Кваліфікація кіберзлочинів та її вплив на компетенцію органів правопорядку

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Впровадження у побут сучасних інформаційних технологій, локальних та глобальних комп'ютерних мереж, зокрема мережі Інтернет, надало усім без винятку можливість доступу до великої кількості інформації. Враховуючи щоденне збільшення обсягів даних, які обробляються громадянами та органами державної влади, виникла необхідність їх захисту від протизаконних посягань.

Запобігання, протидія і розслідування кіберзлочинів відносяться до кола повноважень правоохоронних органів України. Разом з тим відсутність у чинному законодавстві базового поняття «кіберзлочини» не лише унеможливлює законодавчу класифікацію кримінальних правопорушень вказаної категорії, а й породжує проблеми розмежування повноважень правоохоронних органів та їх структурних підрозділів, що негативно впливає на ефективність їх діяльності.

Так, у Кримінальному кодексі України (КК України) передбачено окремий розділ, присвячений злочинам у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку. Однак він не охоплює всього спектру кримінально караних діянь в зазначеній сфері, для позначення якої, базуючись на аналізі сутності та ознак посягань, використовують термінологічні звороти «комп'ютерні злочини», «кіберзлочини», «злочини у сфері інформаційних відносин» тощо.

Зазначене вище також є наслідком варіативності підходів у доктрині кримінального права щодо розв'язання вказаних проблем.

Питанням щодо вирішення зазначеної проблематики приділялася увага у наукових працях Е. Аверьянової, Д. Азарова, Р. Бараненка, В. Болгова, С. Бородіна, В. Бутузова, В. Вєхова, Н. Гадіон, О. Гладуна, В. Голубєва, А. Гребєнькова, О. Григорьєва, Г. Долженкова, М. Журби, І. Карася, В. Кіютіна, І. Клепицького, О. Книженко, О. Користіна, Л. Краснова, В. Крачевського, М. Литвинова, Ю. Ляпунова, С. Максимова, А. Музики, А. Новікова, Л. Нундича, П. Смагіна, М. Погорецького, В. Шеломенцева, В. Хахановського, І. Юрченка та інших. Водночас, беручи до уваги неоднозначне розуміння поняття кіберзлочинів, є потреба у проведенні додаткового дослідження й питання щодо їхньої класифікації.

Оскільки визначення поняття «кіберзлочини» у національному законодавстві відсутнє, метою статті є віднесення так званих комп'ютерних злочинів, злочинів у сфері інформаційних відносин, діянь у сфері інформаційної безпеки та інших подібних правопорушень до взаємопов'язаних класів (видів, груп) відповідно до їхніх суттєвих ознак, а також їх відмежування від загальнокримінальних правопорушень для покращення ефективності діяльності правоохоронних органів щодо їхнього розслідування, запобігання та протидії.

Перші кроки щодо протидії кіберзлочинам в Україні та їх відмежування від загальнокримінальних правопорушень були здійснені з ухваленням Закону України від 20 жовтня 1994 року № 218/94-ВР [1], яким до КК України 1960 року «Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України та Кримінально-процесуального кодексу України» було внесено зміни у ст. 198-1 «Порушення роботи автоматизованих систем» та передбачено кримінальну відповідальність за умисне втручання в роботу автоматизованих систем, що призвело до перекручення чи знищення інформації або носіїв інформації, чи розповсюдження програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в автоматизовані системи і здатних спричинити перекручення або знищення інформації чи носіїв інформації. кіберзлочин кримінальний правоохоронний

Вказана норма вже тоді не охоплювала всього спектру злочинних посягань та майже не застосовувалась на практиці. Це ж стосувалось і ст. 136 КК України 1960 року «Порушення авторських прав», яка також встановлювала відповідальність за «комп'ютерний» злочин, оскільки передбачала порушення авторського права на комп'ютерні програми.

Зазначені протиправні дії передбачались у різних главах старого КК України. Зокрема, ст. 136 була віднесена до переліку злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (глава ІУ), а ст. 198-1 знаходилась у главі, що передбачала відповідальність за злочини проти порядку управління (глава ІХ). У зв'язку з цим про виокремлення злочинів, пов'язаних з комп'ютерними відносинами, в окремий розділ чи главу, а тим більше про їх класифікацію, на той момент не йшлося.

Згідно зі ст. 112 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (в редакції 1994 року) досудове слідство у справах про зазначені злочини провадилося слідчими органів внутрішніх справ.

З ухваленням у 2001 році КК України ця діяльність вийшла на якісно новий рівень. Так, у вказаному нормативно-правовому акті діянням у сфері інформаційної безпеки було присвячено окремий розділ XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж», який містив усього три статті: 361 «Незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж», 362 «Викрадення, привласнення, вимагання комп'ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем» та 363 «Порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем».

