Державна влада протягом всього періоду незалежності України не робила реальних кроків, окрім політичних декларацій, для втілення ціннісних орієнтирів таким чином, щоб вони отримали нове бачення та нову основу у свідомості громадян нашої держави. Вважаємо це глобальною помилкою всіх правлячих політичних еліт, лідерів, партій та коаліцій.

Новітня історія нашої держави, декларуючи демократичні цінності, проходить важкий процес до створення необхідної моделі правового та соціального існування. На сьогодні домінуючий вплив на всі державотворчі та правотворчі процеси має не тільки держава, але й громадянське суспільство. "Розвиток вітчизняної державності відбувається у взаємодії з різними соціальними інститутами та структурами, але, в першу чергу, з різними особистостями. Ні для кого не є секретом, що така взаємодія набула в сучасних умовах якісно нового змісту. Тому в умовах модернізації вітчизняної державності варто по-новому подивитись на сутність, зміст, принципи та форми такої взаємодії, а також на можливі конфлікти та суперечності, які виникають або можуть виникнути між особистістю та державою, її публічно-владними структурами" [2, c.180]. Ось чому необхідним є створення оптимальних взаємозв'язків між цими елементами, при цьому не конфронтаційного, а регулятивно-допоміжного характеру. Інститут участі громадян в управлінні державними справами є одним з "містків" налагодження контакту між державою, державною владою - з одного боку та громадськістю та окремим громадянином - з іншого та є одним з основних принципів демократичності держави.

Повноправна реальна участь громадян у здійсненні державної влади можлива тільки у демократичних державах. Е.Л. Кузьмін вказує на такі основоположні критерії демократії [3, с.39-40]: відповідність політики держави корінним інтересам народу; широке залучення населення в управління справами суспільства та держави, соціально-політична активність мас; гласність у роботі державних та громадських органів, інформованість населення про рішення, що приймаються, та результати їх виконання, врахування громадської думки, систематична реалізація пропозицій громадян; реальні, засновані на надійних юридичних гарантіях та послідовному підвищенні матеріального та культурного рівня життя, враховуючи принцип соціальної справедливості, права і свободи громадян, які поєднуються з їх обов'язками та відповідальністю перед суспільством; висока ступінь здійснення принципу законності, міцність правової основи державного та громадського життя; рівність політичних прав, підкорення меншості більшості (за збереження певних гарантій прав меншості). Як ми бачимо, більшість із вказаних критеріїв демократії прямо чи дотично пов'язані з участю громадян в управлінні державними справами. Це виходить із самої онтологічної природи державної влади. Демократія є владою народу, котрий є єдиним джерелом влади, отож він повинен мати можливість і прямо і опосередковано вирішувати загальнодержавні справи.

Звернемо увагу на суб'єкті цього права. Ним виступає не народ в широкому розумінні, а кожен громадянин держави. Для реалізації цього права немає необхідності об'єднуватися у політичні асоціації (хоча і така форма є прийнятною), оскільки в демократичній державі не тільки громада, народ, маса може здійснювати управління, але й окремий індивід. Примітним у цьому контексті є те, що, наприклад, міжнародні документи не відмежовують кількість зацікавлених осіб, при цьому сприймаючи одну особу як повноцінного представника народу. Наприклад, "Громадськість" у міжнародному праві означає одну або більше фізичних чи юридичних осіб, їхні об'єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою [4].

"Сутність еволюції вітчизняної державності, так званого демократичного транзиту України, зокрема її держави та її діяльності, державної влади та державного управління, полягає в корінній зміні соціальних зв'язків, відповідно до якої (зміна) не людина має існувати для держави, а держава заради людини" [5, с.76-78]. Людиноцен - тричність у праві, політиці та державній організації є основною засадою розвитку суспільства, тому подолання пережитків у вигляді виключно колективістського підходу до управління державними справами виступає вагомим практичним інструментарієм. Оскільки існує багато сфер суспільного життя, де індивідуальна воля одного суб'єкта може бути знівельована, тому на загальнодержавному рівні масовість має немалозначну роль. У межах держави перехідного типу, до якого належить Україна, індивід все ж таки залишається "людиною-гвинтиком", а на локальному рівні в межах певного органу державної влади індивідуальне звернення має вагоміше значення. Оптимальним для сьогоднішнього рівня розвитку правової культури громадян та державницької системи є принцип поєднання колективної та індивідуальної діяльності при реалізації державної влади та розумне поєднання індивідуальних та колективних форм участі громадян в управлінні державними справами.

Для реальної участі громадян в управлінні державними справами необхідне правове підґрунтя. В Україні досліджуваний інститут має достатньо широке правове регулювання. У першу чергу, низка міжнародних документів вказує на право особи брати участь у державній владі. Статья 21 Загальної декларації прав людини визначає, що "кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників"^]. Дещо інше лексичне подання, однак у первинному значенні досліджуваного права вміщено у статті 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а саме як право і можливість "брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників" [7]. Варто також згадати регіональні міжнародні документи, серед яких Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., яка прямо й не визначає це право, але визначає ряд дотичних політичних прав, у поєднанні яких можна зрозуміти про необхідність створення можливості для громадян доступу до державної влади. Вагомим є Документ Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру НБСЄ - від 29.06.1990 [8], який визначає не тільки право на участь, але й безпосередньо виокремлює практично всі форми такої участі та визначає вагомість їх для демократичності держави. Існують також міжнародні акти галузевого спрямування, найвідоміша серед них Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуська Конвенція) [4].

