Концепції взаємодії державних судів і міжнародних комерційних арбітражів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепції взаємодії державних судів і міжнародних комерційних арбітражів

Постановка проблеми

арбітраж суд міжнародний

Питання контролю міжнародного комерційного арбітражу державними судами на початкових стадіях арбітражного провадження в українських наукових роботах досліджено набагато менше, ніж, наприклад, питання подальшого судового контролю, що виражається в розгляді заяв про скасування або про визнання і приведення у виконання вже винесених арбітражних рішень. У зв'язку із цим представляє безперечний інтерес дослідження судового контролю саме до винесення арбітражного рішення.

Стан опрацювання. Проблематику взаємодії міжнародного комерційного арбітражу і державних судів досліджували такі українські та іноземні вчені: Притика Ю.Д., Лебедєв С.М., Комаров В.В. Цірат Г.А. Кравцов С.О., Ні- колюкін С.В., Брекулакіс С., Борн Г., Редферн, М. Хантер, Броше А., Гайард Е., Ван ден Берг А. та ін.

Метою статті є детальний аналіз варіантів взаємодії міжнародного комерційного арбітражу та національних судів із питання встановлення компетенції та знаходження найбільш збалансованої моделі для різних правових систем.

Виклад основного матеріалу

Як може здатися на перший погляд, це питання не повинно викликати особливих труднощів, якщо підходити до пошуку відповіді на нього з точки зору класичних принципів міжнародного комерційного арбітражу. Відповідно до принципу компетенції- компетенції, одностайно визнаного більшістю фахівців в якості одного з основоположних принципів міжнародного комерційного арбітражу, арбітражний трибунал має повноваження щодо самостійного вирішення питання відносно власної компетенції. Нормативно даний принцип знайшов своє закріплення в ст. 16 (1) Типового закону ЮНСІТРАЛ, в якій зазначено: «Третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі з будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди». Доведений до свого логічного завершення принцип компетенції-компетенції передбачає, що саме арбітри повинні розглядати всі питання, що стосуються своїх повноважень («позитивний ефект» цього принципу), а суди, навпаки, повинні бути повністю усунені від вирішення таких питань на початкових стадіях розгляду («негативний ефект принципу») [1,с. 662].

Як справедливо вказує А. Броше, ключова проблема полягає в пошуку балансу між незалежністю арбітрів в ухваленні рішення про свою компетенцію (без чого були б недосяжні основні цілі арбітражу як способу альтернативного вирішення спорів) і необхідним ступенем державного контролю, здійснюваного судами за місцем проведення арбітражу [2, с. 72]. Якщо повноваження арбітражу на розгляд спору по суті випливають з арбітражної угоди, то повноваження на розгляд суперечок про існування такої арбітражного угоди - саме з принципу компетенції-компетенції. Даний принцип є основою всієї системи міжнародного комерційного арбітражу, без якого є неефективною концепція автономності арбітражу. Однак принцип компетенції-компетенції не безмежний, як не безмежна і незалежність арбітражу від контролю з боку національних правопорядків.

При всьому різноманітті підходів до знаходження балансу у взаємодії між державними судами і арбітражем на стадії до винесення арбітражного рішення можна умовно виділити три основні теоретичні моделі вирішення проблеми, які в різних поєднаннях знаходять відображення в міжнародних актах і національному законодавстві різних країн. Перша модель виходить із необхідності повного виключення судового контролю над арбітражем на початкових стадіях арбітражного розгляду, друга - з мінімізації подібного контролю, а третя ґрунтується на ключову роль державних судів.

Перша законодавча модель ґрунтується на повному виключенні будь-яких форм судового контролю над арбітражем на стадії до винесення арбітражного рішення. Дана модель означає повне визнання негативного ефекту принципу компетенції-компетенції і передбачає, що в арбітражу є безумовне «право першого слова» щодо питання наявності своєї компетенції з наданням державним судам можливості перевірки правильності висновків арбітражу виключно на наступних стадіях (шляхом розгляду заяв про скасування винесених арбітражем постанов про компетенцію арбітражних рішень).

Найближчим до першої моделі є законодавство Франції. Відповідно до ст. 1458 Цивільного процесуального кодексу Франції з моменту, коли спір потрапив на розгляд арбітражного трибуналу, державні суди не мають права приймати до розгляду аналогічні вимоги і повинні винести постанову про відсутність у них компетенції на розгляд справи.

