Історія прокурорської діяльності у воєнній сфері

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія прокурорської діяльності у воєнній сфері

Для повноцінного й об'єктивного дослідження інституту військової прокуратури в Україні, її місця в системі органів державної влади та ролі для розвитку суспільства необхідно передусім визначити причини й передумови її виникнення, етапи розвитку, а також розкрити механізм впливу соціальних, політичних та правових чинників на формування системи органів прокуратури. Тому звернемось до аналізу історичних етапів діяльності прокуратури у військовій сфері.

Історичні етапи розвитку інституту військової прокуратури в Україні співпадають з основними етапами розвитку української державності.

Саме за часів перебування України у складі Російської імперії інститут прокуратури було віднесено до системи органів державної влади. Тоді сформувалися основні форми та методи діяльності прокуратури [1, с. 31]. У допетровській Росії серед документів, що регулювали діяльність держави у військовій сфері особливе місце займав Наказ Таємних державних справ [2, с. 8-9]. Цим наказом регламентувалось здійснення контролю за виконанням своїх обов'язків посадовими особами у військах, його використовували для придушення повстань і упереджень хвилювань. Згідно Соборному укладенню 1649 р. під час збору і воєнний час суд над ратними людьми здійснювали полкові командири або за їх призначенням - полкові судді, а також стрілецькі сотенні голови і інші військові начальники. У мирний час ратні люди жили по своїми маєткам і дворам. За злочини несли відповідальність згідно Наказів перед воєводами, губними і земськими старостами, тобто загальними судовими органами, функції яких виконували місцеві органи адміністрації [3].

Указом Петра I від 2 березня 1711 р. «Про обов'язки Сенату» була введена посада фіскалів [2, с. 8-9; 3]. Одночасно в штати регулярних полків вводилися посади військових юристів-аудиторів, які були радниками (юридичними консультантами) командирів-суддів і допомагали здійснювати правосуддя у військах, що послужило початком «введення юридичного елемента у війська» [3].

У 1715 році написаний особисто Петром і виданий Артикул Військовий (Воїнський). У ході створення регулярної національної армії важливе значення набули юридичні проблеми, зокрема створення для армії кримінального кодексу або зводу. Видання кримінально-правових законів диктувалося необхідністю підтримки в регулярній армії суворого військового порядку, твердої військової дисципліни [4]. В обов'язки військових фіскалів, згідно Військового статуту, входив нагляд за зловживаннями по службі і порушення обвинувачення в нижньому і верхньому військових судах. Указом від 27 квітня 1722 р. введено посаду генерал-прокурора. При покладанні на генерал-прокурора нагляду за дотриманням інтересів держави і виконанням законів, Петро I говорив і про захист громадян, про охорону їх прав, наданих законом. 17 квітня 1722 р. він видав Указ «Про охорону прав цивільних», в якому виклав вимоги щодо захисту прав громадян, у тому числі і військовослужбовців, поряд з управлінням державою. З введенням посади генерал-прокурора створювалися посади прокурорів воєнної (військової) і морської (адміралтейської) колегії. Одночасно відбувалося становлення інституту прокурорських чинів в армії і на флоті. Саме в петровську епоху в усіх полках піхоти і кавалерії, в місцях дислокації флоту були введені посади полкових аудиторів-юристів, які поєднали в одній особі повноваження слідчого, прокурора та судді [5]. Таким чином, 1722 р. можна вважати роком заснування як територіальних, так і військової прокуратури [3].

Судова реформа, що закінчилася 1864 р., остаточно закріпила основоположні принципи діяльності прокуратури. В ході військово-судової реформи були введені нові принципи військового судоустрою та судочинства. Для цих цілей були створені постійні військові суди відповідно до зміненої структурою армії.

