Особливості Магдебурзького права в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. В умовах розбудови Української держави значно зростає потреба у вивченні історії України, стрижнем якої є проблема державності та права. Адже сучасна Україна прагне відтворити себе на засадах законності, порядку, традицій минулого, з урахуванням принципів народовладдя і самоврядування народу. Сучасний конституційний процес в Україні підняв проблему місцевого самоврядування до розряду однієї з важливіших. Тому історія українського міського самоврядування за Магдебурзьким правом ХІV-ХVІІІ ст. є надзвичайно актуальною і її уроки та надбання повинні бути ретельно вивчені й використані в сучасній практиці діяльності органів самоврядування наших міст.

Магдебурзьке право (середньовічне німецьке міське право) передбачало надання міській громаді права запровадити модель місцевого самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в ряді документів отримало назву магдебурзького, німецького чи саксонського права. Фактично, врядування середньовічних міст, в тому числі й українських міст, на підставі магдебурзького права -- перша історична форма місцевого самоврядування в Європі. Потрібно відзначити також, що міщанський стан Московії-Росії ніколи не мав права на самоврядування, зокрема на зразок магдебурзького.

Наукове значення проблеми полягає в тому, що дотепер відчувається її недостатня теоретична та практична розробленість в українській правовій науці, бо досвід міського самоврядування, і зокрема досвід Магдебурзького права, більш обґрунтовано вивчали історики, а не правники. Зокрема, свій внесок в розробку і висвітлення цієї теми внесли В. Антонович, Д. Багалій, М. Володимирський-Буданов, І. Каманін, О. Кістяківський, М. Грушевський, В. Щербина, К. Камінська, С. Соханевич, А. Яковлєв, Р. Делімарський.

Практичне значення проблеми полягає в тому, що дослідження 500-літнього досвіду Магдебурзького права в українських містах є соціально значущим і, безперечно, потрібним для сучасного українського суспільства, так як це дає можливість більш краще і повніше зрозуміти і вітчизняні традиції міського самоврядування, і сучасні напрямки його реформування. Аналізуючи і усвідомлюючи уроки історії, ми можемо уникнути багатьох помилок.

Метою роботи є висвітлення поняття Магдебурзького права та його правових джерел, особливості цього права на території українських земель, характеристика органів самоврядування, податкового імунітету, організації судової влади та здійснення судочинства в українських містах за магдебурзьким правом.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

- аналіз сучасного стану історіографії з вивчення проблеми та формування джерельної бази дослідження;

- аналіз Магдебурзького права та особливостей функціонування його інститутів в українських містах пізнього середньовіччя;

- систематизування та узагальнення зібраного матеріалу.

Об'єкт дослідження - українські міста пізнього середньовіччя та особливості їхнього політичного та соціально-економічного розвитку.

Предмет дослідження - магдебурзьке право на міське самоврядування, його інститути та особливості функціонування в українських містах пізнього середньовіччя.

Хронологічні межі дослідження - історичний період від XІ ст. і до 30-х рр. ХІХ ст., тобто від часів виникнення в Німеччині міського магдебурзького права і до його повного скасування в містах Наддніпрянської України у 1834 році, за розпорядженням російського уряду царя Миколи І.

Що стосується географічних меж дослідження, то мова в роботі іде про центральноєвропейські та східноєвропейські землі, з особливою увагою до теренів України, зокрема до таких її регіонів як Галичина, Волинь, Поділля, Правобережжя і Лівобережжя.

Характеристика джерел. Серед джерел інформації, використаних при написанні даної роботи, треба вказати вітчизняні довідникові видання, спеціальну наукову літературу, матеріали періодичних видань, навчальні підручникі, а також, інформаційні ресурси Інтернету.

Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові принципи об'єктивності, історизму, системності. При розробці теми використані такі наукові методи дослідження як аналіз, аналогія, систематизація, узагальнення, порівняльно-історичний методи тощо.

Практичне значення дослідження. Дана робота стане корисною насамперед для студентів-правників, викладачів історії і права, дослідників місцевого самоврядування і всіх, хто зацікавиться історичним і правовим досвідом України.

1. Введення магдебурзького права в Україні у XIV ст.

Походження і суть поняття Магдебурзького права.

Середньовічні міста Європи утворювалися на територіях, що належали світським або духовним феодалам - королю, князям, єпископам, монастирям тощо, тому городяни залежали від них, як від своїх сеньйорів. Феодали були зацікавлені в отриманні максимального прибутку від ремесел й торгівлі належних їм міст і необмежено користувалися своїми привілеями. Це призводило до невдоволення жителів міст, їх боротьби за вихід з-під юрисдикції сеньйорів. Спершу, у ІХ-X ст. це була боротьба під девізами економічної самостійності, торгових привілеїв, скорочення податків. У ХІ-XIII ст. в багатьох містах Західної Європи вона переросла в “комунальний рух”, тобто в політичну боротьбу за міське самоврядування, самостійну адміністрацію і судову владу й навіть повне самовизначення. Право на самоврядування здобувалося в обмін на грошову компенсацію сеньйору або в ході збройних конфліктів та повстань.

У результаті комунальних революцій городяни домоглися повного або часткового самоуправління, яке визначало ступінь незалежності міста. На хвилі комунальних революцій восторжествувало міське право (на противагу феодальному), що давало гарантії купецької і лихварської діяльності.

Отже, розвиток торгівлі, що стає основою життя міських громад Німеччини у IX--XI ст., висунув потребу не лише охорони від зовнішніх ворогів, а й захист свободи і незалежності від місцевих феодалів, внутрішньої самоорганізації та самоуправління. Так, економічний розвиток обумовлює становлення вільних громад, самоврядність яких виникає і розвивається шляхом надання містам окремих грамот-привілеїв. Поступово права міст розширюються і за ними визнається право міської нормотворчої діяльності.

У відповідності з наданими привілеями у Німеччині наприкінці XII ст. формується модель вільної міської громади, виникає місто в юридичному розумінні як громада вільних людей в укріпленому місці, з правом власної юрисдикції, самоуправління і судової влади, правом на ведення торгівлі та утворення цехів. Головне, чого змогли домогтися міста, це була особиста свобода городян. У Європі навіть ходила приказка: “Міське повітря робить людину вільною”.

