Державне регулювання ринку в умовах формування інформаційного суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

О.С. Козловська, здобувач, Академія муніципального управління

Анотація

В статті обгрунтовано необхідність вдосконалення державного регулювання як резерву збільшення ефективності у всіх сферах соціальної діяльності, що особливо актуалізується й ускладнюється в умовах становлення інформаційного суспільства та ринку.

Ключові слова: державне регулювання, інформаційний ринок, інформаційне суспільство, інформаційні технології, управлінські рішення.

Вступ

Стрімке XX століття, що уже пішло в історію, характеризується появою нових технологій, понять, термінів, дефініцій. Вони швидко увійшли в наше життя, зробивши його особливо насиченим, бурхливим, цікавим і захоплюючим. Науково-технічна революція, яка розпочалася в 50-і роки XX століття, кардинально змінила характер і структуру виробництва, місце й функції людини в ньому, спосіб життя й побут, привела до підвищення ролі науки в розвитку всіх сфер соціальної дійсності. Подвоєння обсягу знань і збільшення потоку інформації в десятки разів певною мірою застало людей зненацька. Як упоратися із цим бурхливим морем повідомлень, відомостей, даних і цифр; як витягти з такої розмаїтості фактів і характеристик єдино правильні, що дають ключ до рішення проблеми; як допомогти людині ефективно сприйняти й засвоїти, обробити й передати все це інформаційне багатство - ось лише частка основних питань, які постали перед людством. Для того, щоб сутнісно й змістовно осмислити ці питання, необхідно усвідомити природу соціокультурних змін, що відбулися, виявити вектор подальшої еволюції глобальної спільноти.

Аналіз останніх досліджень і публікацій:

Серед зарубіжних фахівців, що займались цими проблемами, слід відзначити таких, як Е.Деарден, П.Горват, Т.Райхман, Т.Льюсі, С.Серто, С.Хорнгрен, І.Ансоф, Ю.Вебер, Р.Каплан, С.Емануель, Дж.Рокарт, К.Вард, Р.Саймонс, Б.Райан, С.Віханський, Р.Фатхутдінов. У вітчизняній літературі поки-що не приділяється достатньо уваги дослідженню ролі інформації як важливого компонента стратегічного управління. Серед науковців, які певною мірою торкались цієї проблеми, можна виділити В.Пономаренка, З.Шершньову, С.Оборську, В.Нємцова, Л.Довгань, К.Редченка, В.Оберемчука. Проте, до сьогодні в науковій літературі відсутнє дослідження, що дозволяє послідовно проаналізувати проблему становлення інформаційного ринку у контексті культури інформаційного суспільства.

Постановка завдання. Розкрити суть поняття “інформаційне суспільство”. Дослідити роль знань та інформації в економічному й соціокультурному розвитку, появу нових форм демократії, структурних зрушень в зайнятості і в інших сферах життєдіяльності суспільства.

Результати

У зарубіжній і вітчизняній літературі ведуться інтенсивні дискусії з питань специфіки інформаційного суспільства. Спробуємо проаналізувати основні підходи до цієї проблеми, виявити основні стратегії її розгляду й сформулювати власний варіант її розуміння.

Йдеться про становлення глобальної інформаційної індустрії, підвищення ролі знань та інформації в економічному й соціокультурному розвитку, появу нових форм демократії, структурні зрушення в зайнятості і в інших сферах життєдіяльності суспільства [1]. У наші дні формуються абсолютно нові відносини в економічному, соціальному і духовному житті людей, які описуються поняттям “інформаційне суспільство”.

Насамперед, уявляється виправданим розглянути категоріальну основу аналізу поставленої проблеми, співвідносячи поняття “інформаційне суспільство”, “постіндустріальне суспільство” і “постмодерна ситуація”, оскільки в полі сучасних дискусій саме ці поняття задають ракурс бачення основних характеристик нашої епохи.

