Відображення проблеми корінних народів у колективних міжнародних угодах (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відображення проблеми корінних народів у колективних міжнародних угодах (кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.)

Поточна криза міжнародного права, масові порушення колективних прав та прав людини під час регіональних конфліктів, вчинення відповідних міжнародних злочинів проти людяності загострюють у вітчизняній правовій науці аспекти правового статусу та суб'єктності корінних народів та народів у цілому. Дослідження у цій сфері або носять риси політичної пропаганди або некритично відображають радянську доктрину; наявні комплексні роботи Б.В. Бабіна, Д.М. Киценка та ін. оминають ранні етапи договірного відображення статусу корінних народів у міжнародному праві.

Це зумовлює потребу в оцінці розвитку відображення статусу корінних народів у колективних міждержавних угодах з моменту визнання цієї проблеми на відповідному рівні до схвалення Статуту ООН та закріплення принципів рівності та самовизначення народів. Для реалізації зазначеної мети цієї статті слід визначитися із питаннями відображення статусу корінного населення в угодах з питань розподілу Африки, договорах Версальської системи та конвенціях і рекомендаціях Міжнародного бюро праці 1919-1945 рр.

Окремі автори згадують про Генеральний (Заключний) акт Берлінської конференції щодо Західної Африки від 25 лютого 1885 р., підписаний 14 ключовими державами того часу [1], як про перший колективний документ, яким було відображено стан справ щодо корінного населення [2, р. 121]. У преамбулі Акту йшлося про намір «уникати непорозумінь та суперечок» які можуть виникнути через нові «акти окупації» або «заволодіння» та водночас заради майбутнього морального та матеріального добробуту корінного населення («native populations»). У ст. 6 Акту відзначалося, що його сторони, здійснюючи суверенні права або вплив на території Африки, зобов'язувалися контролювати збереження корінних племен («native tribes»), піклуватися щодо покращення умов їх морального та матеріального добробуту, сприяти припиненню рабства та особливо работоргівлі [1].

Держави-учасниці зобов'язувалися захищати та сприяти усім релігійним, науковим та благодійним інституціям та заходам, утвореним або організованим з визначеною метою, незалежно від їх завдань та національності у справі навчання корінного населення («natives») та «внесення у їх домівки досягнень цивілізації». У ст. 6 Акту 1885 р. гарантувалася свобода світогляду та релігійна толерантність для корінного населення у мірі, не меншій ніж для іноземців та колоністів; на колонізованих землях дозволялися усі форми релігійних практик, але при цьому спеціальний захист мав бути забезпеченим християнським місіонерам [1]. Аналіз цих положень дозволяє констатувати, що позитивні риси вищенаведених двосторонніх угод ХУІ-ХІХ ст. у Акті 1885 р. не були відображеними, він фактично відтворював базові положення колоніального законодавства, сформованого ще у ХУІ ст.

Також варто вказати на Генеральний (Заключний) акт Брюссельської конференції про работоргівлю та імпорт в Африку вогнепальної зброї, споряджень до неї та спиртних напоїв від 2 червня 1890 р., серед завдань якого у преамбулі вказувався ефективний захист корінного населення («aboriginal population») Африки [3]. Цей Акт був підписаний усіма учасниками Акту 1885 р., до яких також приєдналися Занзібар, Іспанія, Персія та т. зв. «Вільна держава Конго», підконтрольна Бельгії.

За ст. 2 Акту 1890 р. держави мали засновувати на підконтрольних ним територіях Африки станції, пости та крейсери на внутрішніх водах, які мали слугувати притулком для корінного населення («native population»), що знаходиться під загрозою захоплення у рабство. Це поширювалося на населення, яке перебувало під суверенітетом або захистом держави - учасниці, якій відповідно належала споруда, або було незалежним, або належало до іншій державі (притулок тоді мав надаватися тимчасово, у випадках нагальної потреби захисту); при цьому держава мала право сприяти самообороні підконтрольного їй корінного населення. Держави також мали сприяти припиненню «кровопролитних воєн» між племенами засобами переговорів (арбітражу), сприяння підвищенню їх цивілізованості та знищенню «варварських звичаїв», таких як канібалізм та людські жертви, контролювати угоди, що укладають з корінним населенням приватні структури під юрисдикцією цих держав.

У ст. ст. 8-14 Акту 1890 р. йшлося про обмеження постачань вогнепальної зброї корінному населенню Африки; приводом такого обмеження називався як вплив цього заходу на работоргівлю, так і «внутрішні війни між корінними племенами». Хоча Акт 1890 р. відтворював доктрину Акту 1885 р. у цілому, характерним є визнання в цьому документі самої можливості незалежного корінного населення та певних елементів міжнародної взаємодії між державами та таким населенням (сприяння припиненню воєн шляхом організації переговорного процесу).