Національне законодавство також широко регулює коло цих питань. Стаття 38 Конституції України гарантує "право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування". Прийнято низку законодавчих актів, серед яких "Про об'єднання громадян" (від 16.06.1992 року № 2460-XII); "Про політичні партії в Україні" (5 квітня 2001 року N 2365-ІІІ); "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (15 вересня 1999 року N 1045-Х^); "Про вибори Президента України" (від 05 березня 1999 року № 474-XIV), "Про вибори народних депутатів України" (від 17 листопада 2011 № 4061-VI, "Про Державний реєстр виборців" (від 22 лютого 2007 року № 698-V), "Про всеукраїнський референдум" (від 06 листопада 2012 року № 5475-УІ),"Про звернення громадян" (від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР), "Про професійних творчих працівників та творчі спілки" (7 жовтня 1997 року N 554/97-ВР); "Про телебачення та радіомовлення" (21 грудня 1993 року N 3759-ХІІ); "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (16 листопада 1992 року N 2782-ХІІ); "Про соціальні послуги" (19 червня 2003 року N 966-IV), "Про Суспільне телебачення і радіомовлення України" (від 17 квітня 2014 № 1227-VII), "Про очищення влади" (від 16 вересня 2014 року № 1682-VII), "Про Національне анти - корупційне бюро України" від 14 жовтня 2014 року № 1698-VII тощо. Дуже широким є коло підзаконних нормативних актів. На нашу думку, вартує виділити такі Постанову КМ України "Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики" 3 жовтня 2010 № 996 та Розпорядження КМ України "Про схвалення Концепції проекту Закону України "Про вплив громадськості на прийняття нормативно-правових актів" (від 22 квітня 2009 року № 448).

Велика кількість нормативних актів не вказує на ефективність правового регулювання, зокрема, є доволі багато проблем у чинних нормативних актах, а також вагомою проблемою є відсутність основоположних законів які б регулювали процедуру проведення місцевих референдумів, які одною з основних форм безпосередньої демократії, прямого волевиявлення й участі громадян у вирішенні державних справ. Центральна виборча комісія України вказує, що "законодавча невизначеність кола суб'єктів процесу місцевого референдуму та їх прав, неврегульованість порядку утворення округів, дільниць та комісій з місцевого референдуму, фінансового та матеріально-технічного забезпечення, гарантій діяльності офіційних спостерігачів, порядку проведення голосування та встановлення результатів місцевого референдуму нівелюють місцевий референдум як одну з форм безпосередньої демократії" [9].

Акцентуємо увагу ще на одній проблемі: окрім правового регулювання, необхідна низка передумов суспільного характеру, які б стали основою для реальної участі громадян в управлінні державними справами. Така участь громадськості є динамічним процесом і потребує, на нашу думку, певних соціальних, правових, економічних, політичних та інших передумов.

Соціальною передумовою реальної участі громадськості у державно-владній діяльності виступає розуміння суспільством необхідності її політико-правової активності, наявність суттєвих правових ініціатив з приводу належної побудови державної влади, діяльності її органів або розуміння потреби зміни сталих, нелегітимних державних процедур та механізмів, що проводяться діючою владою. Саме високий рівень правової та політичної культури громадськості забезпечить можливість політичної активності та правової ініціативи.

Правова передумова полягає в наявності нормативно-правових актів, які закріплюють механізми участі громадськості на окремого громадянина у державно-владних процесах. Такими актами повинна бути не тільки Конституція, яка як Основний закон, що має вищу юридичну силу, встановлює в загальному право участі, але й нормативно - правові та підзаконні акти відомчого характеру, що містили б уточнюючі норми, яким чином, якими механізмами і в якій мірі органи державної влади забезпечують можливість співпраці їх з громадянським суспільством. При цьому необхідно говорити про загальну стратегію розвитку права громадян, але й про конкретні складові реалізації цього права.

Економічною передумовою участі громадськості може бути існування механізмів, схем ринкової економіки, які використовують застарілі методи системи управління економічним розвитком, полягає у розробці та обґрунтуванні пріоритетних, найбільш перспективних і ефективних напрямків розвитку економіки. Відсутність необхідних економічних та конституційних реформ, що у свою чергу, руйнують сферу малого та середнього підприємства, сприяють безробіттю та зубожінню населення. Зазвичай низький економічний рівень життя призводить до намагання навіть революційним шляхом змінити діючі механізми владних відносин.

Політична передумова представляє собою стійке бажання реалізувати зазначене право, що підкріплюється, з одного боку, соціальною, економічною та правовою необхідністю та політичною волею правлячої еліти, політичної партії, прошарку створити передумови вищезазначеного характеру для реалізації цього права, з іншого боку, міжнародними зобов'язаннями держави створити реальні засоби для демократизації державної влади та правової держави.

Інформаційно-технічна передумова передбачає наявність у громадян повної достовірної інформації на всіх стадіях прийняття рішень державними органами. Народ потрібно повідомляти не тільки на етапі прийнятих рішень, але їх волю та інтереси ставити в основу первинного ухвалення рішень, розроблення їх проектів. Інформація є потужним ресурсом державної влади, який нею може бути використаний для досягнення власного інтересу, доступ до достовірної інформації нівелює неправомірні дії з боку державних лідерів та представників органів державної влади. "Володіння, контроль і можливість поширення інформації стають для певних соціальних одиниць головними джерелами влади, оскільки через зазначену діяльність створюється можливість впливу на свідомість людей, формування ставлення до тих чи інших подій і дій, впливу на процедури прийняття рішень, на формування ціннісних орієнтирів у суспільстві, які визначають значущість певного ресурсу для окремого індивіда" [10, с.53].

управління державна справа

Висновки