Дослідники даної проблеми відзначають, що власне сам термін “постіндустріалізм” був уперше використаний Л.Курасвамі, а потім А.Пенті ще в першій половині минулого століття. Підстави дослідження постіндустріального суспільства були закладені у працях К.Кларка й Ж.Фурастьє, які вели мову про розподіл суспільного виробництва на первинний (сільське господарство), вторинний (промисловість) і третинний сектори (сфера послуг) і про майбутнє зростання саме останнього в суспільстві майбутнього. Однак, зрозуміло, що тільки реалізація цієї тенденції, яка чітко намітилася на витку науково-технічної революції в розвинених країнах Заходу, дозволила підійти до змістовного обговорення проблеми постіндустріалізму. Реалії нової епохи надавали для цього істотних підстав. У своєму баченні проблеми Белл виходив з існування в межах суспільства трьох вільно асоційованих сфер - соціальної, політичної й культурної, констеляція яких виглядає по-різному на різних етапах доіндустріальної, індустріальної й постіндустріальної епох. Постіндустріалізм приносить із собою радикально новий спосіб організації економіки й соціального життя на базі комп'ютерної техніки, що, на його думку, накладає відбиток на дві інші сфери суспільного життя. Це відбувається за допомогою специфічної управлінської діяльності та специфічного способу прийняття управлінських рішень: “Постіндустріальне суспільство є такою соціальною організацією, де прийняття рішень із необхідністю стає більш усвідомленим. Головною проблемою виступає тут визначення соціальних завдань, які чітко відображали б «ранжування» переваг самими індивідами...” [2, с. 157].

Отже, за Д.Беллом, значення постіндустріального суспільства визначається тим, що:

воно зміцнює роль науки й знання як основної інституціональної цінності суспільства;

роблячи процес прийняття рішень більш технічним, воно все більш безпосередньо втягує вчених та економістів у політичний процес;

поглиблюючи існуючі тенденції в напрямку бюрократизації інтелектуальної праці, воно викликає до життя набір обмежників традиційних визначень інтелектуальних інтересів і цінностей;

створюючи й примножуючи технічну інтелігенцію, воно піднімає надзвичайно серйозне питання ставлення технічного інтелектуала до працівника гуманітарної сфери.

Підсумовуючи, можна сказати, що виникнення нового соціуму ставить під питання розподіл багатства, влади й статусу, що має фундаментальне значення для будь-якого суспільства. “Тепер багатство, влада й статус не є мірилами класу, а стають цінностями, до яких прагнуть і які знаходять класи. Класи створюються в суспільстві за основними осями стратифікації, а ними в західному суспільстві є власність і знання. Поряд із цим існує політична система, що все більше управляє обома й породжує тимчасові еліти (у тому розумінні, що серед їхніх членів не існує наступності влади через займану посаду, подібно наступності родини або класу за ознакою власності й диференціальних переваг, що випливають із приналежності до меритократії)” [2, с. 57-58]. Таким чином, нова роль інформаційних процесів і їхніх носіїв проявляється, за Беллом, у тому, що визначає в радикальному ключі володіння багатством, владою (тобто, управлінськими можливостями) й статусом. Більше того, використання інформаційних ресурсів визначає, у його розумінні, саму можливість приналежності до класу й до політичних еліт, які змінюють одна одну на вершині влади демократичного суспільства.

При всій дискусійності запропонованого Беллом розуміння виникнення підприємницької, інтелектуальної й політичної еліт, залишається безперечним те, що сьогодні прийняття позитивно значущих для суспільства рішень (передусім управлінських) цими прошарками неможливо поза полем експертного знання, науково-інформаційного забезпечення. Можна, безумовно, погодитися й з тим, що усвідомлення в сучасному суспільстві могутності знання неминуче породжує політичний контекст використання науки й технології. Інструменталізація науково-інформаційної діяльності неминуче порушує питання про її включеність в сферу прийняття політичних рішень.

