Соціокультурна роль релігії та церкви в державотворчому дискурсі українського консерватизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціокультурна роль релігії та церкви в державотворчому дискурсі українського консерватизму

Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями. Розбудова міцної національної Української держави на нинішньому етапі державотворення бачиться можливим за умови утвердження власної культури, яка у своїй основі є тисячолітньою християнською традицією світосприйняття. Християнство, яке на наших землях бере свій початок із часів хрещення Русі-України князем Володимиром у 998 р., упродовж століть відігравало важливу роль у захисті й збереженні національної культури, ідентичності та державності. За часів Київської Русі надання християнству статусу офіційної релігії забезпечило міжнародне визнання та прогресивний розвиток соціально-політичної системи суспільства. У подальшому християнська релігія стала органічною складовою частиною національної культури і традицій та витворила, власне, самобутню українську культуру, носіями якої сьогодні є ті, хто називають себе українцями [1].

Святкування в 2016 р. 1027-ї річниці хрещення Русі-України і 25-ї річниці Незалежності поставило перед Україною складні світоглядні питання розвитку моделі своєї державності, яка б забезпечила їй прогресивну модернізацію та втілювала б соціокультурну ідею духовного самоствердження нації.

Аналіз останніх публікацій за проблематикою та визначення невирішених раніше частин загальної проблеми. Активізація широкого громадського інтересу до релігії та церкви в Україні пояснюється тією особливою політичною ситуацією, у якій перебуває країна, і загальносвітовою тенденцією відродження релігійності в постсекуляризованому та постмодерному світі.

Зазначене спонукає нас до дослідження цієї теми під кутом зору сучасної науки державного управління та класичного консервативного підходу державотворчої аналітики В. Липинського.

Науковому перу цих вчених належать дослідження, що охоплюють широкий спектр консервативно-державотворчої проблематики. Серед головних питань, що отримали висвітлення в їхніх працях, такі як: зародження основоположних ідей українського консерватизму та оформлення їх в цілісну політичну доктрину, духовно-ментальні й культурологічні основи християнства на українських землях, історико-політичний контекст взаємодії держави і церкви, сучасні політико-право - ві моделі державно-церковних взаємовідносин, публічне управління у сфері державно-конфесійних відносин в Україні та низка інших питань консервативно-концептуального значення.

Формулювання цілей (мети) статті. Метою статті є наукове дослідження засад державно - церковних відносин у контексті концепції класократичної держави В. Липинського, теоретичний розвиток і тлумачення методологічних підходів В. Липинського до державно-церковної проблематики, моделювання на основі узагальнення доктринальних напрацювань мислителя моделей державно-церковних відносин, проведення порівняльного аналізу і спроба наукового зіставлення моделей державно-церковних відносин за методологією В. Липинського із підходами сучасної науки державного управління у сфері державно - церковних відносин, розкриття змісту принципів взаємодії церкви і держави в умовах існуючої духовної кризи.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Україна є державою з понад тисячолітньою історією і традицією християнського віросповідування. Упродовж цього часу релігія та церква відігравали центральну роль у житті суспільства і держави, виступаючи ядром цивілі - заційної ідентичності й складовим елементом політичної системи. За часів бездержавності церква інституційно виконувала численні функції держави і завжди залишалася форпостом українського духу. Монастирі й церкви в українській традиції були просвітницькими і культурними центрами, забезпечуючи певний рівень соціального захисту і гуманітарного розвитку народу. Духовенство як клас завжди користувалося шаною й авторитетом у народі та впродовж століть неодноразово поповнювало лави політичної еліти і керівництва держави. Таке тісне взаємопроникнення церкви і держави неминуче зробило церкву опорою держави, а з нею і всього українського народу, і зумовило її політизацію [2].

З огляду на свою актуальність державно-церковні відносини неодноразово привертали увагу

і 105вітчизняних науковців, але чи не першим ґрунтовним дослідженням із позиції консервативного підходу до державного управління є робота В. Липинського «Релігія і церква в історії України», де автор аналізує становище церкви в суспільно-політичному житті Української держави та її вплив на формування соціокультурної традиції України.

