Теоретичні питання визначення доказів у кримінальному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичні питання визначення доказів у кримінальному процесі

Гнатенко В.С. - прокурор відділу прокуратури Харківської області

Теоретичні положення кримінального процесу розглядають елементи, що діють під час досудового та судового провадження, встановлення доказів, обставин кримінального правопорушення та вини підозрюваного (обвинуваченого). Надається аналіз теоретичних розбіжностей доказів у кримінальному процесі. Розглядаються функції суду в процесі судового розгляду встановлення фактичних обставин.

Ключові слова: докази, доказування, слідчий, прокурор, суддя, сторона обвинувачення, сторона захисту, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий.

Теоретические положения уголовного процесса рассматривают элементы действующих в ходе досудебного и судебного производства, установления доказательств, обстоятельств уголовного правонарушения и вины подозреваемого (обвиняемого). Дается анализ теоретических разногласий доказательств в уголовном процессе. Рассматриваются функции суда в ходе судебного разбирательства установление фактических обстоятельств.

Історично склалося, що обставини кримінального правопорушення повинні бути встановлені за допомогою доказів та системи процесуального доказування, зокрема проведення слідчих розшукових дій. Чинне законодавство України отримало найважливіші правові інститути кримінального процесу, які перебудовані за новими умовами застосування змагальних положень у кримінальному провадженні. Теоретичні аспекти побудови змагальності кримінального процесу України визначені типом, формою, системою його побудови. З 1933 по 2012 рік процесуальний зміст нормативного забезпечення, в колишньому КПК, було зумовлено розшуковим, з репресивними елементами, формами побудови кримінального судочинства. Суд брав участь у збиранні доказів, що підтверджують обвинувачення, вихід за рамки обвинувачення був недопустимим. Слідчий, прокурор були зобов'язані будь-якими засобами орієнтуватися на визнання підозрюваним, обвинуваченим своєї вини.

Процесуальні вимоги доказування обставин кримінального правопорушення були несумісними з конституційними положеннями, зокрема правом на мовчання, не свідчити проти себе самого, а також звільнення осіб від обов'язку давати показання. Встановивши концепцію недопустимості доказів у кримінальному провадженні, законодавець заборонив встановлювати обставини злочину будь-якими засобами та методами.

Історичний процес формування процесуального змісту доказів проходить ряд етапів, які визначені у логіко-психологіч- них поняттях, інформаційно-змістовних визначеннях відомостей про факти, що підлягають встановленню та закріпленню у кримінальному процесуальному законодавстві.

Виклад загального матеріалу. Нормативна регламентація поняття доказів у КПК України розкриває його інформаційний зміст та вказує, що джерела доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів. У даному разі теорія доказів дозволяє виділити дві рівнозначні сторони - зміст та процесуальну форму фактичних даних, які вказують на обставини кримінального правопорушення та підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Необхідно зазначити, що в кримінальному процесі не було вчених, які не звертали своєї уваги на конструкцію теорії доказів. Перші вчені, які надали процесуальне визначення доказів та вчені, які розвили теоретичні аспекти та надали практичні елементи були С.А. Альперт, А.Я. Вишинський, М.В. Жогін, Ю.М. Грошевой, М.М. Михеєн- ко, О.М. Ларін, С.М. Стахівський та ін.- [1; 3; 4: 5; 7; 8; 10].

Теоретичний аналіз літературних джерел звертає на себе увагу та надає підстави для висновку щодо відсутності єдності у визначенні властивостей, якими повинен бути доказ. Не викликають сумніву зазначені елементи належності та допустимості.

Вважаємо, що помиляються ті автори, які тлумачать окремі терміни доказів, зокрема про те, що докази не можуть бути визнані достовірними, якщо вони не здатні визначити помилку під час встановлення вини обвинуваченого. Прикладом даного висловлювання є те, що за 2000 -2015 рік було необґрунтовано засуджено до позбавлення волі та за ухвалою вищої апеляційної інстанції вирок був скасований відносно більше ніж 100 осіб.

Н.В. Сибільова надає визначення доказів з точки зору об'єктивного та суб'єктивного значення, зокрема, вона аналізувала елементи доказів відносимість та допустимість [11, с. 33].

Її теоретичне дослідження вказує на те, що фактичні дані доказом стають з моменту його отримання слідчим. Він не сприймає «готові» фактичні дані та докази, оскільки таким доказом факт постає тільки після ретельної процесуальної перевірки на підставі зібраної інформації. Для визначення поняття докази в кримінальному процесі необхідно встановити всі елементи, зокрема достовірність, відносимість, допустимість.

Достовірність доказів дійсно не може бути виявлена в момент його отримання, однак остаточно вона встановлюється під час судового розгляду кримінального провадження на підставі сукупності всіх зібраних доказів.

