Українська кримінально-правова політика 1917-1921 років

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Українська кримінально-правова політика 1917-1921 років

М.І. Колос,

кандидат юридичних наук, доцент,

заслужений юрист України

Анотація

Стаття присвячена виникненню і розвитку української кримінально-правової політики в період 1917-1921 рр. Послідовно і детально висвітлюється її формування та функціонування в Українській Народній Республіці, Українській Державі та Директорії. Звертається увага на легітимне введення в правове поле України кримінально-правового законодавства Російської імперії та Російської республіки, підконтрольної Тимчасовому уряду, а також вказується на витоки уконституціювання прогресивних кримінально-правових положень, спрямованих на охорону прав, свобод і гідності людини. У статті зазначено елементи визнання міжнародної кримінально-правової політики України крізь призму міжнародно-правових зв'язків Української Народної Республіки з країнами Четверного союзу в частині амністування інтернованих військових і цивільних осіб. Обґрунтовано стверджується, що українська кримінально-правова політика 1917-1921 рр. базується на загальній внутрішній державній політиці України та на загальній зовнішній міжнародній політиці, що склалася в умовах Першої світової війни і революційного перевороту, який стався в Російській імперії.

Ключові слова: кримінально-правова політика УНР; закони Ради міністрів Української Держави; закони Ради народних міністрів УНР.

Аннотация

Статья посвящена возникновению и развитию украинской уголовно-правовой политики в период 1917-1921 гг. Последовательно и детально раскрывается ее формирование и функционирование в Украинской Народной Республике, в Украинском Государстве и Директории. Обращается внимание на легитимное введение в правовое поле Украины уголовно-правового законодательства Российской империи и Российской республики, подконтрольной Временному правительству, а также указывается на истоки уконституциирования прогрессивных уголовно-правовых положений, направленных на охрану прав, свобод и достоинства человека. В статье отмечены элементы признания международной уголовно-правовой политики Украины сквозь призму международно-правовых связей Украинской Народной Республики с государствами Четвертного союза в части амнистирования интернированных военных и гражданских лиц. Обоснованно утверждается, что украинская уголовно-правовая политика 1917-1921 гг. базируется на общей внутренней государственной политике Украины и общей внешней международной политике, сложившейся в условиях Первой мировой войны и революционного переворота, осуществленного в Российской империи.

Ключевые слова: уголовно-правовая политика УНР; законы Совета министров Украинского Государства; законы, Совета народных министров УНР.

Annotation

Paper deals with the origin and development of Ukrainian criminal and law policy in 1917-1921. The author consistently and thoroughly highlights its functioning in the times of the Ukrainian People's Republic, Ukrainian State and Directory. The author drew attention to a legitimate introduction of the criminal and law legislation of the Russian Empire and the Provisional Government of Russia into the legal field of Ukraine as well as revealed the origins of “inconstitualization” of the progressive criminal and law dispositions aimed at the protection of human rights, freedoms and dignity. Several elements of the recognition of an international criminal and law policy of Ukraine through the international legal relations of Ukrainian National Republic with the countries of Quadruple Alliance are specified, in part of amnesty of interned militaries and civilians. It is grounded that the source of Ukrainian criminal and law policy of 1917-1921 is the general state policy of Ukraine as well as the general international foreign policy, established during World War I and the revolution, occurred in the Russian Empire.

Keywords: criminal and law policy of the Ukrainian National Republic; Laws of the Council of Ministers of Ukrainian State; Laws of the Council of People's Ministers UNR.

Перша світова війна, що розпочалася 1 серпня 1914 р., призвела до загострення суспільних відносин у всіх країнах - учасницях збройного протистояння. Проте найтяжчими були наслідки для Австро-Угорської та Російської імперій, які в результаті припинили своє існування. Таким чином, були створені умови для формування нових самостійних держав.

Після здійснення в Петрограді народної революції, підтриманої військами, які були введені в місто для боротьби з повстанцями, створення рад робітничих і солдатських депутатів, утворення Тимчасового уряду і зречення престолу імператором Миколою II (23 лютого - 2 березня 1917 р.) повстання поширилося й на інші території.

