Напрями кримінально-правової політики України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття

на тему: Напрями кримінально-правової політики України

Виконав:

Є.В. Лащук

У статті висвітлюється наукове дослідження напрямів кримінально-правової політики України, що полягає в з'ясуванні змісту самого поняття “напрям кримінально-правової політики”, а також у формулюванні критеріїв, за якими здійснено авторську класифікацію усіх напрямів кримінально-правової політики.

Ключові слова: кримінально-правова політика, напрям кримінально-правової політики, види напрямів кримінально-правової політики.

В статье освещается научное исследование направлений уголовно-правовой политики Украины, которое заключается в выяснении содержания самого понятия “направление уголовно-правовой политики”, а также в формулировке критериев, по которым осуществлено авторскую классификацию всех направлений уголовно правовой политики.

Ключевые слова: уголовно-правовая политика, направление у головно- правовой политики, виды направлений уголовно-правовой политики.

Keywords: criminal law policy, direction of criminal law policy, kinds of directions of criminal law policy.

Питання щодо напрямів кримінально-правової політики є доволі дискусійним. Це одне з тих питань, щодо яких більшість із його дослідників відстоює власну позицію і при цьому ніхто з них не пояснює, що він розуміє під поняттям “напрям кримінально-правової політики”. Можливо саме тому в кримінально- правовій доктрині існує багато концептів щодо того, яку саме діяльність суб'єкта кримінально-правової політики слід визнавати напрямом останньої.

Одним із перших про зазначене питання розпочав говорити М. О. Бєляєв. У своїй відомій праці (точніше - в її окремому параграфі, що присвячений основним напрямам і завданням боротьби зі злочинністю) вчений акцентував на запобіганні злочинам; встановленні переліку діянь, що визнаються злочинами; виправленні та перевихованні, у тому числі вихованні позитивної відповідальності. Іншими напрямами радянської кримінально-правової політики він визнавав звуження сфери застосування кримінального покарання і заміну покарання заходами громадського впливу та вихованням, а також заміну норм кримінального права правовими нормами, не пов'язаними із застосуванням покарання, або моральними нормами [1, с. 54-59].

На думку Л.Д. Гаухмана, слід виділяти загальні та спеціальні напрями кримінальної політики. До загальних напрямів, вважає вчений, належать: 1) докорінна перебудова кримінального законодавства, що полягає у приведенні його у відповідність із новими суспільними відносинами; 2) формування правової держави, у тому числі в частині, що стосується кримінального права; 3) встановлення оптимального співвідношення кримінально-правових та інших заходів боротьби з правопорушеннями, що забезпечує ефективність цієї боротьби в нових соціально-економічних умов. Спеціальні напрями кримінальної політики:

1) декриміналізація діянь, що раніше визнавалися злочинами; 2) криміналізація діянь, які раніше не вважалися злочинами; 3) депеналізація, тобто відміна окремих видів покарань або пом'якшення суворості покарань за деякі види злочинів тощо; 4) пеналізація, тобто встановлення більш суворих покарань або посилення суворості покарань чи виключення менш суворих видів покарань; 5) зміна та уточнення норм Загальної і Особливої частин кримінального законодавства, а також зміна його структури; 6) боротьба з організованою злочинністю і корупцією [2, с. 22].

Подібну позицію у контексті аналізу зазначених спеціальних напрямів займають А. Ю. Єпіхін і А. А. Митрофанов. Так, А. Ю. Єпіхін вважає, що основними напрямами кримінальної політики є такі процеси: криміналізація, декриміналізація, гуманізація і лібералізація [3, с. 142]. А. А. Митрофанов виділяє такі основні напрями кримінально-правової політики в Україні: 1) криміналізацію суспільно небезпечних діянь; 2) пеналізацію суспільно небезпечних діянь;

3) декриміналізацію діянь;

4) звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що вчинили злочини (депеналізацію злочинів);

5) забезпечення міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності [4, с. 79].