28 травня 1867 р. імператор Олександр II затвердив Військово-судовий статут, що встановлював пост Головного військового прокурора і посаду Головного військово-морського прокурора. Організаційно оформляється і військова прокуратура, її так звана «вертикаль». Таким чином, основним законом, що встановив вперше в російській армії військово-прокурорський нагляд і посаду Головного військового прокурора, був Військово-судовий статут 1867 р., згідно з яким попереднє слідство у військах здійснювали військові слідчі за сприяння військового начальства і поліції і під наглядом військових прокурорів. Так, при Головному військовому суді перебував Генерал-прокурор із заступниками. У відділеннях Головного військового суду - заступник Генерал-прокурора з помічниками. Військовий прокурор і його помічники знаходилися при кожному постійному військовому суді.

На відміну від прокурорів при територіальних судах, військовим прокурорам не надавалося право порушувати кримінальне переслідування проти військовослужбовців. Вони могли тільки повідомити про виявлення злочину відповідному військовому начальнику і, в разі залишення останніми такого повідомлення без дій, військовий прокурор повинен був донести про це безпосереднього вищому керівництву та Головному військовому прокурору [6, с. 364].

Всі чини військово-прокурорського нагляду були пов'язані особливою ієрархічною підпорядкованістю, а в цілому підпорядковані Військовому міністру, який був наділений правом особистої доповіді Государю у справах Військово-судного управління. Військовий міністр брав участь у законодавчій діяльності. Це виражалося в праві законодавчої ініціативи, у праві обговорення законопроектів у Військовій раді, в Державній Раді і в Державній Думі [3].

До проваджень воєнно-окружних судів належали справи: про генералів, офіцерів і службовців воєнного відомства - по всім злочинам; про «нижні чини», які користувалися особливими правами та привілеями, - по злочинам, за які передбачено позбавлення або обмеження прав та привілеїв; по «нижчим чинам», які не користувалися особливими правами та привілеями, - по злочинах за які направляли в воєнно-виправні роти і інші більш тяжкі покарання; військовослужбовців і осіб цивільного відомства, при спільному вчиненні злочину, пов'язаного з порушенням законів дисципліни і воєнної служби і інші. Вироки воєнно-окружних судів вважались остаточними і могли бути відмінені тільки в касаційному порядку як по скаргам осіб, котрі приймали участь у розгляді справи, так і по протестам воєнних прокурорів.

Воєнно-судовий статут давав право Головному воєнному суду у виняткових випадках самому встановити покарання підсудному. Такий порядок надавав велику самостійність вирокам воєнно-окружних судів і у більшості випадків позбавляв підсудних можливості оскаржити вирок в касаційному порядку. Скарги проти рішення Головного воєнного суду не допускались. Зовсім по-іншому було з касаційними протестами, вимоги воєнних прокурорів майже завжди задовольнялись, в той час як скарги засуджених відхилялись.

Система органів прокуратури, що склалася в другій половині XIX століття в подальшому удосконалювалась, до неї вносились певні уточнення і вона стійко діяла в російській армії до 1917 р. Військова прокуратура в вищезазначеному вигляді діяла до Жовтневої революції, а в період становлення Радянської влади була ліквідована.

У перші роки після Жовтневої революції діяльність судових органів регламентувалась прийнятими в 1917-1918 рр. Декретами про суд - нормативними актами органів Радянської влади (ВЦВК і РНК РРФСР) [7]. У листопаді 1917 р. декретом №1 «Про суд» ліквідувала всі судові установи [8, с. 56]. Слідом за цим декретом Раднаркому УСРР від 14.02.1919 р. були ліквідовані всі судові установи, що існували на території України, у тому числі й органи прокурорського нагляду [9]. У цей період було прийнято кілька декретів та інших документів, що регламентували тогочасний судоустрій в РРФСР, але найбільш відомі серед них здобули Декрети про суд №1, 2 і 3 [10]. На основі одних із перших радянських законодавчих актів були спрощені «дотепер існуючі інститути судових слідчих, прокурорського нагляду». Таким чином були створені «нові» радянські суди. В грудні 1921 р. в Росії прийнято рішення про утворення у складі Народного комісаріату юстиції Державної прокуратури, а в листопаді 1922 року після проведення судової реформи в цілях здійснення нагляду за дотриманням законів і в інтересах правильної постановки боротьби з злочинністю була утворена Державна воєнна прокуратура. В цей же період сформовані перші вісім воєнних прокуратур округів [11].

