Становлення сербської державності після Берлінського конгресу 1878 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення сербської державності після Берлінського конгресу 1878 р.

Постановка проблеми. По завершенню російсько-турецької війни 1877-1878 рр. було укладено Сан-Стефанський мирний договір, умови якого не задовольняли більшість його сторін. У зв'язку з цим, європейські держави ініціювали його перегляд на Берлінському конгресі в 1878 році. Результатом його роботи став підписаний країнами-учасницями Берлінський трактат, який надав можливість народам Балканського півострова отримати омріяну незалежність. У наслідок чого на карті Європи з'явилися молоді національні держави - Сербія, Чорногорія, Румунія, Болгарія. Зокрема, серби, котрі першими з усіх поневолених балканських народів розпочали збройну боротьбу проти Османської імперії за свою свободу, сподівалися на те, що вони, нарешті, здобули право на створення власної держави.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Оцінка Берлінського трактату 1878 року та його вплив на формування державності народів Балканського півострова стали об'єктом багатьох досліджень учених: В. Виноградова [2; 3], Я. Вишнякова [4], С.Данченко [5], А. Дибідур [6], Л. Кузьмичевої [7; 8], А. Михайлової [11; 12], А. Нарочницького [12; 13], Р. Селезньова [14], А. Шемякіна [15] та ін.

Так, у своїх працях В. Виноградов зазначав, що у Сербії Берлінський трактат сприйняли без захоплення й заговорили про «національну катастрофу» та руйнування мрії про перетворення князівства в балканський П' ємонт. Водночас здобуття незалежності сприяло становленню самостійної сербської держави, пошуку державних форм й шляхів соціального та політичного розвитку [1]. Академік А. Нарочницький вважав, що після Берлінського конгресу в Сербії посилився австрійський економічний та політичний вплив, а підписаний документ заклав протиріччя між новими національними державами на Балканах через кордони, території зі змішаним населенням, вихід до моря тощо [3]. Таку думку підтримує й французький історик А. Дибідур. У своїй праці він доводить, що жодна із зацікавлених сторін не повернулася з конгресу без деякого невдоволення та нового зародка конфлікту [6]. Хоча дослідники не достатньо уваги приділяли аналізу норм Берлінського трактату 1878 р., що стосувалися міжнародного статусу Сербської держави.

Мета статті - аналіз статей Берлінського трактату 1878 р., які стосувалися долі Сербії, та визначення стратегічного напрямку розвитку її державності й факторів, що впливали на цей процес.

Виклад основного матеріалу

сербський державність берлінський трактат

Берлінський трактат, підписаний 1 (13) липня 1878 року, став початком нового періоду в історії Сербії. Стаття 34 зазначеного документу проголошувала: «Сторони, що домовляються визнають незалежність Сербського князівства» [1, с.197]. Таким чином, нова національна держава, яка перебувала під владою Туреччини, була визнана самостійним суб'єктом міжнародного права. Це давало можливість владі Сербії суверенно проводити внутрішню та зовнішню політику, вступати у офіційні відносини з іншими державами. Перед молодою державою постало завдання визначення системи державного устрою та становлення її інститутів. Й в даному випадку, на переконання Я. Вишнякова, Захід та його цінності стали вирішальним фактором, що вплинув на подальшу долю Сербії [4, с.202].

Найбільші суперечки між учасниками конгресу точилися з приводу територій, які повинні були відійти до складу Сербського князівства. До початку зібрання європейських дипломатів серби сподівалися розділити з Чорногорією Боснію та Герцеговину й розпочати реалізацію програми об'єднання народу («Начертаніє» І. Гарашаніна). Хоча, на думку Л. Кузмичьової, у ній не було продумано способи інкорпорації тих народів, які ні історично, ні етнічно, ні конфесійно не входили до сербського впливу, водночас проживали на територіях, які підлягали об'єднанню під зверхністю Сербії [8, с.153]. Нагадаємо, що Боснію та

Герцеговину після 1878 року окупувала Австро-Угорщина. Така ситуація призвела до ще більшого загострення ситуації на Балканах. У зв'язку з цим, стаття 36 Берлінського трактату 1878 р. встановлювала новий сербський кордон [1, с. 198], який викликав неоднозначну реакцію у сербському суспільстві. Хоча, у порівнянні з іншими балканськими державами, територіальні надбання Сербії були досить значними: Нишський, Пиротський, Вранський та Топлицький округи.

