Корупційна злочинність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Корупційна злочинність

План

1. Поняття корупції та корупційних злочинів

2. Кримінологічна характеристика корупційної злочинності й особи корупціонера

3. Детермінанти корупційної злочинності

4. Засоби протидії корупційній злочинності

1. Поняття корупції та корупційних злочинів

Корупційна злочинність є складовою більш широкого суспільного явища -- корупції. Тому розгляд цього виду злочинності доцільно розпочати зі з'ясування сутності корупції. Тим більше, що вона залишається малодослідженою і є чинником, що реально загрожує національній безпеці України.

У загальному вигляді корупцію можна визначити як соціальне явище, яке охоплює всю сукупність діянь, пов'язаних з неправомірним використанням особами наданої їм влади та посадових повноважень з метою задоволення особистих інтересів чи інтересів третіх осіб, а також інших правопорушень, що створюють умови для вчинення корупційних діянь або їх приховування.

Сутність корупції полягає у тому, що вона має:

-- соціальну обумовленість;

-- свою "ціну", що платить суспільство за її існування;

-- негативний вплив на всі сфери суспільного життя;

-- транснаціональний характер;

-- економічні, політичні, правові, психологічні та моральні аспекти;

-- здатність постійно пристосовуватися до нових реалій життя.

Таке розуміння корупції є відправним, вимагає не обмежуватись у боротьбі з нею лише правовими заходами, переважно у формі юридичної відповідальності за корупційні діяння, а застосувати комплекс економічних, політичних, організаційних та інших заходів протидії.

У кримінологічному аспекті корупція характеризується низкою ключових ознак:

-- вона можлива лише у сфері діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування;

-- її суб'єктом може бути тільки особа, наділена владою чи посадовими повноваженнями;

-- корупційні відносини виникають внаслідок зловживання особою, наділеною владою чи посадовими повноваженнями, своїми повноваженнями. Тут вони виступають предметом торгу, в результаті якого суб'єкт одержує певні блага як матеріального, так і нематеріального характеру;

-- корупцію складають лише такі діяння, які вчинені особою, наділеною владою чи посадовими повноваженнями, з метою задоволення корисливих власних або інтересів інших осіб. Неправомірність або й неетичність діянь посадової особи та їх спрямованість на задоволення корисливих інтересів по суті визначають, які саме діяння відносяться до категорії корупційних.

Глибше й точніше з'ясувати соціальну сутність і правову природу корупції допомагає встановлення механізму корумпованої поведінки. На наш погляд, він може проявлятися у двох варіантах. В першому випадку має місце взаємодія двох суб'єктів, кожен з яких прагне задовольнити свої корисливі інтереси (скажімо, давання-- одержання хабара); у другому -- корумпована поведінка зводиться до дій лише однієї особи, яка самостійно задовольняє корисливі інтереси, зловживаючи наданими їй посадовими повноваженнями (наприклад, розкрадання державного майна з використанням свого службового становища). Обидва варіанти об'єднує те, що суб'єкт корупційних діянь задовольняє власний інтерес чи інтереси третіх осіб за допомогою неправомірного використання наданих йому владних повноважень.

У правовому плані корупція становить собою сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб, пов'язаних із вчиненням цих діянь. Таке широке розуміння корупції вказує на те, що не всі корупційні прояви є кримінально-караними. Але, зазвичай найбільшу суспільну небезпеку мають корупційні злочини.

Поняття "корупційний злочин" і "корупційне правопорушення" вжиті у Конвенції про кримінальну відповідальність за корупцію, прийнятій 4 листопада 1998 року. Отже, вони є загальновизнаними у міжнародному праві, що дає підставу для виокремлення такого виду злочинності, як корупційна.

Корупційним може бути визнано будь-який умисний злочин, що вчиняється посадовою особою органу державної влади чи місцевого самоврядування з використанням свого службового становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або для задоволення інтересів третіх осіб. При цьому частина з них може бути безумовно визнана корупційними, інша -- лише за певних умов їх вчинення.

Безумовно, корупційними є злочини, всі ознаки яких вказують на їх корупційний характер і визначені в законі чи випливають з його змісту. До них належать: одержання хабара; зловживання владою або службовим становищем; заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; постановления суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем.

