Юридичні гарантії захисту прав платників податків в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ЗАХИСТУ ПРАВ ПЛАТНИКІВ ПОДАТКІВ В УКРАЇНІ

Л. М. Касьяненко,

В. В. Чайка

Однією з найважливіших і найбільш актуальних проблем податкового права є захист прав платників податків. Обумовлено це тим, що «надання платникам податків гарантій захисту їх прав є необхідною умовою демократичної податкової системи» [1, с. 565]. У зв'язку з цим на особливу увагу заслуговує досить складне питання юридичних гарантій прав платників податків.

У широкому сенсі під захистом прав платників податків слід розуміти всі юридичні, ідеологічні, матеріальні гарантії, встановлені у рамках податкової системи держави та покликані забезпечити співмірність обмеження прав конкретного платника податків і інтересів суспільства в цілому. У вузькому сенсі під захистом прав платників податків зазвичай розуміється звернення до тих або інших державних органів для розгляду законності й обґрунтованості дій (бездіяльності) податкових органів щодо платника податків [1, с. 566].

Наприкінці 2012 р. було презентовано Стратегічний план діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на 2013-2017 рр. [2], в п. 3 якого вказано, що серйозну стурбованість викликають проблеми, пов'язані з дотриманням прав людини в нашій державі. Зокрема, в умовах погіршення економічної ситуації у світі і в Україні особливої актуальності набувають проблеми, пов'язані з порушеннями соціально-економічних і гуманітарних прав людини, що, насамперед, зумовлено недостатнім фінансовим забезпеченням державних гарантій у цій сфері.

Статтею 67 Конституції України [3, с. 15] чітко визначено обов'язок кожного громадянина України сплачувати податки та збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Водночас Конституція України в ч. 4 ст. 41 передбачає непорушність права приватної власності, а в ч. 5 ст. 55 гарантує право кожної людини і громадянина захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами. Очевидно, що права та гарантії, передбачені Основним законом, поширюються також на сферу податкових правовідносин. Звідси випливає, що платник податку, який є власником своїх грошових коштів, має законне право захищати приватну власність, якщо контролюючий орган претендує на більшу суму, ніж та, що з погляду платника, передбачена для сплати податку.

Тобто, поряд з обов'язком сплачувати податки, фізичні й юридичні особи наділені певними правами, що дозволяє вести цивілізований діалог з посадовими та службовими особами органів Державної фіскальної служби України. До таких прав слід віднести право оскаржувати у разі незгоди рішення фіскальних органів щодо застосування фінансових санкцій і адміністративних стягнень; відшкодовувати з бюджету грошові кошти, списані органом Державної фіскальної служби у безспірному порядку з порушенням вимог законодавства; отримувати консультації з питань оподаткування тощо.

Отже, в таких умовах особливого значення набуває вибір оптимальних засобів боротьби з неправомірними діями різних суб'єктів податкових правовідносин стосовно платників податків, важливе місце серед яких посідають правові засоби.

У зв'язку з цим, деякі дослідники вказують на проблемні аспекти Податкового кодексу України [4], який, на їх думку, не повною мірою задовольняє потреби усіх учасників податкового процесу, а саме:

- обмежує право користуватися спрощеною системою оподаткування для певних категорій підприємств;

- не усуває розбіжностей між фінансовим і податковим обліком у розумінні виробничих витрат, що спричиняє подвійну роботу бухгалтера;

- не уточнює терміни реєстрації податкових накладних в єдиному реєстрі;

- істотно збільшує повноваження контролюючих органів, наприклад, у частині отримання всієї необхідної інформації (про стан рахунків і обіг коштів на рахунках фізичних і юридичних осіб) про клієнтів певного банку без узгодження з Національним банком України;

- не встановлює відповідальності за розголошення посадовими особами контролюючих органів отриманої конфіденційної інформації (стаття 21 Податкового кодексу, а саме п. 21.1.6, лише закріплює обов'язок не допускати розголошення інформації з обмеженим доступом, не встановлюючи при цьому конкретних заходів юридичної відповідальності для порушників. У цьому випадку законодавець обмежився стандартним формулюванням у п. 21.2: «За невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків посадові особи контролюючих органів несуть відповідальність згідно із законом» Ч прим. авторів);

- запроваджує камеральні перевірки для середнього та великого бізнесу без повідомлення та без дозволу начальника податкової інспекції [5, с. 288].