Одним з таких міст, де створювалася окрема галузь станових прав вільної міської громади, було німецьке місто Магдебург (земля Саксонія). Магдебурзьке право (лат. Jus Theutonicum Magdeburgense, нім. Magdeburger Weichbildrecht), що сформувалося близько 1235 року з різних джерел, у тому числі з привілеїв, виданих архієпископом Вихманом - феодальним власником міста міському патриціату (1188 р.), постанов магдебурзьких шеффенів (судова колегія міста), “Саксонського зерцала”, “Швабського зерцала”, саксонського “Вейхбільда” та інших подібних збірників права. І саме завдячуючи такій широкій джерельній базі Магдебурзьке право послужило основою формування цивільного і кримінального законодавства, судоустрою та судочинства у містах середньовічній Німеччині.

Суть магдебурзького права полягала у тому, що міське населення звільнялось від юрисдикції урядової адміністрації (феодалів, воєвод, намісників, ін.) й місту надавалась можливість самоврядування на корпоративній основі, запроваджувались власні органи міського самоврядування. До складу міської громади входили міщани - жителі міста, але лише ті, які мешкали поза межами земельної території, що належала феодалу-сеньйору (єпископу, князю чи королю).

Магдебурзьке право явилося юридичним закріпленням успіхів городян у боротьбі з феодалами за самостійність. Воно давало місту право на самоврядування і власний суд, право земельної власності і звільнення від більшої частини феодальних повинностей. Магдебурзьке право мало універсальний характер, тобто трактувало різні види правових відносин: діяльність міської влади, суду, його компетенцію і порядок судочинства, питання земельної власності “в межах міста”, порушення володіння, захоплення нерухомості, встановлювало покарання за різні види злочинів і тощо. Особливе місце займали норми, які регулювали торгівлю і ремесла, діяльність цехів і купецьких гільдій, порядок оподаткування

Встановлення міського самоврядування різко покращувало умови ремісничої і торговельної діяльності, послаблювало феодальну залежність городян, які були особисто вільними. Магдебурзьке право було перейнято багатьма містами Східної Німеччини, Східної Пруссії, Сілезії, Чехії, Угорщини, Польщі, Литви.

Отже, середньовічні міста, спочатку перебували в повному підпорядкуванні феодалів, на чиїй території вони виникли, внаслідок наполегливої боротьби, іноді збройної, за право самовизначення, все ж отримали свободу, хоча і не в рівній мірі, а городяни отримали особисту свободу, відсутність повинностей перед цими феодалами, або зменшення повинності. Таким чином, міста стали центрами ремесла і торгівлі, культури, вільнодумства і демократичних традицій. Можна, звичайно, сказати, що насправді організація життя міст не виходила за межі феодальної підпорядкованості і становості, але вона була революційною в плані розвитку виробництва, торгівлі та обміну. І саме магдебурзьке право стало тим перехідним моментом, який підготував фундамент для формування нових економічних відносин, що ґрунтувалися на вільнонайманій праці, приватновласницькій ініціативі, великотоварному виробництві та ринковій економіці. Також, фактично врядування середньовічних міст на підставі магдебурзького права стало першою історичною формою місцевого самоврядування в Європі і суттєвою засадою громадянського суспільства в європейських країнах.

Поширення Магдебурзького права в українських землях у ХІV- ХVІІІ ст.

Розвій міського громадського життя у Німеччині припав, як зазначав М. Грушевський, на той час, коли монгольські походи Бату-хана призвели до серйозного спустошення середини і другої половини XIII ст. у Польщі, Угорщині та Русі (Україні) і, в свою чергу, викликали заходи з боку урядових кіл щодо впровадження німецької колонізації “для залюднення спустошених міст і сіл обох країн, піднесення підупалої торгівлі та економічного життя”.

З другої половини XIІІ століття магдебурзьке право поширилося спочатку на Польщу, разом з німецькими колоністами, особливо за часів правління короля Казимира ІІІ (перша половина XІV ст.). Першою з словянських земель, яка зазнала впливу Німеччини, була Сілезія (західна частина Польщі), куди перейшло й німецьке міське право. Загалом, в Польщі окрім магдебурзького, діяло ще і хелмінське право, шродське право і любекське право. З Польщі, у XIІІ-XІV ст. німецьке міське право поширилося на Литву і Русь (Україну), причому, переважно у формі “магдебургії”, тобто магдебурзького права. В Галичині воно вперше з'являється ще при руських князях і королях. Так, король Данило І Галицький в другій половині XIIІ ст., коли для заселення спустошених монгольськими ордами українських земель та ліквідації наслідків поразок стало не вистачати власних людських ресурсів, як згадує Галицько-Волинський літопис, запрошував німців-колоністів селитися в його містах: Галичі, Львові, Володимирі, Перемишлі, Холмі, Сяноку. Для заохочення колоністів “їм передовсім обіцяно муніципальну конституцію на німецький взір на нових осадах”. М. Грушевський вважає, що поява в документальних джерелах Русі кінця ХІІІ ст., а саме з часів волинського князя Мстислава Даниловича (у м. Володимирі) і галицького князя Лева Даниловича (у м. Львові), поряд із старою назвою «гражани» («горожани») нового терміну - «містичі» що почала прикладатися доміщан великих привілейованих міст, означала протиставлення горожан руського та польського права і міщан німецького права.

За документальною підтвердженістю, першим українським містом, яке отримало привілей на самоврядування за німецьким правом, було м. Новий Санчна Лемківщині (1294 р.). У 1339 р. останній галицько-волинський князь Юрій ІІ-Болеслав подарував своєю грамотою місту Сянокпривілей на магдебурзьке право. Цікаво, що за спостереженням М. Грушевського, “ні одним словом ця грамота, досить велика й докладна, не натякає, що осадження такого міста з німецьким магдебурзьким правом, як вона його зве (theuthunicoiure, idestiuremagdeburgensi) щось нове на Русі, противно, говориться про нього як річ добре звістну по містах, і сього способу говоренння не можемо собі зрозуміти інакше як тільки так, що в Галицько-володимирській державі тоді осади німецького права були вже добре звістні, досить чисельні”. Ми поділяємо таку думку.