До умовно корупційних відносяться злочини, склади яких мають не всі ознаки корупційності. До цієї категорії належать: порушення законодавства про бюджетну систему України; видання нормативних актів, що змінюють прибутки і витрати бюджету всупереч встановленому законом порядку; перешкоджання здійсненню виборчого права; підлог виборчих документів, приписки або неправильний підрахунок голосів; порушення таємнищ голосування; порушення посадовою особою законодавства про референдум; порушення недоторканності житла громадян; переслідування громадян за критику, перевищення влади або посадових повноважень; провокація хабара; посадовий підлог; завідомо незаконний арешт, затримання або привід; примушування давати показання; невиконання судового рішення; бездіяльність військової влади. Суб'єктивна сторона цих злочинів не пов'язується з корисливою чи іншою особистою заінтересованістю; порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігії; протидія законній підприємницькій діяльності; втручання у вирішення судових справ; втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, безпеки. Суб'єктом вказаних злочинів можуть бути як приватні, так і службові особи.

Особливістю корупційних злочинів є те, що, будучи об'єднаними за вищезазначеними ознаками в окрему групу, вони можуть бути складовими й інших видів злочинів. Так, за місцем розташування у Особливій частині Кримінального кодексу України корупційні злочини можуть входити до злочинів проти основ національної безпеки України, проти власності, проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, проти правосуддя у сфері господарської діяльності, службової діяльності, військових

злочинів. За деякими кримінологічними ознаками корупційні злочини можуть бути причетні до економічної, професійної, організованої та інших видів злочинності. Але корупційні злочини повністю не співпадають із жодним іншим видом злочинів. Це цілком стосується й посадових, з якими найчастіше ототожнюють корупційні злочини. Річ у тім, що не всі посадові діяння е корупційними (взяти ту ж халатність, яка вчиняється з необережності). З іншого боку корупційні злочини не зводяться тільки до посадових.

2. Кримінологічна характеристика корупційної злочинності й особи корупціонера

Корупційна злочинність -- це сукупність злочинів, що полягають у зловживанні посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування наданими їм повноваженнями у власних або третіх осіб інтересах.

Кримінологічна характеристика корупційної злочинності ускладнюється низкою моментів. По-перше, відсутністю в нашій державі правового поняття корупційних злочинів. По-друге, неповнотою офіційної статистики, яка фіксує лише окремі показники корупційних діянь. Проте отримати уявлення про стан, структуру, динаміку і географію корупційної злочинності в Україні, виходячи із статистичних даних, все ж таки можна.

Так, хабарництво становить 0,3--0,5 % від загальної кількості зареєстрованих злочинів. У 1990--1999 pp. спостерігалася тенденція до зростання хабарництва. Так, у 1990 р. в Україні було зареєстровано 420 випадків одержання хабара, 55 -- посередництва в хабарництві і 524 -- давання хабара. У наступних роках ці цифри були такими: у 1995 р. відповідно 1187, 84 і 589; 1996 р. -- 1286, 77 і 542; 1997 р. -- 1540, 76 і 600; 1998 р. -- 1641, 89 і 718; 1999 р. -- 1514, 109, 703. Отже, якщо у 1990 р. було зареєстровано 999 випадків хабарництва, то у 1999 -- 2326 (+ 232,8 %).

Кількість засуджених за хабарництво характеризується такими показниками. У 1990 р. за одержання хабара було засуджено 77, давання хабара -- 113, посередництво у хабарництві -- 5 осіб. У наступних роках кількість засуджених за ці злочини відповідно становила: у 1995 р. -- 209, 62, 11; 1996 р. -- 306, 123, 9; 1997 р. -- 305, 165, 13; 1998 р. -- 351, 153, 4; 1999 р. -- 315, 126, 10; 2000 р. -- 383, 122, 6 осіб.

Аналіз наведених прикладів дає змогу констатувати суттєві розбіжності між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і осіб, засуджених за його вчинення. За виявленими у 1990 р. 420 фактами одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 р. за 1540 такими фактами -- 305 осіб. Ще більш разючою ця різниця є для посередництва у хабарництві, за вчинення якого засуджується по кілька осіб на рік.

В останнє десятиліття спостерігалося зростання групового хабарництва, а в окремі роки відбувалися його "спалахи". Так, якщо у 1990 році питома вага групового хабарництва становила 19,5 %, то у 1993 р. -- 41,5 %, 1994 р. -- 39,7 %.

У характеристиці хабарників відмічаються наступні тенденції:

1) зменшення кількості жінок--хабарників. Якщо у 1990 році вони становили 42 %, то у 1999 -- 28,7 %;

2) підвищення освітнього рівня хабарників. Якщо у 1990 році 52,9 % хабарників мали вищу або середню спеціальну освіту, то у 1999 році таких вже було 84 %;

3) зменшення числа хабарників, які раніше вчиняли злочини. Якщо у 1990 році такі особи становили 3,2 %, то у 1999 -- 1,8 %.