Під час укладання системи Версальських договорів за завершенням Першої світової війни Акти 1885 р. та 1890 р. були змінені шляхом укладання Конвенції про перегляд у Сен-Жермен-ен-Лаїє 10 вересня 1919 р. між Бельгією, Великобританією, Італією, Португалією, США та Японією [4]. У преамбулі цього документу містилося ствердження про те, що еволюція корінного населення («native population») продовжує прогресувати та підтверджуються «загальні принципи цивілізації, запроваджені Берлінським та Брюссельським актами».

У самому Версальському договорі від 28 червня 1919 р. питанням корінного населення приділялася невелика увага. Так, сторони у ст. 127 погодилися, що «корінні мешканці» («native inhabitants») колишніх заморських володінь Німеччини мають право на дипломатичний захист урядів, які отримали за цим договором контроль над відповідними територіями; жодних згадок про попередні угоди з корінним населенням або про потребу укладання таких угод у наступному Версальський договір не містив. У ст. 126 та ст. 438 цього документу врегульовувалися питання застосування на території колишніх володінь Німеччини норм Актів 1885 р. та 1890 р. [5].

На думку Д.М. Киценка «перше визначення, яке окреслює групу, у подальшому названу корінними народами, наводиться у Статуті Ліги Націй. Зокрема, у абз. 1 ст. 22 цього документу згадуються «народи, не здатні самостійно витримувати складні умови сучасного світу»» [6, с. 23]. У ст. 22 зазначеного Статуту від 28 квітня 1919 р. розглядається доля населення та територій колишніх володінь Німеччини; як ми бачили з змісту 1919 р. та Версальського договору це питання на практиці вирішувалося без визнання суб'єктності такого населення, але із вказівкою на його корінний характер. Водночас у ст. 22 Статуту дійсно вказується про застосування до зазначених народів принципу їх добробуту та розвитку, які становлять «священну місію цивілізації»; опіку над такими народами передбачалося передати «розвинутим націям» («advanced nations»), встановлювалося розмежування таких народів за статусом на три групи.

Першу складали «певні спільноти, які належали до колишньої Турецької імперії та досягли такого рівня розвитку, що їх існування як незалежних націй може бути з часом визнано»; другу - інші народи, насамперед у Центральній Африці», що знаходилися «на рівні розвитку, який робить державу-мандатарія відповідальною за адміністрування цією територією». До другої групи народів Статут передбачав застосування принципів, відображених у Актах 1885 р. та 1890 р. з питань місіонерства, протидії работоргівлі, торгівлі зброєю та алкоголем, підтверджених у Конвенції 1919 р. Третя група народів визначалась, як населення територій Південно-Західної Африки та островів Південного Тихого океану, які через розрідженість або малий розмір територій, їх віддаленість від цивілізації або географічну близькість до держави-мандатарія мали управлятися цією державою як власні, але «із вищезазначеними застереженнями щодо інтересів корінного населення» («indigenouspopulation») [7].

Отже приписи Статуту 1919 р. не мали істотної відмінності щодо поглядів держав про статус корінних народів, порівняно із Актами 1885 р. та 1890 р., тому навряд чи можна стверджувати про революційні зміни у міжнародному праві через факт його схвалення. Важливим є не стільки термін щодо народів підмандатних територій, вжитий у абз. 1 ст. 22 Статуту, скільки перше використання у колективній міждержавні угоді категорії «indigenous» стосовно корінного населення, замість терміну «native», який використовувався у колективних угодах з 1885 р.

Пізніша діяльність Ліги Націй, спрямована серед іншого на аспекти врядування колоніями та підмандатними територіями, захисту прав етнічних меншин у державах - учасниках тощо, майже не вплинула на статус корінних народів. Дослідники вказують на виступ вождя каюгів Деканеша, очільника Конфедерації Шістьох націй Хауденосонів (Haudenosaunee) у Лізі націй у 1922 р. з вимогою до уряду Канади припинити захоплення земель хауденосонів. Хоча Ліга Націй відмовила у розгляді скарги, під час обговорення делегаціями Естонії, Нідерландів та Панами були зроблені заяви у її підтримку із відповідними критичними закидами до урядів Великобританії та Канади [8, р. 132]. У 1923 р. хауденосони зробити запит щодо членства у Лізі Націй, у 1925 р. аналогічний запит зробили маорі, обидва запити було відхилено Лігою із зазначенням цих заяв як «внутрішніх справ держав» [9, р. 63].