Після смерті князя Юрія ІІ - Болеслава у 1340 р. почалася боротьба між державами-сусідами за Галичину і Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт став правити на Волині, а польський король Казимир у 1349 р. захопив Галичину. З цього часу Магдебурзьке право проникає на Русь-Україну через посередництво Польщі, з огляду на те, що німецьке право за правління короля Казимира ІІІ офіційно було визнано в Польській державі, згідно Віслицькому статуту 1350-х рр. На кінець XІV ст. привілей на магдебурзьке право або його підтвердження отримують від польських королів усі головні міста Галичини та Холмщини, зокрема Львів (1356 р.). Згодом, саме за львівським взірцем, магдебургія стала проникати вглиб України.

Першою історичною датою, що вказує на рецепцію німецького права на східноукраїнських землях, є привілей на магдебургію для Кам'янця- Подільського, наданий за часів Великого Князівства Литовського (1374 р.). Значно інтенсивніше німецьке право поширюється в центральній і східній частинах України у XV ст. Привілей на магдебурзьке право отримують від Великих князів литовських майже всі українські міста Волині, Поділля та Середньої Наддніпрянщини. У 1431 р. Магдебурзьке право отримує Кременець, Стрий та Володимир-Волинський, у 1432 р. - Луцьк, 1442 р. - Снятин, 1445 р. - Мукачеве, 1444 р. - Житомир. Приблизно в той же період, на думку В. Антоновича, дане право було надане і Києву, хоча М. Грушевський вважає, що це відбулося пізніше, вже за часів Великого князя Олександра, у 1494-1497р.р.[4; C. 230].Сучасний український дослідник Р. Делімарський, автор єдиної монографії, спеціально присвяченої Магдебурзькому праву в Києві, вважає, що саме на початку 1470-х рр. Київ, як компенсацію за втрачений у 1471 році автономний лад Київського князівства, «отримує замість вічового устрою міське управління за німецьким (магдебурзьким) правом», з яким Київ прожив майже чотириста років, до 1834 року. У 1493 р., німецьке право запроваджується в Рівному, 1507 р. - Дубно, 1518 р. - Ковель, 1528 р. - Острог, 1541 р. - Любомиль, 1548 р. - Тернопіль.

Після Люблінської унії 1569 року, коли всі українські землі, що перебували у складі Великого князівства Литовського, перейшли під юрисдикцію Польщі, практика роздачі привілеїв на користування магдебурзьким правом продовжилася і, навіть активізувалася, внаслідок державної колонізації теренів Середньої Наддніпрянщиниза ініціативи польського уряду. У 1584 р. німецьке право отримав Корсунь, 1585 р. - Переяслав, 1588 р. - Біла Церква. Чигирин отримав Магдебурзьке право у 1592 р., Мозир - 1595 р., а Канів - 1600 р. Іншим містам, таким, зокрема, таким як Богуслав, Стародуб, Ніжин, Чернігів, Вінниця, Лубни, Пирятин, Кременчук воно було надане у першій половині XVII ст. Лише за період 1572-1647 рр. містам і містечкам центральної і східної України було видано 20 магдебурзьких грамот.

З утворенням у 1648 році Козацької держави (Гетьманату) республіканського типу, українські гетьмани перебрали на себе право надавати привілеї на Магдебурзьке право, і протягом другої половини XVII ст. і навіть в середині XVIIІ ст. широко користувалися цим. Зокрема, в зазначений період магдебурзьке право було надане містам Слобідської України, таким як Харків, Охтирка, Ізюм, Суми тощо. Таким чином, уXV-XVIIІ ст. за магдебурзьким правом жила більшість міст України. Це був справжній сплеск європеїзації місцевого самоврядування в Україні.

Отже, на українських землях магдебурзьке право почало поширюватись з другої половини ХІІІ ст., охоплюючи лише Галичину і Волинь. У XV-XVI ст. за німецьким правом починають жити міста Правобережної України, а в XVII ст. - міста Лівобережної України. В середині-другій половині XVIIІ ст. магдебурзьке право було надане містам Слобідської України, завершуючи повне охоплення ним усіх тодішніх українських теренів. Так протікав тривалий процес включення магдебурзького права до національної правничої традиції України, а фактично - долучення України до кращих на той час європейських зразків права, до прогресивної моделі ліберальних і демократичних правових норм. Як правильно, на наш погляд, зауважують С. Грабовський та Л. Шкляр, “саме завдяки таким явищам, як Магдебурзьке право (а пізніше й Литовський Статут), Україна суттєво відрізнялась у своїй правогенезі від Росії, традицій і характеру правосвідомості і державотворення останньої. Незважаючи на станові, конфесійні та інші привілеї, які фіксувалися цими законодавчими нормами в українському суспільстві, і Магдебурзьке право, і Литовський Статут являли собою важливий крок у напрямку до того, щоб у суспільстві та, відповідно, державі функціонувало право як засіб цивілізованого життя”.

2. Збірники магдебурзького права, запозичені українськими містами

Магдебурзьке право (німецьке міське право) -- одна з найпоширеніших правових систем міського самоврядування у Центральній та Східній Європі у середні віки, що сформувалося в місті Магдебурзі (земля Саксонія) близько 1235 року.

Магдебурзьке право не було єдиним зводом. Під назвою “Магдебурзьке право”маються на увазі збірники статутів, правил і звичаїв, призначених для судочинства і управління німецьким містом. Фактично це була узагальнена назва комплексу правових джерел, які в різний час використовувалися в органах міського самоврядування і міських судах. Воно містило в собі норми магдебурзького міського шеффенського права, сформованого на підставі судових ухвал курії шеффенів міста Магдебурга, норми саксонського звичаєвого права з кодифікованих збірників права “Саксонського дзеркала” (“Speculum Saxonum”), “Вайхбільд” (німецьке “вайхбільд” близьке значенням до понять “міське право”, “місто врядування”).

