Право людини розпоряджатися власним життям - актуальне питання кримінального права та кримінології

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВО ЛЮДИНИ РОЗПОРЯДЖАТИСЯ ВЛАСНИМ ЖИТТЯМ-АКТУАЛЬНЕ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ТА КРИМІНОЛОГІЇ

В.С. Батиргареєва

Постановка проблеми

Французький письменник і філософ епохи Відродження Міптель де Монгень ще у XVI сг. написав, що природа призначила нам лише один шлях появи на світ, однак указала тисячі способів, як піти з життя [1]. Отже, проблема смерті, зокрема, можливості прийняти людиною самостійне рішення щодо зупинення власного біологічного існування завжди турбувала людство. Вона займала уми наших предків. Однак і за наших часів це питання продовжує широко обговорюватись у соціумі. І досі шукають, можливо, компромісні варіанти його розв'язання.

Якщо проблему ставити в площині саме можливості людини розпоряджатися власним життям (виключаючи нещасні випадки, випадки насильницької смерті, смерті як природної біологічної причини закінчення життя), то, говорячи мовою юриспруденції, ми маємо справу ні з чим іншим, як із правом людини на смерть. У цьому зв'язку виникає принаймні три запитання: по-перше, де місце останнього в ієрархії людських базових прав і як співвідноситься воно із правом на життя, яке сьогодні закріплюється в конституційних документах, мабуть, будь-якої цивілізованої країни; по-друге, які можливі форми реалізації, умовно назвемо, права на смерть; по-третє, участь та роль інших осіб у реалізації цього права, включаючи питання можливої їх юридичної відповідальності.

Одразу зауважимо, що з методологічної точки зору, відповіді на два останні запитання цілком залежать від відповіді на перше запитання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Окремі кримінально-правові та кримінологічні аспекти права людини розпоряджатися власним життям розглядаються в працях багатьох сучасних правників, серед яких Г.В. Анікіна, Н.М. Борисевич, В.А. Ворона, В.К. Грищук, О.А. Мірошниченко, Є.Л. Стрельцов, Я.О. Триньова, С.А., Хімченко, Л.І. Шеховцова, А.О. Шпачук та ін. Разом із тим низка георегико-мегодологічних і практичних питань щодо збереження балансу між визнанням можливості людини розпорядитися власним життям та дотриманням відповідної кримінально-правової заборони залишається слабо розробленою, що власне, зумовлює актуальність та вибір геми дослідження.

Формування цілей

Метою статті є розгляд проблеми кримінально- правової оцінки права людини розпоряджатися власним життям га здійснення його кримінологічного аналізу.

Виклад основного матеріалу

Словосполучення «право на смерть», певного мірою, звучить дещо парадоксально, незвично, оскільки протягом століть передумовою існування й реалізації усіх інших людських прав виступало найголовніше, фундаментальне та непохитне з них - право на життя. Загалом, будь-які із коли-небудь проголошених прав людини і громадянина розглядаються як продовження, розгортання, розширення або конкретизація засадничого права - права на життя, оскільки всі вони обов'язково є всього лише одним із проявів права життя, пов'язаним із задоволенням будь-яких життєвих погреб, інтересів, прагнень тощо. І дійсно, за канонами багатьох релігійних течій і моральних засад організації га існування соціумів добровільний відхід із життя - самогубство - суворо засуджувалось у повній відповідності із принципом «що дано Богом, від того не може відмовишся людина». Водночас прояви героїзму людини (наприклад, на війні га в інших екстремальних ситуаціях) навіть ціною власного життя суспільством завжди сприймалися як соціально схвалювані поступки. Прикладами розпорядження власним життям є й альтруїстичні самогубства, самогубсгва-наспідування, а також акш свідомого самопожертвування в ім'я будь-якої суспільної або релігійної ідеї (наприклад, численні акш самоспалення в Тибеті як прояв релігійного руху за незалежність цієї території від Китаю).

Зовсім перестає бути риторичним запитання щодо наявності права розпоряджатися власним життям, гобго реалізації права на смерть, коли йдеться про евганазію, яка, як справедливо зазначається дослідниками, є однією з найбільш актуальних і невирішених медико-деонго.погічних, етико-філософських та юридичних проблем сучасності [2, с. 199].