Враховуючи рішення, прийняті на Берлінському конгресі, глава зовнішньополітичного відомства Сербії Й. Ристич домовився з головним уповноваженим австрійського уряду Д. Андраші про збільшення отриманих сербами земель, заплативши за це підкоренням Відню зовнішньої політики князівства. Однак, у статті 37 Берлінського трактату 1878 р. встановлювалося, що до укладання нових угод в Сербії ніяких змін в уже існуючих комерційних договорах не має відбутися. На території Сербії не повинно стягуватися мита з товарів, що перевозяться по її території [1, с.198]. Більшість дослідників вважають, що саме позиція Російської імперії на переговорах у Берліні щодо підтримки Болгарії, призвела до переорієнтування князя Сербії Мілана Обреновича на Австро-Угорщину. Проте, як вказує А.Л.Шемякін, князь не зміг вдало балансувати у відносинах з Віднем для забезпечення інтересів сербів, а повністю перейшов під його контроль. Така політика пояснюється наміром Мілана Обреновича за будь-яку ціну «втягнути» Сербію в Європу [15, с.182].

Відповідно до Берлінського трактату 1878 р. Сербія на отриманій території виступала правонаступником Туреччини, під владою якої раніше перебувала. Під правонаступництвом у міжнародному праві розуміють зміну однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини відповідної території та у здійсненні існуючих до цього моменту прав та обов'язків [9, с.69]. Стаття 38 Берлінського трактату 1878 р. визначала, що Сербське князівство бере на себе зобов' язання Османської імперії у тій частині, прийнятих нею відносно Австро- Угорщини. Зокрема, щодо Товариства експлуатації залізниць Європейської Туреччини, яке має побудувати дороги на новоприєднаних територіях Сербії [1, с.199]. З метою уточнення відносин з Австро-Угорською імперією було укладено політико-торгову угоду, за якою серби зобов' язувалися побудувати за три роки залізницю від Белграда до нового сербського південного кордону. Дорога мала пройти через Валу на Ніш. Додатково укладався митний союз та досягалася домовленість про передачу у розпорядження Австрії землі на правому березі Дунаю між Текією й Кладовим. Таким чином, Сербія отримавши довгоочікувану незалежність, почала її фактично втрачати через невигідні умови підписаних договорів, які ставили сербів не лише в економічну, а й у політичну залежність від Австро-Угорщини.

Відмітимо, що на території незалежної Сербії проживали представники різних релігійних конфесій, що могло призвести до виникнення конфліктів. Важливим кроком у врегулюванні внутрішньополітичної ситуації в Сербії було забезпечення прав та свобод сербів. Відповідно до статті 35 Берлінського трактату 1878 р. релігійні вірування та віросповідання не можуть стати приводом для позбавлення або обмеження правоздатності особи, особливо щодо її громадянських і політичних прав, доступу до публічних посад, службових занять, на всій території Сербської держави. Свобода віросповідання й здійснення будь-якого богослужіння гарантується як сербським підданим, так й іноземцям [1, с.200].

Мусульмани, які володіли нерухомістю на приєднаних до Сербії територіях і хотіли обрати місце проживання за межами князівства, мали право зберегти своє нерухоме майно, яке могли віддати в оренду або передати право на його управління іншим особам. Створювалася Турецько-Сербська комісія, котра мала остаточно врегулювати в певний строк усі справи, що стосуються відчуження, експлуатації чи користування за рахунок Османської імперії майна, належного державі й релігійним установам (вакуф), а також вирішення питання приватних осіб, інтересів яких вони можуть торкатися. До укладення трактату між Туреччиною та Сербією, сербські піддані, які подорожували чи перебували в Османській імперії, користувалися правами згідно норм міжнародного права [1, с.200]. Зазначені норми мали врегулювати усі можливі

суперечності між різними етнічними та релігійними групами в Сербській державі.

Сербські війська були зобов'язані залишити у 15-денний термін з дня ратифікації Берлінського трактату 1878 р. території, не включені у нові кордони князівства. Війська Османської імперії у цей же строк повинні звільнити землі, які відійшли Сербії. Їм надавалося додатково 15 днів для очищення укріплених місць й вивозу звідти продовольчих і бойових запасів [1, с.200].

Слід відмітити, що текст Берлінського трактату 1878 р. мав бути схвалений державами, які його підписали, у чотириденний термін. Однак вони відмовилися прийняти колективну гарантію щодо реалізації у подальшому зазначеного правового документу. Встановлювалось, що кожній окремій державі надавалося право слідкувати за виконанням умов, які переважно стосувалися своєї країни. Окрім того, посли та консули могли у разі невиконання Туреччиною рішень конгресу пред'являти їй претензії [9]. Зазначена стаття Берлінського трактату 1878 р. розв'язала руки Порті, яка почала затягувати процес виконання документу. Все це давало підстави сумніватися у міцності того миру в Європі, який повинні були забезпечити дипломати на зібранні у Берліні 1878 року.

