Документи як об’єкти цивільно-правових відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОКУМЕНТИ ЯК ОБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

С. А. Водяхін

Щодо документів, виникають також цивільні правовідносини. Вони мають і свій зміст, до якого з огляду на структуру цивільних правовідносин відносять суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Крім того, елементом змісту визнаються охоронювані законом інтереси. Йдеться лише про з'ясування змісту цивільних відносин, які виникають щодо документів та встановлення їх місця у системі суб'єктивних прав.

Необхідно звернути увагу на те, що документи мають свої номери. Внаслідок того деякі особи уникають нумерології і отримання кодів та посвідчуючих документів з номерами. Проти ідентифікації людей за номерами заперечує з релігійних мотивів церква. Це створює певні проблеми як для тих, хто відмовляється від таких документів, так і для інших осіб. Відмовляючись від таких ідентифікацій особа обмежує тим самим можливість участі у тих правовідносинах, де потрібна максимальна індивідуалізація фізичної особи.

Мета цієї роботи - встановити, які права та обов'язки приватного спрямування виникають щодо документів. Об'єктом дослідження є майнові відносини щодо документів, а об'єктом - акти цивільного та іншого законодавства, наукова доктрина та практика.

Сучасні вимоги суспільної безпеки та технічні можливості (технології) ідентифікації особи чи точніше відстеження юридично значимої поведінки осіб набирають все більшого розвитку. Навіть йдеться про розробку Універсального ідентифікатора особистості (УІО), за яким фізична особа буде персоніфікуватися в публічних та приватних відносинах. Її пропонують для тотальної ідентифікації особистості. На методологічному рівні ми виходимо з того, що через документи проводиться цифрова ідентифікація учасників правовідносин, що надалі слугує прискоренню встановлення особи та випадків, місця, способу, підстав її участі у цивільних правовідносинах.

В.О. Тархов, вважає що правовий статус фізичної особи визначається сукупністю його прав і обов'язків [1, с. 146]. Таку позицію поділяє більшість цивілістів і уточняють, що основними елементами правового статусу громадян є права, свободи й обов'язки носія даного статусу. Основними елементами правового статусу особи вважають права, свободи та обов'язки, а також включають у зміст відповідальність, громадянство, правоздатність [2, с. 487], законні інтереси [3, с. 65] й інші елементи.

Суб'єктивне право є результатом реалізації правоздатності, яке полягає у наявності у його носія певних правових можливостей діяти самому чи заявляти вимоги про виконання юридичних обов'язків протипоставлених йому осіб. Найповніше воно проявляється у правовідносинах власності які виникають також щодо документів. Як відзначає Ю.К. Толстой право власності «...это закрепленная за собственником возможность, в пределах, установленных законом, владеть, пользоваться и распоряжаться имуществом вполне свободно, по своему усмотрению, в целях удовлетворения своих интересов» [4, с. 60]. В.П. Грибанов зазначав, що «право собственности определяет содержание субъективных правомочий собственника» [5, с. 365]. У ст. 316 ЦК України власнику надані суб'єктивні права щодо володіння, користування і розпорядження майном, що вважається «золотою тріадою» правомочностей. Її елементи у сукупності чи окремо становлять правомочності щодо документів. Разом із тим з введенням в ЦК України інститутів тягаря утримання майна (ст. 322 ЦК України) та ризику випадкового знищення чи випадкового пошкодження майна надає підставу розшити змісту права власності. При видачі документів попереджаються про необхідність їх зберігати належним чином, не передавати іншим особам та наслідки порушення.

Так, видані особі посвідчення вказують її правомочності й обов'язки при виконанні посадових обов'язків, уповноважують на здійснення певних дій від імені того, хто таке посвідчення видав, чи користування тими правами, які передбачені для осіб певної посади (проводити аудиторські перевірки - аудитору), чи для персоналу взагалі (легально перебувати на території того, хто таке посвідчення видав). Такі посвідчення видаються на певний строк (зайняття певної посади), після якого свою дію вони втрачають.

Володіння документом характерне для тих осіб, які у передбачених законом випадках на вказаних законом підставах та вказаний строк і спосіб можуть володіти знайденими документами (ст. 337 ЦК України), зокрема залишеними чи втраченими в транспортних засобах. Законодавець тут охороняє права власників і зобов'язує повідомити володільця про знахідку, заявити про неї в міліцію, здати на зберігання міліції чи органу місцевого самоврядування.

Навпаки, при складанні особистих паперів чи набутті права власності на інші документи, які мають властивість оборотоздатності, особа стає їх абсолютним власником і має всі три правомочності. Лише від неї залежить як вирішити їх долю за життя і навіть після смерті (ч. 4 ст. 303 ЦК України).