На нашу думку, напрямами кримінально-правової політики не можна визнавати криміналізацію, декриміналізацію, пеналізацію і депеналізацію, оскільки вони є інструментами (способами, методами) зазначеної політики, за допомогою яких суб'єкт останньої формує цю політику в певному напрямі. Зокрема, декриміналізація виступає інструментом формування тих напрямів кримінально- правової політики, що спрямовані на гуманізацію відповідальності особи у певній сфері правовідносин. При цьому обов'язковим елементом поняття “напрям кримінально-правової політики” є така сфера суспільних відносин, на регулювання (або охорону) якої власне й спрямована кримінально-правова політика. Вектор політики держави не може бути спрямований, наприклад, на криміналізацію чи декриміналізацію. Останні виступають лише інструментом посилення або пом'якшення кримінально-правової репресії у певній сфері суспільних відносин.

У цьому контексті ми поділяємо позицію С. С. Босхолова і В. І. Борисова щодо змісту аналізованих напрямів. Так, С. С. Босхолов виділяє такі пріоритети і основні напрями російської кримінальної політики:

1) максимальне забезпечення безпеки особи, прав і свобод людини і громадянина від злочинних посягань;

2) активна протидія організованій злочинності; 3) активна боротьба з корупцією;

6) забезпечення економічної безпеки держави; 5) захист основ конституційного устрою і безпеки держави [5, с. 47-59].

На думку В. І. Борисова, пріоритетними напрямами боротьби зі злочинністю в Україні є такі: подолання загрозливого для суспільства поширення торгівлі людьми; боротьба з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом; протидія корупції; протидія порушенням виборчого законодавства; встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб [6, с. 74-80].

Таким чином, напрямом кримінально-правової політики слід називати певну діяльність держави щодо формування і реалізації своїх інтересів у конкретній сфері суспільних відносин (у тому числі - кримінально-правових) за допомогою специфічного інструментарію. Узагальнюючи викладене, пропонуємо у науці кримінального права використовувати таке визначення досліджуваного поняття.

Напрям кримінально-правової політики - це діяльність суб'єкта кримінально-правової політики, спрямована на досягнення мети і виконання завдань останньої в певній сфері суспільних відносин. Такими сферами суспільних відносин є ті, що регулюються нормами кримінального права та/або ними охороняються.

Отже, виділимо напрями кримінально-правової політики, що можна віднести до переліку пріоритетних в Україні за останні десять років. Такими напрямами є: приведення кримінального права та законодавства України у відповідність до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права; адаптація українського кримінального законодавства до законодавства держав-членів Європейського Союзу; гуманізація кримінальної відповідальності та покарання в цілому та щодо окремих злочинів (наприклад, у аспекті лібералізації законодавства України у сфері економіки); кримінальне переслідування юридичних осіб, за вчинення їх представниками злочинів; запровадження спеціальної конфіскації; протидія транснаціональній та організованій злочинності, корупції, тероризму, легалізації (відмиванню) доходів, одержаних протиправним шляхом; протидія злочинам проти дітей, журналістів, виборчих прав громадян, здоров'я населення, довкілля; протидія злочинам, що вчиняються з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості; протидія злочинам у сфері енергетики, обігу інформації (у тому числі комп'ютерної); боротьба з гральним бізнесом; протидія сепаратизму, іншим злочинам проти основ національної безпеки України та злочинам, що з ними пов'язані; протидія військовим злочинам і злочинам у сфері забезпечення призову та мобілізації; боротьба з нацистською і комуністичною ідеологією; запровадження у законодавство України про кримінальну відповідальність кримінальних проступків тощо.

Підставою для виділення нами такого широкого переліку напрямів кримінально-правової політики України виступають кримінально-політичні документи (наприклад, Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1699-VII “Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки”), численні зміни і доповнення до Кримінального кодексу України (далі - КК України), а також подані на розгляд Верховної Ради України законопроекти, спрямовані на регулювання та/або охорону тих чи інших кримінально-правових відносин. Інтереси держави у певний історичний період її існування можуть зумовлювати необхідність формування нових напрямів кримінально-правової політики, актуалізацію уже задекларованих напрямів; або навпаки, пріоритетні напрями правової політики можуть втрачати актуальність і ставати другорядними. Тому наведений нами перелік “пріоритетних” напрямів кримінально-правової політики України не є вичерпним, і з часом він постійно змінюється та доповнюється.

Ще одним важливим питанням, якому раніше не приділялося належної уваги в кримінально-правовій літературі, є питання про поділ напрямів кримінально-правової політики (та й взагалі, правової політики) на окремі види. Тому пропонуємо авторське бачення класифікації напрямів кримінально-правової політики за допомогою використання таких критеріїв поділу зазначених напрямів на види.