Так, у Києві 4 березня 1917 р. демократичним шляхом була утворена Українська Центральна Рада (далі - УЦР), вищою формою політико-правової діяльності якої стали Загальні збори, котрі мали скликатися не рідше одного разу на місяць, а в разі невідкладної потреби - негайно.

До найактивніших політичних партій, що боролися за місця при владі, належали, зокрема Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціал-революціонерів, Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків), Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовиків), Російська партія соціал-революціонерів, Єврейська об'єднана соціалістична робітнича партія. Станом на 8 серпня 1917 р., за висновком мандатної комісії, у складі УЦР мали бути 792 депутати, але фактично обрали 643, з них 447 були присутніми на засіданні [1, с. 538-539].

Таким чином, УЦР стала першим після звільнення від імперського поневолення легітимним представницьким політико-законодавчим органом Українського народу, діяльність якого спрямовувалася на демократичне, мирне вирішення проблем постімперського національного державотворення. У своїй відозві до населення УЦР заявила: “Уперше, Український тридцяти п'ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю” [2, с. 38].

Важливо звернути увагу на те, що УЦР розпочала свою законотворчу діяльність із ухвалення політико-правових актів конституційного характеру - універсалів. їх зміст характеризує тогочасну Україну як миролюбну, демократичну державу. Наприклад, у Першому універсалі УЦР, ухваленому 10 червня 1917 р., зазначалося: “Твої, Народе, виборні люди заявили свою волю так: Хай буде Україна вільною. Не розриваючи з державою російською, хай народ Український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок

1 лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори Центральна Рада покладає надію, що народи неукраїнські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій у нашім краю й у цей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України” [3, с. 26, 28]. Проте Тимчасовий російський уряд, який діяв у період з

2 березня по 25 жовтня 1917 р., не дав УЦР позитивної відповіді щодо визнання права України на автономію. Це спонукало УЦР призначити національні Установчі збори, перше скликання яких мало відбутися 9 січня 1918 р. [4, с. 32-35].

У зв'язку з різким загостренням на території України військового протистояння, викликаного приходом на українські землі російських Білої (промонархічної) та Червоної (пробільшовицької) армій, в умовах оголошеної “петроградським Правительством Народних комісарів” війни Україні, що вбачається зі змісту Четвертого універсалу УЦР, ухваленого 9 січня 1918 р., Українська Народна Республіка (далі - УНР) не змогла провести національні Установчі збори [5, с. 36, 37].

Не завершили свою роботу також скликані Тимчасовим російським урядом Установчі збори, які розпочали свою роботу 5 січня 1918 р. Після того як більшість із 410 делегатів відмовилася задовольнити ультимативні вимоги більшовиків про визнання декретів з'їздів пробільшовицьких рад, Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, а також Жовтневої революції та радянської влади в цілому, учасники засідання були розігнані о 5 год. 6 січня 1918 р. [6, с. 1252-- 1260]. Цього ж дня В.І. Ленін підготував проект Декрету Всеросійського центрального виконавчого комітету про розпуск Установчих зборів, який був ухвалений 7 січня 1918 р. [7, с. 225--228].

Отже, більшовики та їхні політичні сателіти -- ліві есери, незважаючи на легітимно встановлений порядок, порушили процес постімперського мирного формування нових національних держав, зокрема української. Збройними засобами та неправдивою політикою вони стали насаджувати більшовицьку радянську владу. Все це здійснювалося всупереч Декрету ІІ Всеросійського з'їзду Рад “Про мир” від 28 жовтня 1917 р., в якому зазначалося: “Якщо будь-яка нація утримується в кордонах певної держави насиллям, якщо їй, всупереч вираженому нею бажанню не надається право вільним голосуванням, при повному виведенні військ приєднуючої або взагалі більш сильної нації вирішити без найменшого примушування питання про форми державного існування цієї нації, то приєднання її є анексією, тобто захопленням і насиллям” [8, с. 7--8].