С.В. Курильов вказував, що отримані слідчим фактичні дані, які процесуально закріплені як докази, не є доказами [6, с. 156].

Така позиція не тільки необґрунтовано віддаляє момент появи доказів, а ігнорує реальний процес їх формування.

Звертаючи увагу на кримінальний процес Німеччини, необхідно зазначити, що в ньому панує ідеалістична концепція істини, яка заперечує можливість досягнення об'єктивної істини. В основі такого заперечення лежать абсолютизація суб'єктивної форми пізнання, зведення в абсолютний фактор привнесення суб'єктивного в об'єктивне, ігнорування складної діалектичної взаємодії в процесі пізнання суб'єктивного і об'єктивного.

Англо-американська правова думка, як і всі її напрямки, має прикладний зміст. Вона вважає, що теорія доказів повинна будуватися на підставі абсолютних логічних категорій і категорії високого ступеня ймовірності досягнення істини. В основі теорії ймовірності доказів покладені стандарти доведення, що вимагають встановити наявність або відсутність певних фактів.

Логіка пізнавального процесу така, що будь-яка інформація може бути як істинною, так і помилковою. Кожен доказ підлягає ретельній перевірці та оцінці. Але характер інформації не ставить під сумнів докази і можливість використання їх у кримінальному провадженні.

Наприклад, показання свідка є доказом, який слідчий повинен перевірити шляхом проведення допиту двох або більшої кількості учасників кримінального провадження. Не випадково закон передбачає перевірку доказів, а не відомостей, фактичних даних, фактів.

Інший підхід можна встановити за допомогою проведення слідчих розшукових дій, прийнятих стороною обвинувачення та учасниками процесу доказування, за допомогою процесуальних рішень, які вказують на відсутність доказів. У даному випадку необхідно звернути увагу на джерела доказів.

Підставою для критики є визначення терміну «джерело доказів». Одні автори отожнюють даний термін з процесуальними обставинами кримінального провадження. Інші вказують, що джерелом є будь-який доказ Ю.М. Грошевой, Т.М. Мірошниченко ототожнювали джерело з отриманням судом обставин кримінального правопорушення [4, с. 87].

О.М. Ларін розглядав джерело, доказ якого може бути достатнім для суду, щоб суддя сформулював переконання і визнав факт вчинення кримінального правопорушення істинним [7, с. 19].

З визначеного трактування терміну можна надати висновок про його використання у кримінальному процесі та встановити проведення процесуальних, слідчих розшукових, негласних слідчих (розшукових) дій для отримання доказів. доказ судовий кримінальний правопорушення

К Случевский вказував, що огляд, який проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинених кримінальних правопорушень, зокрема місцевості, приміщення, речей та документів та судовий огляд не є доказом, а тільки джерелом з якого слідчий, прокурор, суд їх встановлює [9, с. 222].

М.В. Жогін та інші автори в монографії «Теорія доказів» термін «джерело доказів» визначають як наступний зміст, зокрема не спосіб, а результат пізнавальної діяльності [5, с. 324].

Логічно стверджувати, що джерело будь-якого явища не може бути елементом, частиною цього явища, а знаходитися поза ним.

В. Курильов називав джерело доказів показання свідка, з якого починається досудове провадження [6, с. 65].

Орган досудового розслідування та суд отримують процесуальну інформацію від її носія та формують показання у протоколах процесуальних, слідчих розшукових дій.

Таким чином, можна визначити, що «джерело» є сформований під час пізнання процесуальний доказ, який повинен бути встановлений на підставі доказування обставин кримінального правопорушення.

Чинне кримінальне процесуальне законодавство визначає неадекватність теоретичних категорій, зокрема «джерело» та «процесуальна форма», за допомогою яких отримані фактичні дані встановлюються як докази.

Якщо показання, речові докази, документи, висновки експерта вважати формою доказів то в даному випадку не викликає сумнівів, що процесуальна форма не може бути його джерелом. З теоретичної точки зору це різні процесуальні явища. Процесуальна форма є невіддільним елементом будь-якого явища, зокрема це спосіб існування і вираження змісту.

Аналіз літератури дореволюційних процесуалістів надає підстави для визначення терміну «джерело доказів».

І. Я. Фойницький іменував показання свідка, висновок експерта, речові докази, документи видами доказів [12, с. 65].

В.К. Случевский визначав показання свідків показання родом кримінальних доказів [9, с. 167].

Однак багато авторів продовжує використовувати термін «джерело доказів», а іноді, поряд з ним, як рівнозначний вказують термін «вид доказів».