Подібним чином дане питання регулюється і австрійським законодавством: ст. 584 (3) Цивільного процесуального кодексу взагалі забороняє розгляд спору, що знаходиться в провадженні арбітражу, будь-якими іншими органами (як державними судами, так і іншими арбітра- жами).

Основна перевага такого підходу до регулювання взаємодії між судами та арбітражем полягає в повному виключенні можливості затягування арбітражного розгляду недобросовісною стороною шляхом порушення паралельного процесу в державному суді за місцем проведення арбітражу. Подібна тактика здатна паралізувати арбітражний розгляд, оскільки арбітри в більшості випадків будуть схильні призупинити розгляд питання про свою компетенцію, чекаючи висновків державного суду. На перший погляд, саме розглянутий підхід, який повністю виключає можливість застосування тактики затягування арбітражного розгляду, найбільшою мірою відповідає тим тенденціям зменшення державного втручання в питання проведення арбітражу, які прослідковуються зараз в арбітражній практиці [3, с. 24].

Однак під час детального розгляду виявляється, що законодавче закріплення принципу «абсолютної некомпетентності» державних судів на попередній стадії може спричинити за собою несприятливі наслідки для сторін спору. Недопущення будь-яких форм судового втручання в процес визначення арбітражем своєї компетенції може привести до того, що сторона спору буде змушена брати участь в арбітражному розгляді всупереч своїй волі і за відсутності дійсної арбітражної угоди. Так, у випадку виникнення спору сторона договору, яка впевнена в недійсності або нездійсненності арбітражного застереження, повинна буде спочатку звернутися з вимогою про вирішення спору саме в арбітраж, причому тільки для того, щоб він визнав себе некомпетентним [4, с. 124]. Перша модель дає можливість недобросовісної стороні спору зловмисно порушити арбітражний розгляд (наприклад, на основі сфальсифікованої арбітражної угоди) і тим самим тимчасово (до винесення арбітрами рішення про відсутність у них компетенції) паралізувати можливість судового розгляду справи. Таким чином, перша модель повністю виключає державний контроль щодо повноважень арбітрів на початкових стадіях арбітражного провадження і небезпечна тим, що у зв'язку з ігноруванням загрози виникнення паралельних процесуальних актів арбітражу і державного суду відносно компетенції в ряді випадків робить неможливим для арбітрів виконання свого головного обов'язку - винести виконуване рішення по справі [5, с. 353].

Друга модель регулювання взаємодії між арбітражем та судами на стадії до винесення арбітражного рішення будується на допущенні судового втручання в мінімально можливому обсязі. Основа для такого підходу полягає в принципі «відносної некомпетентності» судів, відповідно до якого суд направляє сторони до арбітражу не в будь- якому випадку, а лише за наявності зазначених у законі обставин і тільки за заявою однієї із сторін процесу. Так, згідно зі ст. 11 (3) Нью-Иоркської конвенції (яку практично повністю відтворює ст. 8 (1) Типового закону ЮНСІТРАЛ) суд, до якого надійшла вимога, яка підпадає під укладену сторонами арбітражна угоду, повинен направити сторони в арбітраж, якщо тільки не встановить, що ця арбітражна угода є нікчемною, нездійсненною або такою, що втратила силу.

Друга модель закріплює так званий принцип часткової компетенції, оскільки питання компетенції арбітрів не перебуває у сфері їх виняткового розсуду, а може бути розглянуто паралельно державними судами. Друга модель, припускаючи розгляд судом питань про допустимість арбітражного спору, встановлює вичерпний і чітко обмежений перелік випадків, коли такий розгляд можливий. Більш того, згідно з даним підходом зазначені в законі обставини, у зв'язку з якими суд не зобов'язаний направляти сторони в арбітраж, повинні тлумачитися максимально вузько, а сам суд має право лише на початковий (ргітаґасіе) аналіз питань про існування, дійсність та можливості виконання арбітражного угоди [6, с. 239]. Це означає, що в ситуації, коли одна зі сторін судового процесу в установленому законом порядку заявляє про наявність арбітражної угоди, суд зможе прийняти спір до розгляду лише в тому випадку, якщо, наприклад, нікчемність даної угоди є «явною, безперечною і не підлягає будь-яким сумнівам». Якщо ж є мінімальні дані про те, що між сторонами існує дійсна арбітражна угода, суд не може розпочати розгляд справи по суті, а всі розбіжності сторін щодо укладення і дійсності зазначеної угоди, пов'язані з детальним аналізом обставин справи, повинні бути передані на розгляд арбітражу.

