Місцеве самоврядування як результат децентралізації влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Місцеве самоврядування як результат децентралізації влади

В.Я. Зимогляд, кандидат філософських наук, доцент

У статті аналізуються проблеми, перспективи та потенціал розвитку місцевого самоврядування як самостійного рівня публічної влади, визначається його суть як суспільно-політичного інституту, специфіка і закономірності його функціонування і розвитку.

Ключові слова: децентралізація, самоврядування, місцеве самоврядування, муніципалітет.

Актуальність проблеми. Завдання становлення і розвитку місцевого самоуправління в умовах функціонування сучасної цивілізації є найважливішим для соціального розвитку країни, для майбутнього українського народу. Самоорганізація суспільства належить до «еволюційних універсалій», оскільки без неї перехід до сучасного розвиненого і демократичного суспільства не видається можливим. Як частина феномену соціальної організації інститут місцевого самоврядування являє собою сукупність форм суспільних практик, з допомогою яких організується стійке суспільне життя, що віддзеркалює всі рівні розвитку суспільства, соціально-політичні, економічні та духовно-культурні процеси, які здійснюються в соціумі. Звісно, що демократична держава здатна вирішувати основні завдання тільки за наявності розвинутої системи самоуправління. Місцеве самоуправління відіграє виняткову роль у реалізації одного з головних завдань сучасного суспільного розвитку -- поєднання в єдине ціле інтересів держави суспільства й особистості. Власне, така роль місцевого самоврядування повністю відповідає ідеям сучасної демократичної і правової держави, вищою цінністю якої є людина, її права і свободи.

Аналіз останніх наукових джерел і публікацій засвідчує той факт, що місцеве самоврядування як суспільна реальність стало об'єктом вивчення цілого ряду галузей знання, предметом детальної розробки теоретичних і методологічних проблем його сучасного стану і напрямів розвитку в незалежній Україні. Існує велика кількість авторських підходів і тлумачень сутності місцевого самоуправління, його структури, функцій, рівнів та видів. Проблеми місцевого самоуправління перебувають у центрі уваги значної частини вчених і практиків. Особливої уваги заслуговують наукові дослідження загальнотеоретичних, політологічних, історико-правових, конституційно-правових, цивільно-правових, управлінських та інших аспектів місцевого самоуправління. Такий широкий інтерес до місцевого самоуправління викликаний насамперед його соціально-політичною, юридичною та управлінською значущістю для розвитку демократичної, правової держави в цілому і демократичного громадянського суспільства зокрема. місцевий самоврядування децентралізація суспільний

Мета статті -- розглянути проблеми розвитку місцевого самоврядування в контексті чергових змін до Конституції України, нових поглядів щодо децентралізації державної влади.

Постановою Верховної Ради (лютий 2000 р.) європейський вибір проголошено основним стратегічним напрямом внутрішнього та зовнішньополітичного розвитку України. Реалізація цього курсу в історичній перспективі відкриває перед Україною можливість стати державою, яка спроможна забезпечити своїм громадянам достойне місце в умовах миру, свободи, демократії та порядку.

1 квітня 2014 р. на засіданні уряду України було схвалено концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, основною ідеєю якої є децентралізація влади в країні, розширення повноважень територіальних громад на принципах субсидіарності, деконцентрації влади та ресурсів, зміна системи управління на обласному та районному рівнях. «Територіальний устрій України, -- зазначено у проекті змін до Конституції України, -- ґрунтується на єдності та цілісності, децентралізації у здійсненні державної влади, поширенні та зміцненні місцевого самоврядування, сталого розвитку адміністративно-територіальних одиниць з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій» [1].

Концепція відповідає принципам Європейської Хартії місцевого самоврядування та виступає основою для подальшої розробки законодавства з питань місцевого самоврядування. Головним завданням реформи є забезпечення доступності та якості публічних послуг, досягнення оптимального розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади, визначення основи для діяльності органів місцевого самоврядування, а також створення належних матеріальних, фінансових та організаційних умов для забезпечення виконання органами місцевого самоврядування власних і делегованих повноважень.