Ще 25 років тому у філософській літературі зауважувалося, що «...соціально-етичні та морально-гуманістичні аспекти проблеми смерті привертають до себе зростаючу увагу не лише у зв'язку з усе більш широким усвідомленням й загостренням особистісних дилем й альтернатив буттю, а й з успіхом біомедичних досліджень, зокрема, реаніматології, що здатна повернути до життя людей, у тому числі навіть тих, хто знаходився у стані клінічної смерті» [3]. Наведене висловлювання є цікавим для нас насамперед у плані моральності постановки проблеми щодо існування в людини права вибору - як розпорядитися своїм життям, а саме: як закінчити своє життя. Звісно ж, сучасне цивілізоване суспільство намагається облаштувати своє буття у такий спосіб, щоб подібне питання навіть ніколи не поставало в житті пересічної людини. І такий стан речей є константою нормального існування й усебічного розвитку людини. Але в житті окремих людей унаслідок різних причин такі питання все ж гаки виникають, оскільки можливості захисних механізмів психіки людини небезмежні: далеко не завжди вони здатні конкурувати з такими серйозними за силою впливу на емоційну сферу стресовими ситуаціями, як хвороба, економічні негаразди, смерть близьких людей або сімейні проблеми [4]. На жаль, подібних ситуацій на сьогодні чимало. А тому порушена тематика не є чимось буденним й абстрактним для наук кримінально- правового циклу. У цьому зв'язку особлива надія покладається на кримінологію га кримінальне право, які в комплексі мають дослідити га дати чітку правову оцінку цього феномена в цілому га окремих його проявів.

Якщо простежиш хронологію спроб розв'язання аналізованої проблеми в кримінології, го до недавнього часу лише суїцид як фонове явище злочинності, що полягає у свідомому добровільному самогубстві, ставав предметом дослідження [5, с. 332]. Водночас питання кримінологічної оцінки евтаназії га її наслідків для суспільства майже ніколи окремо не розглядались у наведеній науці, хоча в теорії кримінального права - вітчизняного і зарубіжного - із проблеми евтаназії написано чимало праць, ведуться гострі дискусії. Такий стан справ свідчить, що евтаназія як одна із форм реалізації права людини розпоряджувалися власним життям відкриває нові «ракурси» для кримінологічного дослідження. Це стосується, зокрема, з'ясування ставлення суспільства до цього феномена, соціальної оцінки наслідків існування останнього, впливу випадків евтаназії на формування латентної частини злочинності, взаємозв'язку евтаназії із такими видами злочинності, як насильницька, корислива, службова тощо.

Щоб окреслиш горизонти майбутніх кримінально-правових і кримінологічних досліджень, необхідно з'ясувати, що ж таке право на смерть? Складова права на життя, тобто природне, хоча й своєрідне, продовження реалізації права на життя у вигляді певного способу завершення (розпорядження) останнього, неприйнятний антипод праву на життя, що не повинно навіть обговорюватися, чи самостійне право особи? Це питання набуває особливої гостроти з огляду на ге, що в сучасному (особливо західному) суспільстві все більше стає прихильників життєвої філософії, згідно з якою у людини є тільки право на життя, але не існує зобов'язання жига...

Загальновідомою е. позиція, що право на життя логічно передбачає і право на смерть, оскільки останнє є складовою права на життя [2, с. 201]. Однак, на наш погляд, навряд чи це гак: із припиненням життя втрачають сенс всі вітальні, фізичні права людини, зокрема й право на життя як таке. Окрім того, якщо визнати, що право на смерть є складовою права на життя, то подібний підхід призведе до приниження цінності останнього, коли конституційна вказівка на «невід'ємнісгь» права на життя кожної людини, про що наголошується у назві сг. 28 Конституції України, стане зайвою ознакою.

Щодо повного відкидання випадків можливого розпорядження людиною своїм життям га розцінювання таких ситуацій як неприйнятного антиподу зазначимо, що сьогодні немає жодного суспільства, яке б повністю забороняло в той чи інший правовий спосіб подібні дії. Так, лише в деяких країнах кримінально караною вважається спроба суїциду (наприклад, Індія, Сінгапур). До 1961 року у Великій Британії спроба самогубства вважалася кримінально караним діянням і призводила до тюремного ув'язнення [6]; в Ірландії щодо таких випадків діяв кримінальний закон до 1993 р. [7]. Зараз подібна поведінка в цих країнах декриміналізована. До речі, за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я щорічно у світі вчиняється понад 800 тис. самогубств [8].

