Право власності на природні ресурси: особливості здійснення окремих правомочностей

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Право власності на природні ресурси: особливості здійснення окремих правомочностей

Інститут права власності детально досліджується в юридичній науці і є традиційним для будь-якої правової системи. Об'єктами права власності виступають різні об'єкти матеріального світу. Не є винятком і природа (природні об'єкти). Право власності на природні ресурси можна розглядати і як правовий інститут, і як сукупність правомочностей власника. Сукупність правових норм екологічного права, що регулюють відносини власності на природні ресурси, утворюють правовий інститут. Зміст права власності на природні ресурси визначає сукупність правомочностей власника. Існує класична тріада правомочностей (володіння, користування, розпорядження), закріплена у ст. 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та різні варіанти розширення такої тріади аж до 11 елементів: 1) право володіння - винятковий фізичний контроль над річчю або право виняткового користування нею; 2) право використання (застосування корисних властивостей благ для себе); 3) право управління, тобто право вирішувати, як і ким може бути використана річ; 4) право на дохід, тобто на ті блага, які дає реалізація двох попередніх повноважень; 5) право на відчуження, споживання, витрату на свій розсуд, зміну або знищення речі; 6) гарантія від експропріації, або право на безпеку; 7) право передавати річ; 8) безстроковість; 9) заборона використовувати річ на шкоду іншим; 10) можливість використання речі для сплати боргу; 11) залишковий характер, тобто існування правил, що забезпечують відновлення порушеної правомочності [1, с. 68-69]. Ми не будемо відходити від класичного розуміння правомочностей власника при дослідженні питання здійснення окремих його правомочностей права стосовно природних ресурсів України.

Положення ЦК України застосовуються до врегулювання відносин власності на природні ресурси України лише в окремих випадках. Відносини власності на природні ресурси є предметом цивільного права лише в тому разі, якщо вони не врегульовані нормами екологічного права чи інших природно-ресурсових галузей права [2]. Але незважаючи на таку форму кореспонденції правових норм, ЦК України містить основні теоретичні визначення інституту права власності, що стосуються і природних ресурсів. Інститут права власності на природні ресурси є основою, оскільки відносини власності є передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно використання природних ресурсів. Ці відносини складаються у сфері приналежності природних ресурсів одним особам і відчуження від усіх інших осіб.

Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов'язаних з їх екологічним змістом (обмеженість - право власності не є всеосяжним; нерозривність природних об' єктів - природні ресурси, хоча й є самостійними об' єктами права власності, проте перебувають у нерозривному екологічному взаємозв' язку, фактично їх не можна відокремлювати від природного середовища; неоціненність - природні ресурси як об' єкти природного походження становлять національне багатство України й, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, не мають вартості). Природні ресурси не є майном у власному значенні цього слова. Грошова оцінка землі, плата за використання ресурсів природи та інші види грошових стягнень у цій сфері мають вигляд капіталізованої ренти [3]. Перелічені специфічні особливості природних ресурсів обумовлюють відповідне правове регулювання питань власності на них та особливий режим захисту з боку держави. Захищаючи суспільний інтерес, законодавець використовує публічно-правовий режим у регулюванні цих відносин, при цьому в ньому превалює спеціальний дозвільний метод впливу на відносини власності щодо природних об'єктів.

Конституція України у ст. 13 закріплює положення про те, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Природні ресурси в Україні можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Більшість природних ресурсів України перебуває в державній та комунальній власності. Чинне законодавство передбачає значно менший обсяг природних ресурсів, які можуть перебувати у приватній власності фізичних та юридичних осіб. Це обумовлено тим, що використання природних ресурсів, які перебувають у приватній власності, має бути спрямоване на задоволення потреб окремих фізичних або юридичних осіб.

Використання та охорона водних ресурсів регламентується низкою законів та інших правових нормативних документів. Серед них Водний кодекс України (далі - ВК України), Кодекс України про надра (далі - КУпН України), закони України «Про питну воду та питне водопостачання» від 10.01.2002 р. № 2918-III, «Про затвердження Загальнодержавної цільової програми розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро на період до 2021 року» від 24.05.2012 р. № 4836-VI, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку користування землями водного фонду» від 13.05.1996 р. № 502 тощо.

Можливості набуття у приватну власність водних ресурсів обмежені чинними законодавчими актами та тісно пов'язані з набуттям у приватну власність земельних ділянок, на яких розташовані відповідні природні ресурси. Землі водного фонду також можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, однак згідно зі ст. 59 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми загальною площею до 3 гектарів. Під замкненою водоймою мається на увазі водойма, що повністю знаходиться всередині земельної ділянки, яка передається у приватну власність. Самого поняття «замкнена природна водойма» у законодавстві немає. Аналіз водного законодавства дозволяє зробити висновок, що замкненими водоймами є невеликі за площею і непроточні водоймища, які не мають гідравлічного зв'язку з іншими водними об'єктами [4, с. 151]. По суті, у приватну власність можуть передаватися такі земельні ділянки водного фонду, на яких розташовані невеликі озера та ставки, площа водної поверхні яких не перевищує 3 гектарів. Одним із ключових є закріплення у законодавстві формули «можуть передаватися», що не зобов'язує органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування автоматично передавати такі водні ресурси у приватну власність.