Одним із таких критеріїв поділу виступає рівень самої політики (міжнародний, міждержавний, національний, галузевий), що відображено у комплексності окремих кримінально-політичних заходів. Відповідно за рівнем кримінально-правової політики усі напрями останньої можна розділити на такі види: 1) напрями міжнародної (глобальної) кримінально-правової політики (наприклад, протидія міжнародному тероризму, корупції, нелегальному наркобізнесу); 2) напрями міждержавної кримінально-правової політики

(політика щодо взаємної видачі правопорушників, застосування міжнародних санкцій стосовно певної держави, що може полягати в забороні ввезення або вивезення певних матеріальних цінностей, посиленні контролю або лібералізації порядку перетинання кордону між державами тощо); 3) напрями національної кримінально-правової політики (зокрема, протидія сепаратизму й іншим злочинам проти національної безпеки держави, протидія військовим злочинам і злочинам у сфері призову та мобілізації).

Так, одним із пріоритетних напрямів кримінально-правової політики України наразі виступає приведення кримінального права та законодавства нашої держави у відповідність до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Глобалізаційні процеси у світі з кожним наступним роком усе більше зумовлюють необхідність розвитку інтеграційних відносин та сприяють поширенню використання міжнародного досвіду у сфері протидії злочинності. В Україні створюється інституційний механізм і формується нормативно-правова база для реалізації відповідних міжнародно-правових стандартів у сфері боротьби з корупцією, тероризмом, “комп'ютерною” злочинністю, торгівлею людьми, легалізацією (відмиванням) грошових коштів, здобутих протиправним шляхом, тощо.

Після проведення останньої кодифікації законодавство України про кримінальну відповідальність містить положення, зокрема про те, що це законодавство ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права та повинно відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (ст. 3 КК України).

Врешті більшість аналізованих напрямів кримінально-правової політики виникли саме через необхідність виконання Україною своїх міжнародних зобов'язань щодо приведення власного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів. Невід'ємною складовою зазначеного вектору правової політики нашої держави є й такий напрям її кримінально-правової політики, як адаптація українського кримінального законодавства до законодавства держав-членів Європейського Союзу.

Залежно від мети і завдань кримінально-правової політики усі напрями останньої можна звести у такі основні групи:

1) стратегічні: гармонізація українського законодавства про кримінальну відповідальність із відповідними нормами міжнародного права, та його адаптація до загальноєвропейського законодавства, гуманізація вітчизняного кримінального права тощо;

2) тактичні: а) напрями, що спрямовані на розвиток положень Загальної частини кримінального права України (вдосконалення загальних “умов” кримінальної відповідальності; оптимізація кримінально-правового впливу тощо) та б) напрями, що спрямовані на вдосконалення окремих положень Особливої частини кримінального права України (тобто йдеться про кримінально-правову охорону правопорядку в певній сфері суспільних відносин).

Одним із перспективних напрямів сучасної кримінально-правової політики України, який без перебільшення можна віднести до розряду стратегічних, є запровадження у вітчизняне кримінальне право і законодавство кримінальних проступків. У цьому контексті доволі цікавим для аналізу видається проект закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження кримінальних проступків” (реєстр. № 2897 від 03.06.2015 р.).

Насамперед, слід наголосити на тому, що цей законопроект містить надзвичайно багато новел, які поза будь-яким сумнівом заслуговують на впровадження в чинне законодавство України про кримінальну відповідальність. Варто віддати належне авторам, які виконали важку роботу, прагнучи врахувати якомога більше передових доктринальних ідей. Водночас у законопроекті міститься низка спірних положень, що зумовлює подальше вдосконалення останнього.

Так, у Конституції України поняття “злочин” у різних відмінках вживається багато разів (зокрема, у статтях 29, 30, 31, 34, 39, 60, 62, 76, 92, 111). Утім таких понять, як “кримінальне правопорушення” і “кримінальний проступок” чи “проступок” в Основному Законі України взагалі не міститься. Отже, введення в кримінальне право і законодавство України кримінальних проступків вважаємо неможливим без внесення відповідних змін до Конституції України.