У цій роботі В. Липинський формулює методологічні підходи, за допомогою яких аналізує роль і значення релігії та церкви в державотворенні. На основі цієї методології ми в нашому дослідженні виділяємо три моделі взаємодії держави і церкви, які зумовлюються особливостями національних культур.

Перша модель взаємодії держави і церкви (державно-центристська. - Авт.) передбачає активне втручання і вплив держави на діяльність церкви та її інституцій, що в підсумку призводить до цілковитого узалежнення церкви від держави та її ідеології. Ця модель взаємовідносин передбачає суцільну політизацію церковно-релігійної діяльності з відведенням церкві ролі політичної інституції, на яку покладається функція утвердження та «освячення» державної ідеології. У такій системі координат церква не є самостійною і незалежною інституцією, вона повністю підзвітна і підконтрольна державі. З державою попередньо узгоджуються всі важливі організаційні й кадрові питання внутрішнього життя церкви. За лояльність і підтримку офіційного політичного курсу держави церква отримує від держави протекцію власних інтересів і фінансову допомогу [3]. У такій конфігурації взаємовідносин, за словами В. Липинського, «політики, які організовують державне життя, намагаються зробити з релігії послушне знаряддя у своїх руках. Вони не признають поруч своєї влади світської такої влади духовної, яка би не підлягала вповні владі світській і яка би своїм авторитетом духовним владу світську обмежувала і контролювала. Тому їхня державна влада світська єсть разом з тим і найвищою владою духовною» [4, с. 9-10].

Політична система, вибудована за цією моделлю державно-церковних взаємовідносин, передбачає цілковито беззахисний і безправний статус церкви та духовенства, релігія ж розглядається як потужний засіб пропаганди й ефективний інструментарій формування громадської свідомості. Політичні режими, які імплементують цю модель, доволі часто за своєю формою і змістом є централізовані самодержавні диктатури. І це цілком узгоджується з їхньою концепцією концентрації абсолютної влади над усіма сферами суспільного і державного життя [5]. У дусі засад - ничих принципів філософії цього підходу сучасна наука державного управління виділяє авторитарну, антагоністичну і контамінаціонну моделі відносин держави і церкви [6].

Авторитарна модель передбачає державне фінансування церкви і підпорядкування її ідеологічним інтересам держави. Влада регулює не лише фінансові питання, а й кадровий склад церкви, здійснюючи призначення на керівні духовні посади залежно від власних інтересів. При цьому священнослужителі не мають морального права обурюватися, оскільки отримують державну зарплату (Бельгія).

Антагоністична модель побудована за принципом відкритого або прихованого протистояння влади і церкви, спрямованого на повну домінацію світської влади над духовною. Така система існувала в колишньому СРСР. Декларуючи офіційне лояльне ставлення до релігії (ст. 34, 52 Конституції СРСР від 1977 р., у яких зазначено рівність громадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії, а також гарантувалося право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної. Відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду) в державі існувала Рада у справах релігійних культів, головним завданням якої був нагляд за дотриманням радянського законодавства про релігію і церкву, а на практиці - суворий контроль за релігійною сферою із застосуванням бюрократично-репресивного апарату з виявлення та ліквідації неугодних владі духовних осіб.

Контамінаціонна модель: релігія відділена від держави за законом, але фактично є державною. Реалізацію цієї моделі можемо спостерігати на прикладі сучасної Туреччини. Проголосивши в Конституції 1982 р. принцип світськості, держава і надалі віддає перевагу ісламу. Визнані мусульманські структури отримують державні субсидії, невизнані ісламські спільноти, різні братства та течії, а також немусульмани такої підтримки не мають [7].

