Спеціалізація судів та диференціація процесуального законодавства: проблеми оптимізації цивілістичного правосуддя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАПрН України

Article characterizes the specialization of courts of general jurisdiction and it is determining its relationship with the procedural form as the basis for the differentiation of procedural legislation, which provides possibility to evaluate court activity of a particular specialization, given the procedural regulations of dispensation of justice, as well as the possibility to identify areas of optimization of procedural legislation of various court specializations. It is argued that specialization of courts creates differentiation of procedural forms, and then differentiation of procedural and legal regulation that can be carried out both within individual procedural laws for each type of legal proceedings, as well as one procedural law.

Keywords: civil justice, types of proceedings, court procedures, specialization of courts, procedural law, differentiation, unification, optimization.

Постановка проблеми. Відповідно до ст.125 Конституції України та ч.1 ст.17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI одним із принципів, за яким будується система судів загальної юрисдикції в Україні, є принцип спеціалізації. Цей принцип розкривається в ст.18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з частиною першої якої суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. У частині другій цієї ж статті вказується, що у судах загальної юрисдикції може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ. Отже, вітчизняний законодавець розрізняє такі способи спеціалізації судової діяльності, як спеціалізацію судів, що є принципом побудови системи судів загальної юрисдикції, та спеціалізацію суддів. Варто звернути увагу, що проблемам спеціалізації судів як самостійному принципу побудови системи правосуддя в межах судоустрійного сегменту побудови судової влади увага приділяється достатньо як в аспекті критики [1], так й в аспекті гарантій забезпечення належної якості та ефективності правосуддя [2] і в аспекті оптимізації функціонування судової системи [3], що являє собою форму організації їх професійної діяльності (поділу їх праці). Водночас актуальними залишаються питання спеціалізації судів загальної юрисдикції та її зв'язок із процесуальною формою як основою диференціації процесуального законодавства, що дає можливість оцінити роботу суду тією чи іншої спеціалізації з огляду на процесуальний регламент відправлення правосуддя, а відтак й визначити напрями оптимізації процесуального законодавства різних судових спеціалізацій.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання судової спеціалізації пов'язане насамперед із процесуальними повноваженнями судів загальної юрисдикції різних спеціалізацій, що ґрунтується на відповідних положеннях процесуального законодавства в частині підвідомчості і підсудності, що зумовлює його диференціацію з огляду на ці чинники. Цей інститут є складовим елементом цивільної процесуальної форми захисту прав в цілому, та в тій чи іншій мірі пов'язані з ним питання порушували або досліджували такі відомі українські і російські вчені-процесуалісти минулого і сучасності, як: С.С. Бичкова, В.А. Бігун, С.В. Васильєв, Є.В. Васьковський, М.А. Вікут, К.В. Гусаров, В.М. Жуйков, В.В. Комаров, Н.О. Рассахатська, І.В. Решетнікова, Н.Ю. Сакара, В.І. Тертишніков, Г.П. Тимченко, М.К. Треушніков, І.В. Удальцова, С.Я. Фурса, А.В. Цихоцький, Н.А. Чечіна, М.Й. Штефан, М.С. Шакарян, С.В. Щербак, В.В. Ярков і ін., а також суддями С.Ф. Демченко, Д.Д. Луспеник, В.М. Кравчук, В.В. Кривенко, П.І. Шевчук, А.Г. Ярема. Разом з тим, в юридичній літературі не порушувалося та не розглядалося питання оптимізації цивілістичного правосуддя в аспекті взаємовпливу спеціалізації судів та диференціації процесуального законодавства. процесуальний законодавство правосуддя

Мета статті. Дослідити питання взаємозв'язку спеціалізації судів загальної юрисдикції із процесуальною формою як основою диференціації процесуального законодавства.

Основні результати дослідження. Як відомо, спеціалізація судів загальної юрисдикції відповідно до чинного законодавства України не передбачає створення та існування окремих систем (підсистем) спеціалізованих судів, адже відповідно до ч.2 ст.3 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему. Крім того, на відміну від Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-Ш, ст.19 якого передбачала, що в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій, та прямо відносила господарські та адміністративні суди до спеціалізованих, чинний Закон України «Про судоустрій і статус суддів» не розрізняє спеціалізовані та неспеціалізовані (загальні) суди.

Як пише С.В. Ківалов, концепція, закладена в новий Закон (Закон України «Про судоустрій і статус суддів». В.Б.), як раз і виходить з того, що всі суди загальної юрисдикції є спеціалізованими. І це відповідає дійсності, адже юрисдикція судів різних видів, визначена в законі, співпадає [4, с. 117]. Однак такий підхід до реалізації принципу спеціалізації системи судів загальної юрисдикції знаходить і своїх противників. Так, на думку Верховного Суду України, він не ґрунтується на конституційних приписах. Системний аналіз положень Конституції України засвідчує, що спеціалізація судів є одним із принципів побудови системи судів загальної юрисдикції, однак при цьому не поширюється на всі види судочинства. Це означає, що спеціалізовані суди входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, проте не означає і не може означати, що ця система складається виключно зі спеціалізованих судів, тобто є системою спеціалізованих судів [5].

