Визнання права як спосіб його захисту: теоретичний аспект та проблеми правозастосування

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВИЗНАННЯ ПРАВА ЯК СПОСІБ ЙОГО ЗАХИСТУ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ТА ПРОБЛЕМИ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

H.A. ФРЕНДІЙ

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що на сучасному етапі «визнання права» є одним із найпоширеніших у судовій практиці способів захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів учасників цивільних відносин.

У науковій літературі проблематика захисту права, зокрема шляхом його визнанім, дістала значного інтересу як зі сторони науковців-теоретиків, так і практикуючих юристів. Протягом останніх років з'явилися дисертаційні роботи І.О. Дзери, Г.П. Тимченка,

О.І. Антонюк, Т.М. Підлубної, ЯВ. П'янової, М.В. Сидоренка, І.В. Венедіктової, Р.В. Падуна, які присвячені дослідженню способів захисту цивільних прав та інтересів. Оприлюднені й менш значні роботи наукові статті, що присвячені визнанню права як способу його захисту. Так, О. Бринцев, І.В. Тордія, С.М. Хорунжий, О. Данильченко розглянули теоретичні аспекти визнання права. Никитченко Н.В. дослідив визнання права як спосіб захисту прав суб'єктів господарювання.

А.Г. Ярема та С.Я. Фурса проаналізували «визнання права» як елемент системи способів захисту цивільних прав судом.

Незважаючи на значну кількість наукових робіт з цієї теми, повний зміст такого способу захисту права як «визнання права» все ще потребує детального з'ясування. До того ж на сьогодні відсутнє узагальнення судової практики розгляду цього виду спорів, а також не прийнято постанову пленуму Вищого Спеціалізованого Суду з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо цієї проблематики. Наразі, чинними залишаються декілька постанов Пленумів ВСУ та ВССУ з розгляду цивільних та кримінальних справ, які регламентують певні аспекти терміну «визнання». Наприклад, при вирішенні спорів, що стосуються визнання права приватної власності, суди використовують положення досить застарілої постанови Пленуму ВСУ № 20 від 22.12.1995 р. [1]. При вирішення справ, пов'язаних із встановленням {визнанням) фактів, що мають юридичне значення, суди керуються положеннями постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995 р. Про окремі питання визнання права в порядку спадкування йдеться в листі ВССУ з розгляду цивільних та кримінальних справ № 24-753/0/4-13 від 16.05.2013 р. [2]. Нарешті, при вирішенні спорів пов'язаних з визнанням права власності та інших речових прав суди використовують положення постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 р. [3]. Загалом, ці правові акти лише повторюють положення ЦК України про визнання права як спосіб його захисту, проте жодним чином не розкривають його зміст.

З цього приводу П.О. Гвоздик дуже слушно зазначає, що правові моделі, конструкції та положення правових концепцій в цій сфері вже зазнали відповідних змін, а тому положення деяких постанов не відрізняються абсолютною юридичною вірогідністю [4, с.92]. Це, безсумнівно, вказує на необхідність враховувати результати останніх наукових досліджень у цій сфері в судовій практиці.

З огляду на це мета статті вбачається у розв'язання проблемних питань, що виникають у судовій практиці при розгляді спорів, в яких заявлено вимогу про захист суб'єктивного цивільного права шляхом його визнання. На нашу думку, деякі положення цієї статті можуть бути використані при розробці постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, присвяченої проблемам захисту права, зокрема шляхом його визнанім.

Зауважуємо, що Цивільний кодекс України 2003 р. вперше у вітчизняному цивільному законодавстві містив у собі положення щодо захисту цивільних прав. Нормативними приписами и. 1 ч.2 ст. 16 ЦК України встановлена можливість захистити цивільне право шляхом його визнання. Сама ж по собі вимога про визнання права як спосіб захисту права не є новелою вітчизняного законодавства, оскільки була передбачена й Цивільним кодексом УРСР 1963 р. Аналогічні норми щодо захисту прав особи містить й Господарський кодекс України. Відповідно до ст.20 ГК України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів [5]. Визнання права зазначено першим можливим способом захисту права. Проте, жодний з актів цивільного законодавства не дає легального визначення терміну «спосіб захисту права». Оскільки вітчизняний законодавець передбачив можливість захисту права у спосіб його визнання, то є доречним розкрити зміст «визнання права» через з'ясування змісту «спосіб захисту». Долаючи прогалину в законодавстві, ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ в одному зі своїх рішень надав визначення «способам захисту» суб'єктивних цивільних справ, та встановив, що під ними розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника [6].

