Історико-правові аспекти конституційних основ правового статусу суддів у міжвоєнний період (1921-1939 рр.) на теренах радянської України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історико-правові аспекти конституційних основ правового статусу суддів у міжвоєнний період (1921-1939 рр.) на теренах радянської України

В. Кравчук

Постановка наукової проблеми та її значення

У процесі становлення правової держави в умовах трансформації сучасного українського суспільства простежується очевидна залежність рівня ефективності правосуддя від регламентації основ правового статусу суддів. Успішне вирішення цієї проблеми багато в чому залежить від наукового аналізу та вивчення діяльності вітчизняних суддів на різних етапах історичного розвитку судової системи, що дає змогу глибше зрозуміти специфіку конституційних основ правового статусу суддів і забезпечити наступність їх розвитку.

Аналіз досліджень цієї проблеми

Інституційна структура та організація судової влади у міжвоєнний період 1921-1939 рр. на теренах радянської України була предметом численних наукових досліджень. Зокрема, вивченням цих питань займались такі вітчизняні науковці, як О. Мироненко, В. Портнов, М. Славін, А. Слюсаренко, Д. Сусло, М. Томенко, І. Усенко, В. Чехович та інші. Тому сьогодні з'являються можливість і необхідність всебічно дослідити та переосмислити конституційні основи правового статусу суддів, узагальнюючи відповідні наукові напрацювання.

Мета й завдання статті

Використання історико-правового методу при дослідженні основ правового статусу суддів в наші дні не була предметом самостійних наукових розвідок. Саме тому виникнення основ правового статусу суддів варто розглядати у нерозривному зв'язку з історією держави і права в цілому, та історією суду і судочинства, зокрема.

Наведене вище зумовлює мету статті - крізь призму узагальненого аналізу наукової історико-юридичної літератури дослідити розвиток основ правового статусу суддів в міжвоєнний період (1921-1939 рр.) на теренах радянської України.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження

Радянська влада, що почала утверджуватися на українських землях на початку 20-х рр. ХХ ст., потребувала легітимації своєї діяльності та декларативного позиціонування як самостійної влади в самостійній державі. Цій меті слугувало ухвалення в першу чергу конституційних актів. Так, за радянських часів було ухвалено 4 Конституції, які в переважній більшості були прямим або опосередкованим відтворенням положень Конституції Радянського Союзу. Як стверджують А. Слюсаренко та М. Томенко, усі чотири Конституції Радянської України були документами політичними і розроблялися спершу в ідеологічних відділах ЦК КПРС. Враховуючи це, а також статус квазі-держави, якою була Україна, ці конституційні акти з великим застереженням можна віднести до групи основних законів держави [1]. Крім того, перші українські радянські конституції (Конституція УСРР від 14 березня 1919 року та Конституція УСРР від 15 травня 1929 року) не містять жодних положень не лише щодо конституційних основ правового статусу суддів, а навіть щодо судової влади та системи судових органів. Тому інститут конституційних основ правового статусу суддів знаходив своє закріплення, крім конституційних норм, також у нормах ряду законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів. Спробуємо коротко проаналізувати ті з них, що стосуються мети нашого дослідження.

Варто зазначити, що утворення радянської системи судоустрою і відповідно формування інституту конституційних основ правового статусу суддів в нових умовах і на інших принципах розпочалося до прийняття конституційних актів. Зокрема, 24 листопада (5 грудня) 1917 року Радою Народних Комісарів РРФСР було прийнято Декрет про суд № 1, відповідно до якого були створені місцеві суди, до складу яких входили один суддя і два народних засідателі. Судді місцевих судів, до призначення у майбутньому прямих демократичних виборів, обирались районними, волосними, а де таких не було - повітовими, міськими і губернськими радами робітничих, солдатських і селянських депутатів, які складали також і списки засідателів [2]. Місцевий суддя мав значні владні повноваження, які дозволяли йому проводити слідство, а також приймати рішення про затримання особи і передачу її до суду. Суддям декрет приписував керуватися не законами, іншими нормативно- правовими актами держави, а документами політичних партій (більшовиків і партії есерів) [2]. Декретом про суд № 2 від 15 лютого (7 березня) 1918 року, місцеві суди отримали нове найменування - місцеві народні суди. Для розгляду справ, які перевищували підсудність місцевого народного суду, створювалися окружні народні суди, в яких справи розглядалися колегіями суддів за участю народних засідателів. Встановлювалося рівноправність народних засідателів і суддів [3]. Декрет про суд № 3 РНК РРФСР від 20 липня 1918 року розширив компетенцію місцевого народного суду. В якості касаційної інстанції створювались ради місцевих народних суддів, де справи розглядалися у складі трьох місцевих суддів, які залучалися до засідань в порядку черги [4]. За відомостями Наркомюсту, на 1 липня 1918 р. приблизно на 2/3 всієї території РРФСР місцеві суди були вже організовані та почали діяти [5, с. 45].

Варто зауважити, що становлення та розвиток конституційних основ правового статусу суддів в радянській Україні відбувалося тим же шляхом, що і в радянській Росії.

