Публічне адміністрування сферою охорони здоров’я в Україні: зовнішня та внутрішня організаційні складові

Размещено на http://www.allbest.ru/

Публічне адміністрування сферою охорони здоров'я в Україні: зовнішня та внутрішня організаційні складові

Логвиненко Б.О.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри адміністративного права, процесу та адміністративної діяльності Дніпропетровського державногоуніверситету внутрішніх справ

Анотація

публічний адміністрування здоров'я законодавство

У статті досліджено проблематику публічного адміністрування сферою охорони здоров'я громадян. Виокремлюються зовнішня та внутрішня компоненти публічного адміністрування галуззю. Акцентовано увагу на необхідності удосконалення чинного законодавства у сфері медичноїдіяльності.

Ключові слова: охорона здоров'я, медицина, публічне адміністрування, медичне право.

Аннотация

В статье исследована проблематика публичного администрирования сферы здравоохранения. Выделяются внешняя и внутренняя компоненты публичного администрирования отраслью. Акцентировано внимание на необходимости совершенствования действующего законодательства в сфере медицинской деятельности.

Ключевые слова: здравоохранение, медицина, публичное администрирование, медицинское право.

Annotation

The article deals with the problems of public administration in the sphere of public health. The external and internal components of the public administration branch are distinguished. The emphasis is on the need to improve the current legislation in the field of medical activity.

Key words: health care, medicine, public administration, medical law.

Постановка проблеми. Сучасний стан української охорони здоров'я не може не викликати занепокоєння. На жаль, громадяни нашої держави живуть менше, ніж їх європейські колеги, якість та наповненість життя більшості наших громадян не на високому рівні, доступність первинної та спеціалізованої медичної допомоги потребує удосконалення. Не випадковим у цьому зв'язку є намагання Кабінету Міністрів України через профільне Міністерство охорони здоров'я ініціювати та втілити в життя медичну реформу, сутність якої має зводитись до покращення стану справ у вітчизняній медицині. Одним із елементів реформування, на наше переконання, має стати удосконалення публічного адміністрування охороною здоров'я через модернізацію зовнішньої та внутрішньої організаційних складових.

Виклад основного матеріалу. Попри те, що в Україні це не перша спроба змінити стан справ у сфері охорони здоров'я, маємо констатувати, що сучасна спроба є більш радикальною. Ми погоджуємося з визнаним фахівцем у царині медичного права, професором С.Г. Стеценком, що нинішній етап медичної реформи в України носить більш системний характер, оскільки він проявляється низкою характерних особливостей, які відрізняють його від попередніх, зокрема:

- по-перше, він підкріплений нормативно-правовими змінами чинного законодавства. Причому йдеться не про внесення змін до доповнень до існуючих законів, а появою нових законів, положення яких спрямовані на врегулювання суспільних відносин у сфері медичної діяльності;

- по-друге, основним ідеологом нинішньої спроби реформування української медицини є іноземний фахівець - представник Сполучених Штатів Америки Уляна Супрун, яка з 27 липня 2016 року виконує обов'язки міністра охорони здоров'я України;

- по-третє, відбувається фактична спроба розділити обов'язки щодо фінансування медичної допомоги між державою, місцевим самоврядуванням та громадянами України. Без внесення змін до статті 49 Конституції Укра- їни[1,с. 57-58].

Таке бачення засвідчує справедливість суспільних очікувань: пересічний громадянин зацікавлений у тому, щоб якість та доступність медичної допомоги були на високому рівні. При цьому не є принципово важливим, яким чином і звідки будуть виділятись кошти на медичну діяльність, як будуть здійснюватись взаєморозрахунки між суб'єктами організації та безпосереднього надання медичної допомоги. Але це позиція значної кількості пересічних громадян нашої держави. Для фахівців, науковців, які опікуються проблематикою організаційно-правового забезпечення медичної діяльності, важливими є питання розміру бюджетних коштів, що виділяються на охорону здоров'я, їх розподіл між державними, комунальними та приватними закладами охорони здоров'я, проблематика публічного адміністрування галуззю тощо.