Під визнанням права в загальному вигляді розуміють підтвердження існування певного права. Вперше межі застосування терміну «визнання права» були окреслені в праці Т. Абової. На думку вченої, цей спосіб захисту є належним інструментом в тих випадках, коли необхідно зняти сумніви у приналежності права цьому підприємству або визнати відсутність такого у його контрагента. [7, с. 121]. О. Бринцев дійшов висновку, що зміст права визнання становить підтвердження існування певного правового становища, зокрема наявності або відсутності права, підтвердження існування обов'язку, правовідносин, тощо [8, с.85].

Як зазначає А.Г. Ярема, характерною рисою захисту права шляхом його визнання є те, що цей спосіб не вносить будь-яких змін до існуючих правовідносин. Рішення суду про визнання права лише надає їм чітку визначеність. До того ж ЦК України містить норми, які дають можливість шляхом визнання права захистити й цивільний інтерес. У разі визнання судом права у таких випадках, фактично, встановлюється те цивільне право особи, яке до цього не існувало, а виникає лише з моменту набрання рішенням суду про визнання права законної сили [9, с.36]. Зокрема, мається на увазі визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, в порядку спадкування, тощо.

Рівною мірою інститут «визнання права» здатний захищати й особисті права особи. В цьому випадку він застосовується не лише тоді, коли право вже порушено, але й тоді, коли ще не має прямого порушення, проте існування права оспорюється. На думку Н.В. Коробцової, за допомогою цього способу можна захистити права, що знаходяться під загрозою порушення, а також існуючі особисті права, які «принижені» діями певної особи. Ці права належать людині від народження й не потребують спеціального визнання (право на життя, здоров'я, честь, тощо). Як приклад Н.В. Коробцова наводить право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, яке Конституція України визначає особистим немайновим правом та гарантує його здійснення та захист. Однак, опікун чи попечитель, надмірно тлумачачи свої повноваження, може просити суд дозволити перегляд всієї кореспонденції своїх підопічних. Зазначений спосіб захисту можна, на думку вченої, застосувати й тоді, коли один з адресатів листа намагається опублікувати документацію, що має особистий характер, без згоди на це іншої зацікавленої особи [10, с.238].

Інститут «визнанім права» одночасно є матеріальним та процесуальним, оскільки визнання права за формою повинно відбуватися виключно в юрисдикційному (судовому) порядку.

Сучасна судова практика свідчить, що «визнання права» застосовується як до речових, так й до зобов'язальних прав, тобто має універсальний характер. Вочевидь, що українські суди при застосуванні цього засобу захисту щодо зобов'язальних правовідносин, виходять з принципу, що нормативні приписи відповідних статей ЦК та ГК України не містять прямої заборони щодо використання цього засобу захисту по відношенню зобов'язальних прав. Така судова практика цілком узгоджується з позицією Пленуму ВСУ, викладеною у вищезазначеній постанові Пленуму ВСУ № 5 від 31.03.1995 р. Зі змісту цієї постанови випливає, що «визнання права» можливе стосовно права власності, права господарського відання, а також зобов'язальних прав [11].