4) незначні коливання у віці хабарників. Зокрема, зменшилась кількість хабарників у віці 25--29 років (у 1990 р. таких було 15,3 %, 1998 -- 11,1 %). Зате збільшилась частка хабарників у віці ЗО років і старше (у 1990 р. таких було 80,8 %, 1998 -- 82,4 %). Спостерігається також збільшення числа хабарників, яким виповнилося 60 років. У 1996 році таких було 3,7 %, 1997 -- 4,2 %, 1998 -- 5,3 %, 1999 -- 6,8 %.

Переважна більшість викритих фактів хабарництва стосувалася посадових осіб нижчої ланки (керівників структурних підрозділів підприємств, голів чи секретарів сільських рад, спеціалістів установ районного рівня, оперативних уповноважених, слідчих, інспекторів тощо). Це свідчить про те, що офіційна статистика не відображує реальних масштабів хабарництва, оскільки воно має дуже високу латентність. Варто зазначити, що такий стан речей у цій сфері притаманний не лише Україні, а й зарубіжним країнам, насамперед тим, що виникли на теренах колишнього CPCP. За експертними оцінками, із масиву реально існуючого хабарництва офіційно реєструється не більше одного відсотка цих злочинів.

Зловживання владою або посадовим становищем теж мають тенденцію до зростання. Якщо у 1990 р. таких злочинів було зареєстровано 594, то у 1999 -- 5789. Це зростання переривалося лише у 1993 p., коли було зареєстровано 638 зловживань владою. Освітній рівень осіб, які вчиняють ці злочини, є найвищим серед усіх посадових злочинців. Так, у 1996 році частка осіб з вищою або середньою спеціальною освітою серед них становила 81,1 %, у 1999 -- 87,7 %. Питома вага осіб, які вчиняють зазначені злочини, є найбільшою серед посадових злочинців. У 1999 році їх було 29,6 %, тоді як хабарників -- 12,1 %, а осіб, що перевищили владу або посадові повноваження -- 5,1 %.

Серед тих, хто зловживає владою чи посадовим становищем, досить велика частка жінок -- близько 40 %.

Розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення, розтрати чи зловживання посадовим становищем мають найменші, порівняно з вище розглянутими злочинами, темпи зростання. За останні десять років вони зросли лише на 28,9 % (у 1990 році їх зареєстровано 10649, а 1999 -- 13724). Найбільш поширений цей вид розкрадань у сільському господарстві, вугільній промисловості, торгівлі та на залізничному транспорті. Однак, якщо брати до уваги кількість осіб, які вчинили подібні розкрадання, то картина щодо найбільш криміналізованих галузей буде дещо іншою. У 1999 році питома вага цих злочинців у сільському господарстві становила 6,1 %, на транспорті -- 7,8 %, у торгівлі і громадському харчуванні -- 4,9 %, сфері приватизації -- 52,6 %, банківської діяльності -- 28 %, фінансів -- 28,6 %, у митних органах -- 64,8 %, судах та інших органах юстиції -- 56,9 %.

Простежується зв'язок корупційної злочинності з організованою. У 1990 році в Україні було виявлено 371 організовану злочинну групу, з яких 6 були корумпованими. У 1993 році ці показники відповідно складали 621 і 34, у 1995 -- 871 і 36, у 1999 -- 1166 і 14. Із виявлених у 1990 році 1843 злочинів, вчинених організованими злочинними групами, корупційним був 101 злочин, тобто 5,5 %. У 1993 році цей показник становив 2,4 % (відповідно 2794 і 69 злочинів), у 1996 -- 3 % (відповідно 6241 і 192 злочини), у 1999 -- 2 % (відповідно 45476 і 934 злочини). Однак, до цих офіційних цифр треба ставитися досить скептично, і таку малу кількість корупційних злочинів можна пояснити лише перекручуванням статистичних даних заради прикрашування дійсності.

Викладене вище дає підстави для наступних висновків. По-перше, офіційна статистика не висвітлює всієї корупції в Україні в силу недоліків статистичної звітності та високої латентності цього виду злочинності. Тут слід погодитися з дослідниками (наприклад, M. І. Камликом, Є. В. Невмержицьким), які вважають, що офіційні дані про корупцію відображають лише активність правоохоронних органів у боротьбі з нею, але ні в якому разі не реальний рівень корупційної злочинності. По-друге, існують проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, пов'язані з соціальним статусом корупціонерів. До відповідальності притягуються дрібні чиновники, а "акули" залишаються на волі.