Д.М. Киценком було проведено ґрунтовний аналіз низки документів МОП з питань корінних народів [6, с. 27-53], починаючи з Конвенції МОП про примусову чи обов'язкову працю №29 1930 р. (C29). На його думку Конвенція МОП №29, з урахуванням прямо передбачених випадків, звільняє населення залежних територій від особової залежності, ініціюючи процес захисту прав людини у регіоні її дії та закладаючи основу для подальшого розвитку прав такого населення [6, с. 29]. Ця угода за класифікацією МОП є фундаментальною конвенцією, до якої приєдналося 178 держав (до 1940 р. у ній брало участь 16 країн, а СРСР та Українська РСР ратифікували угоду у 1956 р.), та передбачала власне поширення, серед іншого, на залежні території держав-учасниць; у конвенції прямо не згадувалося про залежні народи або корінне населення.

Втім, у ст. 7 угоди встановлювалися спеціальні вимоги до вождів («chiefs» у англійському тексті, «вожди племен» у перекладі на російську); вони поділялися на таких, що виконують адміністративні функції, та на позбавлених таких функцій. У останньому випадку їм заборонялося примушувати до примусової праці, водночас примус до праці вождями з адміністративними повноваженнями дозволявся під контролем влади та на засадах, аналогічних встановлених конвенцією публічній владі. Будь-які «належним чином визнані вожді» («chiefs who are duly recognized»), які не отримували платні за власну діяльність, мали право на отримання особистих послуг на засадах відповідної регламентації [10]. Саме такі опосередковані згадки про особливості врядування недержавних народів (груп, племен) через їх вождів і є основною позитивною рисою цієї першої фундаментальної конвенції МОП з питань визнання та забезпечення статусу корінних народів.

Д.М. Киценко вказує на «історичне значення Конвенції МОП №50 як міжнародно - правового документу універсального характеру, у якому вперше згадується категорія осіб, що належать до корінного населення» [6, с. 31], з чим погодитися неможливо, згадуючи про визнання в універсальних документах питань корінного населення починаючи з Берлінського акту 1885 р. та використання сучасного терміну «indigenous» у Статуті Ліги Націй 1919 р. Більш того, навіть у практиці МОП цей термін використовувався й раніше, а саме - у рекомендації МОП щодо непрямого примусу до праці №35 1930 р., оминутій досі увагою дослідників у сфері корінних народів. У цьому акті 1930 р. вказувалося, що здатність населення до праці та шкідливий вплив на соціальні умови населення, який можуть надати занадто різкі зміни у його життєвих та трудових звичках, є факторами, що мають братися до уваги під час вирішення питань щодо економічного розвитку територій, які знаходяться на початковому етапі розвитку, особливо стосовно поселень на таких територіях некорінного населення, яке має здійснюватися у дозвільному режимі («the non-indigenous settlement, if any, which is to be permitted») [11].

Конвенція МОП №50 1936 р., що є за класифікацією МОП технічною та відкладеною (через схвалені потім акти), мала 33 ратифікації (пізніше три держави денонсували угоду) та вступила у силу в 1939 р.; СРСР та Українська РСР до неї не приєднувалися. Ключовим внеском у розвиток статусу корінних народів слід вважати визначення робітників з числа корінного населення («indigenous workers»), до яких у ч. b ст. 2 Конвенції було віднесено робітників, що належали або прирівнювалися до корінного населення як залежних територій держав-учасниць, так і до залежного корінного населення власних територій («dependent indigenous populations of the home territories») цих держав [12]. Тим самим прямо визнавався факт наявності корінного залежного населення на територіях метрополій (власних територіях сучасних держав) і тому проблема корінних народів визначалася ширшою та іншою, ніж питання статусу населення колоній.

Важливим у Конвенції №50 є й ч. «b» та «c» ст. 4, ч. «d» ст. 5, за якими вербування працівників з корінного населення мало здійснюватися із урахуванням наслідків уходу дорослих чоловіків для соціальної організації зацікавленого колективу, із запобіганням негативних наслідків, які можуть настати для спільнот корінного населення через економічний розвиток та із потребою забезпечення того, щоб політична та соціальна організація корінних спільнот та їх можливість пристосування до нових економічних умов не були поставлені під загрозу через попит на робочу силу [12]. Такі вимоги свідчать про поступове визнання, порівняно з змістом угод 1885-1919 рр., значущості та цінності самобутності корінних спільнот, які зазнають не лише позитивний, але й негативний вплив через залучення до глобальних процесів економічного розвитку.

Значущою також є ст. 10 Конвенції №50, за якою вожді або інша влада корінного населення («chiefs or other indigenous authorities») не можуть виступати у якості агентів з вербування, здійснювати вплив на осіб, які можуть бути завербованими та отримувати з будь-яких джерел будь-яку вигоду або винагороду за сприяння вербуванню [12]. Ця норма певною мірою нагадує вимоги колоніального законодавства про корінне населення ХУП-ХІХ ст., яке обмежувало права приватних структур укладати угоди з корінними народами, резервуючи цю можливість для публічної влади.

