Джерела мусульманського права

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЖЕРЕЛА МУСУЛЬМАНСЬКОГО ПРАВА

Легка О.В.

Економічний розвиток сучасної України потребує розширення її економічних зав'язків із країнами світу та безпосередньо з країнами Сходу, зокрема Близького, а це переважно держави, у яких домінуючою є така світова релігія, як іслам. Це обумовлює необхідність ґрунтовного вивчення правових систем цих країн, оскільки вони мають специфічний характер, який проявляється в тому, що ці сучасні системи будуються на основі мусульманського права. Головною особливістю мусульманського права є те, що воно постає з релігійних законів ісламу. Звідси й інша його особливість - необхідність для мусульман, у якій би країні вони не жили, керуватися, послуговуватися мусульманським правом.

Дослідження джерел мусульманського права є досить актуальним для української науки з декількох причин. По-перше, в Україні спостерігається нестача знань про інші правові системи, у тому числі про мусульманське право. Водночас іслам є релігією, яка найбільш динамічно розвивається в сучасному світі. По-друге, сприйняття правового досвіду інших систем є необхідною умовою динамічного та стабільного розвитку будь-якої правової системи. По-третє, значні зміни в сучасному світі, які характеризуються як глобалізація, призводять до конвергенції різних соціальних систем. Відсутність об'єктивних знань про інші правові системи призводить до викривлення правосвідомості та правової культури як юристів, так і пересічних громадян, які сприймають власну правову систему як єдиний важливий варіант та апріорі не сприймають будь-яких інших поглядів. Як наслідок, формується соціальне підґрунтя для так званих соціальних конфліктів.

Метою дослідження є виявлення сутнісної специфіки джерел мусульманського права.

Мусульманське право стало об'єктом порівняльно-правового дослідження на початку формування компаративістики як окремої юридичної науки. На Першому міжнародному конгресі порівняльного права, який відбувся в Парижі, учасники конференції виокремили мусульманську правову сім'ю серед інших правових сімей - французької, германської, англо-американської та слов'янської. У 1919 р. під час 50-річного ювілею французького Товариства порівняльного законодавства його учасники класифікували всі правові системи всього на три сім'ї: французьку, англо-американську та мусульманську [1].

У світовій юридичні літературі праця «Основні правові системи сучасності» Р. Давида має важливе значення для вивчення правових систем взагалі та мусульманського права зокрема [2]. Принципове значення в концептуальному плані для розробки теми дослідження мають праці таких провідних правників, як Х.М. Войтович, М.В. Лубська, В.І. Лубський, С.Ф. Рашидов, А.Х. Саидов, Л.Р. Сюкияйнен.

Мусульманське право - це своєрідна релігійно-правова доктрина, яка сформувалася протягом тринадцяти століть існування ісламської релігії. Ця доктрина виступає складовою частиною соціально-релігійного світогляду - ісламу, і характеризується своєрідним підходом до розуміння правової норми та правової системи взагалі, оскільки нерозривно пов'язана з релігійною догмою.

Жодна правова сім'я світу не схожа на мусульманську. В одному з досліджень наголошується, що мусульманське право - божественне право за своїми джерелами й основними нормами, воно черпає силу не в державній владі, а у волі Аллаха. Особливість мусульманського права полягає в тому, що й сьогодні релігійні норми є основним регулятором суспільного життя, як і в період становлення правової системи мусульманських держав. Саме релігія - основа сучасного законодавства в державах, у яких офіційно визнано державною релігією іслам. Релігія стала базою для побудови та подальшого вдосконалення законодавства, як того вимагає час. Ще одна характерна особливість мусульманського права полягає в тому, що вивчати його не можливо без знання ісламу - наймолодшої з трьох світових релігій, проте найбільш розповсюдженої. Однак саму релігію можна вивчати через дослідження права [3].

Дослідники мусульманського права зазвичай звертають увагу на дві його характерні та взаємообумовлені особливості - релігійне походження й тісний зв'язок юридичних (розпоряджень із мусульманським догматизмом) та етичних норм (правилами культу, релігійними нормами ісламу в цілому) [4]. Відзначається, що мусульманське право є релігійним за своїм походженням, правовірні ставляться до нього як до «божественного одкровення». Виходячи з універсального характеру ісламу та його нормативних розпоряджень, можна зробити висновок про те, що іслам - це одночасно «віра та держава», а мусульманське право виступає не тільки власне правом, а й релігією. Таким чином, ісламу властивий лише релігійний догматизм (теологія) і мораль, а юридичні норми як такі збігаються з вказаними правилами та не відіграють самостійної ролі або займають другорядне місце [5].