Процесуальна наука має положення широкого застосування теорії доказів на підставі конструктивної побудови фактичних даних, коли поряд з фактами джерела розглядаються один з аспектів поняття доказів. У даному випадку форма та зміст доказів поєднуються.

Другий аспект проблеми включає в собі застосування терміну джерело, виходячи з процесуального змісту фактичних даних, які за процесуальною формою закріплюються як докази на стадії досудового провадження. На підставі аналізу практики можна визначити, що докази, які процесуально закріплені на стадії досудового провадження, але закріплені з порушенням процесуальних гарантій кримінального процесу, судом можуть бути визнані як недопустимі докази. На стадії судового розгляду кримінального провадження суд має процесуальні повноваження скасувати встановленні факти, відомості, які були процесуально встановлені та закріплені під час досудового розслідування. Таким чином, суд використовує на стадії судового провадження джерела доказів, а не самі докази. Доказами вони процесуально встановлюються під час судового розгляду та знаходять свій вираз у вироку суду.

Позначення на стадії досудового розслідування джерела доказів є невиправданим, тому що термін «джерело» не відповідає процесу їх формування. Суд заслуховує показання обвинуваченого, потерпілого, свідків, висновок експерта, оглядає речові докази, оголошує протокол слідчих дій та документи, проводить судові дії щодо дослідження доказів. Суд, згідно із КПК України має процесуальні повноваження призначити експертизу, пред'явити особу для впізнання та ін.

Збирання та процесуальне закріплення судом доказів під час судового розгляду є процесуальним засобом формування доказів, які за змістом збігаються з доказами, що збирає слідчий під час досудового розслідування, але можуть відрізнятися від них.

Проведене анкетування слідчих та судів надало змогу встановити, що під час досудового провадження та судового провадження показання свідків змінюються у 30% випадків, показання потерпілих - 30%; обвинувачених - 40%.

Суд формує докази, тому не можна вважати, що суддя використовує джерела доказів. У судовому провадженні джерелами доказів є факти, відомості, та вони не можуть бути основною для викладення їх у вироку. Суд після встановлення доказів самостійно приймає рішення щодо закріплення показань у формі доказів. Усі докази, що встановлені під час судового розгляду кримінального провадження, закріплюються у протоколі судового засідання. Згідно зі ст. 103 КПК України протокол судового засідання повинен бути відображений у носії, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії.

Висновок

Пропонуємо визначити показання, речові докази, документи, висновки експертів не джерелом доказів, його видом, формою. З'ясування змісту категорії докази, теоретична концепція їх формування в процесі досудового та судового провадження, участі сторони обвинувачення та захисту під час доказування обставин кримінального правопорушення полягає в тому, що процес отримання доказів завжди включає перевірку фактичних даних, фактів, відомостей, процесуальної інформації, що міститься в слідах, залишених після вчинення кримінального правопорушення. Слідчий повинен надати належну процесуальну форму та здійснити перевірку фактичних даних та доказів. Формування доказів не зводиться до їх закріплення тому, що процесуальне закріплення є окремим етапом збирання доказів.

Література

1. Альперт С. А. Кримінально-процесуальні функції : поняття, система, суб'єкти [Текст] / С. А. Альперт//. - Х. : Основа, 1995. - 120 с.

2. Будникова В.Л. Содержание уголовного доказательства /В.Л. Будникова// Правовой аспект. 2007. № 1. С. 24--27.

3. Вышинский А. Я. Теория судебных доказательств в советском праве [Текст] / А. Я. Вышинский//. - М. : Госюриздат, 1946. - 327 с.

4. Грошевой Ю. М. Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України [Текст] / Ю. М. Грошевой, Т. М. Мірошниченко//. - Х. : Основа, 2002. - 110 с.

5. Н.В. Жогин Теория доказательств в советском уголовном процессе [Текст] / Н. В. Жогин, В. Г. Танасевич, Г. М. Минь- ковский и др. ; под. ред. Н. В. Жогина//.М. : Юрид. лит., 1973. - 510 с.

6. Курылев С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии /С. В. Курылев // Минск, Белорусский гос. ун-т. 1969. 220с.

7. Ларин А. М. Доказывание на предварительном расследовании в советском уголовном процессе [Текст] / А. М. Ларин//. - М. : Юрид. лит., 1961. - 220 с.

8. Міхеєнко М. М. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України [Текст] / М. М. Міхеєнко, В. П. Шибіко, А. Я. Дубінський//.К.: Наукова думка, 1997. - 410 с.

9. Случевский В.К. Учебник русского уголовного процесса. Судоустройство - судопроизводство. /В.К. Случевский/ Вып. 1. 3-е изд., передел. и доп. - С.- Пб., 1910, 420с.

Размещено на Allbest.ru