Основними повноваженнями запропонованої програми децентралізації є: запровадження трирівневої системи адміністративно-територіального устрою України -- область, район, громада з місцевим самоврядуванням; передача функцій виконавчої влади від місцевих адміністрацій виконавчим органам рад відповідного рівня; розподіл повноважень між органами місцевого самоврядування за принципом субсидіарності і наділення саме громад максимально широким колом повноважень; чітке забезпечення повноважень органів місцевого самоврядування необхідним фінансовими ресурсами, в тому числі за допомогою участі в загальнодержавних податках; ліквідація державних адміністрацій і створення замість них державних представництв виключно з контрольно-наглядовими та координаційними, а не виконавчими функціями.

Декларація Україною свого європейського вибору має на меті створення цивілізованої системи соціального управління, що включає державне управління, регіональне і місцеве самоврядування. Визначаючи шляхи свого розвитку, Україна віддала перевагу західноєвропейській, рейнській моделі, яка об'єднує в собі три основні компоненти: реальну демократію, громадянське суспільство і соціально орієнтовану ринкову економіку, яка будується на принципах верховенства права і забезпеченні прав людини. Будучи високим досягненням сучасної цивілізації, західноєвропейська модель викристалізувала найбільш раціональне ядро -- західноєвропейські цінності, які є своєрідним еталоном здійснюваних в Україні перетворень.

Перспективи євроінтеграції мають принести розуміння того, що демократична держава може вирішувати основні завдання тільки за наявності розвиненої системи самоврядування, яка становить основу конституційного ладу, форсування і розвитку громадянського суспільства. Місцеве самоврядування -- найважливіший елемент організації публічної влади, альтернатива державної влади й управління. Місцеве самоврядування є найважливішим елементом конституційного ладу демократичних країн. Воно є специфічним рівнем виконавчої і представницької влади, яка, з одного боку, бере участь у здійсненні волі держави, а з іншого -- найповніше враховує інтереси населення.

Жодна держава не може вважатися демократичною, якщо вона не має територіальної децентралізації державної влади. Саме у цьому контексті особливого сенсу й актуальності набуває завдання децентралізації державної влади, пошук оптимальних шляхів поєднання централізації і децентралізації системи управління, розмежування предметів ведення центральною владою, регіонів і муніципалітетів. Основна мета децентралізації -- впровадження ефективної моделі місцевого і регіонального самоврядування, підвищення ефективності управління суспільством і якості життя населення.

Місцеве самоврядування є не тільки формою децентралізації управління, а перш за все способом самоорганізації, самодіяльності і саморегулювання місцевого населення. Такий спосіб функціонування місцевого самоврядування можливий тільки на основі принципів демократії і децентралізації. Форми децентралізації можуть бути різними: децентралізація політична, адміністративна або фіскальна, і здійснюватися вона може по-різному: за допомогою деконцентрації або деволюції. Форми децентралізації відрізняються одна від одної своїми особливостями, політичними наслідками, до яких вони приводять, і умовами досягнення успіху. Так, наприклад, у разі деконцентрації центральна влада розсереджує ряд своїх функцій, таких як планування і фінансування серед регіонів, за умов збереження за собою загального контролю. Тому деконцентрацію слід визначити як перевлаштування адміністративної влади держави. Це перш за все адміністративний захід, при реалізації якого право ухвалення рішень, як і раніше, залишається за центральною владою. У разі деволюції центральна влада передає необхідні повноваження і функції нижчим рівням влади. Основна мета такого заходу полягає в тому, щоб наблизити центральну владу, уряд до локального місцевого населення для ефективної реалізації інтересів місцевого співтовариства, регламентації частини державних справ у рамках закону і на правах автономії.

Ступінь самостійності органів місцевого самоврядування може бути різним. У країнах, що проголосили автономію місцевого самоврядування, місцева влада найбільш незалежна від центру. У розвинених країнах фактична самостійність місцевих владних структур завжди більша, ніж у тих, що розвиваються. Тому головне стратегічне завдання для України зараз -- створення системи органів місцевого самоврядування, які б відповідали, з одного боку, сучасним потребам і завданням української держави, а з іншого -- принципам Європейської Хартії місцевого самоврядування.

