Державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКІ МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СУСПІЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ

О.М. Руденко, кандидат з державного управління, доцент, Національна академія державного управління при Президентові України, докторант

Анотація

В статті розроблено та охарактеризовано базову модель поняття “державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності”, розкрито їх структуру, стадії формування та реалізації; визначено види ефекту від дії державно-управлінських механізмов; розкрито подвійну природу механізмів забезпечення суспільної стабільності - як стабільні та динамічні.

Ключові слова: державне управління, державно-управлінські механізми, суспільна стабільність, синергетична методологія, інноваційна методологія.

В статье разработано и охарактеризовано базовую модель понятия “государственно-управленческие механизмы обеспечения общественной стабильности”, раскрыто их структуру, стадии формирования и реализации; определено виды эффекта от действия государственно-управленческих механизмов; раскрыто двойную природу механизмов обеспечения общественной стабильности - как стабильные и динамические.

Ключевые слова: государственное управление, государственно-управленческие механизмы, общественная стабильность, синергетическая методология, инновационная методология.

In article the base model of concept “public-administrative mechanisms of public stability maintenance” it is developed and characterised, their structure, formation and realisation stages opened; it is defined kinds of effect from action of public-administrative mechanisms; the double nature of public stability maintenance mechanisms as stable and dynamic it is opened.

Key words: public administration, public-administrative mechanisms, public stability, synergetic methodology, innovative methodology.

Вступ

Актуальність дослідження визначається відсутністю в науці державного управління єдиного та науково визнаного підходу до поняття “державно-управлінські механізми”, а також розуміння процесу суспільної стабільності як динамічного розвитку ієрархічної взаємопов'язаної системи ціннісних, політико-правових та соціально-економічних складових.

Це зумовило невизначеність розуміння державно-управлінських механізмів забезпечення суспільної стабільності, які повинні бути покладені в основу ідеалістичної моделі, враховувати інноваційні підходи до їх вироблення та реалізації з урахуванням рівнів та ступенів стабільності всіх елементів суспільної системи.

Аналіз наукових доробок. Дослідження ґрунтується на наукових розробках з питань визначення та розуміння механізмів, державних механізмів та державно-управлінських механізмів, які розробляли В.Аверьянов, А.Васіна, Л.Гордієнко, Г.Леліков, М.Лесечко, А.Мельник, С.Мосов, Н.Нижнник, О.Оболенський, В.Олуйко, Р.Рудніцька, О.Сидорчук, О.Стельмах, А.Чемерис.

При цьому В.Бакуменко та П.Надолішній пов'язували механізми головним чином з технологією прийняття державно-управлінських рішень; М.Байтін, С.Бобровнік, О.Зайчук, О.Лощихін, Д.Наклонов, Н.Оніщенко, Ю.Тіхоміров, Т.Шевцова розглядали механізми через функції держави.

Класифікацію механізмів та характеристику окремих їх складових розробляли Т.Андрусяк, І.Воронов, В.Циганов, А.Шишкін.

Мета дослідження полягає у розробці та характеристиці базової моделі державно-управлінських механізмів забезпечення суспільної стабільності.

Відповідно завданнями дослідження будуть:

запопонувати авторське визначення поняття “державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності”, розкрити їх структуру, стадії формування та реалізації; пояснити поняття “комплексний механізм” та його структуру; визначити види ефекту дії державно-управлінського механізму; розкрити подвійну природу механізмів - як стабільні та динамічні.

державний управлінський механізм стабільність

Виклад основного матеріалу

Практика державного управління в межах теорії суспільної стабільності передбачає вивчення, визначення та формулювання державно-управлінських механізмів забезпечення суспільної стабільності, які особливо актуалізуються в управлінській парадигмі, зважаючи на те, що саме в ній відбувається формування механізмів динамічного розвитку всієї суспільної системи. При цьому в основу державно-управлінських механізмів повинні бути покладені інноваційні підходи до їх вироблення та реалізації з урахуванням рівнів та ступенів стабільності всіх елементів суспільної системи. До таких підходів слід віднести, перш за все, синергетичний, який дозволяє розробляти та використовувати альтернативні сценарії розвитку суспільства в періоди дестабілізації та кризи з метою формування іманентних механізмів; протосистемного моделювання, за якого здійснюється аналіз транзитивних характеристик та умов стабілізації системи; стабілізаційної інноватики, який дозволяє виявити потенційно стабілізаційні елементи у веріфікованих моделях ситуаційного дискурсу майбутніх періодів; інноваційного ранжування, тобто закріплення динамічних характеристик стабілізаційних елементів за ступенем значущості та пріоритетності; системної експлікації, який передбачає інноваційне коригування даних теорії та верифікацію гіпотез на основі випередження; критеріальний підхід, в рамках якого доцільним є типологізація основних груп критеріїв, в яких були б представлені відповідні показники, на кожному рівні суспільної стабільності.