У вузькому (суб'єктивному) контексті цивільними правами і обов'язками є сукупність прав і обов'язків, що виходять з норм цивільного права та проявляються у передбачених і забезпечених законом можливостях та зобов'язаннях. Вони одержали назву суб'єктивних цивільних прав та обов'язків. Здійснення цивільних прав і обов'язків відбувається відповідно до їх призначення. Вони становлять юридичний зміст цивільних правовідносин і в них закладена можливість такої взаємодії учасників правовідносин, поза якими вони існувати не можуть.

Суб'єктивне право розглядається як влада особи (у цьому сутність суб'єктивного права), яка спрямована на задоволення визнаного інтересу (у цьому його зміст). Водночас наразі охоронюваний законом інтерес визначено як самостійну правову категорію Рішенням

Конституційного Суду України від 1 грудня у справі N° 1-10/2004, як прагнення до користування конкретним матеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам [6, с. 8]

Більшістю науковців суб'єктивне цивільне право визнано як вид і міру дозволеної поведінки, можливість діяти певним чином. Зміст суб'єктивного права становлять можливості, які закріплені правовою нормою або нею не заперечуються. Такий висновок є справедливим для загально-дозвільного підходу до регулювання цивільних правовідносин: дозволене все те, що не заборонене законом. Коло можливостей, які охоплюються «мірою можливої поведінки», може бути імперативним: повернути документ його власнику, а може бути диспозитивним - повернути, мати право чи скористатися правом на винагороду, залишити документ у себе, якщо не віднайдеться його власник. Носій суб'єктивного права може, але не повинний поводитися певним чином, у той час, як носій юридичного обов'язку повинний його виконувати.

Р.Й. Халфіна вважала, що суб'єктивне цивільне право створює дві можливості: самостійно визначати власну поведінку і вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб [7, с. 227]. У разі, якщо дана вимога до зобов'язаної особи не задовольняється нею добровільно, в управненої особи виникає право на застосування відповідних способів захисту свого права. Носій суб'єктивного права має можливість застосовувати сукупність способів впливу на порушника, вимагати визначеної поведінки від останнього через примус компетентних органів.

Суб'єктивне право є мірою свободи поведінки, яка є об'єктивно необхідною, соціально виправданою та офіційно закріпленою в загальних нормативних актах держави або судовій практиці як юридична можливість певної поведінки задля задоволення особистих та суспільних інтересів і потреб. Вони в цивільних відносинах органічно зв'язані з нормами права, які передбачають їх основний зміст і поряд з цим надають суб'єктам можливість при їх недотриманні звернутися до компетентних державних органів за застосуванням примусу до зобов'язаних осіб. Суб'єктивні права та цивільні обов'язки нерозривно пов'язані з поведінкою самих суб'єктів правовідносин. Юридично забезпечена міра можливої поведінки управненої особи забезпечена юридичним обов'язком певних осіб, активними діями чи утриманням від дій, які можуть зашкодити носію суб'єктивного права.

У суб'єктивному праві вони визначені комплексом елементів, зокрема: «1) можливість моделювати свою поведінку як в межах диспозиції норми права, так і поза нею, якщо це не суперечить закону, самостійно формувати волю; 2) право визначення міри можливої поведінки, тобто діяти самостійно для задоволення свого правомірного інтересу; 3) право визначати засоби забезпечення свого суб'єктивного права як відповідними діями інших осіб, так і державою в особі її компетентних органів; 4) гарантовану кореспондованість зобов'язаннями інших осіб; 5) можливість застосування державного примусу в разі відмови зобов'язаних осіб від виконання покладеного (взятого ними самими) на них обов'язку; 6) можливість самостійно визначати доцільність звернення за допомогою до суду чи застосовувати інший порядок захисту своїх суб'єктивних прав [8, с. 32]. У цілому з цим можна погодитися і застосувати до визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків на документи.

Суб'єктивні цивільні права невідривні від юридичних обов'язків, а здійснення цих прав управненою особою припускає виконання зобов'язаними особами кореспондованих їм обов'язків, тобто здійснення ними визначених дій, охоплюваних належною поведінкою. Тож здійснення суб'єктивного права можливе лише за наявності носіїв юридичного обов'язку. Майнові цивільні права та обов'язки покликані забезпечувати майнові потреби та інтереси осіб. Вони є економічними правами і для приведення їх з режиму цивільної правоздатності вимагають настання визначених юридичних фактів - підстав набуття права власності чи речових прав. Вони характеризуються властивістю бути переданими іншим особам (бути об'єктами правонаступництва та навіть спадкування). Документи здебільшого, за винятком в електронній формі, є речами, вони в ідеалі мають абсолютний характер, де власникам документів протистоїть пасивний обов'язок усіх інших учасників цивільного обороту утримуватися від порушення прав на них. Порушені права можуть захищатися особливими (речово-правовими) способами захисту. Звертаємо, також увагу на властиву речовому праву ознаку - право походження, яка полягає у тому, що, будучи зв'язаним з річчю, речове право завжди слідує за нею (наприклад, право застави). Право слідування полягає в тому, що речове право слідує за річчю при її переході до іншої особи і власник, який втратив володіння річчю без своєї волі, має право її витребувати із чужого незаконного володіння [9, с. 311]. Останнє також має значення в тому, що документи є об'єктами застави за Законом України «Про заставу» [10], передбачено лише заставу цінних паперів. Право слідування є проявом обтяження права власності на майно.

