У наш час глобалізація впливає на більшість сфер суспільних відносин. Винятком не стало і міжнародне право, яке, зазвичай, стримано сприймає різні новації. Однак відбувається процес адаптації нових інститутів, нових суб'єктів міжнародного права. Питання визнання людини як суб'єкта міжнародного права є особливо актуальним сьогодні, оскільки можна спостерігати так званий процес міжнародно-правової емансипації людини.

Стан опрацювання. Питання про визнання фізичної особи як суб'єкта міжнародного права залишається дискусійним. Це спричинило наявність різного ставлення до визнання людини в контексті міжнародного права. Тому можна умовно поділити науковців, які досліджували питання, на три групи. До першої можна віднести тих науковців, що цілковито заперечують фізичну особу як суб'єкта міжнародного права, до них належать: І. Лукашук, Г. Тункін, С. Черниченко, Г. Шварценбергер, Я. Броунлі, М. Шоу,

Ч. Хайд та ін. До другої належать ті, які визнають обмежену, специфічну правосуб'єктність: А. Дмитрієв, Г. Ігнатен - ко, А. Ковлер тощо. До третьої групи входять науковці, що безумовно визнають такого суб'єкта, зокрема, це: О. Тарасов, В. Буткевич, Н. Захарова, Л. Тимченко, М. Дженіс, Р. Кей, Р. Мюллерсон.

Метою статті є з'ясування особливостей міжнародної правосуб'єктності людини та їхнього впливу на міжнародне право загалом.

Виклад основного матеріалу. Сьогодні поняття "суб'єкт міжнародного права" є відносно сталим, однак по-різному можна трактувати його сутність, оскільки доволі часто такі поняття, як "суб'єкт міжнародного права" і "міжнародна правосуб'єктність" ототожнюють.

Міжнародна правосуб'єктність репрезентує юридичне вираження участі в міжнародному співтоваристві. Її можна розглядати, з одного боку, як якісну характеристику суб'єкта міжнародного права, яка полягає в здатності бути носієм міжнародних прав і обов'язків, а з другого - як елемент системи міжнародного права.

Г. Скороход звертає увагу на те, що термін "міжнародна правосуб'єктність" вживається, здебільшого, у науковій літературі та рідко застосовується в міжнародно-правових актах. Наприклад, положення Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН) (1970 р.) про те, що "кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність інших держав"; або норма ст.176 Конвенції ООН із морського права (1982 р.), відповідно до якої Орган по морському дну "має міжнародну правосуб'єктність, яка може виявитися необхідною для здійснення йога функцій і досягнення його цілей" [1, с.123-124].

Перше визначення міжнародної правосуб'єктності приписують Г.В. фон Лейбніцу. Він розробив згадане поняття з метою обґрунтування правового статусу середніх німецьких князів на противагу загальновизнаному статусу Людовика IV та Імператора Священної Римської імперії для забезпечення балансу суб'єктів права і справедливості в Європі [2, с.73]. Вищезгадане визначення підтверджує існування "класичного" підходу до поняття міжнародної правосуб'єктності, за якого лише держава є суб'єктом міжнародного права.

Після укладення Вестфальського мирного договору 1648 р. держави тривалий час були головними гравцями на міжнародній арені. На той час поняття держави як головного гравця збігалося за значенням із теорією Т. Гоббса про суверенну державу. Ця тенденція зберігалася тривалий час. У класиці суб'єктивного позитивізму наприкінці XVII ст. і на початку XVIII ст. особа не визнавалась ні суб'єктом, ні об'єктом міжнародного права. Людина, імовірніше, посідала так звану проміжну позицію в міжнародному праві. Хоча Г. Гроцій у XVII ст. у своїх працях фактично визнавав статус фізичних осіб як суб'єктів, які мають права й обов'язки в суспільстві, тоді як держави в його моделі залишаються основними гравцями.