Водночас активна евтаназія¹ не вважається кримінально караним діянням у низці держав, оскільки є офіційно дозволеною (Нідерланди, Бельгія, Люксембург, швейцарський кантон Цюрих, такі штати США, як Орегон га Вашингтон). Пасивна евтаназія є легальною в Швеції, Фінляндії, Франції [9, с. 14]. Отже, йдучи від протилежного, добровільний вибір людини закінчиш своє фізичне існування не можна розцінювати як феномен, який не має права на самостійне обговорення й відповідну рефлексію суспільства на нього. До того ж право не оперує такими категоріями, як «ангипод». Якщо це було б гак, го годі не можна було б навіть порушувати це питання, оскільки це є табу, а значить, його просто не існує. Такої позиції, напевно, й дотримуються противники існування права на смерть. Як зазначає В.К. Грищук, якщо право людини на життя визнане на міжнародно-правовому рівні, го право людини на смерть, необхідність визнання якого обстоюють ряд учених і практиків, не знаходить підтримки як на міжнародно-правовому рівні, гак і на рівні більшості цивілізованих держав [10].

убачається, що право на смерть - це самостійне, окреме право людини щодо припинення життя за власним розсудом. До речі, у 1977 р. у шгаїі Каліфорнія (США) був прийнятий перший у свігі Закон «Про право людини на смерть». У цьому ж році в штаті Орегон прийнято аналогічний Закон «Про право на гідну смерть». Отже, якщо все ж таки визнаєш, що таке право в людини існує, го, вочевидь, автоматично виникає й питання про скорми його реалізації, хоча принагідно зауважимо, що противників такої позиції чимало.

Зазначимо, що в тих чи інших державах законом обмежено форми реалізації права на смерть. Перш за все це стосується евтаназії, яку інколи називають правом на гідну смерть. Іноді реалізація цього права не можлива без «залучення» сторонніх осіб. Ось у таких випадках і постає гостро питання про межу припустимості цієї участі без порушення приписів кримінального закону. Фактично йдеться принаймні про кримінально-правову оцінку найбільш поширених форм реалізації зазначеного права в контексті кримінально-правової охорони життя.

Учені, які досліджують проблему евтаназії, неодноразово звергалися до аналізу її форм. Прийнято розрізняти дві її форми - активну й пасивну. У спеціальній літературі, присвяченій цій проблематиці, визначено такі форми активної евтаназїї: 1) «убивство з милосердя», що має місце в тих випадках, коли, наприклад, лікар або інша особа, спостерігаючи страждання іншої безнадійно хворої особи й не будучи в змозі їх усунути, уводять їй надмірну дозу медичного препарату в результаті чого настає смерть; 2) «самогубство, асисговане лікарем», - лікар допомагає невиліковній хворій людині припинити життя; 3) «власно активна евганазія», що може здійснюватися без допомоги лікаря, коли пацієнт сам вмикає прилад, який сприяє настанню легкої й безболісної смерті. У свою чергу, пасивна евганазія зводиться до припинення медичної допомоги невиліковному хворому для позбавлення його страждань, що призводить до смерті такої особи.

Згідно із вітчизняним законодавством будь-яка форма евганазії на сьогоднішній день в Україні заборонена. У сг. 52 Основ законодавства про охорону здоров'я України зазначено, що медичні працівники зобов'язані надавати допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Крім того, у п. З цієї статті міститься пряма заборона щодо здійснення евтаназїї, тобто навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого для припинення його страждань. Навіть Цивільний кодекс України згадує про евганазію: «Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя» (ч. 4 сг. 281). Отже, знову виникає питан-

І

Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

ня про кримінально-правову оцінку дій, пов'язаних із порушенням заборон, що встановлюються українським законом у цій сфері.

Як бачимо, у перших двох формах активної евтаназії є необхідними конкретні дії не лише самого хворого, який бажає припиниш своє життя, а й інших осіб. При активній евтаназії у вигляді «вбивства з милосердя» (перша умовна виділена форма) дії винної особи є умисними. Вчинене діяння залежно від конкреших обставин кваліфікується на загальних засадах як просте або навіть кваліфіковане убивство (відповідно до ч.І або ч. 2 ст. 115 КК України). Доречі, кримінальним законом багатьох країн ця форма активної евтаназії вважається умисним убивством при пом'якшуючих обставинах (країни Західної Європи, Азії, Південної Америки). У деяких державах, де законом не передбачається такого спеціального складу злочину, мошви вчинення подібного діяння розцінюються як пом'якшуюча покарання обставина, а саме: вчинення злочину із співчуття (наприклад, деякі колишні радянські республіки - РФ, Казахстан, Литва, Таджикистан).