Саме ця сторона інструментальної цінності знання стає сьогодні предметом докладного обговорення багатьох західних авторів, які звертаються до аналізу постіндустріального суспільства. П.Дракер пише у зв'язку з цим: “Те, що ми називаємо знанням, щогодини доводить свою значущість і перевіряється на практиці. Знання сьогодні - це інформація, що має практичну цінність, служить для одержання конкретних результатів. Причому, результати проявляються поза людиною - у суспільстві, в економіці або в розвитку самого знання” [3, с. 99]. Інформаційні ресурси виявляються найціннішою підставою управлінської діяльності та прийняття рішень, здатних радикально трансформувати всі сторони суспільного, політичного й культурного життя людей. “У постіндустріальній економіці, - відзначає з цього приводу Т.Стоуньєр, - ані земля, ані праця, ані капітал не є домінуючими факторами. Таким у сучасному виробництві є інформація... Тому економічна й політична влада переходить до виробників інформації”. Володіння інформаційним ресурсом виявляється, відповідно до точки зору цього автора, головним фактором наявності влади в постіндустріальному суспільстві. Саме акцент на володінні інформаційним ресурсом як головним важелем розвитку привів до створення численних концепцій інформаційного суспільства, які описують постіндустріальний стан у ракурсі цієї сутнісної ознаки.

На наш погляд, що дані підходи не обов'язково взаємовиключають один одного, хоча дослідники інформаційного суспільства відповідно до своїх уявлень виводять на перший план переважно те або інше визначення. При цьому основою більшості підходів стає переконання, що кількісні зміни у сфері інформації призводять до виникнення якісно нового типу соціального устрою. Багато в чому теоретики виходять із схожих міркувань: у наш час практично в усіх сферах життя суспільства стало більше інформації, інформаційних технологій, а значить суспільство, в якому ми живемо, інформаційне.

Інформаційні технології, таким чином, виглядають у ракурсі теорій інформаційного суспільства як найважливіші засоби трансляції знань та управлінської діяльності, що заслуговують спеціального комплексного соціально-філософського осмислення.

Розглядаючи суспільний розвиток як «зміну стадій», прихильники теорії інформаційного суспільства пов'язують його становлення з домінуванням “четвертого”, інформаційного сектора економіки, що випливає за сільським господарством, промисловістю й економікою послуг. При цьому стверджується, що капітал і праця, як основа індустріального суспільства, поступаються місцем інформації й знанню в інформаційному суспільстві. Революціонізуюча дія інформаційної технології призводить до того, що в інформаційному суспільстві класи заміняються соціально недиференційованими “інформаційними спільнотами” (Є.Масуда). На думку Е.Тоффлера, “комп'ютер вирвався на сцену приблизно у 50-х роках. З його безпрецедентною здатністю до аналізу й поширення надзвичайно різних видів даних у неймовірних кількостях і із запаморочливою швидкістю, він останнім часом став головною силою прискорення в придбанні знань. У сполученні з іншими усе могутнішими аналітичними системами для спостереження за невидимим світом він розвив швидкість придбання знань до приголомшуючого темпу”. Розмірковуючи про природу інформаційного суспільства, Е.Тоффлер протиставляє традиційним громіздким корпораціям “малі” економічні форми - індивідуальну діяльність вдома, “електронний котедж”. Вони включені в загальну структуру інформаційного суспільства з його “інфо-“, “техно-“ й іншими сферами людського буття.

Висувається проект “глобальної електронної цивілізації” на базі синтезу телебачення, комп'ютерної служби й енергетики - “телекомп'ютеренергетики” (Дж.Елтон). “Комп'ютерна революція” поступово призводить до заміни традиційного друку “електронними книгами”, змінює ідеологію, перетворює безробіття в забезпечене дозвілля (X. Еванс).

Соціальні й політичні зміни розглядаються в теорії інформаційного суспільства як прямий результат “мікроелектронної революції”. Перспектива розвитку демократії та демократичних форм управління соціальним структурами пов'язується з поширенням інформаційної техніки. Е. Тоффлер і Дж. Мартін призначають головну роль у цьому телекомунікаційній “кабельній мережі”, що забезпечить двосторонній зв'язок громадян з урядом, дозволить ураховувати їх думку при виробленні політичних рішень. Доробки в галузі “штучного інтелекту” розглядаються як можливість інформаційного тлумачення самої людини.

