Пенсійна система України: еволюція розвитку

У 1833 р. коли українські землі знаходилися під владою Австрії, в дію були введені посади промислових інспекторів, які здійснювали нагляд за правильністю дій і виконання законів щодо захисту жінок та дітей. Перші законодавчі акти щодо захисту робітників були впроваджені у 1854 р. У 1887 р. був прийнятий закон про обов'язкове страхування робітників від нещасних випадків на роботі, а з 1906 р. про обов'язкове страхування службовців. Для сільських робітників ніякого захисту не передбачалося.

Незважаючи на те, що Україна у XX ст. перебувала у складі Австро-Угорської імперії, вона мала власні традиції вирішення соціальних питань. Як і в сучасних країнах світу, вже існували дві гілки соціального забезпечення: державна й недержавна [10].

Коли українські землі були під пануванням Польщі, то на цих землях у 1924 р. був прийнятий закон щодо страхування від нещасних випадків, а у 1927 та 1933 рр. були прийняті закони щодо пенсійного страхування, страхування інвалідів, а також службовців та робітників у разі безробіття.

На українських землях під владою Румунії з 1912 р. діяло румунське соціальне законодавство. Тільки у 1933 р. прийнятий уніфікаційний закон щодо соціальне забезпечення.

Коли українські землі були під владою Чехословаччини, то у ці роки в Чехословаччині було найпрогресивніше соціальне законодавство. На Закарпатті до 1924 р. діяв угорський закон 1907 р. про обов'язкове страхування робітників від інвалідності, хвороби та старості. З 1924 р. діяв уніфікаційний закон для всієї Чехословаччини. З 1929 р. був введений закон про пенсійне забезпечення для службовців. Обов'язкове соціальне забезпечення реалізувалося шляхом сплачування застрахованими працівниками внесків у розмірі, визначеному законом.

У ті роки існувало також необов'язкове соціальне забезпечення, яке підтримували приватні товариства. Внески при страхуванні від хвороби і від нещасних випадків на роботі сплачували роботодавці. У створенні фондів страхування від безробіття також брала участь держава у формі бюджетних дотацій.

Зародження пенсійного страхування в Україні приходиться на 90-ті рр. ХІХ ст., коли більшість підприємців почала страхувати в приватних страхових товариствах своїх робітників на випадок смерті, інвалідності та тимчасової непрацездатності. Таке страхування спочатку отримало найбільше поширення в Одесі, де в 1894 р. були застраховані робітники 22 підприємств. Незабаром страхування почалося впроваджуватися в Миколаєві, Херсоні та інших містах півдня України.

Із соціального страхування виокремилося пенсійне забезпечення, що зародилося в середині 80-х рр. XIX ст. у формі пенсійних кас емеритальних і страхових.

Пенсійна каса установа, що проводить страхування пенсій і різних допомог шляхом накопления та перерозподілу страхових внесків своїх членів. Пенсійні каси будуються на принципах взаємного страхування. Зазвичай пенсійні каси охоплювали державних службовців, працівників транспорту і низки інших галузей промисловості.

Емерит (лат. етегіїш відслуживший) позначення для професорів, викладачів, а також для католицьких і протестантських священиків, які були звільнені від виконання своїх щоденних обов'язків через похилий вік. Емеритальні каси це спеціальні пенсійні каси, які виробляють страхування пенсій та допомог.

Обов'язкове створення кас пенсійного страхування було законодавчо започатковане у 1861 р. [11]. У 1912 р. були створені фабричні каси хворих для обов'язкового страхування на випадок хвороби. В Україні ці каси вперше були створені на Донбасі.

У СРСР було введено так зване державне соціальне забезпечення та створений фонд соціального забезпечення, якій формувався з таких джерел:

- прибутків підприємств та організацій у розмірі, встановленому законом;

- дотацій із державного бюджету.

- цього фонду виплачувалися пенсії, допомоги для тимчасово непрацездатних робітників і службовців, а також вагітним жінкам.