В цьому аспекті доцільним звертатися саме до методології синергетики, оскільки вона має значний потенціал у процесах соціального управління. Як зазначає М.Єльчанінов [1], системно-синергетична методологія, що має міждисциплінарний характер, відкриває нові концептуальні можливості в якості трансдисциплінарної парадигми, що інтегрує в собі теорію дисипативних структур, теорію хаосу, нелінійну динаміку і теорію катастроф. Це дозволяє, на думку дослідника, розширити дослідження соціальних систем, враховуючи не тільки внутрішні закономірності та випадковості соцієтальної системи, але й її зовнішніх зв'язків, у тому числі з природними факторами, що обумовлено спрямованістю соціосинергетики на ті аспекти соціальної релевантності, які в класичних теоріях розглядаються як другорядні або випадкові, хоча в кризовій ситуації, особливо в момент біфуркації, вони можуть відіграти вирішальну роль в її результаті.

Подібна точка зору обумовлює необхідність акцентувати увагу в межах управлінської парадигми суспільної стабільності на державно-управлінських механізмах її забезпечення, оскільки в них реалізуються основні пріоритети розвитку системи, на регулювання чого спрямована державно-управлінська діяльність як різновид соціального управління. При цьому принциповим моментом є з'ясування сутності розуміння механізму як такого в методології синергетики та класичній теорії державного управління.

Так, синергетичне пояснення механізму найбільш концептуально розкрито в роботі М.Єльчанінова [1]. Адаптуючи його до державно-управлінських механізмів забезпечення стабільності або виникнення нестабільності, можемо говорити про те, як вони пов'язані з нелінійною взаємодією суспільних підсистем та суспільної системи. В момент біфуркації вирішальну роль в структурі механізмів відіграють стохастичні фактори, в тому числі, спонтанні та ціннісно-раціональні. В точці біфуркації структурне перетворення системи являє собою конкуренцію різних проміжних альтернатив та аттракторів і вибір нового шляху суспільного розвитку, який багато в чому визначається суб'єктивними факторами, що належать до сфери управління.

Але розуміння державно-управлінського механізму з точки зору суспільного розвитку та необхідності забезпечення суспільної стабільності потребує врахування іншого аспекту, що виявляється більш важливим. Мова йде про те, що будь-якій розвиток можна розглядати як певну єдність стабільності системи як цілого та нестабільності будь-яких з її підсистем. Синергетична методологія у поєднанні з системним підходом аналізу складних явищ вказує на те, що порушення стабільності однієї з підсистем стає умовою розвитку, що можна інтерпретувати як самореалізацію цілого в переході до нової якості, якісно нового стану системи. Це пов'язано з необхідністю забезпечення дієвості механізму самоорганізації, якій працює на рівні всієї системи, утворюючи умови для загального напряму руху системи, що обумовлений зовнішнім впливом на всі підсистеми. Специфічне розуміння механізму самоорганізації у даному випадку наближує його розуміння до управлінського середовища, що фактично дає можливість ототожнювати його з механізмом управління, якій виконує стабілізуючу функцію, зменшуючи рівень відхилення системи від наявної системи суспільних норм, що мають значення загальних цінностей.

Враховуючи останню тезу, варто погодитися з О.Шабровим [2], якій зазначає, що спроби використовувати управління для створення нового порядку рівні спробам замінити реальне життя абстракцією та вступають у протиріччя з принципом необхідного різноманіття. Подібне ставлення до системи управління призводить до експансивного впливу на процеси самоорганізації системи, порушуючи цілісність системи та процеси стабільного розвитку, тобто ведуть до нестабільності.