Найчастіше творці концепцій постіндустріального й інформаційного суспільства негативно оцінюють побудови авторів, які звертаються до більш широких узагальнень, розмірковуючи про народження постмодерної ситуації в культурі, яка знаменує собою кінець Нового часу. “Таким чином, “пост-сучасність”, будь вона історичним періодом або типом суспільства, є скоріше не визначенням, а лише постановкою питання”, - справедливо стверджує Д.Белл [2,с. 68]. З ним цілком солідарний і російський дослідник проблем постіндустріального суспільства В. Іноземцев [4, с. 48-49].

Як уявляється, з метою більш адекватного аналізу проблеми необхідне уточнення предметної сфери теорій постіндустріального й інформаційного суспільства, а також постмодерного стану, кожна з яких має право на самостійне існування, але одночасно взаємозалежна з іншими. Теорії постіндустріального суспільства орієнтовані на розгляд нових реалій суспільного життя, що виникли як альтернативи її індустріальній фазі. Ті теоретичні подання про інформаційне суспільство, які виникли паралельно з ними, у предметному плані спрямовані на осмислення соціальної ролі інформаційних технологій, що виникли на витку науково-технічної революції.

Теоретичні концепції постмодерного стану мають своїм предметом осмислення соціокультурного протистояння й одночасно наступності Нового часу й сучасної ситуації. У фокусі їхньої уваги зміна положення особистості в періоди, іменовані “модерністю” й “постмодерною ситуацією”, співвіднесення їх з точки зору порівняльного розгляду способів рефлексивного осмислення світу й корелятивних їм змін форм буття суб'єкта в контексті соціокультурного життя. Очевидно, що багато тем, що виникають у теоріях інформаційного й постіндустріального суспільства, важливі для рефлексивного усвідомлення зміни положення людини в суспільному житті й культурі, що відбулися, починаючи з другої половини минулого століття. Одночасно різнорідні концепції постмодерного стану мають власний предметний ракурс і у свою чергу можуть культурфілософськи збагачувати пошуки теоретиків, які вивчають постіндустріальне й інформаційне суспільство. Зазвичай, в існуючій літературі посткласичний поворот у розвитку суспільства й культури Заходу відносять до 50-х років минулого століття, підкреслюючи одночасно, що свої характерні риси нова соціокультурна парадигма розвитку знаходить на рубежі 60-70-х років. Саме з останньою датою співвідносять кристалізацію зрілої форми “постмодерного” способу культурно-історичної рефлексії. Філософи й культурологи сьогодні сперечаються, чи вважати цей період таким, що відбувся після кінця Нового часу, або ж він знаменує кульмінацію такого його своєрідного піку, за яким простираються зовсім невідомі перспективи.

Таким чином, існує певний розрив між радикальними постмодерністами, які вважають, що зміни в способі рефлексії трансформували соціальні інститути, спосіб життєдіяльності особистості, і прихильниками концепції “високої модерності”, які трактують сучасну ситуацію як усього лише сполучену з некласичним баченням, що народилося, реальності, що перетинається із інституціональною основою Нового часу, яка залишилася недоторканною.

Аналізуючи риси сучасного типу культурної рефлексії, як прихильники радикального постмодернізму, так і їхні критики сходяться в розумінні основних рис постмодерну. Вони солідарні в тому, що в опозицію класичній рефлексивній парадигмі сучасна епоха характеризується відмовою від метанарративних конструкцій, плюралістичною грою з різного роду інтерпретаціями світу, найбільш співзвучною мозаїчності культури наших днів. Поряд із цим, всі західні діагности “відсторонення” від класичної модерності або прямого розриву з нею стверджують загальнозначущими для сучасної рефлексивної парадигми теми кризи гуманізму й спекулятивних глобальних конструкцій історії прогресистської користі, супроводжуваних зазвичай утопіями майбутнього. За цією рисою починаються їхні розбіжності щодо здатності подібного типу свідомості впливати на інститути суспільства, визначати магістральний тип його розвитку, здійснювати адекватну умовам ефективну управлінську діяльність.