Друга модель, як уже було зазначено, базується на положеннях Нью-Иоркської конвенції і Типового закону ЮН- СІТРАЛ, а вірніше, на їх найбільш поширеному і широко визнаному тлумаченні провідними фахівцями в галузі міжнародного комерційного арбітражу. Так, на думку професора А. Ван ден Берга, ст. 11 (3) Нью-Иоркської конвенції повинна тлумачитися як така, що припускає лише початковий (ргітаґасіе) аналіз питань дійсності арбітражної угоди [7]. До таких же висновків, але вже на підставі інтерпретації ст. 8 (1) Типового закону ЮНСІТРАЛ, приходять і інші відомі дослідники у сфері міжнародного комерційного арбітражу. Саме цей підхід до тлумачення аналогічних норм національного законодавства є на сьогодні найбільш поширеним [8, с. 463].

Друга модель заснована на «проарбітражному» тлумаченні ст. 8 (1) Типового закону ЮНСІТРАЛ, що не передбачає надання стороні, яка не бажає брати участь в арбітражному розгляді, права на пред'явлення до державного суду позову, єдиним предметом якого є оспорювання арбітражного угоди. Можливість подачі подібних позовів передбачалася в проміжних проектах Типового закону ЮНСІТРАЛ, проте була навмисно виключена з остаточного тексту, щоб уникнути надання недобросовісним сторонам додаткового інструменту для протидії арбітражному розгляду. Неможливість пред'явлення подібних позовів згідно з остаточним текстом Типового закону ЮНСІТРАЛ також випливає з його ст. 5, яка не допускає будь-якого судового втручання, прямо не передбачених у даному Законі [9, с. 205].

Третя модель, за якою будуються відносини між державними судами і арбітражем на стадії до винесення арбітрами рішення, заснована на наданні державним судам можливості детального (повного) дослідження питань дійсності, укладеного і можливості виконання арбітражної угоди. Як правило, країни, що роблять у своєму законодавстві акцент на даний підхід, також допускають пред'явлення до державного суду прямих позовів, єдиним предметом яких є встановлення допустимості арбітражного розгляду. Третій підхід виходить із розширювального тлумачення передбачених ст. 11 (3) Нью-Иоркської конвенції та ст. 8 (1) Типового закону ЮНСІТРАЛ умов, у випадку дотримання яких суд має право не направляти сторони в арбітраж.

Історія прийняття Типового закону ЮНСІТРАЛ містить певні свідчення на користь подібного розширювального тлумачення. У відповідності з початковим проектом ст. 8 (і) Типового закону ЮНСІТРАЛ державний суд отримував право не направляти сторони в арбітраж тільки у випадках явної нікчемності, нездійсненності або втрати чинності арбітражною угодою. Однак згодом це формулювання, що однозначно говорило на користь допустимості лише поверхневого аналізу судами питань існування арбітражної угоди, було змінено і знайшло свою нинішню редакцію.

Вказана зміна тлумачиться окремими авторами таким чином, що творці Типового закону ЮНСІТРАЛ хотіли наділити суди повноваженнями перевіряти наявність компетенції в арбітрів в будь-якому випадку, а не тільки в ситуаціях, наприклад, явною нікчемності арбітражної угоди. Наслідком цього є твердження про необхідність розширеного тлумачення не тільки ст. 8 (1) Типового закону ЮНСІТРАЛ, а й тих національних законодавчих актів, які на ній засновано [10, с. ЗО].