З часом магдебурзьке право систематизувалось у вигляді збірок, складених коментаторами. Зокрема, приватні збірники магдебурзького права виходили в Німеччині до ХІХ ст. В інших країнах, зокрема в Польщі, також випускалися збірники магдебурзького права, пристосовані до місцевих потреб, зокрема місцевої судової практики. Тобто в них право саксонське вже подавалося реципованим до польських реалій.

Магдебурзьке право в містах України переважно діяло шляхом застосування в самоврядуванні та суді збірників міського права саме польських юристів. Так, у Польщі існували латиномовні переклади або, точніше, місцеві переробки магдебурзького права (переважно “Саксонського зерцала” і “Вайхбільда”), авторами яких були Конрад з Сандомира (1359 р.), Іоан Сервій Тухолінський (Ян Церву Тухольчик, 1531 р.), Микола Яскер (1535 р.). Особливо популярною в Польщі була праця останнього.

Побачила світ і низка польськомовних видань: судова книга Бартоша Троїцького “Porzdek sudowy spraw miejskich prawa majdeburskiegow Koronie polskiej” (1556-1558 рр.) та підручник з магдебурзького права Павла Щербича “Saxonse uprawa polski majdebursky nazy wajce Speculum Saxonum” (1581 р.). Ці збірники польською мовою, перекладені з латини і німецької мови, стали основними джерелами магдебурзького права в Україні, хоча вони й відрізнялися змістом конкретних норм від своїх першоджерел -збірників “Speculum Saxonum” (“Саксонське дзеркало”) і “Вайхбільд”. Зокрема, вони містили не лише виклад норм саксонського земського і міського права, але й витяги з польського законодавства та норми польського звичаєвого права. Загалом дані дві збірки “обіймають право цивільне, карне й процедуру”. У другій половині XVII ст., з поступовим виходом з вжитку в Гетьманщині польської мови поставала необхідність у перекладі цих праць на українську мову і у подальшому пристосуванні їх до вживання в українських судах. Зроблені українські переклади вказаних праць Б. Гроїцького та П. Щербича, під місцевими скороченими назвами, відповідно “Порядок” і “Саксон”, були надзвичайно популярними в УкраїніXVII-XVIIІ ст.

Цікавим, на наш погляд, свідченням “українізації” магдебурзького права в виступає вироблення відповідної місцевої термінології. Зокрема, магдебурзьке право в правових актах українських міст називається - “немецкое”, “майтборское” (“право немецкое, реченое майтборское” - з грамоти Сигізмунда І Києву 1514 р.), “майдеборское” (“права майдеборскоговживаючих” - з грамоти Сигізмунда ІІІ Києву 1615 р.,“местское” (“под правомместским, замковим, бискупским…“ - з грамоти Сигізмунда І Києву 1514 р.).

Магдебурзьке право в Польщі, а звідси і в Україні, мало різні назви, запозичені від назв міст, які отримали його раніше від інших - шродське право, хелмінське право. Останнє було доволі поширеним в містах Правобережної України. Шродським правом називали магдебурзьке право тому, що у м. Срода Шльонська [6] (німецькою - Неймаркті), раніше від інших міст польської Сілезії, стали застосовувати норми цього права. Хелмінське право запозичило свою назву від пруського міста Кульм (польською - Хелмно), який, як старіша “магдебургія” на землях німецького Тевтонського ордену (майбутня Прусія), був апеляційною інстанцією для всіх пруських міст. Як і шродське право, хелмінське право було переробкою, шляхом судової практики польського міста Хелмно в Прусії, права Магдебурзького. Цю переробку, яка отримала назву “Право цивільне Хелмінське”, створив Павло Кушевич в 1646 році.

Загалом, за висновком дослідників, українські міста, що діставали право магдебурзьке, взірцем для своєї організації мали зовсім не Магдебург, а польські міста з німецьким правом, устрій яких значно відрізнявся від німецьких зразків.

Для потреб кодифікації українського права, зокрема при підготовці відомого зводу “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., було заново перекладено з латинської та польської мов праці М. Яскера, Б. Гроїцького, П. Щербича, П. Кушевича, проте ці переклади вже не тиражувалися і поза межами кодифікаційної комісії не застосовувалися.

Таким чином, основними збірниками німецького міського права, запозиченими українськими містами, були збірники магдебурзького права польських юристів Бартоломія Гроїцького (1556-1558 рр.) та Павла Щербича (1581 р.), збірник хелмінського прав Павла Кушевича (1623 р.), а також, так звані підручні правні книги, складені юристами Гетьманщини на основі згаданих вище праць (“Короткий покажчик магдебурзького права по книзі “Порядку”, “Коротенькі витяги з книги “Порядку”, “Процес краткій” та інші).

3. Зміст грамот, якими надавалося право самоврядування

У соціально-економічному розвитку міст України серйозне значення мали жалувані грамоти, в яких верховна влада, стимулюючи економічне життя міста, надавала їм права й гарантії, які забезпечували життєдіяльність міст як самоврядованих центрів ремесла і торгівлі.

Грамотами або привілеями називалися нормативні акти, що виходили з державної канцелярії за підписом або печатками монарха, радних панів і писаря. Акт іменувався привілеєм, якщо був написаний латиною, грамотою - якщо на руській (староукраїнській чи старобілоруській) мові.

У вигляді жалуваної грамоти на магдебурзьке право містам України або вперше оформлялися заохочувальні привілеї, або підтверджувалися вже існуючі. До змісту такої грамоти включалися всі види прав, гарантій і заохочень. У грамотах переважають три головні сфери життя міщан: торгівля, міська адміністрація та юрисдикція, побори і податки.

Структурно, жалувані грамоти (королівські чи князівські) складалися з трьох різновеликих частин - преамбули, основної частини з викладом заохочувальних привілеїв та заключної частини.

Наприклад, в преамбулі жалуваної грамоти польського короля Казимира ІІІ, виданої 17 червня 1356 р. місту Львову говорилося: “Зважаючи на численні набіги і руйнування, яких зазнало наше місто від усякого роду недругів, і прагнучи, щоб воно якомога більше придбало собі користі, вигод і достатків, з метою піднесення і розвитку міста, надаємо йому на вічні часи німецьке право, зване по-простому магдебурзьким...” У підтверджуючій грамоті великого князя литовського Сигізмунда І міщанам Києва 1514 р. - бажаючи, щоб “место это людьми и пожитками ширилося”, князь підтвердив їм у повній мірі користування “правом немецким, то есть майтборским”.