“Постмодернізм, якщо він що-небудь означає, - пише Е.Гідденс, -здебільшого відноситься до стилів і рухів у літературі, живописі, пластичних мистецтвах і архітектурі. Він скоріше пов'язаний з аспектами естетичної рефлексії з приводу природи модерного”. Е.Гідденс погоджується з появою нового типу культурно-історичної свідомості. Однак він наголошує на тому, що при всіх змінах у способі культурної самосвідомості епохи, аж ніяк не відбувається відмови від тих інститутів, які утвердилися в період Нового часу, хоча вони сьогодні й можуть радикально трансформуватися. Навпаки, його постмодерністські опоненти пишуть про важливість впливу зміненого рефлексивного способу на життя суспільства і його культуру, зокрема управлінську.

Дж.Ваттімо приходить у даному зв'язку до твердження розлучення з модерністю як такою. Уважний аналіз базисних змін, що відбулися на шляху руху від класичної модерності до сучасної ситуації, свідчить про те, що зміни в способі рефлексії накладають свій відбиток на життя суспільства в цілому. Єдність некласичного способу рефлексії й збереження видозмінених під її впливом базових інститутів Нового часу дає підстави охарактеризувати сучасну постмодерну епоху як пік модерності, що супроводжується її самозапереченням.

У світлі розгляду постмодерного стану можливо глянути в новому ракурсі й на все коло проблем, піднятих теоріями постіндустріального й інформаційного суспільства. Таким чином, установлюючи автономію предметних сфер і змісту теорій постіндустріального й інформаційного суспільства, постмодерної ситуації, цілком плідним виглядає їхній паралельний розвиток і діалог. Саме в ракурсі взаємодії зазначених теоретичних підходів уявляється виправданим вести мову сьогодні про специфіку інформаційного суспільства і його управлінської діяльності.

Ріст інформаційних ресурсів неминуче призвів до протиріччя між виробництвом і використанням інформації. Щоб зрозуміти значення терміна “інформатизація”, очевидно, варто звернути увагу на спільність даного терміна й термінів з подібним закінченням: індустріалізація, автоматизація, комп'ютеризація. Як свідчить історія, терміни з таким закінченням нерідко означають складні соціально-економічні, науково-технічні й суспільно-політичні процеси активізації певних сфер людської діяльності, які викликані потребами суспільства на конкретному етапі його розвитку й особливі вимоги, що пред'являють до професіоналів у даній галузі.

У Законі України “Про Національну програму інформатизації” [5] та інших нормативних актах стосовно даної сфери інформатизація визначається як організаційний, соціально-економічний і науково-технічний процес створення оптимальних умов для задоволення інформаційних потреб і реалізації прав громадян, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, організацій, суспільних об'єднань на основі формування й використання інформаційних ресурсів.

У соціально-філософському контексті важливо підкреслити саме значущість процесу інформатизації для трансформації суспільства і його управлінської діяльності. У контексті соціальної функції інформатизації можна визначити інформатизацію як процес створення, розвитку й загального застосування інформаційних засобів і технологій, які забезпечують досягнення й підтримку рівня інформованості всіх членів суспільства, необхідного й достатнього для кардинального поліпшення якості праці й умов життя в суспільстві на підставі ефективної управлінської діяльності.

Проведений аналіз терміна “інформатизація” показує, що, незважаючи на зовнішні розбіжності зазначених визначень, всі вони укладаються в одну загальну модель: інформатизація - це процес підвищення ефективності застосування інформації в суспільстві за допомогою перспективних інформаційних технологій. З огляду на поліаспектність даного явища, можна допустити низку визначень залежно від конкретної предметної сфери інформатизації.

Єдино можливим варіантом виживання земної цивілізації був визначений перехід світової спільноти на шлях стійкого розвитку суспільства й ноосфери. Багато вчених вважають важливим пошук ефективних шляхів і розробку механізмів для впровадження в життя даної концепції, нерозривно зв'язують із вирішенням даної проблеми інтенсифікацію людського інтелекту за рахунок можливостей, якими володіє інформатизація. У контексті проблеми виживання інформатизація визначається ними “як діяльнісний процес усе більш повного оволодіння інформацією як найважливішим ресурсом розвитку людства з метою кардинального підвищення інтелектуального рівня цивілізації й на цій основі - гуманістичної перебудови всієї життєдіяльності людини”.