Законом України від 5 червня 2003 року № 908-IV були внесені зміни до цього Кодексу, відповідно до яких назву розділу XVI змінено на «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку»; ст. 361 було викладено у новій редакції, згідно з якою встановлювалася кримінальна відповідальність за втручання в роботу мереж електрозв'язку; змінено санкцію ч. 2 ст. 361; вказана стаття доповнена приміткою про визначення розміру значної шкоди, заподіюваної злочинами, передбаченими цією статтею.

Пізніше Законом України від 23 грудня 2004 року № 2289-IV було суттєво змінено редакцію ст.ст. 361, 362 та 363 КК України. Крім того, кримінальний закон було доповнено трьома новими статтями: 361-1, 361-2 та 363-1.

Тож нині чинним КК України передбачено кримінальну відповідальність за:

1) несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку (ст. 361);

2) створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут (ст. 361-1);

3) несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або на носіях такої інформації (ст. 361-2);

4) несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп'ютерах), автоматизованих системах, комп'ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї (ст. 362);

5) порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється (ст. 363);

6) перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв'язку (ст. 363-1).

Одночасно із прийняттям чинного КК України були внесені відповідні зміни до Кримінально-процесуального кодексу України (1960 року), якими обов'язок провадити досудове слідство у кримінальних справах, пов'язаних із вказаними вище злочинами, покладено на слідчих органів Служби безпеки України.

Водночас розслідування суміжних злочинів, які пов'язані з інформаційними відносинами, залишилось у межах компетенції слідчих органів внутрішніх справ. Зокрема, це злочини за ч. 3 ст. 190 КК України (шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки), ст. 200 КК України (використання підроблених електронних засобів доступу до банківських рахунків), ч. 4 ст. 301 КК України (збут і розповсюдження порнографічних предметів з використанням електронно-обчислювальної техніки), ч. 2 ст. 191 КК України (вилучення посадовою особою фінансової установи з банківських рахунків клієнтів електронних коштів, які перебували у правомірному володінні цієї особи) та інші.

Зазначене зумовило появу проблеми розмежування компетенції та повноважень службових осіб органів внутрішніх справ і Служби безпеки України. Особливо це стосувалося проведення дослідчої перевірки в порядку ст. 97 КПК України 1960 року та оперативно-розшукової діяльності.

Після прийняття у 2012 році Кримінального процесуального кодексу України (КПК України) повноваження здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених розділом XVI КК України, знову повернуто органам внутрішніх справ (ст. 216 КПК України).

У зв'язку з цим наказом Міністра внутрішніх справ України від 30 жовтня 2012 року «Про організацію діяльності Управління боротьби з кіберзлочинністю МВС України та підрозділів боротьби з кіберзлочинністю ГУМВС, УМВС» затверджено Положення про управління боротьби з кіберзлочинністю Міністерства внутрішніх справ України.

Відповідно до п. 2.1 вказаного Положення до основних завдань Управління відносилась участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики щодо попередження і протидії кримінальним правопорушенням, механізм підготовки, вчинення або приховування яких передбачає використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку, а також іншим кримінальним правопорушенням, учиненим з їх використанням (сфера боротьби з кіберзлочинністю). Зокрема:

- кримінальним правопорушенням у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку;

- кримінальним правопорушенням, механізм підготовки, вчинення або приховування яких передбачає використання електроннообчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку (у сферах платіжних систем; обігу інформації протиправного характеру із використанням електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку (протиправного контенту); економіки, яка включає в себе фінансові та торгові транзакції, що здійснюються за допомогою мереж електрозв'язку чи комп'ютерних мереж, а також протидію забороненим видам господарської діяльності у цій сфері (електронної комерції); надання телекомунікаційних послуг; а також шахрайствам і легалізації (відмиванню) доходів, одержаних від зазначених вище кримінальних правопорушень).

Таким чином, вказане Положення надавало Управлінню боротьби з кіберзлочинністю МВС України повноваження, що дублюють не тільки функції Служби безпеки України, яка займається вказаною діяльністю через призму контррозвідки, а й фактично не розмежовуються з діяльністю органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, Державної служби фінансового моніторингу України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, а також Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України.

У 2015 році підрозділи боротьби з кіберзлочинністю МВС України було реформовано в кіберполіцію Національної поліції. У зв'язку з цим наказом МВС України було реформовано від 10 листопада 2015 року № 85 затверджено Положення про Департамент кіберполіції Національної поліції України (ДКП, Департамент) [2], відповідно до якого завдання ДКП порівняно з діяльністю Управління боротьби з кіберзлочинністю МВС дещо обмежено.