Визнання незалежності Сербії на міжнародному рівні поставило перед сербською владою та її політичними колами завдання щодо вибору подальшого шляху розвитку національної держави. Зазначимо, що, на думку Л.В.Кузьмичьової, особливістю сербської державності у другій половині ХІХ ст. були умови, в яких вона формувалася. Сербська специфіка й визначала характер та темпи відтворення держави. Зокрема, мова йде про географічну проблему, яка полягала у тому, що відтворення сербської держави починалось та розвивалося на території, що не була історичним центром середньовічного державного утворення. Кордони Сербії чітко не визначалися та потребували уточнення. Наступна проблема - це генезис сербської нації, ускладнене включенням значної її частини до складу різних держав та політичних систем й різкою конфесійною диференціацією. Також у цей період досить гостро постала соціальна проблема, оскільки політична еліта князівства знаходилася на стадії формування, не існувало національного дворянства і середнього класу, не було досвіду адміністративно-бюрократичної діяльності. Інтелектуальна еліта сербів зосереджувалася поза межами князівства, в Австрії, та інтегрувалася до австро-угорської економічної та політичної систем [8,с.151-152].

Після Берлінського конгресу 1878 р. й до Першої світової війни вирішальним фактором у побудові та розвитку національної держави в Сербії стала модернізація, що мала форму наздоганяючої. По суті влада намагалася усіма способами адаптувати до сербських умов варіанти західноєвропейських суспільних інститутів. Утілити в життя ідеї лібералізму виявилося досить складно у зв'язку з особливостями ментальності сербського народу. Одна з дослідниць модернізаційних процесів в Сербії А. Михайлова доводить, що суспільство прагнуло до збереження архаїчних (патріархальних) порядків, національної самобутності. Це у свою чергу породжувало суперечності між прагненням відмежуватися від змін та необхідністю з ними рахуватися [11, с.189-190]. Однією із таких патріархальних інституцій була задруга - сербська община (декілька сімей, пов'язаних спорідненістю). На думку іншого науковця Р.Селезньова, не бажаючи поглинання своєї національної культури, серби ніби консервувалися у своєму «мікрокосмі», соціальним втіленням якого й стала задруга. Основні її принципи - неподільність власності, колективний спосіб виробництва, рівноправність усіх членів задруги - були не сумісними із процесами модернізації [14, с.55].

Аналізуючи сутність сербського монархізму, А.Шемякін приходить до висновку, що серби, отримавши можливість створити власну державу, звернулися до тієї традиційної форми суспільно-політичної організації, котра допомогла їм вижити в умовах поневолення Османською імперією - задруги. У зв'язку з цим, молоде балканське князівство сприймалося сербським народом як багатократно збільшена копія свого «мікрокосму». Монарх в такому випадку уявлявся главою задруги, щодо якого її члени також мали певні права, навіть до його усунення. Проте модернізаційний процес призвів до кардинальних змін у відносинах між правителем та народом, що викликало відкритий опір населення, й, як наслідок, не розуміння і не сприйняття вестернізації [15, с.177-178].

Відмітимо, що навіть таке ставлення в сербському суспільстві до нововведень та ініціатив влади у підсумку призводило до конструктивних змін в еволюції сербської державності. Разом з тим, на кінець ХІХ ст. відбулося нагнітання суперечностей між європейськими цінностями та сербською ідентичністю, що потягло за собою політичну кризу та утвердження авторитарного правління. Модернізація в Сербії мала форсований, примусовий характер. Впровадження атрибутів політичної системи країн Західної Європи впливало на всі сфери політичного життя, хоча так і не призвело до їх повного наслідування. [10, с.9].

Іншим фактором, який впливав на розвиток Сербського князівства після Берлінського конгресу 1878 р., на переконання Л.В.Кузмичьової, стало очевидне переважання зовнішньополітичних задач над внутрішньополітичними. Це визначало й характер деформації процесів модернізації (вестернізації) в Сербії. У результаті чого, сербська державна модель була не стійкою та уразливою [8, с.153].