В Україні ж в цей час був період розвитку української прокуратури за часів національно - визвольних рухів 1917-1921 рр., який ознаменувався спробами нової української влади пристосувати досвід організації та діяльності прокуратури Російської імперії до умов незалежності. Перший етап державотворення у новітній історії України пов'язується з діяльністю Центральної Ради, яка намагалася будувати державність на демократичних засадах. 15 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила Закон «Про утворення Генерального Суду». Згідно із цим законом при Генеральному Суді утворювалася прокураторія з офіційною назвою «Прокураторія Генерального Суду». 23 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон «Про урядження прокураторського нагляду на Україні», відповідно до якого прокураторії утворювалися при апеляційних і окружних судах. Очолювали відповідні прокураторії старші прокуратори, які призначалися Генеральним секретарем судових справ.

Спроби державотворення відбувались у той час після розпаду Австро-Угорської монархії і на більшості західноукраїнських земель, де 1 листопада 1918 р. було утворено Українську державу, яка 13 листопада отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 21 листопада 1918 р. ЗУНР прийняла Закон «Про тимчасову організацію судівництва». Розпорядженням Державного Секретаріату від 18 грудня 1918 р. було створено структуру органів прокуратури ЗУНР. Посади прокурорів передбачалися й у військовій юстиції. Перше розпорядження щодо її створення було прийнято Державним Секретаріатом 16 листопада 1918 р. До складу військової юстиції входили окружний військовий суд, обласний військовий суд та Найвищий військовий трибунал. Функції обвинувачення при окружних судах виконував судовий офіцер, а при обласних судах це робив військовий прокурор. Щодо Найвищого військового трибуналу, то там обвинувачення повинен був підтримувати Генеральний військовий прокурор або його заступник. Пізніше, 22 січня 1919 р., вона формально об'єдналася з Українською Народною Республікою в єдину Українську державу.

28 червня 1922 р. ВУЦВК затвердив Положення про прокурорський нагляд. Державна прокуратура УСРР входила до складу Міністерства юстиції. У 1922 р. був поновлений прокурорський нагляд, спочатку у складі Народного комісаріату юстиції, а потім Верховного Суду. З утворенням СРСР, ліквідацією губерній та переходом на триступеневу систему управління у травні 1925 р. до Конституції УСРР 1919 р. були внесені зміни. Прокурор республіки почав іменуватися Генеральним прокурором республіки. Народний комісар юстиції одночасно обіймав посаду Генерального прокурора республіки і входив до складу Ради народних комісарів УСРР. Постановою III сесії ВУЦВК від 23 жовтня 1925 р. було введено в дію

Положення про судоустрій УСРР, розділ «Про Державну прокуратуру» якого визначав повноваження Прокуратури УСРР.

Справи про військові і деякі інші злочини, вчинені військовослужбовцями, розглядалися трибуналами. Тут діяло загальносоюзне законодавство. 20 серпня 1926 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли Положення про військові трибунали і військову прокуратуру. Згідно з Положенням трибунали утворювалися при військових округах, фронтах, арміях, флотах, корпусах, дивізіях. Працювали вони під керівництвом військової колегії Верховного Суду СРСР.

Наступний період розвитку інституту військової прокуратури України пов'язується із встановленням радянської влади та утворенням СРСР. У відповідності з Положенням про Верховний Суд СРСР від 23 листопада 1923 р. засновувалася Прокуратура Верховного Суду, визначалися її функції, правомочності, структура і штати [3].