Незмінною деталлю преамбули в кожній грамоті присутнє запевнення про бажання суверена, що видавав містам привілеї, саме місто «в міру лепша поставити», сприяти зростанню числа жителів, установити в ньому «справедливі і добрі порядки» і тим сприяти його добробуту.

В своїй основній частини з викладом заохочувальних привілеїв, жалувані грамоти на міське самоврядування проголошували три основні принципи: по-перше, відміну звичаїв литовського, польського і руського права, що діяли раніше; по-друге, скасування влади і суду державців стосовно міщан; по-третє, утворення органів самоврядування - ради і лави, що обирадася міщанами. Тобто, найпринциповішим було те, що при одержанні права на самоврядування місто виходило з-під юрисдикції всіх адміністративних, судових і податкових органів держави, й навіть з-під загального законодавства держави: “Ми надаємо місту німецьке право, зване звичайно магдебурзьким, уневажняючи всі закони руські й всякі руські практики й всякі иньші, як би вони не звалися, що звичайно входять в суперечність і перешкоджають німецькому праву. Окрім того, ми увільняємо місто і всіх його осадників від юрисдикції воєвод, каштелянів, судей, підсудків, їх урядників, і взагалі від усяких властей, як би вони не звалися, так що горожами, запізнані в яких-небудь справах, чи великих, чи малих, навіть як злодійство, підпал, пролиття крові, вбивство, каліцтво й иньші такі злочини, - не будуть обов'язані ні перед ким відповідати ані їх карам підлягати, тільки горожанин має відповідати перед своїм війтом, а війт перед нами, коли буде візований спеціальним нашим позвом, і то не інакше як по свому німецькому магдебурзькому праву. Війту ж даємо повну й цілковиту власть в справах карних чи які иньші трапляться судити, рішати, карати й засуджувати відповідно до німецького права, як воно вимагає й каже”, -так говорить жалувана грамота польського короля Казимира ІІІ, видана 17 червня 1356 р. місту Львову.

У жалуваних грамотах, виданих з кінця XIV ст. до середини XVII ст., незмінно присутні торговельні привілеї, надання права користування земельними ділянками, загальними угіддями, зазвичай за певну плату, регламентація державних повинностей городян, звільнення з-під влади й підсудності великокнязівської й приватновласницької адміністрації, встановлення місту права власної судової та адміністративної влади, тобто міського самоврядування.

Щодо заключної частини жалуваних грамот, то вони обов'язково містили зобов'язання суверена перед містом по гарантуванню наданого міській громаді повного чи обмеженого імунітету. Коли у 1529 р. великий князь литовський Сигізмунд І ще однією Уставною грамотою підтвердив права київських міщан на магдебурзьке право, то закінчив цей документ такими словами: “А естли бы воеводы наши киевские нынешние и потом будучие, хотели им в чем кольвек кривду и утискивчинити, теды мы и потомкове нашим будем повинни того боронити и не допускати никоторыхчлонков с тех прав рушити и предься маем их суполне а моцнедержати и боронити, абы были в тых вольностях закованы и ни в чом не рушоны на вечные часы”.

Тобто, жалувані грамоти, здебільшого, були документами із доволі сталою формою та змістом, але всі вони мали спільну особливість - в них ніде не визначається, що таке магдебурзьке право, в яких законних книгах воно викладене, яку редакцію його законодавець і правитель вважають обов'язковою, тобто не йшлося про те, з яких власне книг міщани мають черпати свої знання про надане їм магдебурзьке право. Іншою характерною особливістю надання жалуваних грамот була практика підтвердження привілеїв кожним наступним монархом або магнатом-власником міста. Якщо місто втрачало свій привілей, то одразу ж намагалося здобути новий [6].

4. Податковий імунітет за магдебурзьким правом

Імунітет (лат. immunitas - звільнення від чогось, свобода) - юридичне право не підкорятися деяким загальним законам, надане в окремих випадках тим суб'єктам права, що посідають особливе місце в державі.

У середні віки імунітет розумівся як вилучення певних осіб або майна із загальної системи державних повинностей. Наприклад, великі феодали, особливо вище духівництво, отримували від королів спеціальні грамоти, що забороняли доступ у їхнє володіння королівським чиновникам для виконання судових, адміністративних, поліційних або фіскальних функцій. Ці функції передавалися магнатам і їхнім службовим особам. Особа, яка мала таку грамоту, користувалася на своїй землі власною судовою владою, сама збирала податки, очолювала військове ополчення, що скликалося на території імунітетного округу. Імунітет робив феодальний маєток - незалежний в економічному відношенні осередок - самостійним також у політичному відношенні, що поглиблювало феодальну роздробленість Європи. У зв'язку з посиленням королівської влади і формуванням централізованих держав інститут імунітету закономірно занепадав.

Як уже зазначалося, головним мотивом прагнення міських громад отримати право на самоврядування було стимулювання економічного життя міста, як центру ремесла і торгівлі, то зрозумілим виглядає бажання міщан вийти з-під юрисдикції всіх адміністративних, судових і податкових органів свого суверена - держави чи приватного власника, тобто отримати собі чисельні імунітети, одним із найважливіших був якраз податковий імунітет.

Податковий імунітет є одним із інститутів фінансового права і означає звільнення від обов'язку сплачувати податки, надане окремим юридичним особам та фізичним особам згідно з національним податковим законодавством або міжнародним правом. Сфера дії податкового імунітету охоплює загальнодержавні та місцеві прямі податки; однак вказані особи не звільняються від сплати податків на приналежну їм нерухому власність на території держави перебування і на доходи, джерела яких знаходяться в цій.