Зокрема, у розділі ІІ Положення про Департамент, окрім участі у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики щодо попередження та протидії кримінальним правопорушенням у сфері протидії кіберзлочинності, до його завдань віднесено сприяння в порядку, передбаченому чинним законодавством, іншим підрозділам Національної поліції України у попередженні, виявленні та припиненні кримінальних правопорушень.

Водночас згідно з розділом ІІІ вказаного Положення до функцій Департаменту серед іншого віднесено:

- визначення, розробка та забезпечення реалізації комплексу організаційних і практичних заходів, спрямованих на попередження та протидію кримінальним правопорушенням у сфері протидії кіберзлочинності;

- у межах своїх повноважень вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів щодо викриття причин і умов, які призводять до вчинення кримінальних правопорушень у сфері протидії кіберзлочинності;

- визначення основних напрямів роботи і тактики оперативно-службової діяльності у сфері протидії кіберзлочинності;

- вжиття передбачених чинним законодавством заходів зі збирання й узагальнення інформації стосовно об'єктів, що становлять оперативний інтерес, у тому числі об'єктів сфери телекомунікацій, інтернет-послуг, банківських установ і платіжних систем з метою попередження, виявлення та припинення кримінальних правопорушень;

- організація виконання, у межах компетенції, доручень слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальних провадженнях;

- відповідно до чинного законодавства створення та забезпечення функціонування цілодобової контактної мережі для надання невідкладної допомоги при розслідуванні злочинів, пов'язаних з комп'ютерними системами та даними, переслідування осіб, що обвинувачуються у вчиненні таких злочинів, а також збирання доказів в електронній формі.

Крім того, працівники Департаменту мають право:

1) здійснювати оперативно-розшукову діяльність, спрямовану на виявлення та припинення злочинів у сфері протидії кіберзлочинності, а також комплексне використання джерел оперативної інформації, можливостей оперативних підрозділів та застосування оперативно-технічних засобів під час провадження в оперативно-розшукових справах, контроль за використанням коштів, призначених для проведення цієї роботи;

2) здійснювати оперативно-технічні заходи за оперативно-розшуковими справами, що знаходяться в їх провадженні;

3) в установленому порядку запитувати та отримувати від посадових осіб органів внутрішніх справ і органів державної влади документи, довідкові та інші матеріали (у письмовій або усній формі), необхідні для прийняття рішень з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері протидії кіберзлочинності;

4) користуватися в установленому законодавством порядку базами даних Національної поліції України, МВС України та інших державних органів з питань, що належать до компетенції Департаменту, а також інші права, передбачені законодавством.

Таким чином, можна констатувати, що Департамент кіберполіції НП України це оперативний підрозділ, який здійснює свою діяльність відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, законів України «Про Національну поліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та інших нормативно-правових актів. Порівняно з повноваженнями Управління з боротьби з кіберзлочинністю МВС України функції ДКП дещо звужені у зв'язку з виключенням із обов'язків здійснення протидії забороненим видам господарської діяльності (електронної комерції); наданню телекомунікаційних послуг; а також шахрайствам і легалізації (відмиванню) доходів, одержаних від зазначених вище кримінальних правопорушень.

Водночас проблема розмежування повноважень Департаменту з підрозділами Служби безпеки України залишилася невирішеною.

Варто зауважити, що з огляду на це на практиці виникають питання щодо належності та допустимості доказів, зібраних органами, не уповноваженими здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень у сфері запобігання кіберзлочинності. Так, згідно з вимогами ч. 1 ст. 9 КПК України під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов'язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. При цьому відповідно до ч. 5 вказаної статті Кодексу кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

За ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення [3].

У ст. 216 КПК України визначено підслідність органів досудового розслідування. Отже, законодавче розмежування підслідності між різними органами досудового розслідування визначає розподіл наданих кримінальним процесуальним законом повноважень таким органам.

З огляду на викладене згідно з п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК України недопустимими визнаються докази, що були отримані після початку кримінального провадження шляхом реалізації органом досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК України, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень [4].

Проблему розмежування компетенції правоохоронних структур, на нашу думку, можна вирішити таким чином.

По-перше, законодавчого закріплення потребує поняття «кіберзлочин», що стане підґрунтям для відмежування кримінальних правопорушень у вказаній сфері від загальнокримінальних злочинів, а також надасть можливість нормативно-правового закріплення їх класифікації, зокрема й на основі ознак їх родового об'єкта. Вказане дасть змогу виокремити усі кіберзлочини в окремий розділ КК України.