Демократична держава не може бути не децентралізованою. Україна -- саме така держава, територіальний устрій якої повинен базуватися, як це визначено в Конституції України (ст. 132), на принципах цілісності державної території, єдності централізації та децентралізації у здійсненні державної влади [2].

Реалізація місцевого самоврядування як ідеалізованого образу місцевої демократії, як рівня влади народу, як форми самоорганізації населення, як чинника становлення демократичного громадянського суспільства безпосередньо пов'язана з проблемою рушійних сил розвитку суспільства, яка походить із давнини [3; 4, с. 70, 146].

У сучасних соціальних дослідженнях склалися основні підходи до розуміння поняття «рушійної сили». У контексті першого підходу -- найширшого й універсального -- рушійні сили сприймаються як внутрішнє діалектичне джерело будь-якого руху, будь-якого розвитку у природі, суспільстві й мисленні: як єдність і боротьба протилежностей.

Прибічники другого підходу рушійною силою діяльності людей цілком обґрунтовано вважають їхні природні та соціальні потреби, які об'єктивно визначають необхідність займатися виробничою, трудовою та іншими видами діяльності.

Апологети третього підходу уявляють рушійні сили сукупністю наявних у суспільстві соціальних сил, взаємодія яких обумовлює якісну визначеність у прояві та дії саме рушійних сил розвитку суспільства.

Проблема рушійних сил розвитку суспільства дуже складна й багатопланова. Проте в ній закладено центральне питання, що відображає її сутність. Зважаючи на те що історичний процес визначається множиною чинників (як істотних, так і неістотних; як необхідних, так і випадкових), цілком закономірно буде поставити такі запитання: що являють собою найістотніші причини й фактори, які забезпечують соціальний прогрес суспільства; які їхні природа, структура, типологія, субординація і внесок кожного з них у саморух і саморозвиток суспільства?

Проблеми суперечностей -- центральна у діалектиці розвитку взагалі й суспільного розвитку особливо. Це джерело, імпульс, нерв саморуху і саморозвитку суспільства. У суспільстві діалектичні суперечності виявляються специфічно: по-перше, через діяльність людей, народних мас, по-друге, -- через поєднання об'єктивного і суб'єктивного. Саме на такому підґрунті поняття соціальних рушійних сил виражає особливості розвитку суспільства як об'єктивно-суб'єктивного організму.

Звичайно, рушійні сили суспільного розвитку -- це не тільки загально-філософське, але й конкретно-історичне поняття. Виокремлення ідеї історичної конкретності рушійних сил суспільного розвитку підводить до розуміння складності процесів їх постійної зміни, розвитку, перетворення й актуалізує завдання щодо відображення специфічного аспекту соціальної реальності та її розвитку на основі діяльності історично сформованих різноманітних об'єднань людей. Назвемо такі об'єднання:

- спільноти людей: класи, соціальні верстви, соціальні групи, племена, народності, нації, соціально-територіальні громади;

організації: держави, партії, органи місцевого та територіального управління та самоврядування, інші громадські організації;

колективи: трудові, оздоровчі, спортивні тощо;

осередки: сімейні, родинні.

У кожного із цих об'єднань своя природа, свої причини виникнення, функціонування й розвитку, свої інтереси. Тому одні об'єднання людей виявляються історично непостійними (приміром, трудові колективи), інші -- історично змінними (держави, класи). Одні з них (наприклад, спільноти) складалися об'єктивно, незалежно від свідомості людей, інші -- усвідомлено (скажімо, політичні партії). Це висвітлює одну дуже важливу обставину для соціального пізнання: в конкретно-історичному процесі діяльність народних мас проявляється не лише безпосередньо, але переважним чином опосередковано, через об'єднання людей. Інакше кажучи, реальні конкретно-історичні соціальні рушійні сили суспільного розвитку -- це діяльність суспільних класів, соціальних верств і груп людей, народностей і націй, яка здійснюється через державні, партійні, територіальні, місцеві та інші організації, через трудові та інші колективи й первинні соціальні осередки, що мають різний соціальний статус у багатовимірній моделі суспільства.