Першим законодавчим актом, який детально регламентував організацію і діяльність військової прокуратури, було Положення про військові трибунали і військову прокуратуру, затвердженого постановою ЦВК і РНК СРСР від 20 серпня 1926 р. 30 січня 1929 р. в Положення внесені значні зміни, якими на військову прокуратуру покладено загальний нагляд за законністю дій не тільки посадових осіб РСЧА, а й посадових осіб воєнізованої охорони шляхів сполучення Народного комісаріату шляхів сполучення СРСР, також і воєнізованої охорони підприємств та споруд, що мали особливе державне значення [6, с. 67].

З утвердженням 17 грудня 1933 р. Положення про Прокуратуру СРСР військова прокуратура стала однією з її структурних підрозділів на правах управління. Головний військовий прокурор був старшим помічником Прокурора СРСР. З початку 30-х рр. функції військової прокуратури стали розширятися слідом за розширенням підсудності справ військовим трибуналам. Незважаючи на те, що військова прокуратура територіально створювалася за місцем розташування судів, функції її значно розширюються і вже не обмежуються підтриманням державного обвинувачення в судах. У цей період посилюється значення наглядових функцій прокуратури за всіма підрозділами Збройних сил.

Остаточно процес централізації і утворення єдиної прокурорської системи в СРСР був завершений з прийняттям 5 грудня 1936 р. Конституції СРСР. Статтею 113 Конституції СРСР було встановлено, що «Вищий нагляд за точним виконанням законів усіма Народними Комісаріатами і підвідомчими їм установами, так само як і окремими посадовими особами, а також громадянами СРСР покладається на прокурора СРСР» [12, с. 187].

Слід зазначити, що діяльність військових прокурорів в період Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) зробила свій суттєвий вплив на її результат та післявоєнний устрій світу. Проблеми відповідальності за подібні діяння не втратили свого значення і понині, будучи не тільки цінним спадщиною правового досвіду, але й важливою частиною сучасної юридичної практики, внутрішньої та міжнародної політики [13].

Постановою Ради Міністрів СРСР від 27 липня 1946 р. «Про затвердження Положення про Головну військову прокуратуру Збройних Сил СРСР» Головна військова прокуратура Червоної Армії була перетворена в Головну воєнну прокуратуру Збройних Сил Союзу СРСР [14].

24 травня 1955 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила «Положення про прокурорський нагляд в СРСР», що було першою спробою кодифікації норм, що встановлюють не тільки порядок утворення і структуру органів прокуратури, а й основні повноваження прокурорів у різних видах наглядової діяльності, а також обов'язки учасників прокурорсько - наглядових відносин [15, с. 28].

Статтею 41 Положення передбачалася наявність Головної військової прокуратури, очолюваної Головним військовим прокурором. У наступні роки законодавство конкретизувало функції органів військової прокуратури та її повноваження були розширені. Відповідно до положенням «Про військову прокуратуру СРСР» від 14 грудня 1966 р., військова прокуратура покликана охороняти права і законні інтереси військовослужбовців та членів їх сімей, робочих і службовців Збройних Сил та інших громадян. На військових прокурорів було покладено обов'язок приймати і розглядати заяви і скарги про порушення закону органами військового управління, посадовими особами, військовослужбовцями, перевіряти ці заяви і скарги і вживати заходів до відновлення порушених прав та захисту законних інтересів військовослужбовців та інших громадян. Для здійснення нагляду військовим прокурорам надавалась сукупність повноважень, яка багато в чому дублювала Положення про прокурорський нагляд [16].

Статтею 2 Положення про воєнну (військову) прокуратуру, затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР 4 серпня 1981 р. [17], завданням військової прокуратури було закріплено охорону від усяких посягань прав і свобод військовослужбовців, військових будівельників і призваних на збори військовозобов'язаних, членів їх сімей, робочих і службовців Збройних Сил СРСР та інших громадян. Таким чином, на відміну від Положення 1966 р. було розширено перелік осіб, чиї не тільки права, але й свободи полежали захисту з боку військової прокуратури. Підкреслювалося, що військові прокурори в установленому законом порядку мають розглядати пропозиції та заяви, а також скарги на порушення закону, вживати заходів до відновлення порушених прав. При здійсненні нагляду військові прокурори володіли тими ж повноваженнями, що й територіальні прокурори (ст. 18-22) [3].

