Запобіжні заходи, пов’язані з обмеженням волі за кримінальним процесуальним законодавством країн-членів Європейського Союзу

В.Г. Дрозд

Постановка проблеми. Реформування нашої країни - це справа не лише держави, але і її громадян. Важливу роль у цьому процесі відіграє наука, завдяки якій відбувається пошук якісно нових підходів до вирішення проблем нормативно-правового врегулювання процесу розслідування злочинів. Важливого значення набуває вивчення та аналіз міжнародного досвіду щодо застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню кримінального процесуального законодавства зарубіжних країн приділяли увагу такі дослідники, як Л.В. Майорова, В.М. Махов, М.Г. Стойко, О.Я. Сухарева, Н.В. Тка- чова, А.С. Шагіняна. Водночас питання застосування запобіжних заходів у країнах-членах Євросоюзу потребують додаткової уваги, оскільки становлять особливий інтерес для реформування кримінального судочинства України, підвищення обізнаності суддів, працівників органів внутрішніх справ, прокуратури та адвокатського корпусу.

Формування цілей. Метою статті є аналіз кримінального процесуального законодавства країн-чпенів Євросоюзу щодо видів запобіжних заходів, пов'язаних із обмеженням волі.

Виклад основного матеріалу. У Австрії до заходів, що обмежують волю належать: тимчасове затримання та попереднє тримання під вартою (арешт). Ці заходи застосовують тоді, коли мета арешту не може бути досягнута за допомогою інших більш м'яких заходів, розглянутих автором у попередніх працях [1, с. 81]. У Австрійському кримінально-процесуальному праві є інститут перевірки судом обгрунтованості тримання обвинуваченого під вартою. Це забезпечує можливість перевірити не лише обгрунтованість арешту, але й захистити інтереси обвинуваченого від незаконного тримання під вартою. Особливого значення це набуває тоді, коли в нього немає захисника.

В Угорщині на досудовому слідстві поліція може тримати підозрюваного під вартою 72 години, поки проводиться слідство. Суд може прийняти рішення про попереднє ув'язнення (повернення під варту) на вимогу прокурора. Закон передбачає автоматичний перегляд судом тримання під вартою. Попереднє ув'язнення не може продовжуватися більше трьох років, а підстави й необхідність попереднього ув'язнення мають переглядатися не рілттте одного разу на шість місяців. Якщо після закінчення трьохрічного періоду справу не розглянуто, особу, яка знаходиться у попередньому ув'язненні, має бути звільнено.

Новий Закон про кримінальне судочинство (деякі частини якого ще не набули чинності) надає суду можливість видати наказ про домашній арешт. Домашній арешт може призначатися у формі заборони залишати місце проживання за певного адресою; така заборона постановляється судом, нагляд за її дотриманням здійснює поліція. Суд розглядає домашню адресу як місце тримання під вартою (Директива Департаменту юсгицїї та Міністерства внутрітттніх справ за № 2/2000/ від 26 лютого щодо виконання покарання у вигляді домашнього арешту) [2]. Існує також більш сувора форма домашнього арешту, яка передбачає, що особі не дозволяється залишати будинок, і при цьому поліція може постійно контролювати таку особу. Таким чином, в Угорщині домашній арешт може застосовуватися замість попереднього ув'язнення, нагляд за його здійсненням проводиться поліцією, а не за допомогою електронного обладнання. Провадження в кримінальній справі може бути відстрочено з причини лікування від наркотичної залежності. Згідно з р. 350 КПК відстрочка виконання покарання у вигляді тюремного ув'язнення (строком не більше одного року), штрафи та відстрочка призначення покарання можуть призначатися судом без проведення повного слухання, якщо правопорушник визнає себе винним і вчинений ним злочин є не дуже тяжким (карається позбавленням волі строком до двох років). Відстрочка виконання покарання у вигляді позбавлення волі або відстрочка призначення покарання можуть супроводжуватися наглядом офіцера пробації [2, с. 95].