Друга модель відносин держави і церкви (ліберального нейтралітету. - Авт.) полягає в цілковитому нейтралітеті церкви, усуненні її із соціально-політичної сфери життєдіяльності суспільства. Церква розглядається з боку суспільства і держави як архаїчне утворення доби середньовіччя, що втратило свою вагу і значення в секуляризовану епоху. Релігія трактується як приватна справа кожного з позицій науково-філософської доцільності. Домінантне місце релігії та її догматів у такій політичній системі посідає концепція прав людини, а на місце церкви приходить розгалужена мережа громадських організацій [8].Така культурна й інституційна заміна тягне за собою заміну соціокультурних стимулів та орієнтирів розвитку суспільства, що призводить до трансформації культурно-духовних ідентичностей та ідеологем їх утвердження. Відхід від релігії супроводжується відходом від національної культури, що тягне за собою переродження культурно-генетичного коду спільноти [9]. У підсумку право, яке містить у собі мінімум моралі, свій духовний базис, втрачає своє ядро і не досягає повноцінної культурно-цивілізаційної зрілості. Таким чином, релігія, трансформуючись у право, під дією секуляризації, на основі моральної складової, якщо вона втрачає вплив і авторитет у суспільстві, стає нездатною забезпечити духовну і культурну складову органічного, а значить сталого і стабільного становлення та розвитку автентичної національної правової системи. Право, утрачаючи моральний запобіжник у вигляді релігії, починає розвиватися хаотично, витворюючи гібридні форми правової культури і свідомості [10].

Розмірковуючи над соціокультурними засадами побудови політичної системи зазначеного типу, В. Липинський зазначає, що її ідеологи «вважають, що для діл світських, державних релігія зовсім не потрібна, що в громадськім житті можна зовсім добре обійтись без церкви і без Бога, і що релігія - це, мовляв, справа приватна, справа совісті кожного горожанина, до якої державі нема ніякого діла» [4, с. 11].

Реімплементація релігії із культурної системи суспільства здійснюється із розрахунку, що право, як універсальний засіб, зможе забезпечити достатній рівень державотворчої громадянської мобілізації, підсилить громадянську свідомість та ідентичність, стане ефективним засобом впливу на людську поведінку й інструментом виховання та утвердження морально-духовних цінностей та ідеалів у людській свідомості. Але сфера моралі індивіда у своїй вродженій якості, переходячи під регулювання та управління права, формалізуючись, відтворюється в латентній формі, виявляючись у людській поведінці за відсутності правового контролю. Таким чином, право, діючи на рівні свідомості людини і не проникаючи на рівень підсвідомості, неспроможне гармонізувати та усмирити ірраціональні руїнницько-егоїстичні інстинкти людської душі [11].

Політичні ідеології сучасності, які відкидають або нівелюють значення релігії та церкви в державотворчих процесах, виходять із ліберальної ідеї державного нейтралітету в питаннях релігії. Ця ідея стала орієнтиром у виробленні політики у сфері державно-церковних відносин багатьох країн Західної Європи.

Зародившись як принцип світської держави, вона дістала подальший розвиток в ідеології лібералізму, і сьогодні, трансформуючись у процесі взаємодії з традиційними європейськими культурами і релігіями, набула вигляду державної політики плюралістичного нейтралітету в умовах вільного ринку релігій [12].

Політика державного нейтралітету світської держави в релігійних справах в умовах модернізації і глобалізації спричинила появу численних субконфігурацій взаємодії держави і церкви як наслідок взаємовпливу традиційної культури та релігії європейських націй з ліберальними доктринами розвитку суспільства і держави. Ці моделі, які виникли в межах європейської цивілізації на рівні окремих націй і держав, мають свої специфічні особливості, зумовлені релігійною традицією культур та духовно-ментальною природою етносів [13]. У межах ліберальної концепції плюралістичного нейтралітету умовно можна виокремити такі субмоделі державно-церковних відносин: сепараційну, симбіотичну і еквіпотенціальну.

Для переважної більшості європейських країн, які декларують свою світськість, характерна сепараційна субмодель. За такої системи навіть найчисленніша релігійна громада має рівні права з іншими конфесіями, іноземні й місцеві релігійні організації рівні перед законом. Немає спеціального державного органу, що контролює діяльність релігійних організацій. Рішення про звільнення їх від податків приймає уряд, який ретельно перевіряє, чи не переслідують вони комерційні цілі. Між державою й релігійними об'єднаннями споруджується «стіна», релігія витісняється із усіх сфер діяльності держави. Тут спрацьовує така ідея «відділення», за якої держава не має справи до церкви, а церква - до держави, вони живуть у двох відособлених сферах. І хоча подібна практика забезпечує рівність релігій перед законом, все ж вона дає державі повне право обмеження всіх конфесій, забезпечує секуляризм у різних сферах державного й громадського життя.