Спостереження за корупціонерами показують, що від інших видів злочинців вони відрізняються передусім особливою соціальною позицією -- наявністю владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння. корупція злочинність кримінологічний

Корупційна поведінка, як правило, проявляється у двох формах. Перша з них полягає у відхиленні особи, уповноваженої на виконання функцій держави, у своїй службовій діяльності від норм, встановлених правовими актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій, трансформацію законослухняної особи в кoрупціонера. Займаючи певну посаду, така особа вважає за можливе неправомірно використати надані їй повноваження у власних інтересах чи інтересах інших осіб. При цьому відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки, в результаті чого особа твердо стає на злочинний шлях, виявляючи все більш небезпечні корупційні прояви. Бувають і ситуативні корупціонери, які вчинюють злочини під впливом складних життєвих обставин.

Друга форма корумпованої поведінки характеризується тим, що зайнявши відповідну посаду особа вже зорієнтована на протиправне використання владних повноважень для наживи. Тобто вона цілеспрямовано йде до влади, щоб вчиняти корупційні злочини.

3. Детермінанти корупційної злочинності

Ефективна протидія корупції потребує з'ясування її чинників. Треба виходити з того, що корупція має соціальні передумови, що властиві усім державам, але найбільше країнам з перехідною економікою, до яких належить і Україна.

На різке зростання корупції в незалежній Україні насамперед вплинули кризові явища в усіх сферах суспільного життя. Науково доведено, що за здійснення радикальних реформ дуже зростає рівень корупції. Проте слід наголосити, що її зростання обумовлено не самими по собі реформами, а повільністю, непослідовністю і незавершеністю їх проведення. Власне, це і спостерігається в Україні. Після отримання незалежності вона не виробила чіткої політичної та економічної стратегії формування громадянського суспільства. Це обумовило виникнення корпоративних кланів, викривлення процесів приватизації в інтересах окремих ділків, перепони у розвитку демократичних інститутів та утвердженні верховенства права тощо.

Детермінанти корупційних злочинів можна поділити на політичні, економічні, правові, організаційно-управлінські і соціально-психологічні криміногенні фактори. Вони викладені у Концепції боротьби з корупцією на 1998--2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 р.

До політичних чинників віднесені:

-- відсутність програмованості та предметності у впровадженні демократичних засад до різних сфер суспільного життя;

-- повільний розвиток політичної структури та свідомості суспільства, передусім, його громадянських інституцій;

-- відсутність системи виховання у службовців патріотичних почуттів, моральних, професійних якостей, розуміння того, що корупція підриває авторитет держави, етичні основи суспільної свідомості;

-- недостатня визначеність і непослідовність у здійсненні анти-корупційної політики, що породжує у службовців, схильних до кoрупційних діянь, відчуття безкарності;

-- відсутність державної ініціативи та необхідних організаційних зусиль щодо створення громадських формувань задля підвищення активності населення у боротьбі з корупцією;

-- відсутність ефективного парламентського контролю за діяльністю вищих посадових осіб виконавчої гілки влади, у тому числі керівників правоохоронних органів.

Економічними чинниками є:

-- несприятливі умови для правомірної діяльності усіх суб'єктів господарювання, особливо малого і середнього бізнесу;

-- непрозорість процесів приватизації, вирішення інших господарських питань, оцінки прибутків, обсягу податків, одержання пільг тощо;

-- зростання розриву між доходами підприємців і державних службовців, наділених повноваженнями управління економічними процесами.

Правові чинники включають:

-- недосконалість нормативно-правової бази, що не забезпечує ефективної протидії зловживанням чиновництва, зберігає його надмірну закритість, не сприяє чіткому контролю за діяльністю службовців та надійному правовому захисту громадян від свавілля посадових осіб;

-- відсутність цілісної системи правових засобів впливу на фактори, що обумовлюють корупційні злочини;

-- прогалини в законодавстві, що передбачає відповідальність за різні види корупційних правопорушень і регламентує діяльність державних органів у боротьбу з ними.