Коли стосовно документів виникають зобов'язальні правовідносини, реалізація прав кредитора можлива лише при наявності боржника. Кредитор має права вимоги до боржника щодо здійснення ним визначеної дії з документом. Після припинення підстав для володіння документом його власник повинен повернути його особі, яка його видала, якщо це встановлено нормою права.

Досить плідним для нашого дослідження є поділ прав на абсолютні та відносні, особливо у тому разі, коли на документи виникає право власності. Абсолютними вважаються такі права, яким протистоять обов'язки невизначеного кола зобов'язаних осіб. Зокрема, виключні права виникають на охоронний документ на об'єкти промислової власності, наприклад, патент. Вони надають їх власникам монополію здійснювати визначені законом дії. Кожна група цивільних прав на документи має свої специфічні прояви, свій внутрішній зміст, свій механізм реалізації і свої межі, що впливає на правове становище власників документів.

Суб'єктивні права та обов'язки на документи доцільно поділити на дві великі групи: основні та факультативні. Їх взаємозв'язок чи набір характеризує право на документи. Основним, як ми вважаємо, є право володіння. Воно може належати лише як право володіння, яке виникло за підстав як передбачених законом, так і не передбачених законом, але йому не суперечать, чи як елемент змісту права власності чи інших прав, зокрема володіння документом як знахідкою, володіння документом, який видано для певної мети (довіреність - при представництві, посвідчення - при виконанні посадових обов'язків тощо).

Книга 3 НЦУ взагалі вказує на основне для конструкції речового права - володіння. Параграф 854 НЦУ встановлює, що володіння набувається досягненням повного фактичного панування над річчю. Для набуття володіння достатньо домовленості попереднього власника з набувачем, якщо набувач у стані здійснювати панування над річчю. Така позиція німецького законодавця є слушною особливо тоді, коли під час розгляду справ виникає запитання: на якій правовій підставі власнику документа його було видано.

Право володіння є фактичним пануванням над майном, перебування його у власника, можливість безпосереднього впливу на річ, усвідомлення своєї влади над річчю, наприклад, над рідкісним документом. У суб'єктивному сенсі - це закріплена законом можливість фактичного чи функціонального володіння, можливість впливати на цей документ, надавати йому персоніфікації від імені (імен) фізичної особи (щодо особистих документів) чи назви юридичної особи (документи юридичної особи), учиняти певні дії з підвищення гарантій володіння (передати на зберігання за договором депозиту) чи застосовувати інші гарантії володіння (технічне зміцнення (ламінування), встановлення засобів попередження чи недопущення порушення володіння документом.

Володіння документом може бути як законним, так і незаконним. Перше йменується ще титульним - здійснюється на підставі припису акта цивільного законодавства, адміністративного акта, нотаріального надпису. Воно виникає внаслідок створення документа чи правомірного набуття його від попереднього власника. Незаконне володіння здійснюється без правових підстав: такі документи не можуть взагалі перебувати у власності відповідної особи (особливо з грифом), перебуває з порушенням встановленого порядку його вчинення чи емісії (придбаний на «чорному ринку» диплом про вищу освіту).

Володіння документом може бути добросовісне та недобросовісне. Добросовісне засноване на правовому титулі або його власник не знав і не повинен знати про незаконність цього володіння. Презюмується, що незнання закону не звільняє від відповідальності. Якщо власник документа знав або повинен був знати, що володіє ним без належних підстав, то воно є недобросовісним. Недобросовісним і неправомірним є придбання документів, на які особа не має відповідних дозволів, чи без виконання передбачених законом обов'язків - повідомляти органи держави про намір припинення прав на документи, які є історичною чи культурною цінністю Це варто закріпити п. 2 ч. 2 ст. 354 ЦК у редакції «У разі відчуження пам'ятки історії і культури власник повинен повідомити про державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури».

Право користування засновано на споживчій вартості об'єктів права власності та можливості вилучення їх корисних властивостей. Ним є закріплена законом можливість та порядок вилучення цих властивостей для задоволення потреб власника та/чи інших осіб. Це право пов'язане із амортизацією речі, її фізичним чи моральним старінням. Як право володіння, право користування може бути добросовісним, яке не призводить до порушення прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, та недобросовісним, якщо внаслідок використання документа однією особою потерпають інші особи.