Деякі досудові втручання, такі як домашній арешт (Болгарія, Литва, Естонія, Латвія, Угорщина, Словенія), виховні заходи для неповнолітніх (Естонія), примусове лікування (Болгарія) є ідентичними з санкціями та заходами, які також можуть бути призначені судом після судового розгляду. Ці втручання можуть застосовуватись як умови, які також можуть супроводжувати покарання з відстрочкою виконання або покарання з відстрочкою призначення, або можуть застосовуватись як досудові втручання самі по собі.

У Болгарії щодо повнолітніх застосовуються основні та додаткові запобіжні заходи, однак до тих, що обмежують волю особи належать домашній арешт та взяття під варту. Домашній арешт полягає в забороні обвинуваченому покидати своє житло без дозволу відповідного органу. А такий запобіжний захід, як взяття під варту застосовується якщо наявні обгрунтування вважати, що обвинувачений вчинив злочин, який карається позбавленням волі або іншим більш тяжким покаранням, а також якщо докази у справі вказують на реальну небезпеку переховування обвинуваченого або вчинення ним іншого злочину. До неповнолітніх застосовуються такі види запобіжних заходів, пов'язаних із обмеженням волі: 1) поміщення у визначену судом школу-інтернат; 2) попереднє ув'язнення.

У розділі 73 КПК Республіки Чехія передбачена заміна взяття під варту наглядом. Беручи до уваги характер правопорушника та суть конкретної справи, мета позбавлення волі може бути досягнута засобами нагляду, який здійснюється офіцером пробації; позбавлення волі може бути замінене наглядом (розділ 73, параграф 1с. розділ 73, параграф З КПК) [3, с. 53, 55]. Якщо правопорушник не виконує обов'язків, покладених на нього у зв'язку зі заміною тримання під вартою, і при цьому причини для ув'язнення залишаються актуальними, суд та, після рекомендації державного прокурора на досудовому етапі, суддя можуть видати ордер на повернення під варту. Цікавим заходом, що застосовується до обвинуваченого у Чехії, є умовна відстрочка судового переслідування (розділи 307-308 КПК) [3]. У кримінальних справах, де закон вимагає призначення покарання у вигляді позбавлення волі максимум до п'яти років, суд або на досудовому етапі державний прокурор, може умовно відстрочити судове переслідування за згодою обвинувачуваного. Ця норма може бути задіяна, якщо обвинувачуваний визнає факт вчинення ним правопорушення, відшкодовує всі завдані збитки та домовляється з потерпілим про компенсацію.

Крім того, вона може бути використана у випадку, коли запропоновано іншу форму компенсації, та якщо таке рішення можна вважати доцільним, беручи до уваги характер правопорушника, його минуле та обставини справи. У разі відстрочки судового переслідування встановлюється період пробації, який триває від шести місяців до двох років. Після досягнення угоди між обвинувачуваним і потерпілим щодо методів репарації, обвинувачуваний отримує наказ про виконання цієї угоди протягом періоду пробації. Також обвинувачуваному наказують поводитися належним чином та вести законослухняний спосіб життя під час пробації.

Якщо протягом пробаційного періоду правопорушник веде законослухняний спосіб життя, виконує зобов'язання щодо відттткодування та дотримується всіх інших умов, то суд (або державний прокурор), який видав первинний наказ, може переглянути справу. У разі, коли реакція відповідача не вважається задовільною, судове переслідування може бути поновлене; також це може статися протягом періоду пробації.

В Естонії за новим Кримінально-процесуальним кодексом, пробацію включено додатково до запобіжних заходів (п. 8) [4]. На стадії досудового слідства в Естонії застосовуються такі запобіжні заходи, що пов'язані з обмеженням волі: 1) домашній арешт; 2) повернення під варту; 3) виховні заходи щодо неповнолітніх; 4) тримання під вартою; 5) примусове відвідування.