У цьому контексті державно-управлінській механізм стає засобом стабілізації процесів суспільного розвитку, якій з одного боку зберігає сталі ціннісні настанови та елементи стабільності, а з іншого - надає можливість адаптивно сприймати інноваційні зміни, що вникають у процесі самоорганізації системи, її розвитку як цілого. При цьому спільні суспільні цілі, що ставляться та досягаються в межах різних підсистем суспільства (економічній, соціальній, політичній), потребують єдиного керівництва з точки зору державно-управлінського забезпечення стабільного розвитку системи, адже, як вказує О.Шабров [2], порядок, що довільно виникає з хаосу, є нестійким та набуває стабільності тільки завдяки управлінню, а це потребує вирішення завдань, що пов'язані з наближення управління до практичної реалізації стійкого порядку системи, якій виникає в результаті її самоорганізації. У даному випадку дійсно існує потреба узгодження в межах системи державного управління елементів організаційного забезпечення підтримки стабільності, що утворюють єдину підсистему з механізмами збереження та підтримки соціальної підсистеми від можливих негативних зовнішніх і внутрішніх впливів, що дестабілізують систему.

Це актуалізується тим, що за певних змін підсистем суспільства утворюється середовище для відповідних змін системи державного управління. Так, як підкреслює Н.Міронова [3, с. 249], самоорганізація у відкритих соціальних системах призводить до виникнення нових суб'єктів управління, наслідком чого є формування соціального простору, в яких наявні безліч джерел керуючих впливів. З одного боку це може призвести до збільшення факторів ризику, а з іншого - до підвищення стійкості соціальної системи. Важливим у даному випадку є те, що управління в подібній системі формується як продукт взаємодії соціальних спільнот. Фактично державне управління за подібних умов повинно виробити механізм адаптації всієї системи до динаміки зовнішнього середовища.

Таким чином, враховуючи розуміння механізму в рамках методологію синергетики та актуальність його інтерпретації не тільки в межах класичної теорії державного управління, доцільним є вироблення відповідного концептуального теоретико-методологічного підґрунтя розроблення і впровадження державно-управлінських механізмів забезпечення суспільної стабільності.

Наявні в науковій літературі визначення державно-управлінських механізмів переважно ґрунтуються на редукованих підходах, в основі яких є політичні, правові, економічні тощо елементи концептуального бачення основних функцій і завдань держави, але не зведені в єдину систему. Крім того, найчастіше вони не відображають об'єктивних тенденцій суспільного розвитку в силу надмірної формалізації та раціоналізації державного управління. Це унеможливлює розширення класичного розуміння державно-управлінських механізмів до теоретичної рефлексії процесів забезпечення суспільної стабільнсті, вивидення їх зі сфери конкретної практики на рівень теоретико-методологічного осмислення. Хоча, і синергетичне розуміння механізму з точки зору державного управління все ж таки потребує врахування їх практикоорієнтованості.

У першому наближенні, державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності можна визначити як ідеалізовану систему практичних заходів, спрямованих на реалізацію функцій держави щодо перетворення процесів суспільного розвитку в напрямі суспільної стабільності. Такі механізми на практиці покликані реалізовувати специфічні функції держави та громадянського суспільства, повинні виконувати роль суспільного самоуправління, тобто відображати процес цілеорієнтованої діяльності, спрямованої на досягнення ефективного результату, та впливати на стан соціальної самоорганізації системи за допомогою ціннісний, політичних, економічних, соціальних та культурних факторів.

Подібна точка зору потребує конкретизації в аспекті урахування місця та ролі структури суспільної системи в державно-управлінських механізмах забезпечення суспільної стабільності. Для цього доцільно звернути до думки В.Уфімцева [4], якій вказує, що в структуризації суспільної системи виділяється низка важливіших засад. До них відносяться системотворчі зв'язки елементів, тобто ті зв'язки між елементами, що забезпечують перетворення множини елементів на систему, що характеризується цілісністю та емерджентними властивостями. Особливістю таких зв'язків є те, що вони діють постійно та множинно, забезпечуючи перехід від законів одного рівня до законів більш високого рівня, тобто від елементів до системи як цілого. Йдеться про певні закони утворення елементів в межах конкретної підсистеми (соціальна, економічна, політична тощо), що в процесі відтворення кумулятивного ефекту на рівні суспільної системи набувають структурованих стійких зв'язків системної закономірності.

Враховуючи це, можна стверджувати, що державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності являють собою упорядковану систему взаємоузгоджених та взаємообумовлених елементів всіх підсистем, скерованих управлінським впливом на забезпечення суспільної стабільності.

Державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності будуть мати наступну структуру: суб'єкти формування та реалізації механізму (сукупність державних та політичних суб'єктів влади, а також суб'єкти публічного управління); об'єкти дії механізму (підсистеми суспільства, що зазнали деформуючого впливу зовнішніх та внутрішніх збурень); суб'єкт-суб'єктна, суб'єкт-об'єктна та об'єкт-суб'єктна взаємодія (характеристики сутності зв'язків елементів механізму, що вказують на здатність системи реагувати на внутрішні - горизонтальні та вертикальні, та зовнішні впливи - зворотний вплив об'єкта на суб'єкт, що провокує утворення якісно нових властивостей системи); цілі, на реалізацію яких спрямована дія механізму (суспільно значимі та цінні засоби досягнення суспільної стабільності); передумови та умови формування механізму (структурованість суспільної системи, що наближається до стану нестабільності); система взаємоузгоджених та взаємообумовлених елементів підсистем суспільства (функціонально-цільова сфера реалізації державних інтересів); практичні засоби реалізації механізму (методи, інструменти, ресурси, технології тощо); стадії розвитку механізму (формування, реалізація, забезпечення ефективності).

Основною метою державно-управлінських механізмів забезпечення суспільної стабільності є здійснення впливу на систему, що призводить до її самоорганізації, дозволяє покращити її функціонування і розвиток, тобто відбувається безпосередня взаємодія, в процесі якої формуються різні варіанти вирішення проблем і здійснюється їх вибір, що є головною ознакою будь-якого управління взагалі. Таким чином, загальна модель поняття «державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності» поєднує інформаційний, мотиваційний, процесний та людський компоненти, а отже буде мати наступний вигляд (рис. 1).

Державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності формуються на мікрорівнях, які можемо визначити як рівні системи державного управління, що мають структурно-функціональні зв'язки з певними підсистемами суспільної стабільності в їх сукупності та взаємозв'язку (горизонтальна та вертикальна дія механізмів в межах суспільної системи). Стадії формування та реалізації механізмів являють собою визначені в часі моменти фіксування конкретної сукупності практичних засобів, що набувають ознак комплексності та системності, отримуючи статус загальноприйнятих та обов'язкових. Відповідно суб'єктами формування та реалізації механізми виступають суб'єкти державної, політичної та публічної влади.

На стадії формування механізмів головне місце відводиться інформаційному, аналітичному, науково-технологічному та методологічному забезпеченню державно-управлінської діяльності. Інформаційне забезпечення є необхідною умовою ефективного функціонування системи в умовах динаміки зовнішнього середовища та взаємовідносин системи з цим середовищем, що дозволяє отримати об'єктивну картину щодо стану самої системи в кількісному та якісному вимірі. Воно включає статистичну, науково-технічну, правову тощо інформацію.

Аналітичне забезпечення є інструментом зниження інформаційних ризиків, що дозволяє актуалізувати стан системи щодо майбутніх періодів на основі визначення динаміки її розвитку з урахуванням наявних загроз та можливостей, відхилень та змін. Науково-технологічне забезпечення створює умови для практичної реалізації отриманої сукупності даних щодо стану системи та її перспектив у вигляді конкретних теоретичних моделей та управлінських технологій. Методологічне забезпечення є основою конкретно-наукового підходу до вироблення, адаптації та впровадження механізмів у практику державного управління.

В цей період особливо важливим є вироблення моделі передбачення, яка б визначала особливо слабкі та вразливі місця системи, що найперше потребують втручання держави. Така модель обов'язково повинна бути безперервною, тобто постійно оновлюватися відповідно до вимог часу. Результатом на стадії формування механізмів повинна стати чітка стратегія стабілізації, яка розроблялася всіма суб'єктами, зважаючи на зовнішні впливи та внутрішні збурення.

Особливо на даному етапі необхідно зосередити увагу на стратегічних компонентах, зокрема стратегічному мисленні, стратегічному плануванні та прогнозуванні. Використання стратегічних компонентів обумовлено необхідністю вибору альтернативних варіантів і визначенням стратегічно важливого, що здійснюється в межах методології стратегічного планування та відображається в стратегії стабілізації, яка розробляється у відповідності до викликів суспільної ситуації та вимог до системи державного управління.

Чітко розроблена стратегія стабілізації, з урахуванням всіх можливих прогнозних припущень та альтернативних варіантів, свідчить про готовність до реалізації механізму. Тут головна роль відводиться суб'єктам та ступеню їх готовності до дії. Ступінь готовності буде визначатися відповідно до критеріальних показників.