Симбіотична субмодель відносин має три системи співпраці держави та церкви: розподіл світської і духовної влади у разі існування спільної координуючої установи, головне завдання якої вироблення системи нормативно-правового забезпечення оптимальних взаємовідносин двох інституцій; ліберально-симбіотична система, яка функціонує через укладання системи угод між державними органами й установами та релігійними організаціями на місцевому і галузевому рівнях; система державно-церковного договору (конкордату), коли взаємовідносини між церквою

і 107 та державою регулюються спеціальною угодою, підписаною відповідно до норм міжнародного права [7; 14].

За еквіпотенціальної субмоделі держава реалізує курс, спрямований на максимальну поза - релігійність та ізоляцію релігійних об'єднань від суспільно-політичних процесів. Держава проводить політику ізоляції від себе всіх релігійних об'єднань, обмежуючи їхню діяльність до рівня приватного життя громадян.

Третя модель державно-церковних відносин, за методологією В. Липинського, є модель традиційно-консервативна. Вона отримала свій розвиток у тих суспільствах, де релігія та церква «спричинилася до витворення культури і до будови держави, перш за все, як нічим не замінима школа дисципліни соціальної і моральної: організацією людських інстинктів та хотінь і впорядкуванням людських думок про добро і зло громадського життя» [4, с. 13].

На цю модель В. Липинський звертає особливу увагу, адже, крім усього, вона виступає одним із формоутворювальних елементів класократії - концепції політичної організації української держави.

Суспільний інститут релігії та церкви в концептуальній структурі класократії поряд із інститутом держави відіграє центральну роль. Це дві гарантії міцності й захищеності української нації у світовій міждержавній конкуренції стратегій геополітичного домінування. Релігія забезпечує стійку і сталу національно-культурну ідентичність, ретранслює духовно-генетичні коди світосприйняття, формує морально-етичне середовище й утверджує християнський духовно-ціннісний клімат існування індивідів, виступаючи базисом традиційної культури, вписує індивіда в загальноісторичний контекст розвитку нації, тим самим породжуючи не просто громадянську свідомість, а національно-громадянську з чіткою культурною самоідентифікацією [15].

Розмірковуючи в дусі консервативної державотворчої інженерії, В. Липинський зазначає: «Коли прийняти той факт, що всяка держава повстає з завоювання і що у всякій державі єсть люде, які правлять, і люде, якими правлять, то тривка державна організація і тривка культура може повстати тільки там, де взаємовідношення між завойовниками і завойованими, між організаторами і організованими приймає норми законні, оперті на загальноприйнятих і однакових як для одних, так і для других поняттях про добро і зло громадського життя. Рішаючу роль у виробленні таких законних норм відіграє релігія. Без такої організуючої і здержуючої духовної сили, якою єсть релігія і церква, в громадському житті запановує в кінці груба сила матеріальна. Її панування веде завжди до руїни і анархії» [4, с. 19].

У цих думках мислителя про спосіб повстання держави шляхом завоювання і про співвідношення активних і пасивних елементів суспільства, вочевидь, ідеться про політичну культуру суб'єктів політичного процесу: політичну еліту і народ, і про засіб нормування моральної складової цієї культури - релігію.

В. Липинський вважає, що сила живої релігії та авторитет церкви єдино здатні виправити хиби людської природи, у тому числі й української, яка привносить у громадянсько-політичне життя суспільства деструктивність, руйнацію і хаос [16]. У сьогоднішніх суспільно-політичних умовах зрозуміти сенс думок мислителя, мабуть, як ніколи просто, адже корупція, яка у своїй основі є моральною деградацією і громадянської, і національної свідомості, нищить усі сфери суспільного і державного життя України. У такій ситуації, коли не спрацьовує правова система суспільства, а з нею і судова, і правоохоронна, на релігію та церкву покладається особливо важливе завдання з очищення суспільної свідомості від морально - етичного розкладу і відновлення духовних орієнтирів розвитку суспільства [17].