Що стосується гак званого асисгованого самогубства за участю медичного працівника або іншої особи у випадках, наприклад, надання хворому необхідних для самогубства ліків або засобів, то підстав кримінальної відповідальності зазначених осіб, як зазначається в літературі, немає, оскільки медичний працівник або іштта особа є пособниками самогубства, яке згідно з чинним кримінальним законодавством злочином не вважається [10]. Але майже риторичним на сьогодні запишається запитання: як бути в тому випадку, коли лікар надає особі необхідні медичні препараш (інструменти) для самогубства, проте остання самостійно не може довести задумане до завершення (втрачає сипи, свідомість тощо). Адже «асистент» у цьому випадку, окрім надання необхідних засобів, змушений ще й допомогти людині реалізувати задумане (наприклад підгримує руку знесиленої особи, додає шску на поршень ін'єкційного шприцу, зашговхує таблетки в рогову порожнину тощо), убачається, що правова оцінка дій сторонньої особи - гак званого асистента - за такого самогубства (нібито синтезу двох попередніх форм евтаназії) надто складна й неоднозначна.

На наш погляд, третя форма активної евтаназії взагалі є самогубством у власному смислі слова, спроба здійснення якого на сьогодні не є кримінально караною за українським законом. Тому в подібних випадках взагалі знімається питання про евганазію, оскільки, по суті, це є евганазія «власноруч» як різновид самогубства.

Достатньо складним є питання про кримінальну відповідальність особи, яка бере участь при пасивній евтаназії, припиняючи надання медичної допомоги невиліковному хворому. У таких випадках йдеться про бездіяльність винного. Щодо кримінально-правової оцінки таких випадків, то більшість учених пропонує кваліфікувати зазначені дії за ст. 136 («Ненадання допомош особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані») чи ст. 139 («Ненадання

допомоги хворому медичним працівником»). Але кваліфікація дій винних за цими сгаттями уявляється небезперечною. Насамперед це пов'язано з тим, що в доктрині кримінального права немає єдиної позиції щодо суб'єктивної сторони злочинних дій, передбачених згаданими сгаттями. Учені пропонують різні комбінації (форм вини стосовно, власне, діяння у виді бездіяльності га наслідків цієї бездіяльності. Якщо бездіяльність однозначно характеризується умисною (формою вини, го стосовно наслідків стверджується, що має місце тільки необережність або необережність (у різних видах) і навіть непрямий умисел. Це, по-перше.

По-друге, при пасивній евганазїї правомірно поставити запитання, чи завжди бездіяльність пов'язана з ненаданням саме медичної допомоги? Якщо з боку будь-якої особи хворій людині, нехай навіть і на прохання останньої, не надаються їжа, вода, не здійснюються будь-які санітарно-гігієнічні маніпуляції, що призводить до смерті людини, го чи можна такі дії відносити до поняття «ненадання медичної допомоги». Отже, при пасивній евганазїї слід вирішиги проблему: про ненадання якої допомоги йдеться - медичної або будь-якої іншої?

Висновки. Напевно, ці запитання можна «зняти», якщо: по-перше, під час визначення пасивної евганазії не проводити розмежування між видами умисного ненадання допомоги (медичної або іншої) хворому або медичним працівником, або іншою особою; а по-друге, виходячи із кінцевої мети таких дій винного - позбавити конкретну людину життя (навіть і на її прохання) - ненадання допомоги, що призвело до смерті людини, кваліфікувати як умисне вбивство (за наявності відповідних обставин - як просте або кваліфіковане). Така кваліфікація видається найбіпьш «оптимальною» при теперішньому стані законодавства. Однак це зовсім не виключає можливість de lege jerenda закріпити в кримінальному законі привілейований склад злочину, за яким кваліфікувалися б випадки умисного вбивства хворої людини із співчуття до неї, тобто фактичної евганазїї, звісно ж, за умови, що евганазія й надалі буде заборонена в Україні.

На завершення зазначимо, що яким би ш.пяхом не пішло наше суспільство у вирішенні розглянутої проблеми, проте основне завдання законодавця полягає в тому, щоб захистити людське життя від протиправних посягань з боку ішттих осіб.

Використані джерела

1. Эвтаназия / / Зарубежный опыт. Общие проблемы медицины [Электронный ресурс]. Режим доступа: www.mednovosti.by/news.aspx?id=313. Загл. с экрана.

2. Ворона В. Право на евтаназію як складова права.людини на життя / В. Ворона / / Право України. 2010. № 5. С. 199-205.

3. Фролов И. Т. Введение в филисофию: [учебник] / [Фролов И. Т., Араб-Оглы Э. А., Арефьева Г. С. и др.]. М.: Политиздат, 1989. 639 с.

4. Суицид. Проблемы решении проблемы [Электронный ресурс]. Режим доступа: hypnosis-m.com/ru/ articles/ sposoby_suicida.html#ru/ articles/ sposoby_suicida.html. Загл. с экрана.

