституту захисту відводилося формальне значення, яке для обвинуваченого було малокорисне.

Таким чином, умовами, які забезпечують існування, функціонування і реалізацію засад кримінального провадження, перш за все, є те, що вказані засади повинні бути закріплені в нормах права. По-друге, вони повинні бути забезпечені системою правових гарантій, які в сукупності репрезентують основи системи змагального процесу. По-третє, щоб Конституція України перестала бути декларацією про благородні наміри, а стала дійсно Основним Законом держави, який би цілісно та системно функціонував і виконував своє призначення. Почетверте, функціонування та реалізація засад кримінального судочинства можливі лише в умовах демократичного, громадянського суспільства та держави з ринковою економікою. Так як показала вітчизняна історична державна і правова практика, що визначену систему засад кримінального судочинства імунна система тоталітарних, автократичних форм державного правління фізично не сприймає.

Список використаної літератури

1. Международные акты о правах человека: сборник документов. М.: Издательская группа НОРМА ИНФРА. М., 2000. С. 624-634.

2. Гуценко К. Ф. Уголовный процесс западных государств / Гуценко К. Ф., Головко Л. И., Филимонов Б. А. ИКД «Зерцало М», 2001. С. 17, 209-213.

3. Даневский В. П. Наше предварительное следствие его недостатки и реформа / В. П. Даневский. К.: Семенко Сергей, 2003 С. 30, 122-123.

4. Домбровский Р. Г. Соотношение познания и доказывания в судебном исследовании / Р. Г Домбровский. Рига, 1975. С. 35, 36; С. 166-175.

5. Кистякивский А. Ф. Общая часть уголовного судопроизводства / А. Ф. Кистякивский. К.: Издательство Семенко Сергея, 2005. 117 с.

6. Кони А. Ф. Нравственные начала в уголовном процессе: собрание сочинений в восьми томах / А. Ф. Кони. М., 1967. Том 4. С. 33-69.

7. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій. [навч.посібник] / Л. М. Лобойко. К.: Істина, 2005. С. 117.

8. Новий тлумачний словник української мови. К., 1988. -Т. 2. С. 95.

9. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса и принцип состязательности / М. С. Строгович. М., 1939. С. 96.

10. Словарь иностранных слов. М., 1986. С. 409.

11. Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств / А.И. Трусов. М., 1960. С. 86-88.

12. Философский словарь / [под ред. И. Т Фролова]. [4-е изд.]. М.: Политиздат, 1981. -445 с.