Частково питання визначення термінології мав би вирішити Закон України «Про кібернетичну безпеку України», проект якого було зареєстровано ще 4 червня 2013 року, але він не був прийнятий. Проте й у ньому не містилось визначення кіберзлочину. Дещо пізніше Указом Президента України від 1 травня 2014 року № 449/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України» було поставлено завдання розробити проект Стратегії кібернетичної безпеки України, проект Закону України «Про кібернетичну безпеку України», а також привести національне законодавство у відповідність із міжнародними стандартами із питань інформаційної та кібернетичної безпеки, удосконалення системи формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України.

У проекті Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України, розробленому Національним інститутом стратегічних досліджень, було запропоновано визначення ключових термінів у сфері кібербезпеки, зокрема таке визначення кіберзлочину: кібернетичний злочин (кіберзлочин) передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння, що полягає в протиправному використанні інформаційних та комунікаційних технологій, відповідальність за яке встановлена законодавством про кримінальну відповідальність [5, с. 416].

По-друге, з урахуванням зазначеного вище чіткого нормативного закріплення потребують повноваження правоохоронних органів щодо запобігання, протидії та розслідування кіберзлочинів без дублювання функцій один одного.

Класифікацію кіберзлочинів можна здійснити на основі ознак їх родового об'єкта, що ґрунтуватиметься на структурі Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність [6], а повноваження правоохоронних органів потребують визначення стосовно кожної з наведених нижче груп правопорушень.

До першої групи відносяться злочини проти конфіденційності, цілісності та доступності комп'ютерних даних і систем (ушкодження комп'ютерних даних і програм; саботаж комп'ютерів; створення та поширення комп'ютерних вірусів; неавторизований доступ до захищених комп'ютерів, комп'ютерних мереж і електронної обробки даних; унеможливлення й обмеження громадського доступу до комп'ютерної мережі; неавторизоване використання комп'ютерів та комп'ютерних мереж; створення, набуття і надання інших засобів для вчинення злочинів проти безпеки комп'ютерних даних).

До другої групи входять злочини, пов'язані з використанням комп'ютера, іншого обладнання, мереж, Інтернету як засобу скоєння злочинів, з метою маніпуляцій інформацією. До цієї групи входять злочини, пов'язані з комп'ютерною технікою комп'ютерне шахрайство, комп'ютерне підроблення, незаконні азартні ігри тощо.

Третю групу складають злочини, пов'язані з контентом (змістом даних). Найпоширеніші з караних практично у всіх державах це злочини, пов'язані з дитячою порнографією.

До четвертої групи належать злочини, пов'язані з порушенням авторського права і суміжних прав, при цьому встановлення таких правопорушень віднесено документом до компетенції національних законодавств держав (неавторизоване використання авторських та суміжних прав; злочини, пов'язані з порушенням авторського права та суміжних прав).

П'ята група злочинів зафіксована в окремому протоколі це акти расизму та ксенофобії, вчинені за допомогою комп'ютерних мереж (акти расистського, фашистського чи ксенофобського характеру, скоєні з використанням комп'ютерних систем).

Варто зазначити, що більшість діянь, передбачених у Конвенції, визнаються злочинами в українському законодавстві. До таких, зокрема, належать: нелегальне перехоплення (ст.ст. 163, 361, 362 КК України); втручання в дані (ст.ст. 361, 362 КК України); втручання в систему (ст. 361 КК України); злочини, пов'язані з дитячою порнографією (ст. 301 КК України); підробка, пов'язана з комп'ютерами (ст.ст. 358, 366 КК України); шахрайство, пов'язане з комп'ютерами (ч. 3 ст. 190 КК України). Діяння, передбачені додатковим протоколом до Конвенції, охоплюються ст. 161 КК України, яка встановлює відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії, та загальними нормами Особливої частини КК України, що передбачають злочини проти свободи совісті (ст.ст. 178-181 КК України) [7, с. 265].

Разом з цим національне кримінальне законодавство, на відміну від Конвенції, передбачає відповідальність за таке діяння, як втручання в роботу або умисний доступ до цілої комп'ютерної системи чи її частини без права на це, лише за умови настання таких суспільно небезпечних наслідків, як втрата, підробка, блокування інформації, спотворення процесу автоматизованої обробки або порушення порядку маршрутизації (ст. 161 КК України). Національне законодавство прямо не передбачає відповідальності й за такі дії, як:

1) навмисний продаж, розповсюдження або надання для використання іншим чином комп'ютерних паролів, кодів доступу або подібних даних, за допомогою яких можна отримати доступ до всієї або частини комп'ютерної системи з наміром використання її для вчинення будь-якого із злочинів, перерахованих у ст.ст. 2-5 Конвенції;

2) володіння пристроями, включаючи комп'ютерні програми, створені або адаптовані насамперед з метою вчинення будь-якого із злочинів, перелічених у ст.ст. 2-5 Конвенції, або комп'ютерними паролями, кодами доступу або подібними даними, за допомогою яких можна отримати доступ до всієї або частини комп'ютерної системи з наміром використання зазначених предметів для вчинення будь-якого із злочинів, перерахованих у ст.ст. 2-5 [8, с. 12-13].