Однак тенденція визнання держави як одного з основних суб'єктів міжнародного права в міжнародно-правових актах існувала до початку XX ст. включно. Науковці різних країн відхиляли можливість визнання такого суб'єкта як індивіда, аргументуючи це тим, що людина в міжнародному праві є неповноцінним "суб'єктом", тому що не несе практично жодних обов'язків, так само як і не несе жодної відповідальності за порушення норм і принципів міжнародного права. Серед найбільш радикальних виразників такого погляду можна назвати С. Черніченка, який вважав, що індивід за жодних умов не є і не може бути суб'єктом міжнародного права [3, с.149].

В. Карташкін висловлює нейтральну думку щодо людини як суб'єкта міжнародного права. Так, автор зазначає, що тенденції розвитку міжнародного права полягають у посиленні ролі людини, яка стає одним з учасників міжнародних відносин і суб'єктом міжнародного права. Водночас треба мати на увазі, що первісні суб'єкти міжнародного права, як-от держави, не тільки мають права й обов'язки за міжнародним правом, але й, на відміну від індивідів, створюють його норми та принципи. Із зазначеного В. Карташкін робить висновок про те, що індивід є суб'єктом міжнародного права з обмеженою правосуб'єктністю. Однак автор наголошує на тому, що з розвитком міжнародного права роль людини на міжнародній арені буде посилюватися [4, с.493].

Глибоке дослідження щодо правосуб'єктності людини провели Д. Фельдман і Г. Курдюков, які розділили теорії міжнародної правосуб'єктності індивіда на три групи. До першої групи вони включили теорії, відповідно до яких фізична особа виступала єдиним суб'єктом міжнародного права. Другу групу становлять теорії, за якими фізична особа визнавалась одним із видів суб'єктів міжнародного права на основі норм міжнародного права. До третьої групи входять теорії, які визнають фізичну особу суб'єктом міжнародного права, проте виводять цю "якість індивіда" не з норм міжнародного права, а з угод, укладених між державами [5, с.74].

Варто зазначити, що О. Тарасов вказує на таке поняття, як "правова персонологія", тобто наука про правову особистість, однією з аксіом якої є твердження, що без правосуб'єктності фізичної особи існування будь-якого правопорядку неможливе за визначенням. Науковець звертає увагу на те, що правосуб'єктність людини є підґрунтям для правосуб'єктності всіх інших суб'єктів права взагалі. Тим більше абсурдними є спроби обґрунтування залучення "несуб'єкта" права до юридичної відповідальності. Так, не можна нести національно-правову кримінальну відповідальність, якщо перед нами "несуб'єкг" національного права. Аналогічною є ситуація і з міжнародно-правовою кримінальною відповідальністю [6, с. 204].

У зв'язку із глобалізацією в правовому і соціальному існуванні людини упродовж другої половини XX ст. та поч. XXI ст. відбулися і тривають значні зміни, що впливають на її особливості як суб'єкта правової системи. Суттєвою зміною стало ухвалення після Другої світової війни багатьох правових актів із прав людини. Серед яких можна назвати такі авторитетні міжнародні договори, як: Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.; Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 р. зі змінами, внесеними Протоколом від 7 грудня 1953 р.; Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р.; Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього від ЗО листопада 1973 р.; Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. і два Додаткових протоколи до них від 8 червня 1977 р.; численні конвенції, схвалені Міжнародною організацією праці (далі - МОП) тощо. У багатьох із таких міжнародних договорів закріплено, що "кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності" (ст.6 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст.16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. та ін.).

Відповідно до ст.5 Віденської декларації Всесвітньої конференції із прав людини від 25 червня 1993 р., усі права людини є універсальними, неподільними, взаємозалеж - правових відносинах.

Міжнародне співтовариство повинне ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою. Хоча значення національної та регіональної специфіки й різних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідно мати на увазі, держави, незалежно від політичних, економічних і культурних систем, мають обов'язок заохочувати й захищати всі права людини й основні свободи [7].

Визнання правосуб'єктності фізичної особи поступово впроваджується й у практиці Міжнародного суду ООН. Наприклад, у справі братів Ла Гранд (Німеччина проти Сполучених Штатів Америки (далі - США)) було зазначено, що певними міжнародно-правовими договорами між державами створюються не тільки права й обов'язки для держав, а й безпосередньо створюються індивідуальні права для фізичних осіб. У справі Авени й інших мексиканських громадян (Мексика проти США) було висловлено схожу позицію.