Отже, коли місто отримувало магдебурзьке право, воно звільнялося не лише від основної маси феодальних поборів та повинностей (окрім гужової), але й від обов'язку сплачувати чисельні податки на користь свого суверена: чинш (податок з землеробства), в'їздне, комірне, весільне, млинарське тощо. Місцеві прямі податки, які стягували з міста представники місцевої великокнязівської, королівської чи гетьманської адміністрації - воєводи, каштеляни, старости, полковники, - скасовувалися повністю. Що стосується із загальнодержавними податками, то з них залишалися лише декілька податків, причому виключно в грошовій формі - на військові потреби держави (“серебщина” і “ординщинa”) та на утримання місцевої державної адміністрації, - які сплачував не кожний міщанин окремо, а все місто в цілому, виступаючи тут єдиним об'єктом оподаткування.

Одночасно, міська громада отримувала право самостійно збирати податки в межах свого міста, а також набувала право, через власні виборні органи влади, зокрема раду, встановлювати правила, розмір і характер оподаткування для своїх міщан. Рада займалася розподілом податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збором, регулювала торговельні операції.

Досвід Магдебурзького права ліг в основу нинішнього територіально-адміністративного європейського самоврядування. У країнах ЄС рішення місцевих виборчих органів влади значать для громадян набагато більше, ніж рішення центральних державних органів. А основні гроші, що надходять від платників податків, акумулюються не в центральному уряді, а в руках муніципалітету, що його обирає міська громада.

5. Судовий імунітет за правом самоврядування. Організація судової влади

Як відомо, термін "імунітет" у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось.

Судовий імунітет міст за правом самоврядування означав непідлеглість автономної міської громади загальнодержавному законодавству та юрисдикції, особливо органів місцевої державної адміністрації - старостинському суду тощо. Тобто, згідно з нормами Магдебурзького права мешканці міст вилучалися з-під юрисдикції королівської адміністрації і передавались під міську юрисдикцію.

Судовий імунітет полягає в непідсудності міської громади та її виборних органів влади без її згоди судам іншої влади (parinparemnonhabetjurisdic-tionem -- рівний над рівним не має юрисдикції). Причини притягнення до відповідальності значення не мають.

Застосування судового імунітету не означало відмови у правосудді. Позов до міста в цілому, представника та посадової особи міської уряду, окремого міщанина будь-яким не мешканцем міста міг бути заявлений у суді цього ж міста. А в судах іншої юрисдикції - тільки з їх явно вираженої або мовчазної згоди.

Згідно з нормами Магдебурзького права мешканці міст вилучалися з-під юрисдикції королівської адміністрації і передавались під міську юрисдикцію.

Магістрат, як орган міського самоврядування, здійснюючи цю юрисдикцію, керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів, поліції тощо, тобто виконував як адміністративно-управлінські, так і судові функції. Судову компетенцію здійснювали одночасно дві колегії магістрату -лава і рада, які складалися з виборних урядників, наділених адміністративно-судовими функціями. Їх розмежування було не завжди виразне; але, як правило, міська рада займалася адміністративно-господарською діяльністю, виконувала поліцейські функції і виступала як судова колегія в справах адміністративних та складних цивільних справах (майнові суперечки міщан, суперечки про спадщину і подібне). Також, даний бурмістерсько-радецький суд слідкував за дотриманням правил торгівлі, сплатою податків та благоустроєм міста, відав обліком міських прибутків і видатків. “До даного бурмістрського суду входили бурмистри - 2-4 чол. і радці (радники) - 6-20 чол.”

Лавний суд під головуванням війта (від німецького Vogt) здійснювала правосуддя насамперед у кримінальних справах про вбивства, розбої, грабунки, зґвалтування, підпали, замахи на життя шляхтича тощо, а також нескладних цивільних справах. У ролі присяжних цього суду виступали виборні городяни - лавники, кількість яких у різних містах не була однаковою: вона коливалася від 7-х до 12-ти осіб. Лавників щороку обирали із середовища заможного міського населення. З часом традиція обирати лавників громадою почала занепадати і лава поповнювалася за рахунок вибулих лавників шляхом до обрання нових членів.

З поділом міст Гетьманщини на магістратські та ратушні, відповідно магістратські та ратушні суди здійснювали цивільне і кримінальне судочинство. Вони вирішували справи міщан і посполитих (залежного населення сіл і міських околиць). Вільні селяни судилися в ратушних судах, якщо були під їхньою юрисдикцією. До складу ратушного суду входили бургомістр (бурмістр) і райці (радники) або війт із бургомістрами і ратушний писар. Магістратські суди складалися з війта і «градської колегії», до якої входили бургомістр, райці і лавники (присяжні). Мінімальна чисельність ратушної колегії дорівнювала трьом особам, а магістратської - п'яти.

Ратуші та магістрати були розташовані в сотенних і полкових містах, що зумовлювало їхні постійні тісні контакти з козацькими полковими і сотенними правліннями. У ратушних приміщеннях зберігались юридичні кодекси, був розташований службовий апарат (комісар або межувальник, осавульчики, возні, слідець, городничих, сторожа та ін.), існували спеціальні кімнати для судових засідань і тюремні камери. Усе це використовувалося козацькими судами, полегшуючи їхню роботу. Стосовно службових функцій названих молодших магістратських урядників, то комісар виконував рішення міського суду щодо переділу землі, встановлював межові знаки, возний як судовий виконавець виконував доручення суду, розносив судові повістки, приводив, за допомогою осавульчиків, правопорушників до суду, слідець (розшукувач) розслідував обставини скоєння тяжких злочинів (вбивства, зґвалтування, підпалу тощо), а городничий стежив за громадським порядком у місті.

В містах магдебурзького права існували дві форми досудового процесу - змагальний і розшуковий (слідчий, інквізиційний). До останнього відносилися усі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач і відповідач. Позивачі мали право мати представника в суді, який називався “прокуратор”. З початку XVIII ст. з'являється його нова назва - “адвокат”, “повіренний”.

Судова справа починалася з подачі позову. В цивільних та дрібних кримінальних справах слідство проводив сам позивач, а тяжкі кримінальні справи розслідувалися судовим органом - лавою. Війт очолював міське судочинство, судив цивільні та кримінальні справи. На його користь спланували третину всіх судових штрафів, що їх вносило населення. Однак роль війта в цих судах була суто формальною: він, як голова і лавного, і бурмістрського судів, як голова лавницького суду, особисто не виносив рішення, а лише з'ясовував думку присяжних і вирок базував виключно на рішеннях, ухвалених присяжними - лавниками чи радцями.