Висновки

Таким чином, міжнародний статус Сербії останньої чверті ХІХ ст. визначався Берлінським трактатом 1878 року. Сербська держава здобула очікувану незалежність від Османської імперії та стала самостійно проводити свою політику як суб'єкт міжнародного права. Однак територія, отримана Сербією, не задовольнила ні владу, ні народ, які сподівалися на зібрання всіх етнічних земель у межах однієї держави. Все це викликало загальне розчарування результатами Берлінського конгресу, на який покладали значні сподівання щодо мирного врегулювання Східного питання. Додаткові торгові угоди з Австро-Угорщиною поставили під загрозу збереження суверенітету Сербії й сприяли встановленню економічної залежності від іншої держави. Отримавши незалежність сербське суспільство постало перед проблемою вибору подальшого шляху розвитку державності. Сербський монарх Мілан Обренович, намагаючись посісти гідне місце серед монархів Західної Європи, розпочав процес впровадження західноєвропейських інституцій у державний механізм Сербії - модернізацію (вестернізацію). Проте його бажання зустріло опір традиційного сербського суспільства, яке не розуміло необхідності цих змін, що пропонувалися та насильно запроваджувалися. Основним стримуючим фактором була сербська община (задруга), котра не вважала за потрібно змінювати життя в своєму «мікрокосмі». Окрім того, намагання князя Мілана Обреновича за будь-яку ціну провести модернізацію, призвело до переважання зовнішньополітичних задач над внутрішніми. Внаслідок цього в країні загострилися політичні та економічні проблеми (міністерська чехарда, фінансова криза). Сербський народ не побачив позитивних наслідків від модернізації, що породжувало усе більший опір, встановленому авторитарному режиму. Такий розвиток подій певним чином ускладнював процес формування сербської державності в останній чверті ХІХ ст.

Бібліографія

1. Берлинский трактат 1878 р. // Сборник договоров России с другими государствами. 1856-1917 / Под ред. Е. А. Адамова, сост. И. В. Козьменко. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1952. - С.181-206.

2. Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877-1878 годов и европейские державы / В.Н. Виноградов // Новая и новейшая история. - 2009. - №1. - С.127-143.

3. Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877-1878 годов: военный триумф и драма умиротворения / В.Н. Виноградов // Новая и новейшая история. - 2007. - №6. - С.16-23.

4. Вишняков Я.В. Майский переворот 1903 г. и развитие сербской государственности / Я.В. Вишняков // Двести лет новой сербской государственности : К юбилею начала Первого сербского восстания 1804-1813 гг. / Отв. ред. В.К.Волков. - СПб. : Алетейя, 2005. - С. 201-213.

5. Данченко С.И. Развитие сербской государственности и Россия, 1878 - 1903 гг. / С. И. Данченко ; Отв. редактор И. В. Чуркина ; Рос. акад. наук, Ин-т славяноведения и балканистики, Науч. центр общеславян. исслед. - М. : ИСБ, 1996. - 421 с.

6. Дебидур А. Дипломатическая история Европы :: От Венского до Берлинского конгресса (1814-1878) /

Перевод с французского, вступительная статья А. Л.Нарочницкого. - В 2 т. - М.: Государственное издательство иностранной литературы, 1947. - Том I. Священный союз. - 482 с.

7. Кузьмичева Л.В. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и Сербия / Л.В. Кузьмичева // Славянский альманах. - М., 1997. - С. 71-81.

8. Кузьмичева Л.В. Сербская государственная идея в 60-70-х гг. ХІХ в. (Проблема идеологического выбора) / Л.В. Кузьмичева // Двести лет новой сербской государственности: К юбилею начала Первого сербского восстания 1804-1813 гг. / Отв. ред. В.К.Волков. - СПб. : Алетейя, 2005. - С.150-174.

9. Международное право. Учебник / Отв. ред.: Колосов Ю.М., Кузнецов В.И. - М.: Междунар. отношения, 1996. - 608 с.

10. Михайлова А. А. Политические и социально-экономические трансформации в Сербии в контексте модернизационных процессов в последней трети XIX - начале XX в. : автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата исторических наук : специальность 07.00.03 - Всеобщая история (новая и новейшая история) / Михайлова Алена Алексеевна ; [науч. рук. Кирьяков Юрий Сергеевич ; Урал. федер. ун-т им. первого Президента России Б. Н. Ельцина]. - Екатеринбург, 2014. - 28 с.

11. Михайлова А.А. Формирование национальной элиты как движущий фактор модернизационных процессов в Сербии XIX в. / А.А.Михайлова // Известия УрГУ. - 2012. - №1. - С. 189-198.

12. Нарочницкий А.Л. Балканский кризис 1875-1878 гг. и великие державы / А.Л.Нарочницкий // Вопросы истории. - 1976. - №11. - С.32-53.

13. Нарочницкий А. Л. Берлинский конгресс, Россия и южные славяне / А. Л. Нарочницкий // Новая и новейшая история. - 1979. - №2. - С.72-84.

14. Селезнев Р.С. Задруга и вестернизация: сербская община в условиях догоняющей модернизации (вторая половина XIX - начало XX вв.) / Р.С. Селезнев // Вестник КемГУ. История. - 2013 - № 2 (542) - Т. 1. - С.55-60.

15. Шемякин А.Л. Народ и власть в независимой Сербии / А.Л. Шемякин // Двести лет новой сербской государственности: К юбилею начала Первого сербского восстания 1804-1813 гг. / Отв. ред. В.К.Волков. - СПб. : Алетейя, 2005. - С.175-200.

Размещено на Allbest.ru