Проблематиці публічного адміністрування сферою охорони здоров'я та медичного права загалом присвячені наукові доробки таких дослідників як: Н.Б. Болотіна, Ю.В. Вороненко, В.О. Галай, М.Ф. Герасименко, З.С. Гладун, І.Ю. Григор'єв, Л.М. Дешко, Д.В. Карамишев,О.Ю.Ка- шинцева, М.С. Малеїн, М.М. Малєїна, В.Ф. Москаленко,

3.0. Надюк, В.М. Пашков, О.М. Пелагеша, О.М. Піщіта, М.І. Пришляк, Н.В. Путіло, Я.Ф. Радиш, Г.Б. Романов- ський, А.М. Савицька, І.М. Солоненко, Р.О. Стефанчук, В.Ю. Стеценко, С.Г. Стеценко, М.М. Тищенко, Г.М. Тока- рєв, В.Б. Філатов, Д.М. Шатковська, Я.М. Шатковський, Н.В. Шевчук та ін.

На наше переконання, сферу охорону здоров'я в Україні сьогодні можна віднести до найбільш проблемних і таких, що потребують невідкладного реформування та модернізації. У ситуації, що склалася, багато першопричин, проте найвагомішою з них є невідповідність національної системи охорони здоров'я України вимогам сьогодення. Сутність поняття «система охорони здоров'я» полягає в тому, що відповідна система є набагато складнішим утворенням, ніж її представлено у національному законодавстві. Поняття системи охорони здоров'я України (моделі фінансування до якої вона належить) загалом не знайшло чіткого нормативного закріплення. Недоліками вітчизняної системи охорони здоров'я в сучасний період є її невпорядкованість, нерівномірність у впровадженні реформ та залишкове фінансування медичної галузі. Без ґрунтовного і комплексного підходу до оновлення національного медичного законодавства та приведення його у відповідність до сучасних міжнародних стандартів вести мову про позитивні організаційні зміни недоцільно. Лише належне нормативно-правове підґрунтя здатне забезпечити трансформацію національної системи охорони здоров'я відповідно до пропонованої моделі державного медичного страхування, яке наразі активно обговорюється в експертному середовищі.

Автор вважає, що здійснювати правове забезпечення реформування галузі охорони здоров'я доцільніше у рамках медичного права - нової галузі права. Наразі система права України представлена багатьма галузями права. Структурними елементами зазначеної системи є норми, субінститути, інститути та галузі права. Серед фундаментальних галузей, тобто таких, що утворюють невід'ємну складову частину підвалин вітчизняної правової системи, виокремлюють: конституційне право, адміністративне право, цивільне право, кримінальне право. Натомість існує багато інших галузей, таких, що містять як норми основних галузей права, при цьому істотно їх спеціалізуючи, так і свої власні галузеві норми, які створюють їх базу. Такі галузі права називаються комплексними. Відповідно, медичне право є повноцінною комплексною галуззю права, що сформувалась порівняно недавно і врегульовує комплекс суспільних відносин у сфері медичної діяльнос- ті[2,с. 100-101]

Багато хто із фахівців зазначає той факт, що нинішня спроба реформування медичної сфери значною мірою активізує приватний аспект медичної допомоги. Вірніше навіть буде сказано, що традиційне спрямування уваги держави на суто державні чи комунальні заклади охорони здоров'я, які мають надавати безоплатну медичну допомогу, останнім часом модернізується у бік платного медичного обслуговування, участі громадян у фінансуванні частини медичних заходів тощо. Ми повинні вийти на проблематику публічного чи приватного компонента, який домінує в проблематиці надання публічно-сервісних послуг у сфері охорони здоров'я. Якщо раніше, за радянських часів, імперативний характер діяльності держави у сфері медичної діяльності був домінуючим, то можна було сміливо стверджувати, що приватно-правове регулювання розповсюджувалось лише на незначну частину медичної діяльності. Натомість наразі ситуація кардинально змінилася. Приватні медичні установи дедалі активніше конкурують із державними та комунальними, а відтак приватно-правовий компонент значною мірою посилився. У цьому сенсі слушною видається думка В.Ю. Стеценко, яка, досліджуючи правове забезпечення обов'язкового медичного страхування, стверджує, що правове регулювання медичної діяльності, і, відповідно, системи обов'язкового медичного страхування, має комплексний характер і включає як публічно-правові, так і приватно-правові елементи. До відносин, що регулюються нормами публічних галузей права, і передусім адміністративного та фінансового, належать:

- щодо організації та управляння системою охорони здоров'я;

- державного контролю за діяльністю лікувально-профілактичних установ;

- контролю якості надання медичних послуг;

- запобігання правопорушенням;

- фінансування системи охорони здоров'я тощо.

