Правова природа представництва в цивільному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

НЦЗІ ВІТІ ДУТ

Правова природа представництва в цивільномусудочинстві

Ткаченко А.Л.,Волошина Д.О., Ліманська О.Л., Яровий В.С.

Представництво має тривалу історію. Ще у стародавньому Римі набули поширення випадки вчинення дій одними особами з метою дати можливість брати участь у цивільному обігу іншим особам, які внаслідок неповної правоздатності, віку, стану здоров'я тощо не могли самостійно набувати прав та обов'язків і реалізувати їх. Підставами такої діяльності, що з часом набула найменування представництва, могли бути родинні зв'язки, приписи закону, розпорядження відповідних державних органів тощо. У цьому разі йшлося про представництво не добровільне, а обов'язкове, таке, що виникає незалежно від волі та бажання сторін. У Стародавньому Рим і доби пізньої Республіки і Принципату формується вже й вільне (добровільне) представництво, яке здійснюється на підставі договору сторін, а також ще один правовий інститут, що має своєю сутністю захист інтересів іншої особи шляхом укладення угод в її інтересах та здійснення різноманітних дій - діяльність без доручення (negotiorum gestio). Сформувавшись ще у стародавні часи представництво, у свою чергу, дало життя різним правовим інститутам. З розвитком суспільства сфера застосування представництва охопила широке коло як майнових, так і немайнових відносин. Значення цього інституту в суспільному житті зумовлено тим, що представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та реалізації суб'єктивних прав і обов'язків, а для недієздатних громадян є основним засобом їх участі в правовідносинах. За допомогою представництва можливі придбання й реалізація більшості матеріальних і низки процесуальних цивільних, а також інших за галузевою належністю суб'єктивних прав і обов'язків. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реального здійснення прав і виконання обов'язків суб'єктами права. [3]

Питання дослідження правових проблем інституту процесуального представництва у цивільному процесі у правовій науці розглядались у наукових працях Г.З.Лазько Т.В. Варфоломеєвої, А.М. Васильєва, Д.П. Ватмана, О.М. Вінник, М.А. Гурвича, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, Є.Г. Дріжчаної, В.І. Кисіля, К.І. Комісарова, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, І.І. Мельникова, О.А. Підопригори, З.В. Ромовської, А.Л. Ткачука, М.К. Треушнікова, С.Я. Фурси, О.Є. Харитонова, Н.М. Хуторян, М.С. Шакарян, В.М. Шерстюка, М.Й. Штефана, В.С. Щербини та ін.

Актуальність даної теми зумовлена проведенням в Україні системних та ефективних правових реформ, що призводить до необхідності поглибленого дослідження проблем удосконалення механізмів реалізації та захисту цивільних прав та інтересів особи у цивільному процесі, та, у зв'язку з цим, переосмислення деяких підходів до правової природи процесуального представництва. цивільний правовий процесуальний представництво

Зростання ролі представництва у цивільному процесуальному праві зумовлене конституційними гарантіями реалізації прав громадян, а також зобов'язаннями України перед міжнародними та європейськими установами щодо реалізації та захисту прав людини.

Недостатнім є врегулювання питань функціонування інституту цивільного процесуального представництва у кримінальному та господарському процесі, визначення ролі органів прокуратури, Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини, органів державної влади та місцевого самоврядування. Саме тому важливим завданням держави є формування цивілізованих відносин між державою та громадянином завдяки реалізації прав громадянина на захист. Усе це вимагає створення найбільш оптимальної моделі цивільного судочинства як однієї з головних умов розбудови в Україні громадянського суспільства.

Багато дослідників розглядають процесуальне представництво, з позиції процесуальних правовідносин. Зокрема, А.В.Андрушко, Ю.В.Білоусов, Н.А. Бондаренко зазначають, що процесуальне представництво - це правовідношення, в силу якого одна особа (представник) виступає в суді від імені та в інтересах іншої особи (того, кого представляють). Водночас, на думку, Л. Ковтун цивільне процесуальне представництво - це такі юридичні відносини, за якими одна особа - представник, виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. У свою чергу, цивільний процесуальний представник - це особа, яка здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах довірителя. [4]