Дійсно, порівняльний аналіз норм розділу ІІ «Функції органів державної податкової служби» Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (втратив чинність 19.11.2012 р.) [6] і статті 19-1, якою Податковий Кодекс був доповнений на підставі Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України відносно державної податкової служби і у зв'язку з проведенням адміністративної реформи в Україні» [7, с. 47], дає підстави стверджувати, що зміни податкового законодавства 2012 р. значно розширили та посилили повноваження органів, відповідальних за реалізацію державної податкової політики.

Зокрема, ст. 19-1 Податкового кодексу України передбачено функцію здійснення контролю своєчасності надання звітності (податкових декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням податків і зборів), а також перевірки цих документів щодо правильності визначення об'єктів оподаткування та обчислення податків і зборів (п. 19-1.1.2) [4]. Натомість Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» (втратив чинність 1.01.2011 р.) містив цю норму в п. 4.1.2 ст. 4 в іншій редакції: «Прийняття податкової декларації є обов'язком контролюючого органу. Податкова декларація приймається без попередньої перевірки зазначених у ній показників через канцелярію, чий статус визначається відповідним нормативно-правовим актом» [8].

Також викликає стурбованість наявність у Податковому кодексі України переліку прав контролюючих органів (ст. 20), який є значно більшим, ніж обсяг обов'язків і відповідальності їх посадових осіб (ст. 21) [4].

З одного боку, більш чітка регламентація в Кодексі функцій органів Державної фіскальної служби сприяє кращому розумінню та застосуванню податково-правових норм на практиці і є позитивним чинником; з іншого Ч результатом такої тенденції є обмеження прав платників податків і невідповідність одному з основних принципів Указу Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні і першочергових заходах відносно її реалізації», а саме положенню про створення сприятливих законодавчих, фінансових, податкових і організаційних умов для утворення та функціонування інститутів громадянського суспільства [9, с. 17].

Також необхідно зазначити, що до законодавства про захист прав платників податків, крім Конституції України і Податкового кодексу, можна віднести Закон України «Про звернення громадян» [10], Указ Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» [11, с. 2] та відносно новий (від 25.12.2013 р.) Наказ Міністерства доходів і зборів України (зараз Ч Державна фіскальна служба України Ч прим. авторів) «Про затвердження

Порядку оформлення і подання скарг платниками податків та їх розгляду органами доходів і зборів» [12, с. 253].

Згаданий Наказ передбачає ряд гарантій прав і законних інтересів платників податків. Зокрема, Розділ VI наділяє платника податку такими правами:

- особисто викладати аргументи особі, яка перевіряє скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги;

- знайомитися з матеріалами перевірки;

- подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом доходів і зборів, який розглядає скаргу;

- користуватися послугами адвоката або представника;

- отримати рішення за результатами розгляду скарги;

- висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду скарги;

- бути присутнім при розгляді заяви чи скарги;

- відкликати подану скаргу у будь-який час до ухвалення рішення за результатами розгляду скарги.

Пункт 8.2 Наказу [12, с. 253] покладає обов'язок доведення того, що будь-яке нарахування, здійснене органом доходів і зборів, або будь-яке інше рішення органу доходів і зборів є правомірним, на орган доходів і зборів.

За загальним правилом, обов'язок доказування розподіляється таким чином: особа, яка подає скаргу, повинна довести обставини, на які посилається як на основу своїх вимог; посадова особа, дії (бездіяльність) якої оскаржують, повинна довести обставини, якими вона заперечує проти скарги.

Під обов'язком доказування слід розуміти передбачену законом міру необхідної поведінки відповідних осіб щодо висунення версій зі збирання, перевірки та оцінки доказів та їх джерел, а також з обґрунтування висновків у справі [13].