Відповідно до Кримінально-процесуального закону Латвії передбачено такі запобіжні заходи, що пов'язані із обмеженням волі до судового розгляду справи: 1) поліцейський нагляд (сг. 75.1); 2) домашній арешт (сг. 75.2). З 1995 року лише суддя може прийняти рішення про взяття правопорушника під варту до судового розгляду. Поміщення під нагляд поліції передбачає обмеження свободи пересування зі встановленням таких умов: відповідач не має права залишати своє постійне або тимчасове місце проживання, відвідувати певні місця або установи без дозволу слідчого органу, прокурора або суду (судді), або ж він має з'являтися в поліцейський відділок не менше двох разів на тиждень. Працівники поліції уповноважені заходити до помешкання даної особи з метою контролю її поведінки. Домашній арешт передбачає обмеження свободи пересування особи зі встановленням таких вимог: він не має залишати своє місце проживання, йому забороняється усно, письмово або через посередників спілкуватися з особами, вказаними в ордері. У разі необхідності поліція може вести спостереження за помешканням відповідача та контролювати його поведінку.

У червні 2002 року Парламент Латвії схвалив низку змін до Кримінально-процесуального кодексу, які надавали підстави для умовної відстрочки судового переслідування у справах про кримінальні та незначні правопорушення. У разі умовної відстрочки судового переслідування прокурор приймає рішення не вимагати негайного обвинувачення правопорушника, якщо останній не вчиняє нового правопорушення та виконує всі зобов'язання, покладені на нього під час періоду пробацїї, який триває від трьох до вісімнадцяти місяців.

Кримінально-процесуальним кодексом Литви дозволено застосовування таких досудових заходів, що обмежують волю підозрюваного: 1) домашній арешт може призначатися лише слідчим за ордером прокурора (сг. 100); 2) досудове взяття під варту може призначатися лише за ордером судді та протягом 48 годин від моменту арешту, при цьому підозрюваний має повторно постати перед суддею, який призначив досудове взяття під варту (сг. 104) [5]. Строки досудового тримання під вартою також визначені тим же кодексом і є застосовними лише на етапі досудового розслідування. Із початком судового розгляду справи строки досудового тримання підозрюваного під вартою встановлюються відповідно до необхідності. До розглядуваного виду запобіжних заходів, що застосовуються до неповнолітніх, відносяться: домашній арешт та досудове взяття під варту (сг. 6 КПК Литви) [5].

У Румунії поліція має право затримати особу для проведення слідства не більше ніж на 24 години. Після закінчення цих 24 годин поліція може звернутися до прокуратури або суду за ордером на повернення під варту (попередній арешт). Попередній етап закінчується тим, що поліція завершує проведення попередніх допитів, доходить висновку про наявність підстав до порушення кримінальної справи та передає її до прокуратури. Із цього моменту починається етап слідства, на якому прокуратура переймає відповідальність за підозрюваного та може застосувати до нього такі запобіжні заходи: підписка про невиїзд і попередній арешт. Попередній арешт може бути застосований прокуратурою на строк не більше ЗО днів, після чого цей період може бути продовжено, якщо прокуратура доведе, що для цього існують відповідні підстави та що виконуються спеціальні умови. На досудовому і судовому етапі прокуратура та суд можуть застосовувати й інші заходи. Якщо особа, яку було попередньо ув'язнено, несе відповідальність за дітей або інших осіб, які потребують опіки, судовий орган, що прийняв рішення про застосування попереднього ув'язнення, зобов'язаний проінформувати про це відповідні органи. У такому випадку може бути видано ордер про лікування, поміщення до стаціонару лікарні, арешт майна, реституцію.

У Словенії на досудовому етапі прокуратура може звернутися до служби пробації й доручити їй скласти оціночну доповідь щодо підозрюваного чи обвинувачуваного для встановлення необхідності попереднього арешту. На експериментальному етапі така доповідь мала назву «оцінка ризику», оскільки використовувалася для оцінки ризику вчинення повторного злочину під час досудового або судового етапу. КПК Словенії передбачає такі альтернативи попередньому ув'язненню (поверненню під варту) - це заходи, що не пов'язані з обмеженням волі та домашній арешт (ст. 199а КПК). Суд може видати ордер на домашній арешт, згідно з яким обвинувачуваному буде заборонено залишати будинок, у якому він постійно чи тимчасово проживає, або державну лікувальну чи пікпувальну установу,у якій він перебуває. Суд здійснює нагляд за виконанням такого заходу або безпосередньо, або через поліцію.