Судовий процес був усним, гласним та змагальним, але обов'язково фіксувався в протоколах, які підписувалися усіма членами суду. Від початку судочинство в містах з магдебурзьким правом велося польською або латинською мавами. З кінця XVII ст. і до середини XVIII ст. судочинство здійснювалося українською мовою, що свідчило про статус української мови як державної мови Гетьманської республіки (Гетьманщини).

До системи судових доказів відносились власне визнання, показання свідків, письмові та речові докази.

Свідки поділялися на офіційних і звичайних. До офіційних відносилися особи, які були службовцями магістрату: возний та слідець (розшукач, визнавчик), тобто аналог сучасного детектива. Звичайні свідки - це особи, які були присутні при вчиненні злочину або чули про нього.

При розлідуванні тяжких злочинів застосовувались тортури. Цікаво, що дослідники відмічають суттєве пом'якшення норм реципованого в Україні магдебурзького права, застосовуваного в судочинстві, пояснюючи це значним впливом з боку українського звичаєвого права, якому були противні ті вигадливі і вишукані середньовічні тортури і кари, якими було насичене це чужоземне право.

Магдебурзьке право передбачало застосування таких муніципальних судів: 1) виложений; 2) потоковий; 3) гостиний суд; 4) "гаряче право" -- суд над злочинцями, пійманими на місці злочину. Останні два види судів діяли за необхідностю. В усіх судах присяжними були ті самі міські лавники. Разом з важкими злочинами (убивства, здирства, і т. д.) за магдебурзьким правом у судах розглядалися побутові справи. Так, існувало положення, що передбачало позбавлення ремісника права займатися ремеслом за убивство собаки або кота.

Звертає увагу і той факт, що в судових розглядах обидві сторони користувалися послугами адвокатів. Для порівняння: у Росії адвокатура створена тільки 1864 р. - звідси очевидно, що Україна випереджала в деяких важливих питаннях сусідню державу більш ніж на200 років. До того ж міський стан Росії не мав прав на самоврядування за зразком магдебурзького.

Основними видами судів в містах України з самоврядуванням були потоковий і виложний суди.

Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили лейтвійт (заступник війта), до чотирьох бургомістрів, декілька радців і лавників.

Виложений суд працював під головуванням війта. Він збирався тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компетенції виложеного суду входили улагодження майнових спорів, розгляд кримінальних і цивільних справ.

Про межі влади міського суду свідчить грамота на самоврядування м. Переяславу, видана 1620 р. У ній зазначалося, що війт з лавниками та бурмістр з радниками могли судити не тільки мешканців міста, а й приїжджих купців. Бурмістрський суд повинен був збиратися у будівлі магістрату щодня, крім неділі та святкових днів. Суд міг розглядати цивільні та кримінальні справи за наявності не менш як 5 його членів. Лавний суд мав збиратися на свої засідання двічі на тиждень, а в надзвичайних випадках скликався негайно.

По закінченню розгляду судової справи суд, більшістю голосів членів судового засідання, приймав постанову - декрет. Із середини XVIII ст. постанова з кримінальної справи почало називатися думка, а постанова з адміністративної чи цивільної справи - рішення.

Козацька старшина в полкових і сотенних містах Лівобережної України намагалася підпорядкувати собі ратушні і магістратські суди, спираючись на військову силу козацтва та його провідну роль у політичному житті Гетьманщини. Це значною мірою їй вдавалося. Полковники часто безпосередньо головували на судових засіданнях магістратів або надсилали до них своїх представників з полкової старшини чи сотників. У ратушних судах аналогічно діяли сотники та городові отамани, які очолювали міських козаків. Наприкінці ХVII - у XVIII ст. козацькі та міщанські суди іноді навіть повністю зливалися. Участь представників гетьманської адміністрації у засіданнях міських судів, по суті, підривало суть Магдебурзького права.

Рішення магістратського суду можна було оскаржити гетьману, який виступав як суд другої інстанції. Апеляції на рішення ратушних судів у другій половині XVII - початку XVIII ст. подавалися до магістратських або полкових судів, а на рішення останніх - до гетьманського Генерального військового суду, в 10-денний термін. Гетьман, звичайно, доручав генеральному судді та судовому писарю їх розгляд в ратушному приміщенні разом із місцевою судовою колегією.

Таким чином, слід зауважити, що за нормами Магдебурзького права мешканці міст переходили виключно під міську юрисдикцію. Судову компетенцію здійснювали одночасно дві колегії магістрату - лава і рада, які складалися з виборних урядників: лавників (на чолі з війтом) і радців (на чолі з бургомістром). Лавний суд здійснював правосуддя насамперед у кримінальних справах, а бурмістрський - в цивільних та адміністративних. Судовий процес був усним, змагальним і гласним, а судові рішення приймалися виключно колегіально, з правом на наступну апеляцію незгодної з рішенням сторони. Дані особливості міського суду за магдебурзьким правом були для свого часу надзвичайно прогресивними і збереглися до сьогодні в сучасних судах демократичних країн Європи і світу.

6. Органи міського самоврядування за магдебурзьким правом по містам

Обсяг незалежності міста визначався типом війтівства. Адже саме війтові король або магнат надавав жалувану грамоту (локаційний привілей). В очах тогочасного суспільства місто, отримавши подібний привілей ставало ніби “закононародженим”. Стосовно короля або власника міста уряд війта носив характер бенефіцію - довічного або навіть спадкового, причому доволі вигідного матеріально: адже війтові належала третина судових оплат і частина міського податку, сплачуваного на користь короля чи іншого власника населеного пункту. Великі королівські міста з потужними фінансовими можливостями зазвичай викуповували війтівський уряд після чого пост війта ставав виборним, як і решта посад міського самоврядування. Таким чином, місто перетворювалося на цілком автономну “державу в державі” - з власними управлінням, податками і навіть громадянством. Адже користувалися міським правом тільки особи, належні до міської громади, а стати її членом можна було або спадково, або шляхом купівлі нерухомості в місті, через одруження або за особливі заслуги перед містом. Новоприйняті громадяни складали спеціальну присягу, сплачували вступний податок і вписувалися до відповідних міських книг. Однак попри це все, в місті мешкала значна кількість "не-громадян", які здебільшого мешкали на околицях міст, підлягали міському праву, але не користувалися правами "повноправних громадян" міст.