Отже, зробимо висновок: рушійні сили соціального розвитку -- це тривала діяльність великих і малих мас народу з певним статусом в економічній, соціальній, політичній та духовній сферах суспільного життя, розглянута в єдності з їх умовами, засобами і спонуками, спрямована на вирішення основних суспільних суперечностей і забезпечення соціального прогресу й розвитку суспільства.

Вирішальною рушійною силою розвитку суспільства стала діяльність народних мас заради прогресу. Ця діяльність реалізується у поєднанні з передумовами, засобами, обставинами, мотивами, стимулами, інтересами тощо. Через неї набувають реального втілення об'єктивні закони й закономірності суспільного розвитку Саме на таких позиціях працювали укладачі філософського енциклопедичного словника, які визначили, що «... деятельность является реальной движущей силой общественного прогресса и условием самого существования общества... Если основанием деятельности является сознательно формулируемая цель, то основание самой цели лежит вне деятельности, в сфере человеческих мотивов, идеалов и ценностей» [5, с. 151]..

Багатющий досвід поколінь доводить, що розвиток суспільства завжди відбувається у процесі діяльності людей. Але діють вони не ізольовано одне від одного, а стають учасниками суспільного поступу в рамках тих чи інших соціально-організаційних форм -- класів політичних партій, громадських організацій, держав. Суспільний розвиток є об'єктивним процесом, що зумовлений певними рушійними силами. Суспільство як органічно цілісна система має матеріальну основу і здатність до розвитку внаслідок взаємодії внутрішніх рушійних сил -- суперечностей, які детермінують дію соціальних сил таким чином, що кінцевий результат їхнього розвитку обумовлює суспільний прогрес.

Напевно, сьогодні першорядне науково-методологічне та пізнавальне завдання в аспекті нашої проблеми полягає у чіткому висвітленні всіх сторін і механізмів діалектики громадської діяльності людей, джерел розвитку суспільства, специфічних соціальних рушійних сил суспільного розвитку, їх багатоманітності й характеру взаємодії Соціальні рушійні сили розвитку суспільства, з погляду на їх тісне взаємопроникнення, умовно поділяють на матеріальні (економічні), соціальні, політичні та духовні. Такий поділ відповідає чотирьом основним сферам суспільного життя. Однак цей поділ є не гносеологічним, а скоріше структурним..

Логіка історичного розвитку нам підказує, що будь-який дійсний процес в ідеальному розумінні -- явище, яке саморозвивається і самоорганізовується. Самоорганізація -- це складна система послідовного становлення базових, внутрішньо притаманних певній системі елементів, які забезпечують саморозвиток за рахунок внутрішніх потенцій і автономності. Принцип самоорганізації розвитку передбачає обов'язкову й повну взаємодію всіх елементів суспільства у їхньому русі, в суперечностях та боротьбі. Більшість самоутворюваних процесів у сучасній Україні -- економічних, соціальних, політичних, духовних та інших -- далекі від етапу самоорганізації, адже перебувають на стадії становлення нових принципів суспільного життя. Саме в цьому контексті значної ваги набуває думка про те, що ми не зможемо успішно розвиватися до тих пір, поки не визначимося, які наші рушійні сили, рушійні ідеї та яке їх походження.

Місцеве самоврядування є, безумовно, визначною рушійною силою, фактором суспільного розвитку, основою демократичного ладу, компонентом громадянського суспільства. Під місцевим самоврядуванням слід розуміти право і реальну здатність органів місцевої влади регламентувати значну частину державних справ і управляти ними, діючи у межах закону, відповідно до своєї компетенції і в інтересах місцевого населення [6]. Це форма управління з боку місцевої (територіальної) громади локальною господарською, політичною, соціальною та іншою діяльністю з певною господарською, політичною, соціальною та іншою автономією.