Аналізуючи країни північно-західної Європи неможливо залишити поза увагою Англію. Відтак, в Англійському процесуальному праві, зважаючи на особливості історичного розвитку інституту заходів кримінально-процесуального примусу, не проводиться чіткого розмежування запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу. Зокрема, не розмежовується поліцейський арешт (затримання) та попереднє взяття під варту [6, с. 84].

Відтак, до запобіжних заходів, що пов'язані із обмеженням волі в Англії, належить арешт (затримання). Тривалість такого заходу не більше 24 години. За серйозними злочинами (наприклад, вбивства, нанесення тяжких тілесних ушкоджень тощо) строк затримання може бути продовжено до 36 годин. Однак, максимальний термін затримання становить 72 та 96 годин. Такий строк може бути встановлений під час першого розгляду матеріалів справи, за результатами якого поліція має сформувати обвинувачення та представити його в суд або звільнити заарештованого.

Відповідно до розділу 25 закону «О полиции и уголовным делам» поліція може арештовувати особу без наказу судді за наявності таких умов: 1) коли невідомо ім'я та адреса підозрюваного або є сумніви, що він правильно назвав своє ім'я та адресу; 2) є підстави вважати, що арешт необхідний для припинення фізичного впливу на людей або власність із боку підозрюваного; 3) є підстави вважати, що арешт убезпечить від фізичного впливу самого підозрюваного; 4) арешт необхідний для попередження повторного вчинення злочину підозрюваним; 5) для захисту дитини або іншої безпорадної особи від підозрюваного [6, с. 84]. У Лондоні констебль має право заарештувати: 1) будь-яку особу, маючи не те обґрунтовані підстави за підозрою у злочині, що підпадає під переслідування за обвинувальним актом; 2) особу, яка вештається в нічну пору доби та не може надати чітку інформацію про себе. Арешт за порушення громадського порядку має превентивний, профілактичний характер. Правопорушник зобов'язується мировими суддями не чинити таких дій і відпускається на волю. У разі невиконання покладених обов'язків - підлягає судовому переслідуванню та направляється за грати [7, с. 41]. Попереднє взяття під варту або арешт на етапі попереднього розслідування значно відрізняється від затримання насамперед його тривалістю. Так, арешт до 70 діб починається з моменту закінчення поліцейського затримання та до початку розгляду магістратами справи по суті. Тримання під вартою може бути продовжено до 112 діб із моменту передачі до суду й до початку судового розгляду.

Інститут арешту в Бельгії чітко врегульований законом «О предварительном заключении» 1990 року. Строк арешту становить 24 години. Обмеження волі понад встановлений строк установлюється суддею, який вирішує питання про застосування попереднього арешту. Особу можуть затримати лише за наявності серйозних підстав підозрювати його у вчиненні злочину. Поліція Бельгії може затримати підозрюваного на місці вчинення злочину, такі ж дії може вчинити й приватна особа, однак у подальшому вона має повідомити про це компетентні органи. У всіх інших випадках органом уповноваженим вирішувати питання про арешт є прокурор [7, с. 41]. Судовий наказ про застосування запобіжного заходу у вигляді попереднього арешту в Бельгії називається «варрант». Таке рішення приймається: до підозрюваних у злочині, за який передбачено покарання не менше 1 року позбавлення волі; якщо відомо, що підозрюваний має на меті переховуватися від слідства, вчинити інший злочин, вступити у змову з третьою особою тощо. Поряд із попереднім арештом законодавством Бельгії передбачено можливість застосовувати такі запобіжні заходи: домашній арешт, наказ про обмеження пересування, заходи медичного впливу.

У Данії застосування найбільш важливих запобіжних заходів тягає за собою обмеження волі особи, щодо якої вони застосовуються. Досить цікавим є попередній арешт. Так, за законодавством Данії особа, проти якої порушено кримінальне переслідування, не є автоматичним суб'єктом попереднього арешту. Такий запобіжний захід не може бути застосований, якщо за вчинення злочину передбачено покарання у вигляді штрафу або інше «м'яке» покарання. Крім того, потрібна обгрунтована підозра у вчиненні адресного злочину (санкція за яке не мене 18 місяців), а також серйозні підстави вважати, що підозрюваний буде переховуватися від органів правосудця або може вчинити новий злочин, або буде перешкоджати збору доказів. В особливих випадках (передбачених законом) такий запобіжний захід застосовується за необхідності захистити «публічне відчуття справедливості» або якщо є переконливі докази вини обвинуваченого, або якщо за вчинений злочин передбачено покарання у вигляді 6 років позбавлення волі [7, с. 50]. Цікавим є той факт, що строк попереднього арешту при засудженні особи до позбавлення волі вираховується із призначеного строку, а якщо особу виправдають, то вона має право на компенсацію.