Приватно-правові відносини виникають між пацієнтами та лікувально-профілактичними закладами в особі медичних працівників під час надання оплатних медичних послуг (за рахунок особистих коштів громадян або за договором комерційного страхування) чи під час вибору пацієнтом медичної установи чи конкретного лікаря [3,с. 166-167].

Говорячи про публічне адміністрування сферою охорони здоров'я, ми, передовсім, акцентуємо увагу на тій обставині, що це не «осучаснений» варіант державного управління, відомий нам із радянських часів. Це якісно новий варіант керування такою важливою галуззю, якою є медицина. Ми пропонуємо виокремлювати такі базові функції публічного адміністрування сферою охорони здоров'я України:

1) визначення конкретних шляхів реалізації приписів чинного медичного законодавства;

2) захист прав пацієнтів;

3) інтенсифікація електронного обміну даними у медичній діяльності;

4) забезпечення загальнодоступності ресурсів державної та комунальної охорони здоров'я;

5) сприяння формуванню єдиного медичного простору України.

Відразу зазначу, що вказані функції є базовими, основними, що, однак, не позбавляє можливості виокремлення і інших, похідних від вказаних, функцій публічного адміністрування сферою охорони здоров'я України.

Альфою та омегою публічного адміністрування сфери охорони здоров'я має стати особа, яка користується послугами у сфері медицини. Це - пацієнт. Саме він є центральною фігурою всього процесу організації та безпосереднього надання медичної допомоги. Пацієнт, його права та необхідність їх забезпечення повинні стати основою публічного адміністрування галузі охорони здоров'я. У цьому, на наше переконання, має проявлятись людиноцен- тристська ідеологія держави щодо медичної діяльності. Ми погоджуємося із позицією Ю.А.Козаченко, що метою адміністративно-правового регулювання забезпечення прав пацієнта є заздалегідь визначений результат упорядкування суспільних відносин у сфері охорони здоров'я, на досягнення якого спрямовані адміністративно-правові засоби і методи: формування ефективної системи охорони здоров'я та дієвого механізму захисту прав пацієнтів, надання населенню якісної і безпечної медичної допомоги, досягнення соціальних цілей, спрямованих на покращення здоров'я населення і подолання демографічної кризи.

Автором обґрунтовано, що в сучасних умовах соціальних перетворень, ускладнення політичного, економічного і соціально-культурного життя держави адміністративно- правове регулювання забезпечення прав пацієнта виконує низку важливих функцій. Серед яких: 1) нормотвор- ча функція; 2) організаційна й правовиконавча функції; 3) ресурсозабезпечувальна функція; 4) цілевстановлююча функція (прогнозування та планування); 5) контрольна (наглядова) функція [4, с. 11-12].

Публічне адміністрування сфери медичної діяльності має здійснюватись з урахуванням особливостей самої системи охорони здоров'я. Щодо аналізу національної системи охорони здоров'я, то співавтори монографії «Медичне право України (правові засади забезпечення медичного страхування)» справедливо стверджують, що нинішній стан забезпечення реалізації прав людини на медичну допомогу в Україні не є задовільним. Значна частина населення Української держави об'єктивно вимушена сплачувати з власного гаманця частину коштів (а іноді й повну вартість) за отримання медичної допомоги. Керуючись положеннями ст. 49 Конституції України, а також загаль- невизнаними принципами та нормами міжнародного права, держава має забезпечувати надання мінімуму необхідних медичних послуг на безоплатній основі. Розуміючи відмінності у правових системах та організації надання медичної допомоги різних країн, фахівці констатують, що переважна більшість держав, тією чи іншою мірою, все ж таки забезпечує своїм громадянам можливість вільно отримуватимедичну допомогу [5, с. 71].