Результати аналізу наукових праць провідних дослідників сучасності у сфері інформаційних проблем надають підстав з безлічі факторів, що характеризують інформаційне суспільство і його проблематику виділено найголовніші. Такими, на нашу думку, є наступні:

1. Усвідомлення фундаментальної ролі інформації в суспільному розвитку.

2. Зростання обсягів інформації.

3. Розвиток інформаційної техніки й технологій.

4. Розвиток інформаційного суспільства.

Україна має свої особливості входження в інформаційне суспільство. Основні проблеми пов'язані з недоліками в сфері матеріально-технічного, фінансового й правового забезпечення інформатизації. З вирішенням цих проблем, очевидно, й пов'язаний безпосередньо стратегічний напрямок переходу до інформаційного суспільства. Визнаючи загальну об'єктивність і актуальність цих проблем, цей перелік доцільно доповнити, виділивши в самостійний блок рішення завдання масового підвищення рівня культури всіх членів інформаційного суспільства. Можна з повною впевненістю констатувати, що інформаційне неуцтво в наші дні призводить до технологічного банкрутства й національного приниження, до перетворення країни в сировинну колонію або смітник застарілих технологій. Без створення особливого соціокультурного середовища, у якому не тільки усвідомлюватиметься фундаментальна роль інформації в розвитку суспільства, але й активно використовуватимуться нові інформаційні технології, неможливий реальний перехід до інформаційного суспільства, у якому знання про інформаційні закони, про засоби взаємодії з інформацією, стають основою, методологією епохи інформатизації. Згідно з об'єктивно діючим законом, якому підкоряються інформаційні потоки, інформація неминуче старіє. У зв'язку з цим, дуже важливо сформувати у фахівців управлінської сфери переконання про діалогічність, варіативність, відкритість знань, виробити потребу в безперервній освіті, здатність творчо використати отриману інформацію для прийняття компетентних управлінських рішень з урахуванням економічних, екологічних, моральних і естетичних аспектів у процесі управлінської діяльності. Вирішення цих та інших завдань можливо в межах формування адекватної реаліям управлінської діяльності в інформаційному суспільстві.

Інформаційне суспільство - це соціально-культурна цілісність, в основі розвитку й існування якої лежить “інформація”, що володіє властивістю взаємодії як з духовним, так і з матеріальним світом людини. Остання властивість є особливо важливою для розуміння сутності нового суспільства, тому що, з одного боку, інформація формує матеріальне середовище життя людини, виступаючи в ролі інноваційних технологій, комп'ютерних програм, телекомунікаційних протоколів і т.п., а з іншого - служить основним засобом міжособистісних взаємин, постійно виникаючи, видозмінюючись і трансформуючись у процесі переходу від однієї людини до іншої. Таким чином, інформація одночасно визначає й соціокультурне життя людини і її матеріальне буття.

Висновки

Таким чином, підсумовуючи викладене вище, можна запропонувати таке визначення: інформаційне суспільство - це якісно новий етап еволюції суспільства, що формується на підставі тенденцій соціально-економічного розвитку, який включає в себе збільшення ролі інформації і знань, а також формування і споживання інформаційних ресурсів у всіх системах життєдіяльності суспільства за допомогою розвитку інформаційно-комунікаційних та управлінських технологій, що діють у глобальних масштабах.

державний ринок інформаційний суспільство

Література

1. Бандурка О.М. Інформаційне суспільство та державна інформаційна політика / О.М. Бандурка // Запорізький юрид. ін-т. Вісник. - Запоріжжя, 2008. - № 2 (11). - С. 13-20.

2. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования: [Пер. с англ. - 2-е изд., испр. и доп.] / Д. Белл. - М.: Academia, 2004. - 778 с.

3. Дракер П. Посткапиталистическое общество // Новая постиндустриальная волна на Западе / П. Дракер [под ред. В.Л. Иноземцева]. - М.: Academia, 1999. - 632 с.

4. Журавський В.С. Україна на шляху до інформаційного суспільства // В.С. Журавський, М.К. Родіонов, І.Б. Жиляєв. - К.: Політехніка, 2004. - 482 с.

5. Закон України “Про Національну програму інформатизації”. - http://zakon.rada.gov.ua/.

Размещено на Allbest.ru