Конституційне закріплення [1, ч.4 ст.13] соціального спрямування економіки України, що має забезпечуватися державою (а остання згідно зі ст.1 Конституції є соціальною і правовою) особливо актуальне за кризового стану господарської системи країни в умовах війни та втрати значної частини території (АР Крим, непідконтрольна Україні частина Донеччини та Луганщини).

Аналіз досліджень і публікацій

Попри наявність дисертаційних та монографічних досліджень відомих науковців, присвячених правовим аспектам функціонування господарської системи країни (Знаменського Г.Л. [2], Задихайла Д.В. [3], Мамутова В.К. [4] та ін.), правові проблеми забезпечення соціального спрямування економіки країни в сучасних умовах (кризові явища, ускладнені війною) залишаються малодослідженими.

Метою цієї статті є визначення ключових проблем, що перешкоджають соціальному забезпеченню економіки України за умов, які склалися протягом останніх 2-3-х років, та напрацювання правових механізмів їх подолання.

Виклад основного матеріалу

За вищезазначених обставин функціонування господарської системи України відсутність притаманного для планово-розподільчої економіки державного контролю за діяльністю підприємств, якістю продукції / робіт / послуг, ціноутворенням на фоні різкого зубожіння населення, якому протистоїть сформований протягом останніх 20-25 років прошарок казково багатих (за рахунок колишньої державної, а нині - вже приватизованої власності) людей, може спричинити соціальний вибух.

На жаль, вітчизняне законодавство фактично сприяло антисоціальному спрямуванню процесів приватизації державного майна, в результаті легального, нелегального та напівлегального розподілу якого утворився прошарок крупних підприємців на фоні зубожіння значної частини населення. Цьому і надалі сприяють відсутність належного контролю за:

1) приватизацією та післяприватизаційною експлуатацією підприємств;

2) якістю товарів, робіт, послуг;

3) ціноутворенням;

4) зловживанням монопольним становищем на ринку на шкоду споживачам.

Одними з основних мотивів виведення підприємств з державної власності шляхом приватизації їх майна були і досі є неефективність, з одного боку, державного управління майном цих підприємств (подолання цього недоліку досі залишається актуальним [5]), а з іншого - пошук більш ефективного (як правило, приватного) власника, який мав би забезпечити їх модернізацію, підвищення продуктивності праці тощо, а в кінцевому підсумку - економічне зростання і благоденство для громадян в ринковому раю. З огляду на тенденцію до максимальної приватизації державного майна, про що свідчать численні публікації та виступи в засобах масової інформації [6; 7 та ін.], доцільно звернутися до аналізу її (приватизації) довгострокових результатів, щоб визначитися (1) з критеріями залишення в державній власності (чи повернення в державну власність шляхом реприватизації) стратегічно важливих не лише для економіки країни, певного регіону, а й для споживачів, підприємств, а також (2) з правовими засобами, спрямованими на захист публічних інтересів в ракурсі приватизації державного майна.

Приватизація, започаткована у зв'язку з переходом до ринкової системи господарювання, мала забезпечити не лише створення багатоукладної економіки, а й соціальне її спрямування, включно з соціально-економічною ефективністю виробництва та залученням коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки, як зазначається в преамбулі та ст.1 Закону "Про приватизацію державного майна" [8]. Це відповідає і закріпленим у ст.13 Конституції України [1] положенням щодо забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України. Разом із тим, в ст.2 вищезазначеного закону [8] серед пріоритетів та принципів приватизації навіть не згадується про необхідність урахування інтересів громадян - споживачів продукції (товарів, робіт, послуг) приватизованих підприємств, зокрема підприємств-монополістів.

Якщо створення багатоукладної економіки і відповідно - подолання монополії державної власності незаперечні, то досягнення другої складової цілі приватизації (соціальне спрямування економіки) відбувається значно повільніше, що постійно викликало і досі викликає різні ступені соціального незадоволення. Проте у звітах / інформації Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) [9; 10] акцент робиться на фінансових результатах приватизації, а соціальні аспекти залишаються поза увагою, на що свого часу звертали увагу Рахункова палата України [11] і дослідники цієї проблематики [12; 13; 14 та ін.].

