Завдання адаптації національного законодавства до законодавства ЄС було визначено як одне з головних з самого початку встановлення незалежності України. Так, згідно з Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14.06.1994 р. (далі - Угода, що була ратифікована 10.11.1994 р. і набула чинності 01.03.1998 р.) [1, 2], цілями партнерства було, зокрема, забезпечення сприяння розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин між Сторонами Угоди; створення основ взаємовигідного економічного, фінансового, цивільного, науково-технічного співробітництва; підтримка зусиль України у розвитку її економіки та завершенню переходу до ринкової економіки. Передбачалось встановлення сприятливого клімату для інвестицій, як внутрішніх, так і іноземних шляхом укладення між державами-членами і Україною угод про заохочення і захист інвестицій, угод про уникнення подвійного оподаткування тощо (ст.54); закріплення співробітництва в галузі надання фінансових послуг, зокрема, включення України до загальноприйнятих систем взаємних розрахунків; розвитку спільного ринку кредитних ресурсів, розвитку фіскальної системи та її установ в Україні, розвитку послуг у сфері страхування тощо (ст.67); створення і зміцнення власної валютно-грошової системи України та введення нової грошової одиниці, яка мала стати конвертованою тощо (ст.69).

Разом із тим, суттєве значення для визначення доцільності реформування національного законодавства в сфері надання фінансових послуг, мають відігравати рекомендації фахівців, які би враховували застосування актів ЄС, а також нових директив ЄС, оскільки запозичення окремих норм актів не працюватиме в повному обсязі у зв'язку з постійним уточненням законодавства рішеннями Суду ЄС і національними судами. Європейські фахівці застерігають, що непрофесійний підхід до вирішенім проблеми адаптації може призвести до певних вад, оскільки це пов'язано зі зворотним процесом дисгармонізації законодавства на національному рівні у зв'язку з нечіткістю положень багатьох директив; використанням правових інструментів, що виявилися неефективними, або положень актів, які визначають один з можливих, проте не обов'язково досконаліший варіант законодавчого врегулювання [3, с.12].

Що ж представляє собою фінансова послуга за законодавством України? Згідно з Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" [4] (далі - Закон) фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються фінансовими установами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових коштів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (ч.5 ст.1 Закону). Легальне визначення фінансової послуги дає можливість вказати на її конституційні ознаки: по-перше, це послуга, пов'язана зі здійсненням фінансового посередництва; по-друге, її надання здійснюється спеціальним суб'єктом - фінансовою установою; по-третє, її оплатність.

Враховуючи те, що до ринків фінансових послуг відносяться ринки банківських, страхових, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інші види ринків, які забезпечують обіг фінансових активів, можна дійти висновку, що фінансові послуги охоплюють банківські, страхові, інвестиційні послуги, послуги на ринку цінних паперів та послуги, що надаються фінансовими організаціями на інших видах ринків, забезпечуючи обіг фінансових активів. Але для чого законодавцю знадобилось введення таких понять як послуга банківська, страхова, інвестиційна тощо і фінансова? Вважаємо, що слід погодитися з тим, що поняття "фінансова послуга" з'являється в законодавстві тоді, коли виникає необхідність врегулювати діяльність з фінансового посередництва, а саме участі в залученні і розміщенні фінансових коштів незалежно від того, з якою метою ці кошти введені в обіг [5, с.73]. Тому не випадково Закон закріплює перелік цих послуг, з застереженням, що надання фінансових послуг, не включених до зазначеного переліку, забороняється.

Разом із тим, поява нових інструментів або способів постачання таких інструментів на фінансовий ринок вимагає внесення відповідних змін до встановленого переліку фінансових послуг. Наведемо лише один приклад. До червня 2011 року адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (далі - адміністрування фінансових активів) не входило до переліку фінансових послуг, хоча на практиці така діяльність здійснювалась, підставою для чого слугували загальні норми цивільного законодавства. На сьогодні адміністрування фінансових активів на рівні закону визнано фінансовою послугою, що надається фінансовою установою (ліцензіатом) і передбачає залучення грошових коштів учасників групи, об'єднання цих коштів з метою придбання та розподілу між ними товарів. Безумовно, фінансова установа може провадити діяльність з адміністрування фінансових активів тільки після отримання ліцензії Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфін - послуг) [6].

У зв'язку з цим органам, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг, надано право приймати в межах своїх повноважень рішення: про належність операцій, які здійснюються на ринках фінансових послуг, до певного виду легалізованих фінансових послуг, про визначення певної операції як фінансової послуги, заборону надання фінансової послуги тощо. Такий підхід в повній мірі відповідає Угоді про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами (далі - Угода), яка ратифікована Законом України № 1678-VII від 16.09.2014 р. [7], і встановлює принципи нормативно-правової бази для всіх фінансових послуг, які підлягають лібералізації.