Крім того, викликає категоричне несприйняття механічне перенесення окремих адміністративних правопорушень до нової редакції КК України із наданням їм статусу кримінальних проступків. Таким чином, зазначені діяння буде криміналізовано - тобто особа, яка їх вчинила, буде нести кримінальну відповідальність! Це зокрема означає, що особа буде нести кримінальну відповідальність, якщо вона погрожувала знищити чуже майно; перейшла проїзну частину дороги у невстановленому місці чи безпосередньо перед транспортним засобом, що наближається; нецензурно лаялася в громадських місцях тощо.

Обгрунтовуючи таку криміналізацію, в Пояснювальній записці до законопроекту її авторами зазначено, що до категорії кримінальних проступків мають бути віднесені: “ <...> близько 100 простих складів проступків, які наразі є адміністративними проступками, передбаченими Кодексом України про адміністративні правопорушення і Митним кодексом України, але за своїм характером не є правопорушеннями проти порядку управління (посягають на здоров'я людини, громадський порядок та інші не пов'язані з порядком управління цінності), а, виходячи зі ступеня тяжкості, мають бути криміналізовані із встановленням за їх вчинення найменш суворих кримінальних покарань ” [7].

Отже, єдиною підставою криміналізації цілої групи адміністративних правопорушень є те, що вони не є управлінськими (адміністративними) за своєю суттю. Таким чином, ігнорується вироблена наукою кримінального права теорія криміналізації (декриміналізації), що може призвести до численних негативних явищ у суспільстві. На цій підставі криміналізацію адміністративних правопорушень вважаємо передчасною.

Дійсно, Кодекс України про адміністративні правопорушення за структурою його Особливої частини нагадує кримінальний закон - його розділами передбачена ціла система правовідносин, які потребують правової охорони. Серед таких відносин фігурують не тільки управлінські (адміністративні), а й низка інших: відносини власності, господарські відносини тощо. Можна зрозуміти благе бажання “адмі- ністративістів” позбавити законодавство про адміністративну відповідальність непритаманних йому елементів. Але, з іншого боку, пропонується зробити це шляхом грубого втручання у сферу кримінального права, де панують, зокрема, свої правила криміналізації (декриміналізації), пеналізації (депеналізаціі), диференціації відповідальності, уніфікації норм.

На наше глибоке переконання, розв'язання аналізованої проблеми неможливо здійснити в межах адміністративного і (або) кримінального права. Проблема юридичної відповідальності особи за протиправні діяння має бути розв'язана, передусім, у царині теорії права. Вважаємо, що в контексті розв'язання цієї проблеми одним із першочергових питань, які підлягають вирішенню в теорії права, має бути питання про необхідність “перегляду” наявних видів юридичної відповідальності. Акцентуємо увагу й на тому, що практику реформування законодавства шляхом розробки та прийняття нормативно-правових актів, які ставлять правову доктрину перед фактом необхідності теоретичного обґрунтування вже здійснених законодавчих змін, не можна назвати нормальною.

У зв'язку з цим, вбачаємо перспективи в уніфікації та подальшій кодифікації кримінально-правових норм і норм про адміністративні правопорушення шляхом їх об'єднання в єдиному законодавчому акті, що передбачав би як злочини, так і інші правопорушення (окрім дисциплінарних та цивільно-правових деліктів).

За обсягом предмета кримінально-правового регулювання (тобто за обсягом кримінально-правових відносин, які підлягають регулюванню нормами кримінального права і суспільних відносин, які потребують кримінально-правової охорони) усі напрями кримінально-правової політики можна розділити на загальні (тобто галузеві - ті, що охоплюють усе кримінальне право як галузь права) і спеціальні (інститутивні (субінститутивні) - стосуються вдосконалення лише окремого інституту чи декількох інститутів (або субінституту/субінститутів) кримінального права. Наприклад, попри те, що антикорупційна політика має міжгалузевий характер (тобто вимагає вдосконалення норм як кримінального права, так і кримінального процесуального й адміністративного права) у кримінальному праві вона є спеціальним напрямом кримінально-правової політики України, оскільки охоплює лише окремі питання, що належать до декількох інститутів кримінального права (це питання щодо покарання, спеціальної конфіскації, відповідних корупційних злочинів тощо). Однак приведення національного кримінального права до міжнародних стандартів і гуманізація кримінального законодавства виступають загальними напрямами кримінально-правової політики України, оскільки вони охоплюють усі без винятку інститути кримінального права.