Квінтесенція позиції Верховного Суду України з цього питання знайшла своє втілення в пункті 4 Пропозицій Верховного Суду України Тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради України з питань підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України, що були схвалені постановою Пленуму Верховного Суду України від 11.04.2014 № 1. У цьому пункті зазначається наступне. «В Україні має бути відновлено триланкову систему судів загальної юрисдикції, до якої входитимуть Верховний Суд України, апеляційні та місцеві суди. Відповідно необхідно вилучити з Конституції України положення про вищі спеціалізовані суди (частина третя статті 125, частина четверта статті 127) та положення щодо побудови системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації (частина перша статті 125). Багаторічний досвід функціонування триланкової судової системи в Україні (до 2010 року) довів, що вона є більш дієвою та ефективною, а також зрозумілою та доступною для учасників судового процесу. Крім того, ліквідація однієї з ланок судової системи сприятиме дотриманню розумних строків розгляду справи судом, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, адже суттєво зменшиться час із моменту звернення громадянина до суду до набрання судовим рішенням статусу остаточного. Сумніви щодо доцільності існування в Україні чотириланкової судової системи також висловила Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) (пункти 45 та 63 Висновку від 15червня 2013року № 722/2013). У пункті28 спільного Висновку Венеціанської комісії та Дирекції зі співпраці Генеральної дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи від 11 жовтня 2010 року № 588/2010 зазначено, що створення трьох різних юрисдикцій, очолюваних трьома касаційними судами, незалежними один від одного, може призвести до чисельних та часто складних колізій юрисдикції.» [6].

Варто наголосити, що таке протиріччя між вищими спеціалізованими судами з одного боку і Верховним Судом України з іншого, вже має давню традицію. При цьому кожна сторона, відстоюючи своє право на існування та розширення своєї компетенції відстоює свої суто корпоративні інтереси та абсолютно ігнорує позицію іншої сторони. Ця проблема ускладнюється й тим, що вищі спеціалізовані суди всілякими способами і абсолютно не узгоджено один із одним намагаються розширити юрисдикцію судів відповідної спеціалізації. А це призводить до численних проблем при розмежуванні судових юрисдикцій та відсутності єдності судової практики.

Разом з тим, проблема побудови в Україні системи судоустрою за трьома чи чотирма ланками виходить за межі права, адже набуває рис боротьби за владу. Тому її слід розглядати та вирішувати в політичній, а не правовій площині. І керуватися при цьому потрібно не лише інтересами тієї чи іншої соціальної групи людей, а інтересами загального блага. Відтак вирішення цієї проблеми має залежати не стільки від позиції судових органів, правлячої партії (блоку партій), президента, уряду, як це було до цього, а від волі народу як носія суверенної влади. Це, на наш погляд, можливо лише в рамках розробки ґрунтовної концепції подальшого реформування судової влади із широким залученням представників громадськості та науковців з подальшим винесенням її на широке обговорення в суспільстві та неухильним дотриманням в законотворчості.

Однак у будь-якому випадку слід розуміти, що ускладнення системи судоустрою автоматично ускладнює й судочинство. А це негативно відображається на його ефективності та на можливостях фізичних і юридичних осіб захищати в суді свої права, свободи та інтереси. Тому чотирьохінстанційна система судочинства однозначно є більш складною, а відтак і менш ефективною, ніж триланкова.

Спеціалізація ж судової діяльності це невід'ємна ознака сучасної судової влади, яка забезпечує якість правосуддя. Це наслідок постійного ускладнення матеріально-правових відносин та диференціації процесуальної форми. І надалі вона буде лише поглиблюватись. Це означає, що в майбутньому в Україні можуть бути створені суди з податкових спорів, сімейні суди, кримінальні суди тощо. Однак така спеціалізація судової діяльності буде доцільною лише на рівні місцевих судів. В такому разі зберігатиметься єдність системи судів, що також є визначальним принципом судоустрою.

3 цього приводу також варто звернути увагу на пункт 1 Розділу III Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схвалену Указом Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006, в якому вказується, що спеціалізація має охоплювати всю систему судів загальної юрисдикції, а не лише окрему її частину. Спеціалізація судів має відбуватися за галузевою ознакою та обумовленим нею видом судочинства. Це дозволяє вирізняти у межах загальної юрисдикції цивільну, кримінальну, адміністративну, а також господарську юрисдикцію як особливий різновид цивільної юрисдикції.

Незважаючи на такі положення законодавства, існуюча нині фактична структура судових органів, положення ст.125 Конституції України, а також окремі норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ГПК України та КАС України вказують на існування господарських і адміністративних спеціалізованих судів як окремих відносно самостійних складових (підсистем) єдиної системи судів загальної юрисдикції.

3 цього приводу варто відзначити, що існування за критерієм спеціалізації господарських та адміністративних судів не означає неможливості спеціалізації інших судів. Крім того, варто враховувати, що відповідно до статей 18, 20 КАС України адміністративними судами першої інстанції (судами, що спеціалізуються на розгляді адміністративних справ) є не лише окружні адміністративні суди, а й місцеві загальні суди.