Як вказує науковець-релігієзнавець М.В. Лубська, в ісламському розумінні права відображається цілісний релігійний світогляд, який ґрунтується на тому, що право - не витвір людини чи держави, а вияв волі Аллаха. Тому люди не створюють закони, а застосовують Божественні закони на практиці. Отже, законодавцем вважається лише Бог, тому між законодавчою та виконавчою владою в ісламі не може бути протиріч, оскільки вони фактично є виконавцями божественних законів. Тому люди здатні знаходити правові рішення лише в загальних межах шаріату [6].

Одним із найбільш яскравих явищ у середньовічній цивілізації на Сході стало мусульманське право (шаріат). Ця правова система, яка згодом набула світового значення, виникла й сформувалася в межах Арабського халіфату. Процес її розвитку був тісно пов'язаний з еволюцією арабської державності від невеликої патріархально-релігійної громади на початку VII ст. (за часів пророка Мухаммеда) до однієї з найбільших імперій VIII - Х ст. (за часів правління династій Омейядів та Аббасидів).

Після падіння Арабського халіфату мусульманське право не тільки не втратило своє колишнє значення, а й отримало, так би мовити, «друге життя» (подібно римському праву в середньовічній Європі) і стало чинним правом у низці середньовічних країн Азії й Африки, що прийняли тією чи іншою мірою іслам (Єгипет, Індія тощо) [2].

Провідна роль у цьому належала Пророку Мухаммеду (570-632 рр.), якого відповідно до ісламської традиції Аллах обрав пророком, що Мухаммед доніс до людей божественне відкриття. За допомогою релігійних норм ще за часів Пророка Мухаммеда почали регулювати шлюбно-сімейні відносини. Тобто саме релігійні норми лягли в основу сучасного законодавства мусульманських держав [7].

Необхідність формування окремого комплексу знань, який би регулював суспільне життя Арабського халіфату, виникла в VIII ст., коли справу Пророка Мухаммеда продовжували чотири «праведних» халіфи: Абу-Бакр, Омар, Осман, Алі. Вони зосередили у своїх руках всю релігійну й світську владу та створили небувалих розмірів теократичну державу. Так і почалося формування мусульманського права з його особливістю - нерозривністю з релігією.

Спочатку мусульманське право називали «шаріат», що в перекладі з арабської означає належний (праведний) шлях, спосіб дії. Шаріат - певна квінтесенція ісламу. Він складається з двох частин: теології, або принципів віри (акіда), і права (фікх) [1, с. 297]. Шаріат містить чотири групи приписів: 1) норми, які фіксують релігійну догматику ісламу, тобто те, у що зобов'язаний вірити мусульманин; 2) норми, які закріплюють основи мусульманської моралі й етики; 3) норми, які регламентують відносини віруючих з Аллахом - порядок виконання основних релігійних обов'язків; 4) правила поведінки між мусульманами. Із часом з'явилось поняття «фікх», що в перекладі з арабської означає глибоке розуміння, знання. Фікх у свою чергу поділяється на дві частини: перша вказує мусульманину лінію поведінки стосовно собі подібних (муамалат), друга - визначає зобов'язання стосовно Аллаха (ібадат) [1, с. 295]. Із часом терміном «фікх» почали називати процес отримання юридичних знань про поняття та явища, які конкретно не згадувались у священних книгах ісламу. Основна функція фікху полягає в збереженні зв'язків між законодавством мусульманської держави та первинними джерелами мусульманського права [8].

Закон у розумінні романо-германського права в мусульманському праворозумінні відсутній. Теоретично тільки Бог має законодавчу владу, а на практиці мусульманське право являє собою приклад права юристів, оскільки правова думка, а не держава відіграє роль законодавця [1, с. 296].