Моментом відліку юридичного оформлення судоустрою Радянської України слід визнати видану Народним Секретаріатом УРСР 4 січня 1918 року постанову «Про введення народного суду на Україні», яка передбачала ліквідацію старої судової системи та створення нових радянських судів [6, с. 7-8]. Так, в ст. 1 зазначеної постанови було передбачено: «Віднині на всій території Української Народної Республіки ліквідуються усі діючі до цього часу судові установи: окружні суди, судові палати, військові і морські суди, комерційний суд у м. Одесі, волосні і мирові суди». Згідно з даною постановою на Україні організовувались дільничні народні суди з розрахунку один на 10 000 чол. (ст. 6) і, крім того, повітові і міські суди по одному в кожному повіті і місті, виділеному з повіту (ст. 7). До складу суду, як дільничного, так і повітового чи міського, входило десять суддів, з них - два постійних і вісім чергових [7].

Другим особливо важливим правовим актом цього періоду був декрет Ради Народних Комісарів УРСР від 14 лютого 1919 року «Про суд», яким ліквідовувались «буржуазно-поміщицькі» суди (генеральний суд, судові палати, окружні суди, з'їзди мирових суддів, мирові суди, суди військові, морські, волосні, комерційні) та всі установи і організації, що були при них, і затверджувалося тимчасове Положення про народні суди і революційні трибунали УРСР, за яким в Україні, як і в РРФСР, створено дві самостійні судові системи: 1 - народні суди і ради народних суддів; 2 - революційні трибунали. Положення встановлювало, що народні суди діють у складі одного постійного судді і двох народних засідателів і обираються міськими Радами робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а у волостях обираються виконавчими комітетами Рад депутатів [7].

26 жовтня 1919 р. РНК УРСР прийняла Положення про народний суд [8], згідно з яким судді обов'язково повинні були мати стаж політичної роботи, теоретичну або практичну підготовку. Судді народних судів обиралися Радами на місцях, затверджувались губвиконкомами та могли бути ними достроково відкликані. Також було скасовано порядок про неможливість суміщення в одній особі функції слідчого і судді.

Певні зміни у регламентації конституційних основ правового статусу суддів відбулися у зв'язку з утворенням у 1922 році СРСР і прийняттям Конституції Союзу РСР 1924 року. На основі Основного Закону 29 жовтня 1924 р. ІІ сесія ЦВК СРСР затвердила Основи судоустрою Союзу РСР і союзних республік. Нова система судових установ включала народні, губернські суди, головні або вищі суди автономних республік, Верховні суди союзних республік, військові трибунали. Всі судові установи будувалися на засадах здійснення правосуддя тільки трудящими, виборності суддів і народних засідателів, єдності судової політики, що проводилася на підставі законодавства союзних республік. Відповідно до ст. 20 даного законодавчого акту, народні судді районних (міських) народних судів обираються громадянами району, міста, району в місті на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на п'ять років. Районний (міський) народний суд обирався у складі народного судді (народних суддів) і народних засідателів. Згідно зі ст. 31 народним суддею і народним засідателем міг бути обраним кожний громадянин СРСР, який досяг на день виборів 25 років [9].

На основі вищевказаних нормативно-правових актів 23 жовтня 1925 року ВЦВК УСРР прийняв постанову, якою затвердив Положення про судоустрій УСРР [10], яке досить детально, як на той час, врегулювало судову систему, в тому числі й закріпила правовий статус суддів. Зокрема, відповідно до артикулу 23 Положення народним суддею міг бути кожний громадянин і громадянка СРСР: а) що мають право обирати й бути обраними до рад; б) що мають не менш 2-х річного стажу відповідальної громадської, політичної роботи в робітничо-селянських громадських, професійних або партійних організаціях, чи такого-ж стажу практичної роботи в органах Народного Комісаріату Юстиції на посаді не нижчій, як народного слідчого, або в інших відповідних адміністративних державних органах.

Новелою даного Положення було те, що вперше встановлювались обмеження щодо суддівської діяльності. Так, згідно артикулу 24, не мали права бути народним суддею: а) особи, що їх обмежено в правах за судом, протягом зазначеного у вирокові терміну правообмеження; б) особи, що їх виключено з громадських організацій за ганебні вчинки й поведінку, протягом 3-х років із дня їхнього виключення; в) особи, що є в адміністративному засланні, протягом усього терміну заслання. Артикулом 25 встановлювалось, що народних суддів обирають терміном на один рік округові з'їзди рад на подання президії окрвиконкому, округового суду й Народного Комісаріату Юстиції, а також із власної ініціативи, в числі, відповідному до кількості районів народних судів округи. Протягом часу між округовими з'їздами рад, народних суддів обирає пленум окрвиконкому, подаючи обраних нарсуддів на затвердження найближчого округового з'їзду рад [10]. Тобто, принцип виборності суддів залишався, по-суті єдиним способом зайняття суддівської посади. Більше того, відповідно до артикулу 26 Положення народних суддів після спливу терміну обрання можна переобирати. Дотерміново відкликати народного суддю можна виключно на підставі постанови про те пленуму округового виконавчого комітету на пропозицію Народного Комісара Юстиції або з ініціативи президії окрвиконкому, але в останнім разі тільки з санкції Народного Комісара Юстиції [10].