На нашу думку, на той час УЦР приділяла не достатньо уваги створенню боєздатної української армії та інших силових структур, які могли б протистояти зовнішньому та внутрішньому впливу. Що ж до кримінально-правової політики, то її розвиток здійснювався еволюційним шляхом і мав позитивні перспективи у разі перемоги української держави в національно-визвольній боротьбі 1917-- 1921 рр.

Варто зазначити, що в радянські часи об'єктивне дослідження проблем української національної держави досліджуваного періоду та її права фактично не проводилося. УЦР та інші державні органи УНР і їх політика розглядалися радянськими вченими, як правило, в негативному ключі. У зв'язку з цим навіть на сучасному етапі розвитку української державності існують недостатньо вивчені і науково не оцінені проблемні питання кримінально-правової політики періоду 1917-1921 рр., що й обумовлює актуальність теми нашого дослідження.

Теоретичний і прикладний аспекти проблем кримінально-правової політики української держави періоду 1917-1921 рр. розглядали у своїх працях такі відомі вчені-криміналісти, як В.К. Грищук, Е.М. Кісілюк, П.П. Михайленко, П.Л. Фріс. У 2003 р. завершив дисертаційне дослідження, присвячене розвитку кримінального права цього періоду, О.А. Чуваков. Роботи зазначених науковців стали основою для подальшого вивчення проблем кримінально-правової політики та формування українського кримінального права на початку XX ст., деяким із них ми приділили свою увагу.

Мета статті - поширення в середовищі зацікавлених осіб результатів поглибленого наукового дослідження проблем національної кримінально-правової політики української держави, що обґрунтовано постала на руїнах Російської імперії.

Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що борці за незалежність України надавали великого значення актам конституційного змісту та їх положенням кримінально-правового характеру. Зокрема, УЦР у Третьому універсалі заявила: “Віднині на землі Української республіки смертна кара скасується. Всім ув'язненим і затриманим за політичні виступи, зроблені до сього дня (7 листопада 1917 р. - М.К), як уже засудженим, так і незасудженим, дається повна амністія. Про се негайно буде видано закон” [9, с. 34].

Закон “Про амністію” дійсно був ухвалений УЦР негайно - 19 листопада, а опублікований 23 листопада 1917 р. у “Вістнику Генерального Секретаріату УНР” № 2. У Законі зазначалося, що він прийнятий на виконання положень Третього універсалу УЦР. Таким чином, законодавець започаткував наступність і системність своїх дій у процесі формування національного законодавства.

Крім того, назвавши проголошену амністію “загальною політичною”, УЦР передбачала звільнення від особистої відповідальності й покарання та пов'язаних з ними інших обмежень тих осіб, які вчинили на території УНР до 7 листопада 1917 р. злочини, визначені в артикулах 100, 101, 123-127, 131 Кримінального уложення, затвердженого Указом імператора Миколи II від 22 березня 1903 р. [10, с. 1-116]. У наведених кримінально-правових нормах встановлювалися підстави відповідальності за заколот проти верховної влади і за злочинні діяння проти священної особи імператора та членів імператорського дому (арт. 100, 101); за участь у заворушеннях, тобто у групових діях проти озброєних підрозділів, які перешкоджають діянням злочинців, котрі намагаються захопити владу, незаконно звільнити засуджених з місць ув'язнення тощо (арт. 123-127); за публічне поширення серед військовослужбовців учень або суджень, які спонукають останніх до порушення військових обов'язків тощо (арт. 131).