За кримінально-процесуальним законодавством Федеративної Республіки Німеччини суддя має виключно важливі повноваження при застосуванні під час попереднього розслідування примусових заходів, що обмежують волю особи. Лише за наказом судді про арешт обвинувачений може бути взятий під варту. Прокурор може лише клопотати перед судом щодо видання наказу про арешт. Заарештований має бути негайно доставлений до компетентного судді, який не пізніше ніж наступного дня підлягає допиту у зв'язку з пропонованим обвинуваченням. У разі затримання особа також має бути не пізніше наступного дня доставлена до судці, який проводить допит і вирішує питання щодо видання наказу про арешт або звільняє затриману особу. Арешт як запобіжний захід може бути обраний на термін до шести місяців, у виняткових випадках до одного року. Заарештований має право оскаржити арешт у вищому суді, вимагати скасування наказу про арешт або зупинення його виконання. За клопотанням заарештованого чи з власної ініціативи суд проводить усний розгляд законності та обгрунтованості арешту [8].

У Сполучених Штатах Америки розкриття злочину є обов'язком поліції, яка наділена широкими повноваженнями щодо застосування різних дій примусового характеру. Зазначені дії проводяться поліцією за попередньою або, у виняткових випадках, із подальшою санкцією суду. Формально така діяльність не розглядається як процесуальна, але фактично органи поліції можуть проводити повне розслідування. Кримінально-процесуальне законодавство США не регламентує заходи процесуального примусу, крім арешту та обшуку. Усі інші заходи процесуального примусу пов'язані з арештом і обшуком; приходять їм на заміну в тих випадках, коли обвинувачений або вчинений ним злочин не представляють великої суспільної небезпеки або, коли представлені гарантії, що обвинувачений не сховається від слідства і якщо він не буде продовжувати злочинну діяльність та протидіяти розслідуванню і суду [9, с. 45]. У кримінальному процесі США арешт є заходом процесуального примусу, що обмежує свободу людини у вигляді взяття під варту, при цьому несе важливу додаткову функцію - порушення кримінального переслідування відносно конкретної особи. Роз'яснення причини арешту, зазначених в ордері, виконує роль пред'явлення обвинувачення [9, с. 28]. У США існує два види арешту: на підставі ордеру та без такого. Якщо із скарги або аффідевіту (заява - письмове показання під присягою), або аффидевітів, поданих разом із скаргою, виявляється, що є достатні підстави вважати, що вчинено злочин і що його вчинив обвинувачений, то будь-якому чиновникові, уповноваженому на те законом, має бути виданий ордер на арешт цього обвинуваченого. На відповідне прохання прокурора замість ордера на арешт має бути видана суддею повістка про виклик до суду. За однією скаргою може бути видано більше одного ордера або більше однієї повістки про виклик до суду. Якщо обвинувачений не з'явився за повісткою, має бути виданий ордер на арешт.

Конституція США прямо не закріплює права на арешт без ордеру. Однак, у федеральному законодавстві, так само як і в законодавстві штатів, містяться норми, засновані на англійському загальному праві, які дозволяють кожному громадянинові здійснити арешт без ордера (так званий «цивільний арешт») при дотриманні певних умов (підстав). У будь- якому випадку та незалежно від способу здійснення арешту його законність визначається з'ясуванням, чи були в особи (поліцейського) достатні підстави на вчинення таких дій. Перевіркою останніх має бути встановлено, що співробітник поліції, який здійснив арешт, був обгрунтовано переконаний у тому, що заарештований ймовірно скоїв або вчиняв злочин чи був його співучасником. Критерієм такого переконання є гіпотетичне сприйняття розумного та обережного людиною. пробація досудовий розслідування арешт