Нам видається за доцільне виокремлювати зовнішню та внутрішню організаційні складові в загальній структурі публічного адміністрування сферою охорони здоров'я. Зовнішня - щодо комунікацій, які необхідно забезпечувати суб'єктам публічного адміністрування із структурами, котрі не входять до системи охорони здоров'я. Приміром, може йтися про Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, органи та установи, підприємства фармацевтичного ринку тощо. Попри наявну певного роду підпорядкованість Міністерства охорони здоров'я України низці із перерахованих публічних інституцій, йдеться про зовнішній компонент публічного адміністрування. Адже така діяльність все рівно спрямована на забезпечення публічно-правових завдань сфери охорони здоров'я. Натомість внутрішня організаційна складова публічного адміністрування сферою охорони здоров'я полягає у використанні організаційних механізмів, спрямованих щодо підпорядкованих органів та структур охорони здоров'я.

У налагодженні дієвого механізму зовнішнього та внутрішнього компонентів публічного адміністрування значну роль відіграє належне медичне законодавство, норми якого призначені врегульовувати відповідні суспільні відносини. З.С. Гладун зазначає, що реальним досягненням за часів незалежності України стало створення сучасного законодавства про охорону здоров'я, перехід від монополії держави на надання медичної допомоги до формування багатоукладної системи охорони здоров'я населення, що закладає підвалини для створення в ній конкурентного середовища в майбутньому, а відтак - підвищення якості медичної допомоги населенню. За останні роки зроблено певні кроки щодо забезпечення рівноправності закладів різних форм власності. Однак умови економічної кризи і скрутне матеріальне становище більшості громадян України стримують розвиток недержавного сектора охорони здоров'я, а відтак - роботу щодо реформування організації охорони здоров'я населення, щодо її правового забезпечення не можна вважати завершеною. Одним із наступних кроків розвитку системи охорони здоров'я, як видається вченому, стане запровадження в країні загальнообов'язкового соціального медичного страхування [6, с. 78].

Для побудови належної системи медичного законодавства важливим є адекватне використання юридичної техніки. Без цього закон не буде якісним і, як наслідок, неефективним. Ми погоджуємося із позицією В.С. Щербини, який зазначає, що цілком природним є значне підвищення інтересу науковців і практиків до проблем юридичної, нормотворчої, законодавчої техніки. Оскільки не викликає сумніву, що всі вони мають істотне значення для регулювання суспільного життя. Невдалі формулювання або неточні вживання термінів, допущення суперечностей, некоректні посилання породжують зволікання, сприяють помилкам, виникненню непорозумінь у практичній правничій діяльності, а головне, заважають ефективному реформуванню багатьох сфер державного та громадського життя [7, с. 43].

Таким чином варто вказати, що реформування вітчизняної сфери охорони здоров'я має відбуватись із урахуванням необхідності належної побудови публічного адміністрування галуззю. Останнє, своєю чергою, має будуватись на засадах сприйняття медицини як соціального обов'язку держави, ключової ролі пацієнта, використання кращих європейських та світових зразків організації надання медичної допомоги населенню.

Список використаних джерел

0. Стеценко С.Г. Медична реформа в Україні: право, політика, мораль/С.Г. Стеценко II Публічне право. -2017. -№4,- С. 57-61.

1. Логвиненко Б.О. Щодо аксіології медичного права / Б.О. Логвиненко II Вісник Запорізького національного університету: зб. наук, праць. Юридичні науки. -2012. -№2.-Ч.1.-С. 98-103.

2. Стеценко В.Ю. Обов'язкове медичне страхування: поєднання публічного і приватного права / В.Ю. Стеценко II Публічне право. - 2014.-№3.-С. 162-168.

3. Козаченко Ю.А. Адміністративно-правове регулювання забезпечення прав пацієнта в Україні: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: спец.12.00.07 - адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / Ю.А. Козаченко ; Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. - Харків, 2016. 20 с.

4. Стеценко С.Г. Медичне право України (правові засади забезпечення медичного страхування) : монографія / С.Г. Стеценко, В.Ю. Стеценко, Я.М. Шатковський ; за заг. ред. С.Г. Стеценка. - К.: Атіка, 2010. -208 с.

5. Гладун З.С. Концептуальні засади державно-правового регулювання відносин у сфері охорони здоров'я населення / З.С. Гладун II Медичне право України: проблеми становлення та розвитку : матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції (19-20 квітня 2007 р., м. Львів). - С. 73-79.

6. Щербина В.С. Різновиди засобів законодавчої техніки / В.С. Щербина II Порівняльно-аналітичне право. - 2017. -№4,- С. 43-46.

Размещено на Allbest.ru