В науковій літературі можливість застосування цього способу захисту права щодо зобов'язальних правовідносин зазначала суттєвої критики. Дослідники збігаються в думці про те, що «визнання права» як спосіб його захисту не може дієво застосовуватися до зобов'язальних правовідносин. Наприклад, Т. Піблубна, посилаючись на судову практику, констатує застосування «визнання права» до зобов'язальних правовідносин, та стверджує, що при цьому не враховується неефективність використання цього способу захисту саме до зобов'язальних прав. На її думку, звернення за захистом права в цьому випадку це вимога не про визнання суб'єктивного зобов'язального права, а про встановлення зобов'язального правовідношення, оскільки перше поза останнім неможливе [12, с.77]. Аналогічного висновку дійшов російський вчений І.В. Тордія, який стверджує, що цей спосіб захисту права можна застосовувати лише до суб'єктивних прав, які не є зобов'язальними. В основу його позиції покладена ідея про те, що визнання суб'єктивного цивільного права зі зобов'язання означає, по суті, встановлення наявності у особи правомочностей (а саме: вимагати від зобов'язаної особи вчинення певних дій та прав на захист порушеного права). На думку, встановлення факту існування зобов'язальних правовідносин (встановлення суб'єктивного права зі зобов'язання) є лише однією з обставин, що підлягають доказуванню, чи оспорюванню по справі, а не самостійний спосіб захисту, оскільки його застосування не досягає кінцевої мети захисту цивільних прав поновлення порушеного права. Внаслідок встановлення суб'єктивного права зі зобов'язання не відбувається здійснення повноважною особою власних (позитивних) дій, а вимагає від неї застосування інших засобів захисту [13, с. 17].

Аналіз судової практики свідчить, що вимоги про «визнання права» як спосіб захисту суб'єктивних прав відрізняються своїм різноманіттям. Найчастіше особи звертаються до суду за захистом саме суб'єктивного речового права. Підставами такого звернення є порушення, оспорювання, невизнання права чи загроза вчинення таких дій у майбутньому.

Вищезгадані вчені І.В. Тордія та Т. Підлубна виокремлюють два принципово відмінних випадки застосування такого засобу захисту. Перший спосіб факт визнання вказаного права пов'язаний з визнання права в судовому порядку (наприклад, визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва). Другий спосіб виникнення права власності пов'язано з іншими обставинами (наприклад, набувальна давність).

Вчені звертають увагу на необхідність формування критеріїв цього способу захисту в ситуаціях, коли виникнення права власності пов'язується законом з необхідністю його судового визнання (прийняття судом рішення). На думку С.Н. Хорунжего, позов про визнання права підлягає задоволенню лише у разі встановлення правових підстав для володіння позивачем спірним майном на заявленому їм праві [14, с.6]. Наявність таких підстав повинен довести позивач відповідно до вимог глави 5 ЦПК України. Таким чином, суд, що розглядає справу про визнання права, досить часто досліджує певні супутні питанім, як відносяться до компетенції інших державних органів, зокрема Державної реєстраційної служби. ЦК України містить декілька норм, які пов'язують момент виникнення права з його державною реєстрацію (ч.4 ст.331, ч.4 ст.334, абз.З ч.І ст.344 ЦК України) [15]. Зокрема, це статті, що стосуються визнання права власності на нерухоме майно. Нормативними приписами ч.З ст.З Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі Закон) встановлено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. При цьому цей Закон прямо вказує, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно [16].

Вищезазначене свідчить про те, що в порядку цивільного судочинства розглядаються вимоги, кінцева мета яких визнання незареєстрованого за певних причин права (наприклад, права власності). З огляду на це, російський вчений С.Н. Хорунжий вірно зазначає, що дослідження питань правовстановлюючого характеру, пов'язаних із розглядом вимог про визнання права, його встановлення чи набування є актуальними як для науки так і для судової практики. Хоча останнім часом багато уваги й приділено роз'ясненню спірних та складних правових приписів, це суттєво не вирішує ті проблеми, які виникають при виконанні закону. Вочевидь, перепоною у їх вирішенні є відсутність чіткої формалізації та нормативної визначеності категорій визнання права, встановлення права та набуття права.

В цивільному судочинстві питання визнання права фіксуються та знаходять своє правове вирішення в двох процесуальних інститутах: позові про визнання суб'єктивного цивільного права і судовому рішенні про визнання права. Позови про визнання права (установчі позови) спрямовані на визнання права за позивачем, на підтвердження у нього наявності або відсутності певних матеріальних правовідносин. О. Бринцев наголошує, що з аналізу норми ст.16 ЦК України випливає, що позов про визнання права може бути пред'явлений навіть тоді, коли правовідносини, до змісту яких входило суб'єктивне цивільне право, про захист якого йдеться, вже припинилися [8, с.84]. Відповідно установчим судовим рішенням (рішенням про визнання права) підтверджується суб'єктивне цивільне право. Вирішуючи справу по суті, суди ліквідують невизначеність правових відносин.