Отже, для встановлення істини у справі контролюючому органу, який прийняв таке рішення, необхідно зібрати доказову базу, яка доводить правомірність прийнятого рішення, і надати ці докази уповноваженому органу. Тобто на контролюючий орган, який прийняв таке рішення, в процесі адміністративного оскарження покладається обов'язок довести правомірність цього рішення.

Однак, занепокоєння викликає невключення до Наказу «Про затвердження Порядку оформлення і подання скарг платниками податків та їх розгляду органами доходів і зборів» [12, с. 253] двох норм, що мають істотне значення для захисту прав платників податків:

1) про ухвалення рішення в інтересах платника податків у разі, якщо норми Податкового кодексу України або іншого нормативно-правового акту, виданого на підставі цього Кодексу, допускають неоднозначне трактування прав і обов'язків платників податків або контролюючих органів;

2) про право вимоги відшкодування збитків у випадку, якщо вони стали результатом неправомірних рішень контролюючих органів.

Ці норми містилися в попередній редакції означеного вище Наказу, зокрема в п. 14 і п. 19 відповідно Наказу «Про затвердження Положення про порядок подачі і розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби», що втратив чинність 7.02.2014 [14, с. 163]. Очевидно, що такі тренди сучасного податкового законодавства будуть негативно позначатись на сфері захисту прав платників податків і призведуть на практиці до обмеження прав останніх, що, в свою чергу, суперечить ідеї правової, соціальної, демократичної держави.

Як відомо, найважливішою ознакою демократичного розвитку суспільства та країни в цілому є не лише наявність законодавчо визначених можливостей захисту прав, свобод і законних інтересів особи (людини або громадянина), але й гарантована можливість їх здійснення, фактичної реалізації. У зв'язку з цим О. Ю. Сафарова виділяє декілька способів захисту платником податків своїх прав, а саме: адміністративний спосіб; судовий спосіб; спосіб прокурорського реагування; президентський спосіб; звернення до Конституційного суду; захист прав у міжнародних судах; самозахист прав [15]. Розглянемо адміністративний і судовий способи захисту прав платників податків, передбачені ст. 56 Податкового кодексу України [4], детальніше.

Адміністративний спосіб захисту прав платників податків полягає в можливості оскарження рішень контролюючих органів, дій або бездіяльності, їх посадових або службових осіб тому органу, який прийняв рішення, а також у порядку апеляції до найвищого податкового органу шляхом подання відповідної скарги податковому органу [16]. Більш узагальнене визначення дає колектив авторів під керівництвом професора С. Г. Пепеляєва: «Адміністративний спосіб захисту прав платника податків полягає у вирішенні суперечностей, що виникли, у рамках системи податкових органів без передання спору до суду» [17]. Зокрема, в ч. 3 п. 18 ст. 56 Податкового кодексу України [4] вказано, що процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору.

Також необхідно звернути увагу на те, що крім Податкового кодексу, адміністративне оскарження рішень контролюючих органів регулюється Кодексом України про адміністративні правопорушення. Наприклад, ст. 234-2 вказує на те, що справи про адміністративні спори в податковій сфері відносяться до підвідомчості органів доходів і зборів [18].

Переваги адміністративного способу “ відносна простота процедури звернення, швидкий розгляд скарги, відсутність плати за подання заяви чи скарги, можливість з'ясувати позицію податкового органу по суті справи [19]. Проте, як показує практика, розгляд скарг платників податків вищестоящими податковими органами досить рідко завершується визнанням правоти платників податків [17]. Інакше кажучи, основний недолік адміністративного способу захисту полягає у великій вірогідності ухвалення суб'єктивних рішень вищестоящим податковим органом або його посадовими особами.

Водночас п. 3 ч. 1 ст. 288 вказаного Кодексу [18] передбачає порядок оскарження постанови в справі про адміністративне правопорушення у вищестоящий орган або ж у районний, районний у місті, міський або міськрайонний суд, в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України [20, с. 11].

