Деякі аспекти укладання договору з порушенням письмової форми

Національної академії внутрішніх справ

Постановка проблеми

У ст. 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) зазначено, що договір вважається укладеним, якщо між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. З цього приводу у правозастосовчій практиці виникла проблема: стосується положення ст. 638 ЦК форми всього договору чи мова йде виключно про те, що належну форму необхідно надати тільки погодженню істотних умов? У зв'язку з такою невирішеністю наразі неможливо чітко визначити, чи перешкоджає дефект форми договору його укладенню.

Метою статті є дослідження категорії «дефект форми договору» і його вплив на виникнення договірних відносин.

Стан наукового дослідження

Питаннями дослідження форми договору займались такі вчені, як Д.І. Мейер, І.О. Покровський, Р. Саватьє, С.М. Бервено, Т.В. Боднар, А.В. Нижний, С.О. Бородовський, С.А. Подоляк та інші. Утім, питання виникнення договірних відносин при порушенні письмової форми договору повною мірою в літературі досі не вирішено.

Виклад основного матеріалу

Згідно зі ст. 205 ЦК сторони мають право укласти договір в усній або письмовій формі, причому вони самостійно можуть обирати форму для свого договору, якщо інше не встановлено законом.

При вирішенні питання про дотримання форми договору при його укладенні серед науковців існують дві основні позиції.

Перша зводиться до того, що вимоги про обов'язковість форми стосуються не всього договору, а тільки волевиявлення сторін в обсязі, необхідному для його укладання. Прибічники цієї позиції зазначають, що загальний порядок укладання договору можна поділити на декілька стадій:

1. організаційна (визначення учасників майбутнього договору);

2. узгодження умов договору;

3. укладання договору, коли волевиявленню надається необхідна форма та здійснюється реєстрація [2, с. 60].

Також робиться наголос на тому, що посилання в частинах 3 та 4 ст. 639 ЦК на «момент», з якого договір є укладеним, не можна визнати коректним, оскільки момент укладання договору визначається положеннями ст. 640 ЦК. Очевидно, що в частинах 3 та 4 ст. 639 ЦК мова має йти про досягнуту сторонами форму майбутнього договору як умову його укладання. Тому в зазначених частинах ст. 639 ЦК слова «з моменту» доцільно замінити словами «за умови». Така редакція відповідатиме частині 4 ст. 203 та частині 2 ст. 207 ЦК та усуне суперечність зі ст. 640 ЦКУ [3, с. 61].

Представники другої позиції схиляються до того, що на вирішення питання про укладання договору впливає форма всього договору. Тобто для того, щоб договір вважався укладеним, необхідне одночасне дотримання сторонами відповідної форми всього договору та дотримання сторонами погодження щодо всіх істотних умов [4, с. 99], а сам договір набуває чинності та стає обов'язковим для сторін з моменту його укладання в належній формі [5, с. 205]. Таким чином, наголос робиться на тому, що форма самого договору впливає на вирішення питання його укладання.

Враховуючи це, можна вести мову про вплив форми всього договору на питання виникнення договірних відносин у цілому. У цьому аспекті зазначається, що форма договору має значення для встановлення моменту саме укладання договору та виникнення зобов'язальних правовідносин, але лише в тому випадку, якщо вона є умовою дійсності договору [1, с. 38]. Таким чином, питання укладання договору ставиться в залежність від дійсності договору, що, на наш погляд, суперечить самій суті цих понять.

Пропонуємо проаналізувати наведені погляди. Отже, прибічники позиції прямого зв'язку між укладанням договору та дотриманням його форми на підтвердження своїх поглядів наводять положення ст. 208 ЦК, де передбачені загальні вимоги, якими слід керуватися при обранні форми правочину [4, с. 100]. Однак не є зрозумілим, чому до загальних вимог автори відносять лише ст. 208 ЦК і зовсім не беруть до уваги ст. 218. Окрім цього, ст. 208 ЦК не містить жодних правових наслідків недотримання викладених у ній умов, тому доречно віднести її положення до диспозитивних.

На наш погляд, ця позиція є досить дискусійною з таких причин. По-перше, ст. 638 ЦК передбачає, що договір вважається укладеним, якщо сторони у відповідній формі досягли згоди по всім істотним умовам. Тобто відповідна форма стосується виключно частини погодження істотних умов, а не всього договору. Винятком з цього правила є тільки один випадок - коли сторони самостійно погодили укладання договору в певній формі (ст. 639 ЦК). Щодо господарських договорів, то Господарський кодекс України містить схожу норму ст. 180, де говориться про те, що договір укладений, якщо сторони у відповідному порядку та формі досягли згоди стосовно істотних умов.