Відповідно до умов цієї Угоди, фінансова послуга означає будь-яку послугу фінансового характеру, яка пропонується постачальником фінансових послуг Сторони (п. а) ст.125 підрозділу 6 частини 5 глави 6 Розділу 1У Угоди), поділяючи їх на страхові і пов'язані зі страхуванням послуги та банківські та інші фінансові послуги (за винятком страхування). Угода дає поняття "нової фінансової послуги", а також умови її наданім.

Порівняння визначень фінансової послуги та її видів, що даються в Законі і в Угоді, свідчить про широкий підхід законодавства ЄЄ до трактування цієї послуги як будь-якої операції з фінансовими активами, а тому можна стверджувати, що оновлення спеціального законодавства в сфері фінансових ринків України, яке відбувається в сучасних умовах, враховує це.

Якщо відносно визначення поняття фінансової послуги та її видів спостерігається постійне уточнення (оновлення) національного законодавства з урахуванням вимог актів ЄЄ, то відносно інших понять, що застосовуються на фінансовому ринку, зокрема учасників ринку фінансових послуг, тільки намітився такий підхід. Так, відповідно до Угоди, постачальник фінансових послуг - це будь-яка фізична або юридична сторона, що прагне надавати або надає фінансові послуги, за виключенням державних установ, що, на наш погляд, має надто широке трактування, оскільки охоплює і публічні утворення (уряд, центральний банк або грошово-кредитну установу, яка переважно виконує функції чи здійснює діяльність для урядових цілей), і навіть приватні юридичні особи, які виконують специфічні для них функції, які зазвичай виконуються публічними установами, то Закон України до постачальників фінансових послуг відносить фінансові установи, хоча і передбачає право надавати фінансові послуги і фізичним особам - підприємцям, але при умові, що це буде прямо передбачено законом. Так, відповідно до Закону "Про страхування" [8], фізичні особи - підприємці можуть здійснювати за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою-страхувальником, але не має при цьому права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування (ч. З ст.15). Вважаємо, такий підхід більш виваженим у порівнянні з підходом законодавця ЄЄ, оскільки фінансові установи мають спеціальну правоздатність, а фізична особа - підприємець, зберігаючи правоздатність та дієздатність фізичної особи, набуває додаткові якості та особливості, властиві саме право - суб'єктності підприємницьких товариств. Але якщо казати про компетентність у сфері надання фінансових послуг, то вони мають спеціальну компетенцію.

Однак, не можна не відмітити, що якщо відповідно до Закону фінансова установа - це юридична особа, яка може надавати одну чи декілька фінансових послуг, то в Класифікаторі інституційних секторів економіки України [9] дається роз'яснення, що фінансова установа одночасно є й компанією, і корпорацією.

З огляду на невичерпний перелік видів фінансових установ, який дається в Законі, та ще й в світлі вищенаведеного роз'яснення, одразу ж напрошується висновок, що навряд чи під установою законодавець мав на увазі те, що це організаційно-правова форма юридичних осіб. Це пояснюється наступним. Перш за все, на ринку надання фінансових послуг можуть функціонувати як юридичні особи приватного, так і юридичні особи публічного права. Правовий статус окремих видів фінансових установ закріплено на рівні спеціальних законів положення яких, якщо це прямо зазначено в них, розповсюджуються не тільки на діяльність установ публічного права, але й установ приватного права. Проте, в сфері приватного права виключається можливість ототожнення таких самостійних організаційно-правових форм юридичних осіб як товариства (непідприємницькі товариства) і установи, оскільки це суперечить основним положенням ЦК України щодо організаційно - правових форм юридичних осіб (статті 83, 85, 86). Тому слід погодитись з тим, що законодавець занадто "широко" використовує термін "установа", а це не дає можливості узгодити його з розумінням поняття організаційно-правова форма юридичної особи.

Законодавець не виключає можливості надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами. До таких юридичних осіб можна віднести ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства. Так, послуга з фінансового лізингу може надаватися юридичною особою, якщо це, по-перше, зазначено у її установчих (засновницьких) документах, а, по-друге, при додержанні нею певних умов, а саме врахуванні вимог законодавства щодо можливості суміщення фінансових послуг; розробленні відповідних внутрішніх правил наданім послуги з фінансового лізингу тощо [10]. В даному випадку, як правильно зазначається в науковій літературі, йдеться про суб'єкта спеціальної компетенції [11, с.38].