Вбачається, що відмовою від застосування терміну «загальний суд» у тексті Закону України «Про судоустрій і статус суддів» законодавець заклав перспективи подальшого реформування судової системи, що, зокрема, можуть виявитися у перетворенні загальних судів першої інстанції в окремі суди із розгляду цивільних і кримінальних справ. Проте, на наше переконання, до розмежування судів за юрисдикцією відмова законодавця від терміну «загальний суд» та відсутність такого терміну в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» спричиняє деякі незручності у найменуванні колишніх «загальних судів», які наразі, ймовірно, повинні називатися «судами, які спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, адміністративних (частково) справ, а також справ про адміністративні правопорушення».

Варто звернути увагу на те, що в теорії процесуального права питання інституалізації спеціалізованих судів було та залишається дискусійним [7, с. 82]. Не заглиблюючись у наукову дискусію з цього приводу, оскільки це виходить за рамки нашої статті, спробуємо все ж таки визначити вплив спеціалізації судів та диференціації судової юрисдикції на процесуальне законодавство.

Як правильно зазначає В.В. Комаров, і доктринально, і практично диференціація юрисдикції судів, і навіть створення спеціалізованих судів не призводить обов'язково до необхідності існування та прийняття різних процесуальних законів [8, с. 82]. І підтвердження цьому можна знайти при порівняльному аналізі процесуального законодавства багатьох країн світу, зокрема, Франції, Німеччини тощо.

По суті спеціалізація судів породжує диференціацію процесуальних форм, а відтак і диференціацію процесуально-правового регулювання, яка може здійснюватись як в рамках окремих процесуальних законів для кожного виду судочинства, так і одного процесуального закону. Проте для вітчизняного законодавства вже давно є усталеним підхід, за яким спеціалізація судів обумовлює диференціацію процесуального законодавства.

Такий підхід на сьогодні зазнає перегляду як науковцями, так і законодавцем. Це пов'язано з тим, що внаслідок переважно автономного становлення і розвитку кожної галузі процесуального права України, без врахування їх онтологічної єдності та із значною суб'єктивною гіперболізацією їх особливостей, виникла концептуальної роз'єднаність чинних процесуальних кодексів та наявності між їх однотипними положеннями істотних відмінностей не лише термінологічного, а й змістовного характеру. Тому вже непоодинокими є думки науковців про доцільність уніфікації однотипних судових процедур (норм процесуального права) в межах різних видів судочинства із збереженням диференціації процесуальної форми. Такі думки знаходять своє втілення і в законотворчості, адже останніми роками зміни та доповнення, що вносились до процесуальних кодексів, були переважно уніфікованими.

Наразі в Україні існують окремі галузі законодавства, кожна з яких визначає окрему форму судочинства для кожного виду спеціалізації судів, основою кожної з яких виступає окремий кодифікований законодавчий акт Цивільний процесуальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України, Кодекс України про адміністративні правопорушення.

Варто відзначити, як випливає з Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов'язаних із соціальними виплатами» від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010, предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура, яка є неоднаковою щодо різних правовідносин, визнаються головними критеріями судової спеціалізації [9].

Висновок

Отже, підводячи підсумок викладеному вище, слід констатувати, що спеціалізація судів, яка визначає їх юрисдикцію, та диференціація процесуального законодавства України є взаємопов'язаними і витікають одна з одної.

Список використаних джерел

1. Сирый Н. Такая судебная система нам не нужна / Н. Сирый // Юридическая практика. 2007. № 11.

2. Городовенко В.В. Спеціалізація суддів як гарантія забезпечення належної якості та ефективності правосуддя / В. В. Городовенко [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховного Суду України. Режим доступу : http://www. scourt.gov.ua.

3. Москвич Л.М. Питання оптимізації функціонування судової системи / Л. М. Москвич [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховного Суду України. Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua.

4. Кивалов С.В. Судебная реформа в Украине: разочарования и надежды / С. В. Кивалов. Одесса : Юридична литература, 2010. 311 с.

5. Лист Голови Верховного Суду України В. Онопенка Президентові України В. Ф. Януковичу від 12.07.2010 [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховного Суду України. Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vs. nsf/0/DABE6A16EAC53A91C225775E0044D6AD?opendocument

6. Пропозиції Верховного Суду України Тимчасовій спеціальній комісії Верховної Ради України з питань підготовки законопроекту про внесення змін до Конституції України: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 11.04.2014 № 1 [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховного Суду України. Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28print%29/184A16 A3C18F026DC2257CBB00394174.

7. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства: [монографія] / В.В. Комаров, В.І. Тертиштков, В.В. Баранкова та ін.; за заг. ред. В.В. Комарова. X. : Харків юридичний, 2008. 928 с.

8. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства: [монографія] / В.В. Комаров, В.І. Тертиштков, В.В. Баранкова та ін.; за заг. ред. В.В. Комарова. X. : Харків юридичний, 2008. 928 с.

9. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов'язаних із соціальними виплатами» від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010 // Офіційний В1сник України. 2010. № 72. Ст. 2582.

Размещено на Allbest.ru