У зв'язку з цим відповідні протиправні діяння необхідно криміналізувати.

Також варто зауважити, що у Конвенції Ради Європи не виділяються в окремі групи деякі діяння, які широко обговорюються, але дотепер є спірними з точки зору техніки їх криміналізації та необхідності гармонізації законодавства на міжнародному рівні. Одне з них це так званий кібертероризм і використання кіберпростору в терористичних цілях (наприклад, втягнення у вчинення злочинів терористичного характеру або інше сприяння їх вчиненню). Відсутність узгодженого визначення тероризму на міжнародному рівні нині ускладнює дебати про кібертероризм як про явище, криміналізація якого необхідна як універсальна для всього міжнародного співтовариства, що, втім, не заважає державам і міжнародним організаціям застосовувати зусилля з боротьби із використанням мережі Інтернет терористичними організаціями наприклад, на рівні Європейського Союзу існує проект Clean IT, метою якого є боротьба з цим явищем.

Ще одна категорія злочинів, не включена окремо в Конвенцію Ради Європи (отримала поширення після прийняття Конвенції), identity theft, крадіжка, передача і використання персональних даних з метою вчинення злочинів. Одні країни виділяють ці злочини в окрему категорію, інші вважають, що такі діяння підпадають під кілька статей кримінального законодавства. Оскільки ці злочини набули широкого поширення відносно недавно, на сьогодні ведуться дебати про виділення цього злочину в окрему групу і необхідність гармонізації законодавства у цій сфері на міжнародному рівні. Вказані протиправні дії, на наш погляд, також потребують криміналізації.

Підсумовуючи зазначене вище, можна резюмувати, що підвищення ефективності протидії кіберзлочинам залежить від багатьох чинників і від розмежування компетенції правоохоронних органів з цього питання, що, у свою чергу, потребує вирішення питань класифікації кіберзлочинів. Для цього необхідно:

1) у Стратегії забезпечення кібернетичної безпеки України визначити поняття кіберзлочинів та здійснити їх класифікацію на основі ознак родового об'єкта, що будуть ґрунтуватись на структурі Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність;

2) узгодити кримінальні правопорушення, передбачені в національному законодавстві, з Конвенцією Ради Європи про кіберзлочинність. За необхідності криміналізувати певні протиправні діяння;

3) нормативно закріпити повноваження правоохоронних органів щодо запобігання, протидії та розслідування кіберзлочинів без дублювання функцій один одного.

Таким чином, порушені у цій роботі питання потребують подальшого дослідження, а чинні нормативно-правові акти, що регулюють означену сферу, ґрунтовного вдосконалення.

Розв'язання окресленої проблематики надасть можливість значно підвищити ефективність діяльності правоохоронних органів, сприятиме спрощенню застосування кримінального та кримінального процесуального законодавства, встановленню реального стану злочинності в цій сфері, розміру завданих цими злочинами збитків і закладе фундамент єдиної державної політики забезпечення інформаційної (кібернетичної) безпеки та її реалізації.

Література

1. Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України та Кримінально-процесуального кодексу України: Закон України від 20 жовтня 1994 року № 218/94-ВР.

2. Положення про Департамент кіберполіції Національної поліції України: наказ Національної поліції України від 10 листопада 2015 року № 85.

3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: від 4 листопада 1950 року.

4. Лист від 13 вересня 2016 року № 9-2388/0/4-16 до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

5. Бельський Ю. Щодо визначення поняття кіберзлочину / Ю. Бельський // Юридичний вісник. -- 2014. -- № 6. -- С. 414--418.

6. Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність: від 23 листопада 2001 року.

7. Коржевський М.В. Кримінально-правова охорона інформаційної безпеки України: моногр. / Карчевський М.В.; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. -- Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. -- 528 с.

8. Кравцова М.О. Запобігання кіберзлочинності в Україні: моногр. / М.О. Кравцова, О.М. Литвинов / [за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. О.М. Литвинова]. -- Х.: Панов, 2016. -- 212 с.

Размещено на Allbest.ru