Колосальною проблемою для українських міст Польського королівства була проблема національної та релігійної нерівноправності мешканців такого самоврядованого міста. Дуже часто у великих містах права на магдебурію надавалися лише членам громади римо-католицького віросповідання - полякам та німцям. Натомість українці (русини) та вірмени, які становили більшість у містах Галичини, Волині і Поділля, залишалися часто поза межами дій магдебурзького права. Наприклад, привілей м. Перемиль (на Волині) чітко зазначає: “… себто Полякам і Німцям й иньшим людям обряду св.. римської церкви даємо німецьке право зване магдебурзьким”. Або в привілею м. Соколова: “міщан і селян польської або німецької народності переносимо з права польського або руського на німецьке право зване шродським, а Русинів полишаємо при їх правах”. За таких умов життя міст часто ставало паралізованим і королі та власники міст змушені були видавати додаткові локації на магдебурію для українців і вірмен, у містах створювалися різні юрисдикції - польська, українська (руська), вірменська. Інколи в містах створювали змішані ради і війтівські уряди з католиків та православних. Остання форма застосовувалася, здебільшого, на території Великого князівства Литовського, де католицький елемент був значно слабшим, ніж в польському королівстві.

Одержання містами права самоврядування перетворювало їх жителів на окремий замкнутий, корпоративний суспільний стан, що мав свої станові органи самоуправління. Здебільшого, міське самоврядування здійснювалося двома виборними органами - “радою” та “лавою”, що носили спільну назву “магістрат”. Тобто, магістрат у великих містах на повному магдебурзькому праві, як правило, складалася з війта (очолював магістрат), його помічників (бурмістрів) та двох колегій - ради (радці, ратмани, радники) й лави (лавники, засідателі), що їх обирало міське населення (іноді війт призначався державною або дідичною владою).

Рада, яка складалася з райців (ратманів (від німецького Rahtman), радців, радників), очолених бурмистрами (німецьке Burgermeister), виконувала, в основному, адміністративні функції. До обов'язків ради та бурмистрів входили щотижневі збори на засідання в ратуші для вирішення найважливіших питань життя громади: вислуховувати суперечки між мешканцями, слідкувати за цінами, за мірами та вагами на ринках, захищати вдів і сиріт, викорінювати азартні ігри, слідкувати за міським бюджетом. Члени міської ради обиралися здебільшого серед найзаможніших городян, внаслідок чого рада з часом перетворювалася на замкнуту касту міського патриціату (наприклад, у Львові олігархічний характер магістрату окреслився вже наприкінці XV століття). Також було остаточно знищено вибори бурмистрів і рада встановлювала на ці посади своїх членів по черзі. Міська громада втратила навіть право представляти кандидатів на посаду бурмистрів.

Кількість радців залежно від розмеру міста коливалася від 6 до 24 чоловік. Із свого складу радці обирали бурмистра, який головував на засіданні ради. У королівських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватновласницьких - пан міста. Нерідко ці службові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмістрів. Рада обирала або призначала лавників і судового війта, в деяких випадках призначала також цехових старшин.

Магістрат керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів, поліції тощо. Судова компетенція належала і до ради і до лави. Їх розмежування було не завжди виразне; але, як правило, лава виступала як судова колегія насамперед у кримінальних справах, а також нескладних цивільних, а рада - як колегія в справах адміністративних та складних цивільних справах.

Магістратською канцелярією відав міський (магістратський) писар.

За рівнем самоврядування міста України поділялися на магістратські (привілейовані), тобто ті, які мали повне магдебурзьке правота ратушні, що мали неповне магдебурзьке право. Повним магдебурзьким правом користувалися, наприклад, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ. Магістратське самоврядування відрізнялося від ратушного більшою самостійністю. Ратушу як орган міського самоврядування у кінці XVIII ст. мали майже всі міста Лівобережної України.

У магістратських містах уся повнота влади належала магістратові. Він складався з магістратських урядників -- старших та молодших. До старших належали: війт, бурмістри, райці, лавники та магістратський писар; до молодших -- комісар або межувальник, городничий та возний. Так, комісар виконував рішення міського суду щодо переділу землі, встановлював межові знаки. Возний виконував доручення суду, розносив судові повістки, приводив правопорушників до суду. Слідець (розшукував) розслідував обставини скоєння тяжких злочинів (вбивства, зґвалтування, підпалу тощо). Городничий стежив за громадським порядком у місті.

Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повноважень. Рада забезпечувала оборону міста і порядок в ньому, розглядала цивільні справи.

У містах України, що мали самоврядування на засадах магдебурзького права, склалася певна процедура формування органів міського самоврядування. Вибори здійснювалися щорічно у заздалегідь визначений день. У виборах брали участь всі міщани міста. Для членів міського самоврядування в різних містах встановлювався віковий ценз - від 25 до 70 років. Обов'язковою умовою для кандидатів до ради було володіння нерухомим майном у місті, інакше кажучи “осілість”. Своєрідними були уявлення середньовічного міщанина про вимоги до кандидатів у органи міського самоврядування. Вони повинні бути “не богаты и не убоги, но среднего достатка… законорожденными, дома всегда жить, доброго имени, богобоязненными, справедливыми и правдивыми… Не разглашать городские танйы, быть твердыми в словах и делах, чуждаться алчности”. Але ці вимоги залишалися у переважній більшості лише побажаннями. До влади в містах приходили, як правило, дуже заможні міщани.

Однак один з головних принципів магдебурзького права про річний термін перебування у складі ради в українських містах не дотримувався. Мали випадки перебування у складі ради одних і тих же осіб протягом десяти років. Такі порушення вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і часто призводило до бунтів. В таких випадках, щоб заспокоїти “поспільство” в окремих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена особлива колегія для поспільства - “комісія 40 мужів”, куди входили 20 чоловік від купецтва і 20 ремісників.