5. Іванов Ю. Сугцид / Ю. Іванов / / Кримінологічний довідник: [довідкове видання] / за наук. ред. Бандурки О. М.; за заг. ред. Джужі О. М., Литвинова О. М. X.: Діса плюс, 2013. С. 332-334.

6. When suicide was illegal [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/news/magazine-14374296. - Заголовок з екрана.

7. Criminal Law (Suicide) Act, 1993 / / Irish Statute Book. Government of Ireland [Електронний ресурс]. Режим доступу: http:/ /www.irishstatutebook.ie/ 1993/ еп/act/ pub/ООН / sec0002.html #sec2. Заголовок з екрана.

8. ВОЗ: каждый год в мире совершается 800 тыс. самоубийств [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.bbc.co.uk/mssian/rolling_news/ 2014/09/140904_m_wos_suicides.shtml. Загл. с экрана.

9. Кліванська А. Право на евтаназію / А. Кліванська / / Юрид. вісн. України. 2014. № 28 (941). 13-19 лип. С. 14.

10. Грищук В. Еутаназія: криміналвно-правові проблеми [Електронний ресурс] / В. Грищук. Режим доступу: http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=&d=321. Заголовок з екрана.

11. Городній М. М. Релігійний компонент в контексті акультурації права / М. М. Городній // Юрид. наук, електронний журнал. 2014. № 3. С. 8-11.

Анотація

кримінальний право життя правовий

Статтю присвячено проблемі кримінально-правової оцінки та кримінологічного аналізу права людини розпоряджатися власним життям. Розглянуто різні підходи щодо прийняття або заперечення такого права не лише з позиції правових систем різних держав, а й із позиції етико-філософського світогляду та релігійного ставлення до подібного вибору людини. Наведено умови, за яких зберігатиметься баланс між визнанням можливості людини розпорядитися класним життям та дотриманням кримінально-правової заборони у випадку фактичного неприйняття в національній правовій площині явища «евтаназія».

Ключові слова: евтаназія, право, життя, людина, смерть, суїцид, посягання,

Аннотация

Батыргареева В.С. Право человека распоряжаться собственной жизнью - актуальный вопрос уголовного права и криминологии.

Статья посвящена проблеме уголовно-правовой оценки и криминологического анализа права человека распоряжаться собственной жизнью. Рассматриваются различные подходы относительно принятия или отрицании такого права не только с позиции правовых систем различных государств, но и с позиции этико-философского мировоззрения и религиозного отношении к подобному выбору человека. Приводятся условии, при которых будет сохраняться баланс между признанием возможности человека распорядиться собственной жизнью и соблюдением уголовно-правового запрета в случае фактического непринятии в национальной правовой плоскости явлении «эвтаназия».

Ключевые слова: эвтаназия, право, жизнь, человек, смерть, суицид, посягательство,

Annotation

Batyrhareyeva V.S. Human right to dispose of own life as a topical question of criminal law and criminology

The article is devoted to the problem of legal and criminal evaluation and criminological analysis of human right to dispose of own life, that is, human right to death. Various approaches are studied as regards the adoption or the disavowal of such right not only from the position of legal systems of the various countries, but also from the position of ethical and philosophical worldview and religious attitude to such choice of a human. We try to look at the right to death in three possible aspects: 1) as a component of right to life, that is natural, though cumbersome, continuation of right to life in the form of a certain way to finish (dispose of) the latter; 2) as an unacceptable counterpart of right to life which must not be even discussed; 3) as an independent right of any person.

We came to the conclusion that right to death is an independent, separate right of human to stop his life at his own disposal. In this connection three questions are to be solved in legal sphere: firstly, what is the place of right to death in hierarchy of the basic human rights and how it relates with the right to life which is now secured in constitutional acts of any civilized country; secondly, what forms may take implementation, so to say, of the right to death; thirdly, how and in what role other persons may participate in implementation of such right, including their eventual legal responsibility. We state that one of the forms of implementation of human right to dispose of own life is euthanasia, which opens new aspects for criminological research. This refers, in particular, to understanding of society attitude to this phenomenon, social evaluation of the consequences of its existence, effect of cases of euthanasia to formation of latent part of crime, connection of euthanasia with such types of crime as violent crime, acquisitive crime, service crime etc. Conditions are specified under which the balance may be maintained between recognition of human right to dispose of own life and preservation of criminal and legal prohibition in case the phenomenon of euthanasia remains unaccepted in national legal sphere. Criminal responsibility of persons participating in this or that form of euthanasia is discussed.

Key words: euthanasia, law, life, human, death, suicide, encroachment,

Размещено на Allbest.ru