Перші ознаки відділення органів прокуратури (військової прокуратури) України від союзних структур з'явилися ще у період існування Союзу РСР. Особливо важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. [18], відповідно до якої найвищий нагляд за додержанням законів в УРСР покладався на Генерального прокурора УРСР, підзвітного і підконтрольного лише Верховній Раді УРСР.

У цілому ж сучасний період історії української прокуратури розпочався після проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 р. Україна першою серед республік колишнього СРСР 5 листопада 1991 р. прийняла Закон «Про прокуратуру» (надалі - Закон 1991 року) [19], в якому було визначено завдання, функції та повноваження органів прокуратури в умовах перетворень, що відбувалися в суспільно-політичному житті.

Слід відзначити, що Закон у своїй першій редакції не передбачав існування військових прокуратур. Законом України про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» від 26 листопада 1993 року №3662 - XII стаття 13 була доповнена положеннями щодо військових прокуратур в системі органів прокуратури України. Раніше Постановою Верховної Ради України від 30 січня 1992 року №2076-ХІІ «Про підпорядкування військових прокуратур» з 1 лютого 1992 року військові прокуратури на території України підпорядковано Генеральному прокурору України. До цього зазначені прокуратури підпорядковувались Головному військовому прокурору Союзу РСР.

Далі, на сучасному етапі історичного розвитку, законодавство у сфері військової юстиції та функціонування військових прокуратур в Україні динамічно змінювалося. Це зумовлено особливостями політичного та соціально-економічного розвитку України. Як і на сьогодні, військові прокуратури у різних формах існували за виключенням окремих періодів. І це не дивно, адже об'єктивно необхідною була і є потреба в такій діяльності.

Список використаних джерел

прокуратура військовий правовий

1. Сухонос В.В. Прокуратура в механізмі української держави: проблеми теорії та практики: дис…. доктора юрид. наук: 12.00.10 / Сухонос Віктор Володимирович. - К., 2009. - 462 с.

2. Казанцев С.М. История царской прокуратуры / С.М. Казанцев. - СПб.: Издательство С. - Петербургского университета, 1993. - 216 с.

3. Памятники русского права: выпуск 8 / под общ. ред. доктора юридических наук проф. К.А. Сафроненко. - М., 1961. - 668 с.

4. Из истории органов военной прокуратуры России [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://bap.prokuror.kz

5. Савенков А.Н. Военная прокуратура: история и судьбы / А.Н. Савенков. - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресса», 2004.

6. Декреты Советской власти. - Т. I. - М.: Гос. изд-во полит. литературы, 1957. - С. 124126.

7. Декрет о суде (СНК - ноябрь 1917 г.) // История советской прокуратуры в важнейших документах. - М., 1952. - С. 56.

8. История военной прокуратуры [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://wiki.gvp.gov.ru/history/gvp/

9. Конституция и конституционные акты Союза ССР 1922-1936 гг. - М., 1940.

10. Морин А.Е. Уголовное преследование нацистских преступников. Работа Советских правоохранительных органов по установлению и расследованию военных преступлений, преступлений против мира и против человечности [Электронный ресурс] / А.Е. Морин. - Режим доступа: http://dokst.ru/main/sites/default/files/dateien/texte/Morin_ru.pdf

11. Вестник Верховного Совета СССР. - 1946. - №16.

12. Ведомости Верховного Совета СССР. - 1955. - №9. - Ст. 222.

13. Ведомости Верховного Совета СССР. - 1979. - №50. - Ст. 1021.

14. Об утверждении положения о военной прокуратуре: Указ Президиума ВС СССР от 4 августа 1981 года №5403-X // Ведомости ВС СССР, 1981. - №32. - Ст. 956.

15. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року №55-XII // ВВР УРСР. - 1990. - №31. - Ст. 429.

16. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. №1789-XII // ВВР України. - 1991. - №53. - Ст. 793.

Размещено на Allbest.ru