Процес реалізації дії механізмів обумовлений необхідністю реагування системи державного управління на виникнення ентропійного ефекту та дестабілізації суспільства, що виражається в структуруванні елементів підсистем суспільства в єдиний комплексний механізм, якій має антіентропійний ефект. Такий механізм у даному випадку можна розглядати як систему державно-управлінських механізмів, що упорядковуються в певній ієрархічній послідовності: від вищого рівня (на рівні системи, держави, найвищих суб'єктів державного управління) до нижчого (на рівні суб'єктів місцевого самоврядування). За певних умов (наприклад, системна криза), більш ефективним буде різке (владне або владно-політичне) впровадження механізмів вищого рівня. Хоча варто вказати, що загальним пріоритетом у більшості проблемних ситуацій буде користуватися комплексний механізм, склад якого є ситуативним, а отже він характеризується здатністю до гнучкого реагування на зовнішні та внутрішні впливи.

Тому найчастіше у державному управлінні необхідно застосовувати комплексний механізм, який є системою політичних, економічних, соціальних, гуманітарних, організаційних та правових засобів цілеспрямованого впливу органів державного управління. Досягнення цілей державного управління, як правило, потребує забезпечення ресурсами (фінансовими, кадровими, матеріально-технічними, інформаційними) і нормативно-правовим регулюванням (закони і підзаконні акти). Відповідно можна говорити про фінансову, кадрову, матеріально-технічну, інформаційну та нормативно-правову складову державних механізмів. До цього переліку також слід додати організаційну складову, яка спрямована на упорядкування форми державного управління, виходячи з максимально можливої відповідності змісту управління, тобто його цілям, функціям і завданням.

В узагальненому вигляді структура комплексного механізму буде складатися з елементів, що вказують на суб'єктів реалізації механізму (державницькі, владно-політичні, елітарні, громадсько-політичні, публічні); на рівень складності об'єкту (прості, ускладнені, складні); на форму прояву конкретного механізму (внутрішні, міжсистемні, зовнішні, глобалізаційні); на специфічну сферу підсистеми суспільства (політичні, нормативно-правові, економічні, бюджетно-фінансові, соціальні, науково-методологічні, інформаційні, освітньо-гуманітарні, культурологічні); на особливості здійснення процесу (організаційно-розпорядчі, технологічні, ресурсні, структурно-функціональні, програмно-цільові, мотиваційні тощо); на динаміку розвитку та змін (застарілі, сталі, прогресуючі, динамічні, інноваційні); на якісні параметри результативності (низького, середнього, високого рівня; руйнівні, системотворчі, нейтральні).

Система управління процесом забезпечення суспільної стабільності має дворівневий характер - мікрорівень (формуються механізми, які мають внутрішній характер, і під впливом внутрішніх законів системи для вирішення ситуаційного не глобального завдання) і макрорівень (механізми мікрорівня під впливом зовнішнього середовища, спрямовані на стабілізацію системи і її підтримку).

Але управління в цей час може як спрямувати систему до стабілізації, так і відвернути її в хаос. Тому особливо важливим є спиратися на суспільно визнані пріоритети. Особливої актуальності при цьому набуває наукова складова, особливо методологія синергетики - для того, щоб визначити ті точки, де повинен здійснюватися вплив і де він буде максимально ефективним. Доречно говорити про управлінське синергетичне відношення до системи (О.Князєва, С.Курдюмов), суть якого полягає у визнанні за складною само організованою системою спроможності саму себе конструювати та структурувати за умови правильного ініціювання бажаних для суспільства в цілому тенденцій саморозвитку цієї системи [5].

Введення механізму в дію свідчить про необхідність оцінки та аналізу його ефективності. Це ті зміни, що відбулися в процесах суспільного розвитку - стабілізаційні чи дестабілізаційні. Вони вимірюються в двох площинах - відповідно до підсистем та процесу дії. Знову використовуються критеріальні показники та методи оцінювання. В результаті маємо стабілізаційний рейтинг, за яким визначається необхідність корегування результату та місце коригування, що вписується в систему аксіологічної індикативності державно-управлінських механізмів в теорії суспільної стабільності. Зазначена система має в своїй основі один з найбільш “незалежних” та ціннісно значимих чинників, що впливає на всі сфери суспільного розвитку - інтелектуальну складову суспільної свідомості. Її актуальність підкреслюється тим, що ціннісна творчість, як вказує А.Субетто [6], завжди відображає функції суспільного інтелекту, тобто функції управління майбутнім на рівні суспільства як цілого, формалізуючи закономірності прогресивної еволюції на основі введення поняття інтелекту системи як еволюційного механізму запобігання змінам у зовнішньому середовищі, що передбачає наявність випереджаючих уявлень.