Криза духовності українського суспільства, актуалізуючи нові завдання, які диктують нинішні соціально-політичні реалії перед релігією та церквою, одночасно стає чинником політиза - ції церкви і проникнення у сферу її діяльності державної ідеології. Зазначене зумовлює ризики втрати духовного зерна в її служінню людям та необхідність вироблення делікатної політики балансування між духовним і мирським. У такій ситуації виникають питання принципів взаємодії церкви і держави та питання розмежування їх компетенцій. В. Липинський у цьому контексті пропонує модель «симфонії двох влад» - гармонійну взаємодію держави і церкви із збереженням ними власного, особливого інструментарію впливу та розвитку ситуацій. На державу покладається комплекс завдань, необхідних для забезпечення умов життєдіяльності суспільства, а церква забезпечує духовну і морально-етичну санкцію діям держави на правах представника культурно-духовних інтересів громади, доступними їй засобами підтримує державу в реалізації її завдань [18].

«Державна влада - в руках матеріально сильних войовників - продуцентів, а влада духовна - в руках релігійної, ідейної і тому дисциплінованої та організованої інтелігенції; виразне роз-межування цих двох влад так, щоб войовники - продуценти не лізли на амвони, а матеріально не продукуюча і не воююча інтелігенція не перлася до непосильного для неї політичного проводу; і врешті, обмеження та контроль владою духовною діл влади світської з погляду однакової для всіх громадської моралі при взаємнім визнаванні й піддержуванні авторитету цих двох влад - ось основи взаємовідносин релігії і політики, церкви і держави, громадянства і влади, культури і сили» [4, с. 15], резюмує мислитель.

У межах сучасних підходів науки державного управління у сфері державно-церковних відносин, які відповідають засадам традиційно-консервативної моделі, можна виділити такі субмо - делі, як синкретичну і коопераційну [19].

Синкретична субмодель передбачає можливе існування державної церкви або національної церкви. Модель, коли на законодавчому рівні закріплене існування державної церкви (ідентифікаційна) або кількох релігійних об'єднань, ураховуючи національну та духовно-культурну ідентичність населення (Росія, країни Балтії), поширена в 1/3 країн - членів ЄС. Така модель склалася історично і відображає національні особливості окремої народності. У такій державі церква має офіційний статус, вона фінансується за рахунок державного бюджету (Данія, Норвегія), а її статут є офіційним законодавчим актом (Греція). Особливістю цієї моделі є те, що існування та розвиток інших релігійних організацій (не державних) регламентується окремим законом, який окреслює межі діяльності певних інституцій. Модель державно - церковної взаємодії, що передбачає існування національної церкви з особливим статусом (Велика Британія), отримала розвиток у результаті тієї ролі, яку відіграла церква в консолідації суспільства впродовж його історії. Як і у разі з попередньою, ця модель також не заперечує існування інших релігійних організацій, так званих традиційних та нео - релігійних рухів. Відмінність від ідентифікаційної моделі полягає в тому, що національна церква може визнаватися де-факто, натомість де-юре її статус не є обов'язковим для закріплення на законодавчому рівні. У такому разі держава протекціонує національну церкву, але це здійснюється не шляхом системного фінансування, а на рівні особистих контактів між керівниками церкви й держави. На законодавчому ж рівні в таких державах прописаний принцип відсутності підтримки центральним урядом будь-якої релігійної організації у разі забезпечення рівних умов для їх розвитку.

Коопераційна субмодель передбачає офіційне фінансування однієї церкви за лояльного ставлення до інших. У такій системі допускається існування різних релігій і морально-етичних систем, які досить часто взаємовиключають одна одну, а межі їхньої діяльності встановлюються законодавством. При цьому одна церква інтенсивно розвивається і намагається охопити якомога більше адептів, а інші прагнуть зберегти свої позиції або, принаймні, «залишитися на плаву». У деяких країнах найбільш пріоритетні релігійні організації отримують, крім податкових пільг, право на так званий церковний податок. Коопераційна модель державно-церковних відносин життєздатна тільки в тому разі, якщо провідна конфесія робить однозначний вибір на користь свободи віросповідання, не прагне використати свій вплив на державу й на населення для обмеження прав релігійних меншостей. Складніше й суперечливіше перехід до коопераційної моделі державно-церковних відносин відбувається в тих країнах, де робляться спроби зміцнити державність, зробивши опору на одну єдину релігійну організацію, обмеживши права інших конфесій і релігій. Цей шлях не обіцяє просування до демократії, гальмує розвиток повнокровного співробітництва держави із широким спектром релігійних організацій у сфері добродійності й духовної освіти [7; 20].