Головна мета і пріоритетний напрям стратегічного розвитку самоорганізації та самодіяльності місцевої громади є облаштування своєї території, забезпечення сприятливих умов життя для себе і наступних поколінь, підвищення якості життя, тобто матеріальних статків, і рівня громадської безпеки та ін. [7, с. 351; 8]. У межах такого суто інтелектуального й прагматичного завдання українська проблема якості життя є абсолютно новою, своєчасною і актуальною з огляду на стратегічні напрями соціального розвитку країни. Мова йде про якість життєдіяльності українського соціуму і людини, якісної організації життєдіяльності людей із високими стандартами життя кожного громадянина. У цьому контексті соціально-економічної політики завдання щодо вдосконалення системи місцевого самоврядування перетворюється нині на реальний механізм підвищення якості життя населення, його розвитку і процвітання.

Ідея реалізації місцевого самоврядування полягає насамперед у притаманних йому першорядних цілях -- забезпечення пріоритету місцевих інтересів, а також реалізації конституційних прав громадян на участь в управлінні справами держави шляхом саморегуляції. Суспільна природа організованого самодіяльного населення полягає в тому, що від моменту свого виникнення самодіяльні та самокеровані організації існують і як «соціоекономічні», і як «політичні» одиниці, що практикують пошуки альтернатив та їх оптимальний вибір.

Із цими пошуками пов'язують унікальну можливість місцевих самокерованих організацій концентруватися на вирішенні місцевих проблем, знаходити консенсус і розв'язання локальних конфліктів за умов існування протиборчих груп, які мають свої специфічні установки, цінності, орієнтири й інтереси. При такому підході місцеве самоврядування можна схарактеризувати і кваліфікувати як політичне керівництво.

Поза всяким сумнівом, суспільству взагалі притаманне управління, що розуміється як складний тип свідомого конструювання дійсності, яке здійснюється особливим прошарком людей -- управлінцями. Самоврядування здійснюється тоді, коли функція керування не є закріпленою за певними особами, а реалізується самою людською спільнотою у своїх власних інтересах. Отже, місцеве самоврядування виникає там і тоді, де і коли з'являється можливість для будь-якої адміністративної одиниці самостійно і незалежно від центру вирішувати свої внутрішні проблеми [9, с. 120].

Попри дискутивність, неоднозначність конкретних підходів до концептуалізації місцевого самоврядування дослідники переважно розуміють його як організацію і діяльність місцевих органів, що безпосередньо формуються локальним населенням на виборчих засадах, а місцеве управління -- як організацію і діяльність місцевих органів, призначених центральною владою.

Проблема місцевого самоврядування -- це значною мірою його співвідношення із центральною владою і керівництвом. Водночас в організації місцевого самоврядування найбільш яскраво відображається ідея наближення влади до народу. «Народ є джерелом влади у суспільстві, -- писав А. Ш. А. Токвіль, -- однак більш безпосередньо, ніж у громаді, він ніде не здійснює свою владу» [10, с. 66].

Проте ключова проблема відношень центральної влади та автономного самоврядування полягає в тому, щоб зрозуміти причини і, по можливості, знайти шляхи подолання традиційної моделі безвідповідальності влади всіх рівнів за прийняті рішення. Біда української політики полягає сьогодні в тому, що сучасний політичний клас не відмовляється від традиційної можливості утвердити своє право на безвідповідальність. Ця вада притаманна нині всім гілкам влади -- її «вертикалі» й «горизонталі», всім владним інституціям України, включаючи, вочевидь, і місцеві органи самоврядування.

Жити за законом -- головне завдання системного реформування України. Але нашому національному політикуму навіть не спадає на думку, що владою треба ділитися, й не лише по горизонталі (у трикутнику «президент -- парламент -- уряд»), а також і по вертикалі («держава -- область -- район -- громада»). Весь цивілізований світ розглядає місцеве самоврядування як такий рівень влади, який за обсягом повноважень іноді навіть переважає державу [11].

Практика конституційного розвитку незалежної України демонструє надто легковажне ставлення центральної влади до публічної влади, до місцевого самоврядування. Конституціоналізм у теорії і на практиці існує там, де є глибоке поважання зв'язку держави і суспільства правом, законом; де підтримується високий авторитет особистості, поважання її гідності; де гарантуються реальна участь безпосередньо народу у здійсненні владних функцій, демократичний порядок їх формування і підпорядкованість їхньої діяльності інтересам народу; де вироблено механізми захисту прав і свобод громадян, діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування. Конституціоналізм -- це суспільна свідомість, що ґрунтується на переконанні щодо корисності й необхідності інститутів центральної влади і влади організацій локальних спільнот, місцевого самоврядування, які забезпечують розвиток соціуму та локальної громади, задоволення їхніх інтересів і потреб, рівня і якості життєдіяльності.