На думку Ю. О. Крохіної, судовий порядок оскарження є універсальною формою захисту платником податків своїх прав [21]. Переваги судового способу вирішення конфліктів з контролюючими органами, з погляду групи фахівців в галузі податкового права [17], полягають у:

- відносній об'єктивності розгляду спору, як наслідок його розгляду поза рамками податкового відомства. Відсоток задоволення вимог платників податків у судовому порядку набагато вищий, ніж в адміністративному;

- можливості (якщо дозволяє суть позову) прийняття судом заходів щодо забезпечення позовних вимог у вигляді, наприклад, заборони податковому органу списувати недоїмку і пені до вирішення спору по суті;

- детальній врегульованості всіх стадій судочинства процесуальним законодавством;

- можливості (залежно від характеру вимог) отримання виконавчого листа та примусового виконання рішення суду.

Отже, згідно з чинним українським законодавством (а саме ч. 1 ст. 55 Конституції України [3, с. 15] і ст. 56 Податкового кодексу України [4]) платник податків, оминаючи стадію адміністративного оскарження рішення податкового органу, має право звернутися до суду безпосередньо, якщо він вважає, що його права, як учасника податкового процесу, були порушені.

Однак у зв'язку з цим виникає резонне питання, до якого саме суду слід звернутися платникові податків: до суду загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства, до господарського суду (якщо позивач є підприємцем “ юридичною особою) або ж до адміністративного суду. Не вдаючись до детальних роздумів про критерії розмежування юрисдикції вітчизняних судів, відзначимо, що п. 1 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України [20, с. 11] абсолютно чітко до юрисдикції адміністративних судів відносить публічно-правові спори фізичних або юридичних осіб з суб'єктом владних повноважень відносно оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій або бездіяльності.

З цього приводу академік М. П. Кучерявенко зазначає: «Відповідно до ч. 2 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства «юрисдикція адміністративних судів поширюється на усі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законодавством встановлений інший порядок судового вирішення». Законодавством не визначений інший порядок оскарження дій і рішень органів державної податкової служби, зокрема і щодо призначення, проведення податкових перевірок і складання висновків за результатами таких перевірок. Отже, такі дії та рішення, а також акт перевірки, який є актом суб'єкта владних повноважень, може бути оскаржений в судах адміністративної юрисдикції» [22].

Слід підкреслити, що Кодекс адміністративного судочинства України [20, с. 11] не конкретизує порядок розгляду подібних позовів. Разом з тим, обставини, що мають значення для правильного розгляду справи, визначаються судом на підставі вимог і заперечень осіб, які беруть участь у справі, відповідно до тих норм матеріального права, що підлягають застосуванню.

Для порівняння наведемо досвід деяких зарубіжних країн щодо розгляду судами податкових спорів. Наприклад, у США і ФРН діють спеціальні податкові (фінансові) суди, яким підвідомчі всі спори у сфері оподаткування. Таким чином, у Німеччині для податкових спорів існує спеціальна (фінансова) гілка судової влади (Finanzgerichtsbarkeit), що включає фінансові суди (Finanzgerichte) на регіональному рівні і Вищий (Федеральний) Фінансовий Суд (Bundesfinanzhof) як касаційну інстанцію. Регіональний фінансовий суд традиційно складається з п'яти суддів (трьох фахових і двох нефахових суддів). У нескладних справах і за згодою сторін можливе ухвалення рішення тільки одним фаховим суддею. При розгляді питань вищими судами Німеччини і ЄС з метою уникнення масових скарг адміністрація має право залишити свої рішення « відкритими» щодо спірних питань [23].

У Канаді також традиційно діє спеціалізований орган для розгляду податкових спорів: у 1983 р. у складі судової системи створений Податковий суд, раніше такі спори були підвідомчі Палаті податкового контролю.