Якщо екстраполювати проаналізовані підходи на суспільно-політичні реалії України, то сьогодні, як і сто років назад, напрочуд актуальними для нас є думки ідеолога консерватизму В. Липинського про важливу роль, яку має відіграти християнська релігія в українському державотворенні. Досвід історії засвідчує, наголошує він, що релігія і по-справжньому авторитетна в суспільстві церква тим більше потрібна нашій нації, схильній до необмеженого і нестримного індивідуалізму з вродженою потребою в органічній громадянсько-національній єдності й солідарності всіх верств і класів суспільства; нації, у якій серед розпорошених політичних еліт та антагоністичній боротьбі політичних партій між собою інстинкти та почуття беруть верх над розумом і волею; нації, для якої характерний як для «верхів», так і «низів» великий нахил «до необмеженої свободи, до індивідуалістичної романтики, до егоцентричної оригінальності, де одні й другі, байдужі до громадського індивідуалізму, до жертв, до любови, до послуху і дисципліни, спекулюють на руйнуючих прикметах… намагаються в постійній зажерливій гризні поміж собою, позбавлені внутрішньої духовної і політичної єдности, задовольняти кожний на свій спосіб свої примітивні і варварські матеріальні апетити» [4, с. 26].

Висновки і перспективи подальших досліджень. Розмірковуючи над рефлексіями мислителя, доходимо висновку, що історія повторюється із блискавичною точністю подій і фактів: революційна боротьба і протистояння кінця 2013 р. - початку 2014 р. національно орієнтованих і про - російських політичних сил, російсько-українська війна, в основі якої імперські амбіції Росії, що лягають на сприятливий ґрунт сепаратистських настроїв певної частини населення східних регіонів України, політичне взаємопоборювання і відсутність єдності політичної еліти, надмірне соціально-економічне розшарування в суспільстві… Усе це ілюструє нам драматизм становища та схожість ситуації столітньої давності, періоду 1917-1922 рр. ХХ ст., із сучасними українськими реаліями. Тоді Україна не змогла перейти на вищий рівень національно-громадянської консолідації та організації свого суспільно-політичного життя, за що і заплатила високу ціну впродовж подальших 70 років існування Радянського Союзу. Сьогодні, як не дивно, постали ті ж самі виклики, загрози незалежності й державності, видозмінені лише за формою відповідно до умов нинішнього життя, але незмінні за сутністю.

Брак ідейності та єдності сьогодні нищить Українську державу не менше, ніж зовнішній ворог. В. Липинський, звертаючи увагу на ці пороки української душі, наголошує на рятівній ролі живої християнської віри в ім'я майбутнього України та незабутньої слави борців за Волю і Незалежність.

Підсумовуючи, зазначимо, що в цьому науковому дослідженні автором уперше робиться спроба вироблення методологічних засад і підхо-

Список використаних джерел

державний церковний класократичний релігія

1. Історія української культури: у 5 т / [наук. ред. Б. Є. Патон, Г Д. Вервес, І. Ф. Курас та ін.]. - Київ: НвП «Вид-во «Наукова думка» НАН України». - 2013. - Т 5, кн. 4. - 942 с.

2. Власовський В. І. Нарис історії Української Православної Церкви: у 4 т / В. І. Власовський. - Репр. відтворення вид. І955 р. - Київ: Либідь, 1998.

3. Сидор І. Причини та витоки постання Московського Патріархату 1589 року / Іван Сидор. - Київ: Ви - давн. від. УПЦ КП, 2015. - 416 с.

4. Липинський В. Релігія і церква в історії України / В. Липинський. - Луцьк: Терен, 2010. - 96 с.

5. Дорошенко Ю. Без догмату: релігійні магістралі / Ю. Дорошенко. - Київ: Ярославів Вал, 2012. - 733 с.

Размещено на Allbest.ru