Не дивно, що означені вище цінності демократичного конституціоналізму акумулює в собі теорія і практика демократичного місцевого самоврядування. Отже, доречно припустити, що, виступаючи як самостійний вид публічної влади, демократичне місцеве самоврядування є доволі ефективним чинником у формуванні й розвитку теорії та практики демократичного конституціоналізму в демократичній правовій державі. Адже воно покликане допомагати громадянам в усвідомленні того, що демократія -- це не тільки формальне запровадження необхідного набору виборчих технік і технологій електорального процесу, але й соціальне партнерство, особиста участь кожного у справах соціуму, частиною якого він є. «Громадські інститути, -- писав А. Ш. А. Токвіль, -- відіграють для встановлення незалежності ту ж саму роль, що й початкові школи для науки: вони відкривають народові шлях до свободи і вчать його користуватися цією свободою» [10, с. 65].

У демократичній державі народ здійснює владу безпосередньо, як через органи державної влади, так і через органи місцевого самоврядування. Це є конституційна норма демократичних країн. Однак залишається сумнів: чи будуть доповнені конституційні норми практикою самоврядування? «Сучасний лібералізм, -- зазначає оксфордський професор -- політолог Л. Зідентоп, -- був побудований на внутрішньому моральному переконанні, що зрештою самоконтроль, самоповага і самоврядування мають іти поряд. У цьому й полягає... принцип “рівної свободи”» [12, с. XLII].

Як демократичний інститут місцеве самоврядування має засадничі ознаки і якості. По-перше, це функція перерозподілу державної влади, її децентралізації та мінімізації ролі держави у розв'язанні місцевих проблем. Як один із видів публічної влади місцеве самоврядування повинно слугувати щонайповнішому розкриттю, самовираженню особистостей, які складають таку функціональну організацію. По-друге, виражаючи весь спектр інтересів різноманітних соціальних груп, рухів і громадських організацій, органи місцевого самоврядування здатні гучно реагувати на соціальні напруження, керувати ними, запобігати конфліктам і конструктивно їх урегульовувати. По-третє, маючи значні ресурси, місцеве самоврядування здобуває необхідну можливість розвивати економічну, соціальну, політичну, духовну інфраструктуру, забезпечувати високий рівень політичної участі громадян, створювати механізми дієвого контролю, з урахуванням місцевих особливостей уміло й гнучко проводити політику соціальних і національних компромісів і таким чином уособлювати самоврядування й демократію.

Викладене переконливо підтверджує, що існування місцевого самоврядування органічно пов'язане з проблемами влади, її становленням і розвитком. Найважливішими ознаками такого виду влади слід вважати те, що вона: насамперед, є влада публічна; по-друге, відрізняється від публічної державної влади своїми демократичними якостями; по-третє, народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади й органи місцевого самоврядування (муніципальної, місцевої влади), які є первинною ланкою народовладдя [2, с. 5-6, 54-57]; по-четверте, вона виступає муніципальною владою й управлінням; по-п'яте, місцева (муніципальна) влада, що не входить до системи органів державної влади, самостійно, з урахуванням загальнонаціональних інтересів, виробляє, обговорює і приймає рішення з питань місцевого значення, а також контролює втілення цих рішень у життя.