Не можна не вказати на різницю термінів, якими оперують ст. 638 та ст. 207 ЦК. Ст. 207 говорить, що правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Як відомо, зміст договору становлять права та обов'язки його сторін. Тобто передбачається, що всі вони мають бути зафіксовані передбаченим вище чином. Водночас ст. 638 ЦК нічого не каже про необхідність такої фіксації в такому ж обсязі для того, щоб договір був укладеним. Для цього, повторимо ся, необхідна належна фіксація лише згоди щодо істотних умов.

З'ясування того, чи є норма ст. 208 ЦК диспозитивною, є важливим також для вирішення питання допустимості укладання в усній формі договору між юридичними особами. Пункт 1 цієї статті говорить, що такі правочини належить вчиняти в письмовій формі. Постає питання: чи будуть негативні правові наслідки при вчиненні такого договору в усній формі (за умови, що відповідний наслідок у формі недійсності не зазначений у спеціальній ст., що регулює відносини щодо конкретного договору)?

На нормативному рівні це питання вирішується так. Оскільки ст. 208 ЦК не містить інших застережень, то сторони можуть застосувати положення частини 3 ст. 6 ЦК, незважаючи на припис укладання договорів між юридичними особами в письмовій формі, врегулювати відносини на власний розсуд і укласти цей договір в усній формі. Тобто правило частини 3 ст. 6 ЦК ще раз підкреслює диспозитивність норм ст. 208 ЦК. Для порівняння: Господарський кодекс у частині 1 ст. 181 зазначає, що господарські договори за загальним правилом викладаються у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. І незважаючи на те, що ми схильні вважати, що до цієї норми неможливо застосувати положення частини 3 ст. 6 ЦК, ця норма також має диспозитивний характер з огляду на вжите у ній словосполучення «за загальним правилом», яке, по суті, допускає необмежену кількість винятків.

На додаток до цього для вирішення колізії в поставленому питанні ми повинні врахувати роз'яснення Вищого арбітражного суду № 01-6 1301 від 14.12.1993 р., де зазначається допустимість укладання договорів між юридичними особами в усній формі.

На науковому ж рівні ряд вчених підкреслюють існування правової колізії у вигляді розбіжностей у наслідках недотримання форми договору у випадках, коли така форма передбачена законом (наслідком буде недійсність договору) і коли така форма передбачена згодою сторін (наслідком буде його не- укладання) [6, с. 76]. А тому сьогодні згідно з чинним законодавством складається ситуація, коли недійсність договору внаслідок недотримання письмової форми не встановлена законом, у разі недотримання письмової форми договору він є неукладеним [3, с. 63].

На нашу думку, невірною є така ситуація, коли одна і та сама обставина приводить до різних наслідків. Ми вважаємо, що відсутність відповідної форми повинна мати однакові правові наслідки, незалежно від того, хто її вимагає - сторони чи закон.

Тому ми вважаємо, що питання укладання та дійсності договору у зв'язку з недотриманням вимог щодо письмової форми не можна змішувати. Як зрозуміло зі ст. 638 ЦК, для укладання договору необхідно дотримуватися вимог застосування відповідної форми саме в частині досягнення згоди по істотним умовам. Не більше. Для дійсності ж договору необхідно враховувати цілий ряд норм законодавства, не обмежуючись виключно ст. 208 ЦК. Серед іншого, це ст. 218 ЦК, яка закріплює принцип того, що договір не може вважатися недійсним у випадку недотримання його форми, якщо інше прямо не встановлено в законі. Також це ст. 205 ЦК і спеціальні норми ЦК України та інших законів, де закріплені вимоги до форми та правові наслідки їх недотримання (наприклад, ст. 981 ЦК).

Окремо доречно буде розглянути можливість виконання договору з так званим дефектом форми та оцінити, чи буде недотримання вимоги оформити договір у тій чи іншій формі заважати його виконанню. Відповідь є негативною. Можливо, цим же критерієм користувався законодавець, коли запроваджував статтю 218 ЦК. Чи може ненадання договору певної форми вплинути на зміст правовідносин між сторонами? Вважаємо, що за умови, якщо сторони матимуть змогу його довести іншим способом, відсутність письмової форми на зміст не впливатиме. Тому ми вважаємо, що вирішення питання укладання договору у випадках, які окремо не передбачені ст. 639 ЦК, не повинне ставитись у залежність від того, чи був сам договір оформлений у письмовій формі, чи не був.

Поділяючи такі погляди, вважаємо, що саме по собі надання договору письмової форми згідно з правилами ст. 208 ЦК не впливає на вирішення питання щодо того, чи є договір укладеним, і не є підставою виникнення договірних відносин між сторонами, а недотримання вимог вказаної ст., за загальним правилом, не заважає такому виникненню. На нашу думку, за своєю суттю письмова форма договору залишається лише свідченням, підтвердженням дійсного існування правовідносин, тих правовідносин, які вже виникли внаслідок факту укладання договору.

Висновки

дефект договір договірний відносини