Державне регулювання соціальних процесів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державне регулювання соціальних процесів

План

1. Соціальна політика держави

2. Державне регулювання ринку праці

3. Державне регулювання оплати праці

Основна література

1. Соціальна політика держави

Особливого значення проблема соціального захисту набирає за умов соціально болючих процесів трансформації командної економіки в ринкову.

Соціальна політика - це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знецінення трудових заощаджень.

Серед елементів соціальної політики звертає увагу на себе реалізація програм працевлаштування та перекваліфікації.

У багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою основні функції щодо регулювання ринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають у стадії формування ринкових відносин, коли елементи інфраструктури ринку праці не діють досить ефективно, не відпрацьований механізм громадського та інституціонального регулювання, здійснюється державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці.

Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці здійснюється за такими основними напрямами:

законодавче встановлення умов праці, яке охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів і найманою робочою силою, профспілками та підприємцями тощо;

створення мережі центрів служб зайнятості і бірж праці для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги у працевлаштуванні, консультаціях;

створення фондів сприяння зайнятості на загальнодержавному та місцевих рівнях;

розроблення державної допомоги у працевлаштуванні, створенні і підтримці нових робочих місць для окремих категорій населення;

створення системи матеріальної допомоги у зв'язку з тимчасовим безробіттям.

Основними нормативними актами, згідно з якими здійснюється регулювання ринку праці в Україні, є "Закон України про зайнятість населення" та Державна програма зайнятості.

Основні функції регулювання ринку праці в Україні здійснюють Міністерство праці та Міністерство соціального захисту населення. Для реалізації програми зайнятості і забезпечення громадянам відповідних гарантій по всій території України створено державну службу зайнятості. До її обов'язків входить: аналіз і прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у професійній орієнтації, доборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств - у доборі необхідних працівників; організація при потребі професійної підготовки і перепідготовки громадян; реєстрація безробітних і виплата допомоги по безробіттю; участь у підготовці територіальних програм зайнятості та заходів щодо захищеності різних груп населення від безробіття.

Міністерство економіки та управління (департаменти) економіки місцевих державних адміністрацій здійснюють в складі індикативних планів розробляють зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс ринку праці, заходи щодо забезпечення зайнятості та соціального захисту населення.

У заходи щодо забезпечення зайнятості включають витрати на їх реалізацію за цільовими видами витрат. Джерелом фінансування таких витрат є державний фонд зайнятості, який утворюється за рахунок асигнувань з державного і місцевого бюджетів, обов'язкових внесків підприємств, організацій, кооперативів, добровільних внесків організацій і окремих громадян, коштів служби зайнятості за надання платних послуг підприємствам та організаціям. Розпорядником коштів фонду є державна служба зайнятості.

Особливістю соціальної політики України у перехідний до ринку період є пріоритет проблем соціального захисту населення, підвищення ролі особистого трудового доходу, формування нового механізму фінансування та регулювання розвитку соціальної сфери.

З урахуванням кризового стану економіки України метою державного регулювання доходів та споживання населення є захист населення від зростання цін для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадян. Таке регулювання здійснюється реалізацією таких заходів:

- Визначення мінімальних споживчих бюджетів, прожиткового мінімуму, мінімальної зарплати;

- Створення пенсійних фондів і фондів соціальної допомоги;

- Зміна умов оплати праці, розробка нової системи пенсій, допомог, стипендій, ставок і окладів у бюджетних організаціях;

- Запровадження системи індексації зростання цін, доходів і збереження населення;

- Запровадження компенсаційного механізму для громадян у зв"язку з підвищенням цін на товари та послуги.

Суспільні фонди споживання - це матеріальні блага або послуги, які надаються населенню державою безплатно або на пільгових умовах, а також грошові виплати, які не є оплатою за працю.

В основу прогнозно-планових розрахунків суспільних фондів споживання покладено групування елементів за їх призначенням: утримання і виховання підростаючого покоління, підготовка кадрів, охорона здоров'я та відпочинок населення, утримання старих і непрацездатних членів суспільства, культурно-побутове обслуговування населення.

Головним комплексом у прогнозі показників народного добробуту і основою державного регулювання стають показники соціальних гарантій населенню: мінімальний споживчий бюджет, межа бідності, мінімальні рівні оплати праці, пенсій, стипендій, допомог.

Мінімальний споживчий бюджет - це набір продовольчих і непродовольчих товарів і послуг у натуральному і вартісному виразі, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини.

Рівень життєвих потреб, що виходить із задоволення необхідного фізіологічного і соціального мінімуму, обчисляється за методом "споживчого кошика", а рівень можливостей особи(сім'ї) - сумою усіх видів кінцевих особистих доходів. Якщо перша частина перевищує другу, то вважається, що людина(сім'я) живе за межею бідності.

Мінімальна зарплата не обов'язково співпадає з прожитковим мінімумом. Вона може бути вищою, якщо фінансові можливості держави і господарських суб'єктів поліпшуються, а може бути і нижчою, як це характерно для сучасного кризового стану економіки України.