У Консультативному висновку щодо компетенції судів м. Данцига від 3 березня 1928 р. Постійна Палата міжнародного правосуддя (попередниця Міжнародного суду ООН) зазначила: "Не можна ставити під сумнів те, що метою міжнародного договору відповідно до наміру договірних сторін може бути прийняття сторонами певних норм, які створюють права й обов'язки для індивідів і придатні до застосування національними судами". Крім того, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 11 квітня 1949 р. у справі про відшкодування збитків, понесених на службі ООН, Суд досить чітко визначив, кого слід вважати суб'єктом міжнародного права: "Бути суб'єктом міжнародного права - значить мати міжнародні права й обов'язки, а також спроможність підтримувати ці права зверненнями, заявами в міжнародні судові інстанції" [8, с.52].

Подібні формулювання втілені й у практиці Європейського суду із прав людини. У справі "Ван Генд і Лус проти Адміністрації внутрішніх доходів Нідерландів" Європейський суд із прав людини зазначає, що Співтовариство являє собою нову правову систему міжнародного права, на користь якої держави обмежили свої суверенні права, хоча і в окремих сферах, і суб'єктами якої є не лише держави-члени, а й їхні громадяни. Тому, незалежно від чинних нормативно-правових актів держав-членів, законодавство Співтовариства не лише встановлює зобов'язання перед фізичними особами, але й покликане надати їм права, які стають частиною їхнього правового статусу [9, с.12]. Отже, Європейський суд із прав людини визнає людину як суб'єкта міжнародного права.

Не викликає заперечень питання щодо правосуб'єктності індивідів і після проголошення вироку Міжнародним воєнним трибуналом у Нюрнберзі, де зазначається, що злочини проти міжнародного права здійснюються людьми, а не абстрактними утвореннями, і лише шляхом покарання індивідів, які вчиняють такі злочини, приписи міжнародного права можуть бути примусово здійснені [10, с.368].

Висновки. Отже, після аналізу численних міжнародно-правових документів не підлягає сумніву той факт, що людина є суб'єктом міжнародного права. Однак, зважаючи на відсутність у людини повноважень щодо ухвалення нормативно-правових актів на міжнародній арені, таку правосуб'єктність називають обмеженою.

міжнародне право людина суб'єкт

Список використаних джерел

1. Скороход Г. Інститут міжнародної правосуб'єктності в системі сучасного міжнародного права / Г. Скороход II Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - 2012. - № 3. - С.122-129.

2. Кулеба Д. Міжнародна правосуб'єктність: теорія і її перспективи / Д. Кулеба II Альманах міжнародного права. - 2010. - № 2. - С.70-83.

3. Черниченко С. Личность и международное право IC. Черниченко. - М.: Норма, 1974. - 185 с.

4. Общая теория прав человека. - М.: Норма, 1996. - 520 с.

5. Кучерук Н. Фізична особа як суб'єкт міжнародного права / Н. Кучерук // Міжнародні читання з міжнародного права пам'яті професора П. Є. Казанського: матеріали четвертої міжнар. наук. конф. (м. Одеса, 8-9 листопада 2013 р.) / відп. за випуск к. ю. н., доц. М.І. Паш - ковський; Національний університет "Одеська юридична академія". - Одеса: Фенікс, 2013. - С.73-76.

6. Тарасов О. Міжнародна правосуб'єктність людини в практиці нюрнберзького трибуналу / О. Тарасов II Проблеми законності. - 2011. - NM15. - C. 200-206.

7. Венская декларация и Программа действий. - 1993 г. [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://zakon5. rada.gov.ua/laws/ show/995_504.

8. Буткевич В. Генеза доктрини міжнародної правосуб'єктності індивіда / В. Буткевич II Право України. - 2010. - №2, - С.44-54.

9. Case 26/62. Van Gend en Loos v. Nederlands Administratie der Belastingen (1963) European Court ofJustice 1.

10. Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками: [сб. материалов]. - М., 1957. - 800 с.

Размещено на Allbest.ru