Податкові суди можуть створюватись і для розгляду лише певної категорії спорів. Так, у Великобританії судочинство у спорах, що виникають у зв'язку з податком на додану вартість, здійснює незалежний трибунал. Рішення трибуналу можуть бути оскаржені у Вищому суді [17]. На наш погляд, створення таких судів спричинене специфікою справ, пов'язаних з оподаткуванням. Їх розгляд часто вимагає знання різних галузей права (фінансового, господарського, цивільного, трудового і т. д.), основ бухгалтерського обліку й економіки.

Необхідно також звернути увагу на те, що іноді ситуація в національних судах істотно ускладнюється участю іноземного елемента в податковому спорі. Крім того, що в цьому випадку зустрічаються ті самі проблеми, що і в справах за участю лише резидентів, виникають також і абсолютно специфічні особливості. Такі справи вважаються найбільш складними серед юристів-практиків, оскільки вимагають від учасників податкового процесу не лише знання національного законодавства, але й володіння навичками вільного застосування колізійного методу правового регулювання. Останній полягає у застосуванні колізійної норми, яка визначає, право якої держави регулюватиме відповідні відносини.

Проте, крім визначення компетентної юрисдикції в податкових спорах, існують й інші нюанси. Якщо правові відносини ускладнені іноземним елементом, то не лише суди декількох країн можуть мати право на розгляд справи, але і декілька різних правових систем можуть претендувати на регулювання самих відносин. При цьому «іноземним елементом» згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» [24] може бути як іноземний учасник відносин (суб'єкт), так і об'єкт відносин, що знаходиться за кордоном, наприклад, дохід платника податків, а також юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном, наприклад, факт роботи платника податків у країні, в якій він не є резидентом, за трудовим договором.

Варто констатувати, що крім матеріально-правових і колізійних норм права, важливе для розгляду справи значення мають процесуальні норми, тобто ті, які описують саму процедуру ухвалення рішення у справі. Якщо матеріально-правові норми однієї держави можуть за певних обставин застосовуватися в іншій державі, то з процесуальними нормами зовсім інша справа. Українські процесуальні правила захисту платником податків своїх прав в адміністративному та судовому порядку, передбачені Податковим кодексом України [4] та Кодексом адміністративного судочинства [20, с. 11], були розглянуті нами вище.

На підставі доктринальних положень правової науки, можна зробити висновок, що на сьогодні серед учених не існує єдиного підходу і однозначної відповіді стосовно того, позитивним чи негативним є вплив останніх змін податкового законодавства України на систему забезпечення і захисту прав платників податків. Застосування норм оновленого податкового законодавства на практиці виявляє нові проблеми та невідповідності, які потребують ретельного вивчення, аналізу й обгрунтування шляхів їх вирішення. Виходячи з цього, існує гостра необхідність у створенні системи постійного моніторингу результатів впровадження нових положень Податкового кодексу України, включаючи дослідження, оцінку й аналіз порядку його впровадження, а також виявлення недоліків і розробку рекомендацій щодо їх усунення.

Також, зважаючи на такий серйозний недолік вітчизняного податкового законодавства як його нестабільність (з моменту прийняття Податкового кодексу України, тобто з 02.12.2010 р. до нього було внесено 67 змін і доповнень (інформація станом на 18.09.2014 р.)), доцільним кроком у цій ситуації могло б стати встановлення мораторію на певний строк щодо внесення змін до актів податкового законодавства, які логічно було б вносити з 1 січня податкового року.

захист право платник податок

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Налоговое право: учеб. пособ. / [под ред С. Г Пепеляева]. - М.:ИД ФБК-ПРЕСС, 2000. - 608 с. - (Серия «Академия бухгалтера и менеджера»).

2. Стратегічний план діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на 2013-2017 рр. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ombudsman.gov.ua.

3. Конституція України: станом на 15 трав. 2014 р. / Верховна Рада України. - Офіц. вид. // Офіційний вісник України. Офіц. вид. - 2010. - N° 72/1. - С. 15. - (Спеціальний випуск).

4. Податковий кодекс України: станом на 7 вер. 2014 р. / Верховна Рада України. - Офіц. вид. // Офіційний вісник України. - 2010. - № 92. - Т. 1. - Ст. 3248.