Мусульмансько-правова доктрина вважає, що вищою юридичною силою наділені положення Корану та Сунни. Норми, які знаходяться в Корані та Сунні, мусульманські вчені-юристи вважають такими, що мають божественне походження, і незмінними, на відміну від інших правил поведінки. У цих книгах мусульмани могли знайти відповіді на суперечливі питання та скористатися словами Пророка стосовно тієї чи іншої ситуації, адже вони являють собою життєпис Мухамеда - зразок життєвого шляху для кожного правовірного, наслідування якого кожним сприятиме формуванню справедливого суспільства загалом. При цьому для усвідомлення волі Аллаха мають значення і заповіді, і вчинки, і навіть мовчання Мухаммеда, з яких варто виводити загальні правила, що й становлять норми мусульманського права.

Коран (араб. читання) - вічна й незмінна книга мусульман, у якій містяться проповіді Мухаммеда, які були навіяні йому безпосередньо Аллахом, а також подані в переказах Мухаммеда древні легенди й навчання, низка його полемічних виступів проти християнства та іудейства. У Корані визначено типи людських вчинків і міру покарання за недотримання певних їх видів. Варто зауважити, що Коран - це витвір, який створювався стихійно, без будь-якого плану. Записи проповідей, умовлянь, історико-релігійних розповідей і пророцтв Мухаммеда робилися випадково. За легендою, у 651 р. всі одкровення Мухаммеда, які збереглися в пам'яті та в приватних записах, були зібрані та зведені до одного списку. Саме цей текст визнається єдиним істинним словом Аллаха [3].

Другим джерелом мусульманського права є Сунна - життєпис Пророка Мухаммеда, тобто це ті закони, які Бог дає людині, слідуючи за якими, будуючи своє життя згідно з якими, людина зможе досягти певних благ. Однак стосуються вони насамперед духовної сторони людського життя. Переважна частина нормативних приписів, які містить у собі Сунна, має казуальне походження. Багато з них збігаються з відповідними нормами Корану [9].

Плин часу, виникнення нових суспільних відносин виявляли недостатність приписів Корану й Сунни як соціальних регуляторів. Це призвело до виникнення численних прогалин під час застосування мусульманського права. Необхідність усунення цих прогалин обумовило визнання й інших, крім Корану й Сунни, джерел мусульманського права [9].

Таким, третім за значенням, джерелом мусульманського права є іджма. Іджма - історична згода суспільства, збірка одностайних рішень юристів щодо вирішення питань, які не врегульовані Кораном та Сунною, які запроваджували нові загальнообов'язкові правила поведінки. Це метод отримання юридичних знань, згідно з яким правову норму формує погоджена спільна думка юристів певного періоду. За допомогою іджми було утверджено канонічний текст Корану, тексти основних збірників хадісів, затверджено перелік мусульманських свят. Отже, Коран і Сунна становлять історичну та концептуально-ідеологічну основу мусульманського права, а іджма формулює конкретні норми права, що застосовують у тих чи інших життєвих ситуаціях [3].

Вважається, що в Корані чи Суннні можна знайти відповіді на найрізноманітніші запитання зі щоденного життя мусульманина, проте іноді відповідь на потрібне запитання не вдається відшукати. Кійас (аль-кійас), рішення за аналогією, застосовують тоді, коли в божественному законі не можуть знайти відповідь на питання, що стосуються конкретного випадку, однак схожий випадок мав місце й описується в Корані чи Сунні. Такий підхід уможливлює не тільки усунення прогалини в нормативних приписах Корану й Сунни, а й усунення протиріч, що в них містяться. Таких приписів нараховується декілька десятків. Як свідчать джерела мусульманського права, шаріатом встановлено далеко не всі закони, а лише створено загальні норми поведінки, сформовано орієнтири та принципи, на основі яких згодом можна сформулювати рішення в будь-якій справі з найрізноманітніших галузей життя людини. Вважається, що кійас сприяв як заповненню прогалин, що існували в Корані й Сунні, так і усуненню наявних у них значних суперечностей [9].

М.В. Лубська, аналізуючи твір Маліка ібн Анаса «Муватта», зазначає, що Малік ібн Анас широко застосовував такі методи вирішення духовно- правових питань, як судження за аналогією (аль-кійас) шляхом прямого зіставлення вирішуваного питання з насс (об'єднаного джерела, що складається з Корану та Сунни), а у випадку неможливості співставлення, ним був розроблений аль-істіслах - новий метод виведення правового рішення на основі вільного судження заради загальної суспільної користі, що не суперечить Корану й Сунні [10].