Саме таким чином тлумачаться німецькими судами положення ст. 1032 (1) Цивільного процесуального кодексу ФРН (ЦПК ФРН), заснованої на ст. 8 (1) Типового закону ЮНСІТРАЛ. Крім того, ст. 1032 (2) ЦПК ФРН містить норму, відповідно до якої до остаточного формування складу арбітражу будь-яка сторона може звернутися до суду з прямою вимогою про визначення допустимості арбітражного розгляду суперечки. Із цього випливає, що якщо сторона по тому, як склад арбітрів повністю сформований, направить до суду заяву про перевірці компетенції арбітрів, суд буде змушений відмовити в розгляді такої заяви з формальних підстав, що містяться в ст. 1032 (2) ЦПК ФРН. Схожим чином дане питання регулюється і італійським законодавством після реформи 2006 г. Статтею 2 Акта про арбітраж Швеції сторонам арбітражного розгляду надається право на звернення до державного суду з вимогою про визначення компетенції арбітрів, причому на стадії арбітражного розгляду.

Ст. 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» містить положення, що суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це, не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору припинити провадження в справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. У разі подання позову, зазначеного в пункті 1 цієї статті, арбітражний розгляд проте може бути розпочато або продовжено, і арбітражне рішення може бути винесено, поки сперечання про підсудність чекають розв'язання в суді.

Таким чином, у законодавстві певних держав, які є відомими арбітражними форумами, містяться норми, які санкціонують розгляд державними судами на попередній стадії вимог, єдиним предметом яких є допустимість арбітражного розгляду. Цілком логічно, що при цьому суди не можуть обмежуватися початковим аналізом фактів справи, а всякий раз повністю досліджують всі обставини, що мають відношення до питання про компетенцію арбітражу.

Прихильники третьої моделі регулювання вважають, що якщо державні суди місця проведення арбітражу завжди наділені правом вирішального слова щодо компетенції арбітражного трибуналу, то чим раніше їм буде надана можливість висловитися з даного приводу, тим буде краще з точки зору ефективності арбітражного провадження.

Висновки

Проаналізувавши три основних законодавчих підходи до регулювання взаємовідносин між державними судами і арбітражем на стадії до винесення арбітражного рішення, слід визначити, який із них є найбільш збалансованим, тобто передбачає найбільш оптимальне рішення проблем компетенції арбітражу. Вибір між «про- арбітражними» моделями регулювання (першої та другої моделями) і моделлю, що базується на посиленні судового втручання (третьою моделлю), повинен Грунтуватися на правильному визначенні пріоритетів. Якщо, на думку законодавця, велику загрозу для ефективного вирішення спорів арбітражем становлять можливі помилки і зловживання з боку арбітрів, логічним рішенням буде закріпити третю модель регулювання. Якщо ж більш високою є небезпека затягування арбітражного розгляду спору шляхом порушення паралельних судових розглядів, то єдино вірним виходом буде обмежити втручання державних судів у справи арбітражу, віддавши перевагу одному з перших двох підходів.

Список використаних джерел

1. Fouchard Gaillard Goldmanon International Commercial Arbitration / E. Gaillardand J. Savage (Eds.). 1999, para. 662-667.

2. Broches A. UNCITRAL - Commentary on the Model Law / International Handbookon Commercial Arbitration / J. Paulsson (Ed.), Suppl. 11 (January/1990). P. 71 .

3. RedfernA., Hunter M., Blackaby N.,Partasides C. Law and Practice of International Commercial Arbitration. 2004, para. 2-28.

4. Lew Mistelis Kroll Op. cit. P. 124.

5. Derains Y., Schwartz E.A. AGuideto the NewICC Rules of Arbitration. The Hague, 1998. P. 353

6. Vanden Berg A.J. The New York Arbitration Convention of 1958. Towards a Uniform Judicial Interpretation. The Hague. 1981. P. 154-161.

7. Fouchard Ph. Lacooperation du President du Tribunal degrandeinstance a I'arbitrage II Revuedel'arbitrage (1985). P. 27 (цит. no: DimolitsaA. Op. cit. P. 239).

8. Bachand F. Does Article 8 of the Model Law Call for Fullor Prima Facie Review of the Arbitral tribunal's Jurisdiction? II Arbitration International. 2006. Vol. 22. No. 3. P. 463-476.

9. Gaillard E. Prima Facie Review of Existence, Validity of Arbitration Agreement II New York Law Journal. December 1, 2005. - P. 3, 7.

10. Holtzman H.H., Neuhaus J.E. Op. cit. 2007. - P. 30.

Размещено на Allbest.ru