Звільнялися від відповідальності та покарання також особи, винні у вчиненні злочинів, визначених в артикулах 1034-3, 1034-4 (пп. 1-4), 1034-5, 1358-1, 13582, 1359-3, 1359-10 Уложення про покарання кримінальні і виправні, затвердженого Указом імператора Миколи I від 15 серпня 1845 р. (далі - Уложення) [11, с. 1248]. До цих протиправних діянь належали злочини проти попереднього політичного режиму у виді: організації або продовження страйків; самовільного, за згодою між робітниками припинення, призупинення чи невідновлення робіт на залізниці, телеграфі, телефоні загального користування або на такому підприємстві, припинення або призупинення діяльності якого загрожувало державній безпеці чи створювало можливість настання громадського лиха тощо (арт. 10343); закликів, опублікованих у друкованих виданнях, до учнів про припинення, призупинення, невідновлення навчання в навчальних закладах; закликів у друкованих виданнях до заборонених законом зібрань; свідомого поширення неправдивої інформації про діяльність урядових установ, посадових осіб, військ або їх окремих частин, яка викликала негативне ставлення громадян до них; поширення завідомо неправдивих чуток про урядові розпорядження, громадські лиха, що викликало тривогу в суспільстві, тощо; поширення відомостей про пересування військ, морських сил або засобів оборони всупереч встановленому порядку (арт. 1034-4) тощо.

Окрему увагу було приділено амністуванню військових, які проходили службу на території УНР, а також у районах дислокації армій Південно-Західного, Румунського фронтів та Чорноморського флоту і вчинили правопорушення, передбачені в артикулах 104, 108, 111, 113, 114, 116, 121, 122, 122-1, 122-2, 124, 125, 127-1, 128 ч. 2, 129 ч. 2, 130, 131, 132, 141, 142, 144 (§§ 1, 3, 6, 7, 8), 145, 147, 151, 152 ч. 1, 153, 154, 154-1, 155, 161, 171, 173, 174 ч. 1, 190, 191, 192, 193, 196 Військового статуту про покарання і відповідних артикулах Військово-морського статуту (п. 3 розд. 2).

Водночас законодавець закріпив у цьому законі положення, яким відновив усі права, втрачені засудженими та їхніми дітьми, котрі народилися після “проголошення вироку”, крім прав щодо маєтності (п. 2 розд. 1). Що стосується військовослужбовців, які засуджувалися до покарання у виді несення служби в дисциплінарних батальйонах, до ізоляції у військових або військово-морських тюрмах, то строк перебування під вартою зараховувався їм у строк дійсної служби, а вони переводилися з категорії штрафників до категорії бездоганних службовців (пп. 1, 2, 3 розд. 2).

Окрім того, військовослужбовці, які вчинили правопорушення, визначені в артикулах 104-1, 105, 106, 107, 110, 112, 117, 118, 146, 245, 245-1, 246 Військового статуту про покарання та відповідних артикулах Військово-морського статуту, могли бути звільнені від відповідальності на їх прохання, якщо вони довели, що вчинили такі протиправні діяння з політичних мотивів (п. 4 розд. 2). Також звільнялися від відповідальності за дезертирство військовослужбовці, які до 7 листопада 1917 р. самовільно залишили свої підрозділи для переходу в українські військові частини і фактично вступили туди на службу (п. 5 розд. 2) [12, с. 463-464].

Кримінально-правовий аспект мав також додатковий Договір між УНР і Німецькою державою (далі - Договір), що був укладений відповідно до статті 8 раніше підписаного Брест-Литовського мирного договору між УНР, з однієї сторони, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, з іншої сторони, та опублікований у “Вістнику Ради Народних Міністрів УНР” № 10 від 18 березня 1918 р. Окремі положення Договору стосувалися амністії. Звільненню за ними підлягали військовополонені та інтерновані або заслані громадяни держав-сторін Договору, котрі вчинили правопорушення, що каралися в судовому або дисциплінарному порядку. Внаслідок цієї амністії судові справи щодо таких осіб не повинні були порушуватися, а порушені підлягали припиненню.

Сторони Договору вирішили, що військовополонені, які вчинили військову зраду або зраду своєї держави, навмисне вбивство, грабіж, розбій, підпал, порушили норми публічної моралі, повинні були перебувати під слідчим чи судовим арештом або затримані у в'язниці аж до моменту їх передачі зацікавленій стороні Договору (ст. 20). Від покарання у виді примусових робіт звільнялися також цивільні особи, що були інтерновані або заслані (ст. 21) [13, с. 148-149].