Звертає на себе увагу і ще одна особливість, що характерна для правового регулювання ринків фінансових послуг сьогодення. Пошук оптимального варіанту співвідношення державного управління і приватноправових механізмів регулювання цих ринків, зокрема фондового ринку (ринку цінних паперів) привів до виникнення додаткового регуляторного механізму - саморегулювання. Підставою послугував світовий досвід, який показав, що саморегулювання на фондовому ринку може бути ефективним доповненням до державного регулювання при умові, що загальні його цілі, як складової регуляторної системи фондового ринку, не будуть відрізнятися від мети державного регулювання. Таким чином, регуляторами фондового ринку України виступають: держава в особі уповноважених органів, об'єднання професійних учасників та саморегулівні організації (СРО) [1214], хоча, як зазначається в літературі, і з цим слід погодитися, СРО мають подвійний правовий статус, оскільки водночас являються суб'єктами господарювання [15, с.113].

Не можна не помітити й появи серед учасників фондового ринку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), який виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку [16]. І хоча Фонд діє як непідприємницька організація (установа) публічного права, делегування йому таких функцій, як здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку тощо, свідчить, що він виступає своєрідним органом держави щодо здійснення фінансової політики.

З урахуванням вищенаведеного, можна констатувати, що поняття "фінансова послуга" з'являється в законодавстві тоді, коли виникає необхідність врегулювати діяльність з фінансового посередництва; перелік фінансових послуг затверджується на законодавчому рівні, однак, поява нових інструментів або способів постачання таких інструментів на фінансовий ринок дає право органам, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг, приймати в межах своїх повноважень рішення: про належність операцій до певного виду легалізованих фінансових послуг, про визначення певної операції як фінансової послуги, заборону надання фінансової послуги тощо. Такий підхід у повній мірі відповідає Угоді про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами. Конституційними ознаками такої послуги є: пов'язаність її зі здійсненням фінансового посередництва; її оплатність; вона надається спеціальним суб'єктом, за правило - фінансовою установою, а у випадках, встановлених законом, юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, а також фізичною особою - підприємцем, що мають спеціальну компетенцію. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб можна вважати своєрідним регулятором фондового ринку У країни.

ринок фінансова послуга правове регулювання

Література

1. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/237/94-%D0%B2%D1%80.

2. Закон України "Про ратифікацію Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами": від 10.11.1994 р., № 237/94-ВР // ВВР України. - 1994. - № 46. - Ст.415.

3. Капіца Ю.М. Авторське право і суміжні права в Європі: монографія / Ю.М. Капіца, С.К. Ступак, О.В. Жувака. - К.: Логос, 2012. - 696 с.

4. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг": від 12.07.2001 р., № 2664-ІІІ // ВВР України. - 2002. - № 1. - Ст.1.

5. Защита прав потребителей финансовых услуг / отв. ред. Ю.Б. Фогельсон. - М.: Норма: ИНФРА-М., 2011. - 386 с.

6. Розпорядження Нацкомфінпослуг України "Ліцензійні умови провадженім діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах" від 09.10.2012 р., № 1676 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://vntforum.com/ zatverdzhennya-licenzijnix-umov.

7. Закон України "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони": від 16.09.2014 р., № 1678-VII // ВВР України. - 2014. - №40. - Ст. 2021.

8. Закон України "Про страхування": від р., № 85/96-ВР // ВВР України. - 1996. - № 18. - Ст.78.

9. Класифікатор інституційних секторів економіки України / затв. наказом Держ. ком. статистики України: від 18.04.2005 р., № 96 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua/control/uk/locaffiles/display/ norm_doc/norm_2005/96. htm.

10. Розпорядження Держфінпослуг України "Положення про надання послуг з фінансового лізингу юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами": від 22.01.2004 р., № 21 // Офіційний вісник України. - 2004. - № 16. - Ст.1128.

11. Масляєва К.В. Господарсько-правове забезпечення функціонування ринку фінансових послуг України: монографія / К.В. Масляєва. - Харків: Вид-во "ФГНН", 2010. - 176 с.

12. Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні": від 30.10.1996 р., № 448/96-ВР // ВВР України. - 1996. - №51. - Ст.292.

13. Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок": від 23.02.2006 р., № 3480 - IV // ВВР України. - 2006. - № 31. - Ст.268.

14. Положення про об'єднання професійних учасників фондового ринку / затв. рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку України: від 27.12.2012 р. // Офіційний вісник України. - 2013. - № 9. - Ст.355.

15. Кологойда О.В. Господарське-правове регулювання фондових відносин в Україні: монографія / О.В. Кологойда. - К.: Вид-во Ліра-К, 2015. - 704 с.

16. Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб": від 23.02.2012 р., № 4452-VI // ВВР України. - 2012. - № 50. - Ст.564.

Размещено на Allbest.ru