С.М. Хорунжий стверджує, що саме В.М. Гордон ще в 1906 році вперше детально обґрунтував самостійність позовів про визнання та визначив їх як «позов про судове підтвердження» [14, с.8]. А. Маковська виділяє два види позовів про визнання. Перший з них являє собою вимогу, звернену до суду, про підтвердження наявності у позивача відповідного права. Позивач при цьому повинен довести, що він має відповідне право. Другий вид позову має місце тоді, коли позивач на час вимоги відповідним правом не володіє [17]. Рішення прийняте за результатами розгляду такого позову, фактично набуває характеристик акта правонаділення, що зовсім не відповідає призначенню ані позову про визнання права, ані правозастосовної функції судової гілки влади. Визнання права не можна замінити актом правонаділення дією, що входить в компетенцію Державної реєстраційної служби. Оскільки в такому випадку відбудеться втручання суду та реєстраційного органу в роботу один одного. Ще раз наголошуємо на необхідності чіткого розмежування таких юридичних процедур, як визнання права, набуття права, правонаділення та визнання факту.

Сучасне вітчизняне законодавство, на жаль, не містить чітких та достатньо визначених механізмів реалізації вищезазначених процедур, що дозволяє як суду, так і сторонам процесу зловживати правом при спробі його захисту.

право цивільний визнання захист

ЛІТЕРАТУРА

1. Постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»: від 22.12.1995 р., № 20 [Електронний ресурс]. Режим доступу:http: // zakon4. rada.gov.ua/laws/ show/V0020700-95.

2. Лист ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування»: від 16.05.2013 р., № 24-753/0/4-13 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/ show/v-753 7401 З/print 1400329702568000.

3. Постанова Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»: від 07.02.2014 р., № 5 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0005740-14.

4. Гвоздик П. О. Проблеми позову про визнання права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини / П. О. Гвоздик, С. О. Бородовський // Часопис цивільного і кримінального судочинства. 2013. № 1.-С. 92-105.

5. Господарський Кодекс України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/436-15.

6. Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.11.2014 р. по справі № 624684св14 [Електронний ресурс]. Режим доступу:http://www.rey estr. court. gov. ua/Review/41579274.

7. Абова T. E. Охрана хозяйственных прав предприятий / Т. Е. Абова. М., 1975. 216 с.

8. Бринцев О. Визнання права як спосіб його захисту в цивільному законодавстві України / О. Бринцев // Вісник Академії правових наук України. 2004. № 1 (36). С. 80-85.

9. Ярема А. Г. Система способів захисту цивільних прав судом / А. Г. Ярема // Вісник Верховного Суду України. 2009. № 12. -С.34-39.

10. Коробцова Н. В. Гражданско-правовая охрана и защита личных прав человека, гл. 6, разд. З / Н. В. Коробцова // Харьковская цивилистическая школа: в духе традиций: монография / под ред. И. В. Спасибо-Фатеевой. X.: Право, 2011. С. 230-248.

11. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення»: від 31.03.1995 р., № 5 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/v0005700-95.

12. Підлубна Т. Визнання права як спосіб захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів / Т. Підлубна // Підприємництво, господарство і право. 2009. № 4. С. 77-80.

13. Тордия И. В. Признание права как способ защиты гражданских прав и интересов / И. В. Тордия // Обеспечение прав и свобод человека и гражданина. Ч. 5: сб. ст. по итогам междунар. науч.-практ. конф. (Тюмень, 17-19 нояб. 2005 г.). Тюмень: Изд-во Тюмен. гос. ун-та, 2006.-С. 16-19.

14. Хорунжий С. Н. Признание права судом как способ защиты гражданских прав / С. Н. Хорунжий // Арбитражный и гражданский процесс. 2013. № 7. С. 6-10.

15. Цивільний Кодекс України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/ show/43 515/print 1400329702568000.

16. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: // zakon4. rada. gov.ua/laws/ show/ 1952-15/print 1400329702568000.

17. Маковская А. А. Восстановление корпоративного контроля в системе способ защиты корпоративных прав / А. А. Маковская // Вестник ВАС РФ. 2009. № 3. С. 114.

Размещено на Allbest.ru