А.Х. Саідов зазначає, що з чотирьох основних джерел найважливіше значення має узгоджене рішення правників-факіхів, оскільки саме воно є вирішальним (із застосуванням аналогії чи без неї) під час визначення справедливого правилу закону, що постає з Корану чи Сунни [1, с. 302].

У невизначеності змісту й форми мусульманського права ісламські правознавці вбачають одну з його головних цінностей. Вони стверджують, що, ґрунтуючись на загальних принципах шаріату й використовуючи ті чи інші джерела та їх комбінації, завжди можна підібрати норму, яка стосується цього випадку. У цьому виявляється універсальність і гнучкість шаріату [6].

Мусульманське право виступає невід'ємною частиною релігії іслам. Встановлення світського права в країнах мусульманського світу неможливе, оскільки ортодоксальність ісламу виключає можливість будь-якого права, яке не буде відповідати нормам шаріату. В ісламі панує концепція теократичного суспільства, у якому держава є одним з інститутів, що забезпечує ісламську релігію [7]. Мусульманське право засноване на ісламській релігії й системі норм, що виражені в релігійній формі, санкціонованій або підтриманій мусульманською теократичною державою. Тому доки буде існувати релігійна мусульманська держава, доти існуватиме й мусульманське право, якої б модифікації воно не набувало.

Необхідно розрізняти два близьких, проте не ідентичних поняття, а саме «мусульманське право» та «право мусульманських держав». Д.В. Лук'янов зауважує, що суспільство в мусульманських державах завжди підкоряється звичаям і законам, які, безумовно, спираються переважно на принципи мусульманського права, відводячи їм провідне значення. Однак у різні епохи в деяких країнах звичаї й закони могли відходити від ортодоксальних положень із певних питань і суперечити принципам і нормам релігійного мусульманського права. Навіть коли мусульманське право мало найвищий авторитет, не завжди його елементи набували однакового практичного значення [11, с. 42].

Ісламські країни відрізняються одна від одної як соціально- економічними й політичними рисами, так і за обсягом і спрямованістю впливу ісламу в цілому та мусульманського права зокрема на їх державно- правовий розвиток. Роль, яка нині надається мусульманському праву в правовому полі, у політиці й ідеології країн Сходу свідчить, що воно має досить широкі дієві можливості в новій історичній ситуації.

Література

мусульманський право іслам коран

1. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовое системы современности): [учебник] / А.Х. Саидов ; под ред. В.А. Туманова. - М.: Юрист, 2003. - 448 с.

2. Давид Р. Основные правовые системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози ; пер. с фр. В.А. Туманова. - М.: Международные отношения, 1996. - 400 с.

3. Войтович Х.М. Поняття «шаріат» та «фікх» та їх співвідношення у мусульманському праві / Х.М. Войтович // Науковий вісник ЛДУВС. - 2010. - № 3. - С. 43-47.

4. Рашидов С.Ф. Джерела мусульманського права / С.Ф. Рашидов // Вісник ЛНУ. - 2011. - № 2. - С. 204-206.

5. Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право: вопросы теории и практики / Л.Р. Сюкийнен. - М.: Наука, 1986. - 256 с.

6. Лубська М.В. Відмінність шаріату від канонічного мусульманського права / М.В. Лубська // Наука. Релігія. Суспільство. - 2003. - № 1. - С. 30-35.

7. Лубська М.В. Зародження мусульманського права: ранні релігійно- правові школи / М.В. Лубська // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія «Філософія. Політологія». - 2005. - Вип. 73-75. - С. 152-154.

8. Сюкияйнен Л.Р. Шариат и мусульманско-правовая культура / Л.Р. Сю- кияйнен. - М.: Институт государства и права Российской Академии наук, 1997. - 48 с.

9. Лубська М.В. Коран як головне джерело мусульманського права / М.В. Лубська // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2006. - № 2. - С. 170-177.

10. Лубська М.В. Взаємозв'язок ісламського теоретичного богослов'я і права / М.В. Лубська // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: збірник наук. праць. - 2006. - Вип. 17. - С. 178-185.

11. Лук'янов Д.В. Ісламське право: ознаки та тенденції розвитку / Д.В. Лук'янов // Порівняльно-аналітичне право. - 2013. - № 3-2. - С. 40-43. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.pap.in.ua/ 3 -2_2013/1 /Lukianov%20D.V.pdf.

Размещено на Allbest.ru