Організацшно-управлінськими чинниками є:

-- слабка регламентація правил поведінки державних службовців, процедури здійснення їх повноважень, видання офіційних документів тощо;

-- наявність у посадових осіб занадто широких можливостей для прийняття рішень на свій розсуд;

-- поширеність випадків заміщення посад не на підставі ділових і моральних якостей особи, а через знайомство, особисту відданість, близькість політичних уподобань тощо;

-- відсутність тестування на відповідність професійним і моральним якостям, періодичної ротації кадрів, формальне ставлення до їх атестації;

-- відсутність механізмів унеможливлення прийняття на службу лідерів чи членів злочинних угруповань.

До соціально-психологічних чинників належать:

-- зорієнтованість значної частини населення на протиправне вирішення життєвих питань, внаслідок чого корупція із соціальної аномалії перетворюється у правило поведінки;

-- низька психологічна готовність громадян протидії корупції;

-- корислива спрямованість багатьох державних службовців, що призводить до порушення закону, норм моралі та професійної етики;

-- моральна деформація частини керівників, яка виявляється як у вчиненні ними злочинів, так і поблажливому ставленні до корупційних діянь з боку підлеглих (кругова порука).

4. Засоби протидії корупційній злочинності

Протидія злочинності тому так і називається, що передбачає протиставлення криміногенним факторам антикриміногенних, щоб усунути чи блокувати дію перших. Звичайно, досягти цього в реальному житті практично неможливо, але мінімізувати вплив криміногенних чинників можна і потрібно.

Ефективна боротьба з корупцією вимагає наукової концепції щодо її запобіганню. Однією із основних засад такої концепції має бути розуміння корупції як соціальнозумовленого явища. Виходячи з цього, треба виробляти стратегію і тактику боротьби з нею, ставити відповідні цілі, визначати засоби їх досягнення, рівень матеріального, фінансового, організаційного та правового забезпечення.

Як свідчить міжнародний досвід, жодна із соціально-економічних систем не мала і не має повного імунітету від корупції -- змінюються лише її обсяги та прояви. Відтак, корупційні злочини неможливо ліквідувати з якійсь конкретній державі чи на якомусь етапі історичного розвитку. Максимум, чого можна досягти, це: зменшити їх рівень та локалізувати сфери розповсюдження; пом'якшити небезпеку корупційних проявів та їх вплив на різні соціальні процеси. У Західних країнах це іменують контролем над корупцією.

Стратегічним напрямом боротьби з корупцією -- це запобігання їй. Комплексні профілактичні заходи -- це шлях, який може зменшити обсяг корупційних проявів та їх негативний вплив на суспільство. Головними антикорупційними заходами в Україні є:

1). Визначення стратегії соціально-економічного розвитку та здійснення адміністративної реформи. Будівництво правової держави і громадянського суспільства -- основа протидії корупційній злочинності. Косметичні зміни у системі державного управління, навіть за умови їх зовнішньої привабливості, не здатні поліпшити ситуацію з корупцією.

2). Формування ідеології державної служби, тобто її моральних принципів і цінностей. Адже комуністичні постулати відійшли у минуле, а ідеали української державності ще не вироблені. Пануючий серед чиновництва дух невизначеності й непевності у завтрашньому дні -- один із важливих чинників корупційної злочинності.

3). Забезпечення відкритості влади, що розв'язує такі завдання: повертає віру людей до державних структур; створює несприятливі умови для корупційних злочинів; реалізує конституційні права громадян на достовірну інформацію у цій сфері.

4). Вдосконалення антикорупційного законодавства. Хоча й прийняті відповідні законодавчі акти, що загалом надають правоохоронним органам можливість реагувати на різні корупційні прояви, починаючи з неетичної поведінки державного службовця і закінчуючи його участю у хабарництві чи діяльності організованих злочинних угруповань, проте нормативно-правова база потребує подальшого вдосконалення. Це стосується як регулювання порядку державної служби, так і юридичної відповідальності за корупційні правопорушення.

5). Реальний вияв політичної волі. Політична воля у будь-якій державі, а особливо із недостатньо розвинутими демократичними інститутами, є дієвим засобом протидії корупції. За відсутності такої волі найдосконаліше законодавство має декларативний характер, а діяльність правоохоронних органів лише імітує боротьбу з корупційною злочинністю.

Ще один, й можливо найефективніший засіб -- зробити корупцію ризикованою і невигідною. Доти, доки чиновнику буде вигідно брати хабарі, красти, іншим чином зловживати владою, а ризик понести покарання буде мінімальним, ніякі репресивні заходи не дадуть позитивного результату. Збільшення соціальної ціни державної служби (престиж, матеріальна забезпеченість) і ризик корупційних злочинів -- це те, що має лежати в основі антикорупційної політики.

Размещено на Allbest.ru