У юридичній літературі висловлюються також і дещо інші позиції до розуміння цивільного процесуального представництва. Окремі вчені звертають увагу на те, що цивільне процесуальне представництво являє собою процесуальні відносини, за якими одна особа - представник, виконує на підставі наданих їй законом, статутом, положенням або договором повноважень, процесуальні дії на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. При цьому, наголошується на складному характері такого представництва. У такому контексті цивільне процесуальне представництво являє собою спеціальний тип правових відносин. Водночас, з цим трактуванням не погоджується А.І.Павлуник, на думку, якого визначення поняття процесуального представництва необхідно проводити через процесуальну діяльність, а не через правовідношення, і, таким чином, процесуальне представництво визначається, як вчинення в цивільному процесі однією особою (представником) в межах наданих повноважень юридичних дій від імені іншої особи з метою захисту її прав та законних інтересів та/або реалізації її процесуальних прав чи обов'язків. Безперечно таке визначення є вартим уваги, оскільки відображає сутність процесуального представництва. Водночас, Г.З. Лазько в своїй роботі зазначає, що процесуальна діяльність не може вважатись ключовою ознакою процесуального представництва, зважаючи на те, що у ньому взаємодіє ціла низка як процесуальних так і матеріальних прав та обов'язків, які мають здійснювати довіритель та представник. Термін “представництво” визначено у ст. 237 ЦК України. Відповідно до частини 1 цієї статті представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. [1] Разом з тим, не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. За своїм правовим змістом, представництво сприяє більш повному використанню суб'єктами своєї цивільної правоздатності, а в окремих випадках є єдиною можливістю реалізувати її. В той час, ЦПК не має подібного визначення,а лише частина 1 статті 38 ЦПК говорить про те, що сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.[2] З метою більш точного розуміння і застосування інституту цивільного представництва,потрібно доповнити цю статтю саме цим визначенням, що знайшло своє відображення в нормах ЦК. Повертаючись до статті 38 ЦПК слід звернути увагу на те,що перераховані суб'єкти належать до осіб, які беруть участь у справі (ст.26 ЦПК). Отже можна дійти висновку, що через представника у цивільному процесі можуть брати участь лише ті особи, які мають юридичний інтерес. На думку С.Я.Фурси, законодавець не перерахував усіх суб'єктів цивільного процесу які мають право на представника. Наприклад, заявник(стягував) та боржник на стадії скасування судового наказу як суб'єкти наказного провадження також можуть діяти у цивільному процесі через представника Через представника можуть діяти стягувач, боржник,як суб'єкти виконавчого провадження, при вирішенні питань про відстрочку та розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення, та ін. Досить важливими та такими, що мають обов'язкове значення при вирішенні питання про допуск до участі у справі представника,є положення матеріального права, де мають місце і імперативні норми,які стосуються кола суб'єктів, які мають право на звернення до суду при виникненні спірних питань. Так СК передбачені певні категорії справ, де позивачі та відповідачі не можуть діяти у процесі через представника, наприклад справи про усиновлення.У таких справах обов'язковою є участь заявника - усиновителя,а також дитина якщо вона за віком та станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення.

Також за словами С.Я.Фурси на практиці досить часто зустрічаються випадки коли самовпевненість особи проходить лише у процесі розгляду справи,коли треба відповідати не тільки на запитання щодо обставин справи,які мали місце в минулому,а на правові питання. Відсутність юридичної освіти не можливо швидко компенсувати, тому сторона (та перелічені особи) вправі, на будь якій стадії процесу розгляду справи просити допустити до участі у справі їхнього представника. [5]

Також заслуговує уваги спірне питання, а чи може особа мати у справі декількох представників? Практика йде таким шляхом: особа може мати декількох представників. Один з авторів цивільно процесуального коментарю за ред. С.Я.Фурси представляв інтереси позивачки як фахівець у галузі права, тобто його участь зводилася до здійснення у процесі лише процесуальних прав. А чоловік позивачки - другий представник у справі - брав участь з метою розпорядження предметом матеріально - правового спору,тобто дружина наділила його спеціальними правами перед. ст.31 ЦПК,а саме право змінити предмет чи підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, укладення мирової угоди. На практиці мало говорять про представництво інтересів фіз. та юр. Осіб омбудсменом. Але згідно з п.10 ст.13 ЗУ «Про Уповноваженого ВРУ з прав людини» уповноважений має право звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку,встановлених законом.

Представництво передбачене цивільним процесуальним законодавством, по-перше, з метою надання юридичної допомоги громадянам та організаціям при розгляді і вирішенні цивільних справ у суді. По-друге, метою представництва є надання допомоги суду в установленні дійсних прав і обов'язків сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Проте основною метою є:отримання позитивного правового результату для особи, в інтересах якої діє процесуальний представник. В цьому і заключається суть представництва,адже представник вчиняє від імені довірителя всі процесуальні дії, якими його наділяє довіритель,розраховуючи саме на досягнення позитивного результату.

Література

1. Цивільний кодекс України - Відомості Верховної Ради України - 2014.

2. Цивільний процесуальний кодекс України. - Відомості Верховної Ради України- 2013.

3. Новицкий И.Б. Основы римського гражданського права.-Учебник для вузов. Лекции. М.: Зерцало,2000. - 400с.

4. Цивільне право України: Підручник: У 2-х томах/ О.В.Дзера (кер. авт.кол) Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С.Кузнєцової.-2-е вид. допов. і перероб.-К.-Юрінком Інтер,2004. - 736с.

5. Фурса С.Я. Довіреність та інститут представництва в цивільному законодавстві, нотаріальному і цивільному процесах України / Право України, 1999, №4. - 94-97с.

Размещено на Allbest.ru