Втім, для поступового розвитку статусу корінних народів має істотне значення й схвалена разом з Конвенцією МОП №50 резолюція МОП №46, положення якої досі детально не аналізувалися. Водночас саме рекомендація МОП щодо поступової ліквідації рекрутингу №46 1936 р. у п. «е» англійського тексту містить вказівку про те, щоб кожна держава - член МОП вжила заходів щодо поступового припинення вербування робочої сили, шляхом «підвищення освітнього розвитку корінних народів [«indigenous peoples»] та покращення стандартів їх життя» [R46]. У французькому варіанті рекомендації, її офіційному перекладі на іспанську та російську мови йдеться не про «корінні народи», а про «корінних» («des indigenes», «ios indigenas») та «коренного населения» відповідно. Саме таким шляхом сучасний термін «корінні народи» уперше потрапив в універсальні міжнародно-правові акти.

Висновки. Уперше на рівні колективних договорів проблема корінних народів була відображена у Берлінському акті 1885 р. та потім отримала еволюційний розвиток у Брюссельському акті 1890 р., Статуті Ліги Націй та Конвенції про перегляд 1919 р. Ці угоди формували повністю патерналістський погляд щодо долі та статусу корінного населення (народів); вони містили лише окремі згадки про певні риси їх міжнародної правосуб'єктності. Діяльність Ліги Націй не призвела до укладання колективних угод з питань корінного населення; такі конвенції були схвалені, починаючи з 1930 р. під егідою Міжнародного бюро (організації) праці. Акти МОП періоду 1930-1940 рр. зумовили поширення сучасної термінології щодо корінного населення та містили окремі норми, що відображали опосередковане визнання самобутності, окремішності та самоврядності корінних народів. Вплив цих актів на національне законодавство з питань корінних народів має стати предметом окремих досліджень.

Список використаних джерел

міжнародний колоніальний експансія європейський

1. General Act of the of the Berlin Conference on West Africa of February 26, 1885 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //africanhistory. about.com/od/eracolonialism/l/n BerlinAct1885.htm

2. Gilbert J. Indigenous Peoples' Land Rights under International Law: From Victims to Actors / Jeremie Gilbert. - N-Y.: Ardsley, 2006. - 349 p.

3. Slave Trade and Importation into Africa of Firearms, Ammunition and Spirituous Liquors General Act of Brussels of July 2, 1890 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.loc. gov/law/help/us-treaties/bevans/m-ust000001-013 4.pdf

4. Revision of General Act of Berlin and General Act and Declaration of Brussels: Convention signed at Saint-Germain-en-Laye, September 10, 1919 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.loc.gov/law/help/us-treaties/bevans/m-ust000002-0261.pdf

5. The Versailles Treaty June 28, 1919 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// avalo n. law.yale.edu/imt/p artxv. asp

6. Киценко Д.М. Міжнародно-правовий статус корінних народів: дис…. канд. юрид. наук: спеціальність 12.00.11 / Киценко Д.М. - К., 2003. - 218 c.

7. Covenant of the League of Nations, 28 April 1919 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.refworld.org/cgi-bin/texis/vtx/rwmain? docid=3dd8b9854

8. Lam M.C. Remembering the Country of their Birth: Indigenous Peoples and Territoriality / Maivan Clech Lam // Journal of International Affairs. - 2004. - Vol. 57. - Р. 2. - Р. 129-150.

9. Henderson J.Y. Indigenous Diplomacy and the Rights of Peoples: Achieving UN Recognition / J.Y. Henderson. - Saskatoon, SK: Purich Publishing Inherited, 2008. - 240 p.

10. Convention concerning Forced or Compulsory Labour, 28 June 1930 (№29) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ilo.org/dyn/normlex/en/f? p=NORMLEXPU B:12100:0:N0:P12100_IL0_C0DE:C029

11. Recommendation concerning Indirect Compulsion to Labour, 28 June 1930 (№35) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ilo.org/dyn/normlex/en/ f? p=N0RMLEXPUB: 12100:0:N0:P12100_IL0_C0DE:R035

12. Convention concerning the Regulation of Certain Special Systems of Recruiting Workers, 20 June 1936 (№50) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ilo.org/dyn/normlex/ en/f? p=N0RMLEXPUB:55:0:55:P55_TYPE, P55_LANG, P55_D0CUMENT, P55_N0DE:C0N, en, C050,/

13. Recommendation concerning the Progressive Elimination of Recruiting, 20 June 1936 (№46) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ilo.org/dyn/normlex/en/f? p=NOR MLEXPUB:12100:0:NO:P12100_ILO_CODE: R046

Размещено на Allbest.ru