Положення про судоустрій УСРР в артикулі 27 передбачало, що нарівні з обранням постійних народних суддів, можна обирати також додаткових народних суддів в кількості, встановленій округовим виконавчим комітетом. Додаткові народні судді мають всі права постійних народних суддів і їх округовий суд може призначати виконувати обов'язки постійного народного судді на випадок відсторонення, відсутності, хвороби або смерті судді, а також, щоби дати полегшення тим районам народного суду, що є перевантажені справами, або виконувати інші доручення округового суду [10].

Даний нормативно-правовий акт передбачав і підстави дострокового припинення повноважень судді. Так, усунути народного суддю з посади можна виключно за судом або дисциплінарним порядком. Згідно артикулу 173 заходи дисциплінарного впливу на осіб, що працюють в органах юстиції, можна накладати з постанови дисциплінарних колегій окрсудів і Найвищого Суду: а) за вчинки, поведінку або чинності, хоч і такі, що не переслідуються кримінальними законами, але несумісні з гідністю та призначенням робітників юстиції, що їх вчинили вони, виконуючи службові обов'язки, або й по за ними, і б) за ті вироки та ухвали, що їх скасував Найвищий або округовий суд, як невідповідні загальному напрямкові законів і інтересам працюючих мас [10].

11 вересня 1929 року постановою ВУЦВК і РНК УСРР було затверджено нове Положення про судоустрій УСРР, згідно з яким більшість норм попереднього положення хоча й залишалось в силі, проте й були нововведення. Так, передбачалось, що в районах округу вибори народних суддів входили до компетенції окружних з'їздів рад, а між з'їздами - пленумів окружних виконкомів [11, с. 645].

Таким чином, реформування законодавства про статусу суддів в період з 1922 по 1929 роки було спрямоване на забезпечення повсюдної виборності суддів. Однак, в УСРР виборність суддів поєднувалась з їх змінюваністю шляхом перевиборів та можливим відкликанням виборцями, що повинно було ставити діяльність суду під нагляд народу. Одним з обов' язків суддів було звітування перед виборцями, що передбачало народний контроль за судовою владою [12, с. 54-55].

В контексті формування суддівського корпусу шляхом виборів, дуже влучне застереження зроблено вітчизняним дослідником С. Прилуцьким, який визначає, що «при незаперечній прогресивності прямого народовладдя при формуванні судових органів, вибори в СРСР були з самого початку поставлені в повну залежність від партійних органів держави, що тим самим в значній мірі виключало незалежність та неупередженість суддів в подальшій роботі. Вже в перші роки радянської влади судді були поставлені в залежність виконавчих комітетів місцевих Рад, які практично виконували функцію формування корпусу суддів» [13, с. 28-29].

Радянські дослідники В. Портнов та М. Славін з цього приводу зазначили, що ради безумовно грали активну роль в організації судів, підборі та обранні суддів, наглядали за правильністю втілення в життя судами політики радянської влади. І хоча на вирішення конкретних кримінальних справ ніякого адміністративного впливу, як правило, не справляли, судді діяли з оглядкою на думку партійних керівників. Були непоодинокі випадки, коли деякі Ради виступали в якості касаційних інстанцій [14, с. 40-41].

Третя Конституція радянської України від 30 січня 1937 року, на відміну від двох попередніх, була спрямована на декларування судової влади народу, а точніше у розділі сьомому «Суд і прокуратура» встановлювались конституційні засади правосуддя та основи правового статусу суддів. Так, зокрема, стаття 89 Конституції наголошувала, що «Народні судді районних (міських) народних судів обираються громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на п'ять років. Народні засідателі районних (міських) народних судів обираються на загальних зборах робітників, службовців і селян за місцем їх роботи або проживання, військовослужбовців - по військових частинах строком на два роки» [15]. Таким чином, достатньо уваги у даному конституційному акті приділялося і інституту виборності суддів.

Досить цікавою з точки зору конституційного закріплення основ правового статусу суддів є формалізація інституту незалежності суддів. Так, стаття 92 Конституції наголошувала, що «Судді незалежні і підкоряються тільки законові» [15]. При цьому, необхідно зазначити, що сама процедура виборів суддів мала номінальний або ж жорстко контрольований політично-ідеологізований характер. Підтвердженням цьому є аналіз положень Закону СРСР «Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік» від 16 серпня 1938 року [16], який містив аналогічне положення та передбачав обрання всіх суддів.

Висновки та перспективи подальшого дослідження

Таким чином, радянський міжвоєнний період становлення конституційних основ правового статусу суддів в Україні характеризується певною внутрішньою еволюцією. Зважаючи на те, що означений етап відзначився формуванням та зміцненням тоталітарно-репресивного режиму, використовуючи державний механізм як узурпований інструментарій влади, положення, що закріплювали правовий статус суддів, формально маскувалися в перших українських радянських конституціях, а принцип незалежності суддів не мав жодного практичного наповнення, оскільки процедура виборів була номінальною.

Джерела та література