Проілюструємо цю ситуацію на прикладі с. Сокільники Пустомитівського району Львівської області. Дев'ятнадцятого серпня 2008 року Сокільницька сільська рада Пустомитівського району Львівської області прийняла рішення № 397 про відмову ТзОВ «Екстрім Вікент» у передачі у власність природної водойми площею 0,51 га та визнання права власності на замкнену природну водойму каскадного типу загальною площею 0,51 га, яка розташована за адресою: Пустомитівський район, с. Сокільники, вул. Дубівка, 1а та призначена для рекреаційних цілей. Відповідно до Паспорта ставка № 157 даний ставок дійсно займає 0,51 га, тип ставка - замкнений, призначення ставка - рекреація, що відповідає всім вимогам, встановленим ст. 59 ЗК України, для безоплатної передачі в приватну власність. У заяві-клопотанні про передачу безоплатно у приватну власність в порядку ст. 59 ЗК України вказаної водойми для рекреаційних цілей підставою для звернення з клопотанням слугувала та обставина, що у ТзОВ «Екстрім Вікент» за вищезгаданою адресою знаходяться на праві власності приміщення бані-сауни, що підтверджувалося витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно [5]. ТзОВ «Екстрім Вікент» звернулося до суду. Перша інстанція задовольнила вимоги ТзОВ «Екстрім Вікент» та зобов'язала Сокільницьку сільську раду Пустомитівського району Львівської області надати вказану водойму у приватну власність (з оформленням усіх необхідних технічних матеріалів та закріпленням права на неї). Разом з тим Вищий господарський суд, розглядаючи цю справу у порядку касації, правильно зосередив свою увагу на тому, що згідно з положеннями ст. 52 та 59 ЗК України передача земельної ділянки, на якій розташована замкнена водойма каскадного типу, є виключним правом, а не обов'язком органів місцевого самоврядування [6].

Описана вище ситуація стосується лише водойм, що уже існують на час передачі землі у приватну власність. Разом із тим ч. 2 ст. 59 ЗК України передбачає право власників у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (ця норма продубльована у ч.8 ст. 7 Закону України «Про фермерські господарства» від 19.06.2003 р. № 973-IV). Тобто ніхто не обмежує право власника самостійно господарювати на земельній ділянці, створюючи водні об'єкти. Головною умовою є незавдання шкоди іншим власникам природних ресурсів. Так само не забороняє закон і купувати землі (з існуючими водоймами), що вже перебувають у приватній власності.

Підземні води, крім того, що вони є складовою водного об'єкта - водоносного горизонту, ще мають статус надр. Використання надр регулюється Кодексом України про надра. Фактично у ст. 23 КУпН України не йдеться про право власності на водні ресурси, але закріплюється видобування вод у межах наданої у власність чи користування земельної ділянки, а також використання вод для власних господарських і побутових потреб, господарсько-питного водопостачання (крім виробництва фасованої води) з продуктивністю водозабору не більше 300 м. куб. на добу. Вказане положення внесене до Кодексу Законом України «Про внесення зміни до ст. 23 КУпН України щодо видобування підземних вод» від 22.12.2010 р. № 2849-VI. До внесення зазначених змін землевласникам та землекористувачам дозволялося видобування підземних вод для власних побутових і господарських потреб глибиною розробки до 20 метрів без обмеження продуктивності водозабору. Вказана стаття передбачає можливість для суб'єктів господарювання (фізичних чи юридичних осіб), що мають у власності або у користуванні земельні ділянки, добувати та використовувати підземні води без спеціального дозволу за умови виконання вимог ст. 23 КУпН України.

Виникає питання поняття продуктивності та можливостей обліку обсягів видобутку підземних вод. Правильного висновку щодо того, що вкладалося законодавцем в поняття «потужність водозаборів підземних вод», можна дійти шляхом аналізу Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами» від 30.05.2011 р. № 615. Підпункт 3 п. 8 цього Порядку передбачає, що дозвіл на видобування корисних копалин місцевого значення (до яких відносять видобування підземних вод для нецентралізованого водозабору та водопостачання) видається без проведення аукціону, як виняток із загального правила. У пп. 6 цього пункту також передбачено можливість спрощеного отримання дозволу для видобування підземних вод для власних господарсько-побутових потреб, нецентралізованого та централізованого господарсько-питного водопостачання (крім виробництва фасованої питної води) за умови, що обсяг видобування підземних вод з водозаборів перевищує 300 куб. метрів на добу. Цілком очевидним є те, що ця норма Порядку прямо пов'язана зі ст. 23 КУпН України, охоплюючи випадки, коли всі умови ст. 23 для звільнення від необхідності отримання дозволу на використання надр суб' єктом господарювання виконані, однак перевищується допустимий об'єм видобування - 300 кубометрів на добу. Відповідно, з комплексного аналізу вищезазначених актів можна зробити висновок про те, що в ст. 23 КУпН України йдеться все ж таки про фактичне видобування підземних вод фізичною особою.

Нами пропонується тимчасово вирішити цю проблему внесенням змін до ч. 2 ст. 49 Водного кодексу України шляхом додавання до переліку винятків зі спеціального користування водними ресурсами (не належать до спеціального використання) нового абз. 12: «видобування підземних вод для власних господарських потреб і побутових потреб, господарсько-питного водопостачання (крім виробництва фасованої води) за умови, що продуктивність водозаборів не перевищує 300 куб. м. на добу».

1. Галунько В. Правова охорона власності [Текст] / В. Галунько // Персонал. - 2006. - № 11. - С. 68-71.

2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22.09.2005 р. № 5-рп/2005 // Офіційний вісник України. - 2005. - № 39. - С. 95. - Ст. 2490.

3. Данилишин Б., Мищенко В. Природноресурсная рента и рентная политика в Украине [Текст] / Б. Данилишин, В. Мищенко // Экономика Украины. - 2003. - № 4. - С. 4-11.

4. Земельний кодекс України: науково-практичний коментар [Текст] / За ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. - Вид. 6-е, допов. - X.: Одіссей, 2009. - 624 с.

Размещено на Allbest.ru