Користування документом може бути законним та незаконним. Законне користування характеризується дотриманням вимог чинного законодавства, а для похідних власників - домовленостей із попереднім власником. Зокрема, службове посвідчення для осіб, які мають право безоплатного проїзду у транспорті громадського користування, використане правомірно, пред'являється правомірно, якщо особа виконує посадові обов'язки. Незаконне здійснюється з порушенням загальних та спеціальних приписів чинного законодавства щодо його використання. Особливим випадком права користування є закріплене ст. 320 ЦК України право власника використовувати своє майно, наприклад, патент чи інший охоронний документ для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

До правомочностей власника документа входить право розпорядження - можливість власника визначати юридичну та фактичну долю документа як речі. Це означає припинення права власності на нього внаслідок переходу до інших осіб чи знищення, за умови, що документ є унікальним і видати дублікат на нього неможливо. Право розпорядження - юридичний факт, що призводить до припинення права власності взагалі (знищення речі) чи припинення права власності на документ у однієї особи і виникнення його у іншої особи. Воно є виключною прерогативою власника, що пояснюється виключністю права власності. Проте в передбачених законом випадках і на підставі визначеного у законі порядку таке право можуть реалізувати й інші особи. Йдеться про примусове вилучення майна у власника при націоналізації, конфіскації, реквізиції, примусовому продажі. Зокрема, відповідно до ст. 352 ЦК України, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику відповідне попередження, якщо власник не вживе заходів щодо їх збереження, суд за позовом органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп. Не виключено, що документ може бути конфіскований відповідно до ст. 354 ЦК України та спеціального закону, який передбачає таку санкцію.

При розпорядженні окремими документами встановлені особливі правила: повідомляти органи держави чи органи місцевого самоврядування (щодо пам'яток історії та культури), здійснити реєстрацію нерухомості (зняти з реєстраційного обліку), повідомити інших зацікавлених осіб (про відчуження частки у спільній частковій власності) тощо. Право розпорядження може бути законне, якщо воно учинено з дотриманням приписів чинного законодавства, та незаконне, якщо такі приписи ігноруються.

При припиненні права володіння документом власник повинен його повернути тому, хто його видав. Таке право інколи забезпечується додатковими заходами: затриманням видачі іншого документа, наприклад, трудової книжки, якщо працівник не повертає видане йому посвідчення, затриманням виплати заробітної плати та інших виплат. Такі штучні засоби можуть бути застосовані лише в тому разі, якщо вони передбачені актами законодавства. Це пов'язано з тим, що порушуються інші, більш надійно чи посилено охоронювані законом права, право на працю, на вибір місця проживання тощо.

Таким чином, щодо документа, то виникає у його власникаряд прав та обов'язків, яких він повинен дотримуватися відповідно до вимог чинного законодавства, інколи регламенту документа (посвідчення на нагороду).

суб'єктивний право володіння національний

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций / В.А. Тархов. - [ред. Рыбаков В. А]. - Чебоксары: Чувашское книжное изд-во, 1997. - 331 с.

2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права / О. Ф. Скакун. - Х., 2000. - 704 с.

3. Витрук Н. В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе / Н. В. Витрук. - М.: Наука, 1979/ - 227 с.

4. Толстой Ю. К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР / Ю. К. Толстой. - Л.: Фонд «Правовая кулыура», 1995. - 302 с.

5. Грибанов В. П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав / В. П. Грибанов. - М.: «Статут». - 2000. - 365 с.

6. Рішення Конституційного Суду України від 1 грудняу справі J№ 1-10/2004 щодо офіційного тлумачення терміну «охоронюваний законом інтерес» // Урядовий кур'єр. - 2004. - N° 239.

7. ХалфинаР О. Общее учение о правоотношении /Р. О. Халфина -М.: Юрид. лиг., 1974. -345 с.

8. Шишка Р. Б. Охорона права інтелектуальної власності. Авторсько-правовий аспект: [монографія] / Шишка Р. Б., Халфина Р. О. - Х.: НУВС, 2002. - 362 с.

9. Гражданское и торговое право зарубежных государств: учебник: в 2-х т. / отв. ред. Е. А. Васильев, А. С. Комаров. - [4-е изд., перераб. и доп.] - М.: Междунар. отношения, 2008. - Т 1. - 560 с.

10. Про заставу: Закон України від 02.10.1992 J№ 2654-XII [Електронний ресурс] / Сайт Верховної Ради України. - Режим доступу: zakon.rada.gov. ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2654-12

Размещено на Allbest.ru