Таким чином, вважаємо, що кримінально-правова політика УЦР базувалася на загальній внутрішній державній політиці УНР, урядові установи якої розпочали розбудову національної демократичної держави з республіканською формою правління, та на зовнішній міжнародній політиці, що склалася в умовах Першої світової війни і революційного перевороту, який стався в Російській імперії.

Скасування в УНР смертної кари, оголошення УЦР амністії національного змісту та укладення міжнародного договору про амністування осіб, які притягувалися до кримінальної відповідальності в окремих країнах - учасницях Першої світової війни, свідчать про гуманістичне спрямування кримінально-правової політики українського уряду.

УЦР, розуміючи сутність правового регулювання та охорони суспільних відносин і складність законотворчої діяльності, не відмовилася від тимчасового використання законодавства Російської імперії. Так, у Законі “Про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР” від 25 листопада 1917 р. встановлено, що всі “закони і постанови, які мали силу на території УНР до 27 жовтня 1917 р., оскільки вони не змінені і не скасовані універсалами, законами і постановами УЦР, мають силу і надалі як закони і постанови УНР”. Також у цьому акті визначено, що “всі особи, які займали посади державної служби по день 7 листопада 1917 р. на території УНР чи то за призначенням російського правительства, чи то за обранням органами самоврядування, зостаються на своїх урядах без особливих прохань чи заяв” [14, с. 477]. При цьому за можливості розвивалося й удосконалювалося власне українське законодавство.

Завдяки такій кримінально-правовій політиці УЦР змогла легітимно ввести в правове поле новоствореної держави систему актів іншої держави, які закрили лакуни, що об'єктивно виникли в правовій системі і системі законодавства УНР. До зазначених актів, крім названих, належать постанови Тимчасового уряду Росії “Про полегшення долі осіб, які вчинили кримінальні злочини” від 17 березня 1917 р., “Про покарання винних у публічних закликах до вбивства, розбою, грабежу, погромів та інших тяжких злочинів” від 6 липня 1917 р., “Про прийняття заходів проти осіб, які загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці та завойованій революцією свободі” від 2 серпня 1917 р. та ряд інших документів. Деякі з цих актів розміщені у “Додатку документів і матеріалів” до монографії Е.М. Кісілюка “Кримінальне законодавство в період українського державотворення (1917-1921 рр.)” [15, с. 140-146, 156-158, 164].

Вважаємо, що УЦР була вимушена розробляти в першу чергу фундаментальні законопроекти і ухвалювати закони, що стосувалися розбудови держави і розвитку полінаціонального українського суспільства на нових для нього принципах свободи, рівності, справедливості, законності тощо. Прикладом таких актів є Закон УЦР “Про незайманість особи членів Української Центральної Ради” від 16 квітня 1918 р. У ньому були закладені принципи, які є чинними і в нинішньому законодавстві України [16, с. 158-159]. Згідно з його положеннями, зокрема, заборонялося притягувати до відповідальності членів УЦР за голосування, висловлені думки та інші види діяльності “як у Центральній Раді, так і за її межами”, якщо вони були пов'язані з виконанням обов'язків члена УЦР (арт. 1); членів УЦР не можна було заарештовувати без дозволу УЦР, за винятком випадків, коли їх заставали на місці вчинення злочину (арт. 3); про необхідність притягнення члена УЦР до кримінальної відповідальності відповідні державні органи повинні були негайно повідомити УЦР (арт. 4).