Місцеве самоврядування і державна влада наділені суверенітетом, але провідна роль правомірно належить державі, яка визначає політику у сфері місцевого самоврядування, створює умови для ефективної діяльності цього інституту. Механізми відношень державної та місцевої влади варто розглядати за спрямованістю дії: «згори донизу» і навпаки. Політика, як відомо, присутня скрізь, де є влада, організація й управління. На рівні окремої організації місцевого самоврядування політика проявляється щонайменше у п'яти аспектах: як стратегія локальної спільноти, яку вибудовують органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих інтересів та пріоритетів і суспільних перетворень; як ухвалення легітимними й компетентними органами самоврядування локальної спільноти обов'язкових для виконання рішень, які мають ціннісний характер і відображають цілі, інтереси й потреби місцевої громади; як діяльність із реалізації цілей локальної спільноти і подолання різноманітних конфліктних ситуацій та протидій; як дискурс -- аргументоване обговорення важливих для громадян проблем пріоритетів розвитку, забезпечення їх всебічного розуміння, варіантів досягнення консенсусу та угод; як політика соціалізації, що здійснюється у вільному від організаційного регламентування просторі.

Вичленування локальної політики зі світу політичного елементу дозволяє докладніше вивчити сутнісні характеристики локальної спільноти, її інститути, цінності та відношення, структури та цілі, напрями розвитку, чинники життєздатності та функціонування. Поставлені цілі дають можливість локальній спільноті набувати духовності, а її діяльність стає узгодженою і солідарною. Люди оцінюють політику держави і місцевого самоврядування крізь призму задоволення своїх потреб та інтересів, саме на місцевому ґрунті зароджується почуття причетності до справ державних. У рамках такої інтелектуальної проблематики можна простежити трансформування політичної ролі інституту місцевої влади у системі новітньої української правової державності та у становленні демократичного громадянського суспільства. Саме у цьому контексті набуває ваги твердження про те, що місцеве самоврядування -- одна з демократичних засад системи управління суспільством, найважливіший елемент облаштування влади.

Висновки

Проблема становлення демократичного місцевого самоврядування -- одна з найактуальніших у вітчизняних політичній і юридичній науках. В умовах демократичного транзиту ідея становлення місцевого самоврядування в локальних соціумах сприймається як невід'ємна частина загального процесу модернізації країни і розбудови в ній демократичного громадянського суспільства. Переконаність у перевагах самоуправління є завданням, від якого ми не повинні відмовлятися за будь-яких обставин, адже від переконаності у вирішенні цієї проблеми залежить наша власна гідність і процвітання. Саме таку пораду дає оксфордський професор -- політолог Л. Зідентоп усім, кого цікавлять політичний вимір європейської інтеграції, шляхи та способи створення демократичного місцевого самоврядування і цивілізованого громадянського суспільства [12, с. 79].

Література

Як Порошенко хоче змінити Конституцію? Основні нововведення [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ukr.segodnya.ua/potitics/pnews/kak-poroshenko- hochet-izmenit-konstituciyu-osnovnye-novovvedeniya-531785.html.

Конституція України. - Х. : IIIІ «ІГВІНІ», 2007. - 64 с.

Чинакова Л. И. Социальный детерминизм: проблема движущих сил развития общества / Л. И. Чинакова. - М. : Политиздат, 1985. - 159 с.

Мир философии. Книга для чтения : в 2 ч. // Исходные философские проблемы, понятия и принципы. - М. : Политиздат, 1991. - Ч. 1. - 672 с.

Философский энциклопедический словарь / гл. ред.: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов. - М. : Сов. энцикл., 1983. - 870 с.

Європейська Хартія місцевого самоврядування [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_036.

Про основи національної безпеки України : Закон України // Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 39.

Концепція основ державної політики національної безпеки України // Дзеркало тижня. - 1997. - № 2. - 18-24 січ.

Абрамов В. Ф. Местное самоуправление: идея и опыт / В. Ф. Абрамов // Социс. - 1997. - № 1.

Токвиль А. Ш. А. Демократия в Америке : пер. с франц. / А. Ш. А. Токвиль ; предисл. Г. Дж. Ласки. - М., 1992. - 554 с.

Ганущак Ю. Местным властям - шанс для признания / Ю. Ганущак // Зеркало недели. - 2007. - № 16. - 28 апр. - 11 мая.

Зидентоп Л. Демократия в Евопе / Ларри Зидентоп : пер. с англ. ; под ред. В. Л. Иноземцева. - М. : Логос, 2001. - 360 с.

Размещено на Allbest.ru