За оцінкою Т. Захарової [14] результати приватизації неоднозначні: "з одного боку, вона стимулювала приватну ініціативу й була одним із важливих факторів виходу країни із глибокої системної кризи 90-х років ХХ ст., з іншого - приватизація не виправдала очікувань, у більшості випадків її результатом не стала поява ефективного власника, приватизація створила серйозний дисбаланс приватних і суспільних інтересів, концентрацію власності в руках олігархічних структур". Ефективність приватного власника здебільшого проявляється в задоволенні його власних, а не суспільних інтересів. Відтак, ми маємо прошарок крупних власників, що "нагромадили" свої капітали протягом останніх 20-25 років за рахунок (а) участі в легальній та напівлегальній приватизації, (б) використання недосконалих (з точки зору урахування публічних інтересів) механізмів державних / публічних закупівель, (в) корупції тощо, а на іншому боці - відсутність дієвих механізмів захисту громадян-споживачів від свавілля цих осіб, прикладом чого може бути масове знищення неефективних для нових власників приватизованих підприємств (на їх місці будуються більш прибуткові об'єкти), узгоджена цінова політика, зловживання монопольним становищем на ринку та ін. Як зазначається в одному з документів Рахункової палати України за 2003 р. [11], "інформація органу приватизації, що надається у звітах, стосовно підвищення ефективності діяльності підприємств, які змінили форму власності в процесі приватизації, не підтверджується офіційними даними статистики та аналітичними розрахунками", "аналіз статистичних бюлетенів про діяльність підприємств, які змінили форму власності, вказує на те, що орган приватизації не співпрацює з Мінстатом та Мінекономіки з питань вдосконалення статистичних показників недержавного, у тому числі, корпоративного сектору економіки", дані статистичного бюлетеня Держкомстату України щодо діяльності підприємств, які змінили форму власності, не завжди узгоджуються з даними звітів ФДМУ.

І одна з причин такого стану справ закладена в самому законодавстві про приватизацію, в якому акцент робиться на передачу державного майна у приватну власність, але без належного контролю за ефективним для суспільства (національної економіки, споживачів) його використанням не лише протягом так званого післяприватизаційного періоду (з необхідністю виконання новим власником договірних зобов'язань), а й після його завершення, що викликає особливе занепокоєння на ринках природних монополій. Відтак, можна виділити кілька категорій втрат від приватизації державного майна:

економіки країни та регіонів від знищених приватизованих підприємств (на місці значної частини з них з'явилися елітні житлові та торговельно-розважальні комплекси, більш прибуткові для нових власників, орієнтиром для яких є, в першу чергу, власна вигода);

працездатного населення, що втратило через це робочі місця і в значній своїй масі змушене шукати роботу за кордоном;

громадян, які є споживачами товарів / робіт / послуг приватизованих підприємств (насамперед, підприємств-монополістів) і стикнулися з проблемою захисту своїх інтересів з їх приватними власниками, які, на відміну від держави-власника, виявилися більш незалежними від необхідності задоволення публічних інтересів (як загальноекономічних, так і інтересів споживачів); при цьому антимонопольне законодавство мало опікується інтересами громадян-споживачів, про що свідчить відсутність:

- такої мети у Антимонопольного комітету України [15, ст.1], як захист прав споживачів, в т. ч. від дій підприємств-монополістів;

- акценту на порушення прав громадян - споживачів як одного з проявів зловживань монопольним становищем на ринку серед закріплених Законом "Про захист економічної конкуренції" [16, ч.2 ст.13];

- особливості захисту споживачів від дій монополістів в Законі "Про захист прав споживачів" [17], зокрема у разі таких дій, як загроза (а згодом - її реалізація) відключення теплопостачання, е/енергії [18; 19], газу за ніби невчасну сплату чи за наявності нічим не обґрунтованої заборгованості, чому сприяють деякі акти Уряду (наприклад, Правила користування е/енергією для населення [20], в яких навіть не йдеться про обов'язок постачальника відповідних ресурсів довести суму боргу [20, п.27], як це передбачено ст.623 Цивільного кодексу України [21] стосовно обов'язку кредитора довести розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання).

Соціальне спрямування господарської сфери країни забезпечується господарськими системами, роль яких в умовах економічної кризи залежить від їх рівня - вищий (економіка країни та регіонів, галузеві господарські системи) чи нижчий / локальний (зокрема, господарські системи, центрами яких виступають господарські об'єднання; холдингові групи на чолі з холдинговими компаніями).

Локальні господарські системи як групи юридично самостійних суб'єктів господарювання, пов'язаних між собою відносинами економічної та / або організаційної залежності, нерідко ігнорують публічні інтереси з мотивів необхідності виживання в умовах економічної кризи. Тому, з метою захисту публічних інтересів суспільства, територіальних громад, споживачів господарські системи вищого рівня повинні утверджувати розвиток України як правової та соціальної держави (статті 1, 3, 8, 13 Конституції України), в тому числі через забезпечення соціальної спрямованості економіки (ч.4 ст.13 Конституції України). В умовах економічної кризи особливо гостро постає проблема винайдення оптимальних механізмів державного регулювання економіки з метою забезпечення балансу між публічними інтересами (суспільства, територіальних громад, споживачів) та приватними (підприємців, у т. ч. господарських систем локального рівня на зразок добровільних господарських об'єднань).

соціальне спрямування економічна система

Висновки