У зв'язку з цим необхідно звернути увагу на виникнення конкретного суспільно значимого та ціннісного ефекту від дії державно-управлінських механізмів на рівнях всіх підсистем.

Можна визначити наступні види ефекту від дії державно-управлінських механізмів (табл. 1):

Таблиця 1. Види ефекту від дії державно-управлінських механізмів

За негативним результатом відбувається корегування, але визначається, на якій стадії це корегування необхідно розпочати. За умов позитивного результату механізм формує інноватику державно-управлінської практики, тобто формуються та застосовуються інноваційні механізми, що в свою чергу впливають на якісні (стабілізаційні) зміни суспільної системи.

У даному випадку можемо стверджувати, що державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності є одночасно стабільним і динамічним явищем. Як стабільні, вони характеризуються наявністю сталих, незмінних складових елементів структури, що утворюють основу для сприйняття і адаптації інноваційних елементів, привнесених ззовні, які є актуальними на даний момент та відбираються за принципом відфільтровування. Як динамічні - державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності характеризуються гнучкістю та адаптивністю до змін, але залишаючись незмінними в своїй основі, не отримуючи якісних релятивних параметрів.

Висновки

Запропонована модель поняття “державно-управлінські механізми забезпечення суспільної стабільності” є базовим методологічним принципом теоретичної рефлексії механізмів забезпечення суспільної стабільності, що поєднує в собі ідеально-абстрактні уявлення та конструкти з конкретно-науковими та практичними вимогами сучасності.

Сукупність елементів запропонованої моделі з точки зору теорії та методології державного управління в межах теорії суспільної стабільності необхідно розуміються та розглядаються як сталі, базові та загальнообов'язкові. Але на конкретному етапі історичного розвитку суспільства в цілому та кожної суспільної підсистеми зокрема в їх динаміці вичленовуються певні новоутворення, що логічно призводять до розширення базової теоретичної моделі державно-управлінських механізмів забезпечення суспільної стабільності. Поряд з появою нових елементів базової моделі, яка набуває динамічного розвитку, її сталі елементи можуть набувати новітніх якісних характеристик, пов'язаним зі зміною розуміння напряму, завдань, пріоритетів суспільного розвитку в напрямі його стабілізації. Напрямами подальших досліджень повинні стати конкретні практико орієнтовані моделі дії державно-управлінських механізмів з урахуванням певних ризиків та альтернативних шляхів відповідно до вимог та потреб сьогодення.

Список використаних джерел

1. Ельчанинов М. Социальная синергетика и катастрофы России в эпоху модерна / М. Ельчанинов. - М. : КомКнига, 2005. - 240 с. - (Серия “Синергетика в гуманитарных науках”).

2. Шабров О. Управление и самоорганизация как факторы стабильности и развития / О. Шабров // Эффективные технологии в системе государственного и муниципального управления. ? Майкоп - Ростов н/Дону : Изд-во СКАГС, 1999. ? С.180-194.

3. Миронова Н. Социальная эволюция и цивилизационные здвиги : модели динамического развития социальных систем и управления / Миронова Н. // Стратегии динамического развития России : единство самоорганизации и управления : материалы Первой междунар. научно-практ. конф. (Москва, 16-18 июня 2004 г.) / Российская академия государственной службы при Президенте РФ, Институт философии РАН [и др.]. - М. : Проспект, 2004. - Т. 2. - С.249-263.

4. Уфимцев В. Генология общества [Електронний ресурс] / В. Уфимцев // Введение в генологию общественных систем. - Режим доступу : http://econic.narod.ru/index.htm?/toext/geno.htm.

5. Князєва О. Антропный принцип в синергетике / О. Князєва, С. Курдюмов // Вопросы философии. - 1997. - № 3. - С. 62-79.

6. Субетто А. Ценности в системе общественного интеллекта. “Ценностная война” и защита ценностной самоидентификации российской цивилизации [Електронний ресурс] / А. Субетто // Академия тринитаризма. - Режим доступу : http://www.trinitas.ru/rus/doc/0012/001a/00120111.htm.

Размещено на Allbest.ru