У часи радянської влади пенсійне забезпечення будувалося за принципом солідарності поколінь, сутність якого полягала у тому, що працездатне населення утримує непрацездатне.

У 1932 р. пенсійне забезпечення було розповсюджено на працівників усіх галузей народного господарства. Окрім того, законодавчо був встановлений пенсійний вік 55 років для жінок та 60 років для чоловіків.

Конституція Радянського Союзу 1936 р. проголосила право всіх громадян СРСР на соціальне забезпечення в старості. У середині 80-х рр. у СРСР почали відбуватися зміни у всіх сферах життя: політичній, економічній та, зрозуміло, соціальній. Виникла потреба змінювати пенсійне законодавство. Тому у 1987 1988 рр. розпочалася робота над новим законом “Про пенсійне забезпечення”, якій був ухвалений Верховною Радою в травні 1990 р. Принциповою відмінністю нового закону стало те, що виплата пенсій фінансувалася не з Державного бюджету, а з створенної нової інституції Пенсійного фонду. Наголошувалося, що головною умовою одержання права на трудову пенсію є сплата страхових внесків до Пенсійного фонду. Згодом ця норма з'явилася і в новому пенсійному законі незалежної України.

У 1990 р. були прийняті Закон “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців” та Постанова Ради Міністрів УРСР і Української Ради профспілок щодо створення Українського республіканського відділення Пенсійного фонду СРСР. Від цього року ведеться відлік існування Пенсійного фонду України [12]. Ці дії позначили революційну зміну ідеології пенсійної системи, яка отримала принципово нові джерела поповнення коштів, власні механізми їх акумуляції та розподілу і залучила нових соціальних партнерів (роботодавців та працівників) до участі у вирішенні сучасних питань пенсійного забезпечення [13].

У 1991 р. в Україні як незалежній державі, була прийнята Концепція соціального забезпечення, яка передбачала реорганізацію соціального захисту працюючого населення, а саме запровадження соціального страхування [14]. Були визначені такі пенсії:

- на старість;

- на інвалідність;

- в разі втрати годувальника (для отримання непрацездатними членами родини, які були на утриманні померлого);

- за вислугу років (для отримання учителями, лікарями, ветеринарами, агрономами, військовими, робітниками культури та іншими державними службовцями, які відслужили передбачену законом кількість років);

- персональні пенсії, які призначалися за особливі заслуги перед державою.

13 січня 1998 р. парламентом були прийняті “Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування” [15].

Отже, в Україні на початок 1998 р. були створені законодавчі умови для становлення системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, основою яких є вимоги Європейського кодексу соціального забезпечення та рекомендації Міжнародної організації праці. Генеза пенсійної системи України наведена у табл. 2.

У 2003 р. Верховною Радою України були прийняті такі закони України, які набули чинності з 1 січня 2004 р. [16]:

- “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”;

- “Про недержавне пенсійне забезпечення”.

Ці закони стали основою для створення сучасної пенсійної системи України як результат еволюційного перетворення інституту пенсійного забезпечення, який був самобутньою “пенсійною спадщиною” колишнього СРСР та сформувався після здобуття незалежності.

Положенням про Пенсійний фонд України № 345 від 01.06.1994 р. було визначено статус Пенсійного фонду як центрального органу виконавчої влади та утворені відділи Пенсійного фонду у містах, районах тощо.

У період 1993 1995 рр. проводилася комп'ютеризація діяльності Пенсійного фонду, що стало вражаючим кроком до впровадження в Пенсійному фонді системи персоніфікованого обліку.

Перехід у 90-х рр. ХХ ст. на фінансування пенсій через Пенсійний фонд дав змогу висвітлити та окреслити проблеми, які були як усередині самої пенсійної системи, так і далеко за її межами та суттєво впливали на фінансовий стан Пенсійної системи. Тому стабілізація процесу фінансування пенсій стала однією з передумов здійснення пенсійної реформи (табл. 2).

Таблиця 2. Генеза пенсійної системи України