За основними функціями кримінального права усі напрями кримінально- правової політики України нами поділяються на регулятивні, охоронні та повнофункціональні.

Так, до регулятивних напрямів кримінально-правової політики можна віднести такі напрями, як заборона смертної кари та запровадження заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб. До охоронних напрямів кримінально-правової політики належать майже усі напрями, що спрямовані на протидію певним злочинам.

Повнофункціональними, тобто такими, що охоплюють собою як регулятивну, так і охоронну функції кримінального права, можна назвати, зокрема, гуманізацію кримінального права (вона стосується багатьох положень кримінального права: про визначення ступеня тяжкості злочинів, декриміналізації, депеналізації, призначення покарання, застосування звільнення від кримінальної відповідальності, відповідальності та покарання неповнолітніх, формування санкцій окремих кримінально-правових норм тощо); протидію корупції (адже такий, в основному охоронний, напрям охоплює положення КК України про спеціальну конфіскацію (ст.ст. 96¹, 96²)); приведення усіх положень кримінального права і законодавства України до ратифікованих міжнародно-правових актів.

За методологією (способами, інструментарієм) формування і реалізації кримінально-правової політики усі напрями останньої можна розділити на дві групи: кримінальна правова політика

1) гуманістичні (полягають у пом'якшенні відповідальності та покарання за окремі злочини, застосуванні звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання, амністуванні певної категорії осіб, переведенні певної групи злочинів у розряд менш тяжких, здійсненні помилування, знятті судимості тощо);

2) репресивні (ті вектори політики держави, що спрямовані, зокрема, на посилення відповідальності та покарання за окремі злочини або стосовно певної категорії осіб, заборону щодо застосування строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за окремі злочини, встановлення таких додаткових (окрім покарання) заходів кримінально-правового характеру, як спеціальна конфіскація і тих заходів, що застосовуються до юридичних осіб).

Отже, усі напрями кримінально-правової політики (тобто діяльність суб'єкта кримінально-правової політики, що спрямована на досягнення мети і виконання завдань останньої в певних сферах суспільних відносин), поділяються на такі види:

1) за рівнем кримінально-правової політики: напрями міжнародного (глобального), міждержавного і національного рівня;

2) залежно від мети і завдань кримінально-правової політики: стратегічні й тактичні напрями (останні поділяються на такі: а) напрями, що спрямовані на розвиток положень Загальної частини кримінального права України та б) напрями, завданням яких є вдосконалення окремих положень Особливої частини (способами, інструментарієм) формування і реалізації кримінального права України);

3) за обсягом предмета кримінально-правового регулювання: загальні (галузеві) і спеціальні (інститутивні або субінститутивні) напрями;

4) за основними функціями кримінального права: регулятивні, охоронні та повнофункціональні напрями;

5) за методологією кримінально-правової політики: гуманістичні та репресивні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Беляев Н.А. Уголовно-правовая политика и пути ее реализации / Н.А. Беляев. - Л. : Изд-во Ленинградского ун-та, 1986. - 176 с.

2. Уголовное право : Часть Общая. Часть Особенная : учебник / Под общ. ред. проф. Л.Д. Га- ухмана, проф. Л.М. Колодкина и проф. С.В. Максимова. - М. : Юриспруденция, 1999. - 784 с.

3. Епихин А.Ю. Основные направления уголовной политики России на современном этапе / А.Ю. Епихин // Вестник удмуртского университета. Экономика и право. - 2012. - Вып. 3. - С. 140-145.

4. Митрофанов А.А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні : формування та реалізація : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / А.А. Митрофанов. - Одеса, 2008. - 186 с.

5. Босхолов С.С. Основы уголовной политики : конституционный, криминологический, уголовно-правовой и информационный аспекты / С.С. Босхолов. - Изд. 2-е, перераб. - М. : АО “Центр ЮрИнфоР”, 2004. - С. 47-59.

6. Борисов В.І. Сучасна політика держави у сфері боротьби зі злочинністю та її напрямки / В.І. Борисов // Питання боротьби зі злочинністю : Збірник наук. праць / Ред. кол. : Ю.В. Баулін (голов. ред.) та ін. - Випуск 15. - Харків : Вид-во “Кроссроуд”, 2008. - С. 74-80 (324 с.).

7. Проект закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження кримінальних проступків [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http : // w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55214.

Размещено на Allbest.ru