5 Турило А. М. Проблемні аспекти Податкового кодексу України / А. М. Турило, І. С. Захарченко, Т В. Мар'юк, М. Ю. Кіданова // Інноваційна економіка. - 2012. - № 6. - С. 286-288.

6. Про державну податкову службу в Україні: Закон України № 509-XII: станом на 19 листоп. 2012 р. / Верховна Рада УРСР. - Офіц. вид. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 6. - Ст. 37 (втратив чинність).

7. Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо державної податкової служби та у зв'язку з проведенням адміністративної реформи в Україні: Закон України № 5083-VI: станом на 5 лип. 2012 р. / Верховна Рада України. - Офіц. вид. // Офіційний вісник України. - 2012. - № 62. - С. 47.

8. Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України № 2181 -III: станом на 1 січ. 2011 р. / Верховна Рада України. - Офіц. вид. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 10. - Ст. 44 (втратив чинність).

9 Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації: Указ Президента України № 212/2012: станом на 5 лип. 2013 р. / Президент України. - Офіц. вид. // Офіційний вісник України. - 2012. - № 26. - С. 17.

10. Про звернення громадян: Закон України № 393/96-ВР: станом на 4 черв. 2014 р. / Верховна Рада України. - Офіц. вид. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 47. - Ст. 256.

11. Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності: Указ Президента України № 817/98: станом на 8 черв. 2004 р. / Президент України. - Офіц. вид. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 30. - С. 2.

12. Про затвердження Порядку оформлення і подання скарг платниками податків та їх розгляду органами доходів і зборів: Наказ № 848: станом на 25 груд. 2013 р. / Міністерство доходів і зборів України. - Офіц. вид. // Офіційний вісник України. - 2014. - № 10. - С. 253.

13. Науково-практичний коментар до Податкового кодексу України: в 3 т. / [Ярошенко Ф. О., Мельник П. В., Колесников Б. В. та ін.]; під ред. М. Я. Азарова. - [2-е вид., доп. і перероб.]. - К.: Міністерство фінансів України, Національний університет ДПС України, 2011. - 590 с.

14. Про затвердження Положення про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби: Наказ № 1203: станом на 19 листоп. 2012 р. / Міністерство фінансів України. - Офіц. вид. // Офіційний вісник України. - 2012. - № 98. - С. 163 (втратив чинність).

15. Сафарова Е. Ю. Защита прав налогоплательщиков / Е. Ю. Сафарова // Юридический справочник руководителя. - 2009. - № 1 (январь).

16. Гарантии прав и законных интересов налогоплательщиков [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://investing.org.ua/garantii_prav.

17. Налоговое право: учеб. / [Р. И. Ахметшин, М. Ф. Ивлиева, Е. В. Кудряшова]; под ред. Пепеляева С. Г - М.: Юристъ, 2003. - 591 с.

18. Кодекс України про адміністративні правопорушення: станом. на 17 серп. 2014 р. / Верховна Рада УРСР. - Офіц. вид. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1984. - № 51. - Ст. 1122.

19. Викторова Н. Г Налоговое право. Краткий курс / Викторова Н. Г., Харченко Г. П. - СПб.:

20. Кодекс адміністративного судочинства України: станом на 27 квіт. 2014 р. / Верховна Рада України. - Офіц. вид. // Офіційний вісник України. - 2005. - N° 32. - С. 11.

21. Крохина Ю. А. Налоговое право России: учеб / Ю. А. Крохина. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Юнити-дана, 2011. - 463 с.

22. Кучерявенко Н. Критерии разграничения юрисдикции / Н. Кучерявенко, Н. Швецова / / Закон и бизнес. - 2012. - № 32.

23. Олещук А. Основы защиты прав налогоплательщиков в Германии [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.uba.ua/documents/text/Aleksej-Oleschuk.pdf.

24. Про міжнародне приватне право: Закон України № 2709-IV: станом на 9 черв. 2013 р. / Верховна Рада України. - Офіц. вид. // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 32. - Ст. 422.

Размещено на Allbest.ru