Ще одним критерієм визначення межі бідності є структура споживання сім'ї (закон Енгеля) - його суть, що із зростанням доходів сім'ї частка витрат на харчування зменшується, на одяг, житло і комунальні послуги залишається незмінною, а частка витрат на соціально-культурні потреби зростає.

Сьогодні загальновизнано: по частці витрат сім'ї на харчування можна судити про рівень добробуту(і межу бідності) різних груп населення однієї країни і порівнювати добробут громадян різних країн.(У США-10 %, Японії-15 %, Швеції-16 %, Греції-30 %). В Україні цей показник піднявся до 60 %,такий же рівень витрат на харчування в Західній Європі, США спостерігався 100 років тому. Виходить, що Україна повернулась за законом Енгеля на 30-40років назад.

Отже, якщо в структурі сімейного бюджету витрати на харчування перевищують певну межу(у США це 30 %), то така сім'я вважається бідною і потребує соціальної допомоги.

До системи державного регулювання життя входить індексація грошових доходів населення, дотації та компенсації. Спільним для них є те, що вони використовуються як форма державного захисту населення від соціально болючих наслідків інфляції.

В економічно розвинених ринкових країнах система соціального забезпечення втілюється у дві форми: Соціальне страхування - передбачає регулярні внески до страхових фондів з боку працедавців та самих найманих осіб, виплати фактично є заробленими і не мають відбитку державної благодійності: пенсії(у США 65років,26років стаж) виплати по втраті утриманця, виплати по втраті працездатності, виплати по безробіттю (приблизно половина номінального рівня зарплати).В економічно розвинутих країнах крім державної існує приватна система соціального страхування-укладаються колективні договори між профспілками та підприємцями, який передбачає певні соціальні виплати та гарантії(медичні страховки, приватні пенсії, оплачувані відпуски, виплати на випадок безробіття).

Трансфертні виплати - здійснюються у вигляді допомоги особі з боку держави незалежно від її трудового(грошового) внеску до загального доходу нації, які не мають принаймні мінімального доходу або взагалі не здатні до праці(ці виплати є вкрай низькими, у 4 рази менші державних пенсій і охоплюють не більше 40 %людей, що потребують їх).

2. Державне регулювання ринку праці

Особливістю розвитку сфери обслуговування у період формування ринкової економіки є збільшення питомої ваги послуг, які надаються населенню за плату, розвиток комерційного сектору у цій сфері діяльності. До платних послуг населення належать побутові послуги, житлово-комунальні, пасажирського транспорту, зв'язку, культури, санаторно-курортні.

Механізм державного регулювання розвитку сфери обслуговування включає регулювання суб'єктів ринку, що надають платні послуги населенню і державну підтримку розвитку некомерційного сектору сфери обслуговування. Особливістю сучасного регулювання сфери послуг є те, що тут поєднується два види планування: індикативне платних послуг населення і директивне планування галузей послуг некомерційної орієнтації(освіта, охорона здоров'я, спорту, культури).

Метою державного регулювання і підтримки некомерційного сектору сфери обслуговування є захист населення від такого явища, як зникнення з ринку соціально-необхідних послуг(бібліотеки, театри).

3. Державне регулювання оплати праці

Оплата праці - це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

У сучасній ринковій економіці суттєвий вплив на регулювання оплати праці справляють угоди профспілок з працедавцями, а значна частина спеціалістів залучається до праці за контрактом.

З метою захисту населення від зростання цін за умов кризового стану економіки України для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму здійснюється державне регулювання оплати праці, адекватне умовам перехідного до формування ринкових відносин періоду.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової оплати праці. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не перевищують встановлені чинним законодавством.

Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й встановлюється у вигляді премій, винагород, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, які не передбачені законодавством або понад розміри, встановлені чинним законодавством.

Регулювання оплати праці існує двох видів - державне і договірне. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці у бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях. соціальна державне регулювання праця

Вихідним елементом державного регулювання праці є регулювання мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата - це встановлений державою розмір заробітної плати, нижче за який не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини мінімального споживчого бюджету. (У США - 4.55 дол.)

Держава запроваджує тарифну систему, форми і системи оплати праці, єдині тарифні умови плати праці. Тарифна система оплати праці є сукупність взаємопов'язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик.

Державою встановлюються норми оплати праці (за роботу у надурочний час; у святкові" неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників, молодших за 18 років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження у медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; для вагітних жінок; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації тощо).

Реалізацію державної політики щодо оплати праці забезпечує Міністерство праці України, управління праці та соціальних питань виконкомів місцевих Рад народних депутатів.

Основна література

1. А.Ф. Мельник "Державне регулювання економіки", К: 1994 р. ст. 220-248.

2. Т.Г. Морозова А.В. Пикулькин "Государственное регулирование экономики и социальный комплекс" М: 1997.

Размещено на Allbest.ru