Найважливішим актом УЦР став “Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки”, ухвалений 29 квітня 1918 р. (далі - Статут) або Конституція УНР [17, с. 41-49]. Законодавець закріпив у ньому систему норм, які могли забезпечити гуманістичний розвиток не лише кримінального законодавства, але й системи права та правової системи в цілому. Так, за Статутом УНР проголошувалася суверенною, самостійною державою (арт. 1); заборонялося застосування до будь-кого смертної кари, тілесних покарань або інших актів, що принижують людську гідність, та покарання у виді конфіскації майна (арт. 14); ніхто не міг бути затриманим на території УНР без судового рішення, за винятком випадків застання на місці злочину (арт. 13); житло людини визнавалося недоторканним, а обшук міг проводитися або за її згодою, або за рішенням суду (арт. 15); встановлювалася таємниця листування, її розкриття було можливим лише у випадках, визначених законом, і за рішенням суду (арт. 16); жодна людина на території УНР не могла бути обмеженою у правах слова, друку, совісті, організації страйку, якщо таким чином вона “не переступає... постанов карного права” (арт. 17); кожний в УНР міг реалізувати право вільного пересування по її території (арт. 18). У Статуті було передбачено, поділ державної влади на три гілки: законодавчу, яку мали репрезентувати Всенародні збори, виконавчу, вищий орган якої - Раду міністрів - повинні були формувати Всенародні збори, та судову, вищим органом якої мав стати - Генеральний суд УНР (арт. 23-26). Однак застосування Статуту унеможливив державний переворот, який стався в день його ухвалення.

За підтримки Всеукраїнського союзу хліборобів-власників 29 квітня 1918 р. нащадок шляхетської козацької родини, генерал російської армії, а пізніше отаман Українського вільного козацтва П.П. Скоропадський проголосив себе “Гетьманом всієї України”. Назвавши уряд УНР нездатним до розбудови української держави, він заявив: „Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економічна руїна й безробіття збільшуються і розповсюджуються з кожним днем, і врешті перед найбагатшою колись Україною стає грізна мара голоду Всі трудові маси населення виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці” [18, с. 318].

Того ж дня П.П. Скоропадський ухвалив акт “Закони про тимчасовий державний устрій України”, який мав діяти до виборів “Українського Сойму”. Він складався з таких підрозділів: “Про Гетьманську владу” (пп. 1-8); “Про віру” (пп. 9-10); “Права й обов'язки українських козаків і громадян” (пп. 11-22); “Про закони” (пп. 23-33); “Про Раду Міністрів і про міністрів” (пп. 34-37); “Про Фінансову Раду” (пп. 38-41); “Про Генеральний Суд” (пп. 42-44) [19, с. 50-53]. Положення цього акта стосувалися основних правових понять і завдань, які ставились перед новою українською владою.

У зазначеному акті, попри його тимчасовий характер, містилися окремі кримінально-правові положення, що висвітлювали сутність кримінально-правової політики гетьманського уряду. Згідно з ними ніхто не міг:

- підлягати переслідуванню за злочини інакше як у порядку, визначеному законом (п. 14);

- бути затриманим і взятим під варту інакше як у порядку, визначеному законом (п. 15);

- бути засудженим і покараним інакше як за злочини, передбачені чинними на момент їх здійснення законами (п. 16).

Житло кожної особи за “Законами про тимчасовий устрій” вважалося недоторканним; обшук і виїмка в будинку без згоди господаря були можливими лише у випадках і порядку, визначених законом (п. 17).

Також за цим актом гетьманові належало право помилування засуджених, полегшення їх кари та амністії зі скасуванням їх переслідування і звільнення з- під суду й покарання тощо (п. 7).

Варто зазначити, що в період гетьманату, як і часів УЦР продовжувало застосовуватися кримінально-правове законодавство Російської імперії, яке в разі потреби вдосконалювалося з метою пристосування до суспільних відносин, що складалися в проголошеній П.П. Скоропадським Українській Державі. Це підтверджує зміст таких постанов Ради міністрів Української Держави (далі - Рада міністрів): “Про деякі тимчасові зміни кари за крадіжки, мошенство, присвоєння та розтрату і поширення підсудності карних справ Мировим судам” від 14 червня 1918 р. (“Державний вістник” № 19 від 26 червня 1918 р.); “Про деякі тимчасові доповнення ст. 1614 та 1621 “Уложения о наказаниях уголовных и исправительных” і зміну ст. 1625 того ж “Уложения” і примітки до нього від 29 червня 1918 р. (“Державний вістник” № 20 від 5 липня 1918 р.); “Про міри боротьби зі спекуляцією закордонною валютою” від 8 липня 1918 р. (“Державний вістник” № 23 від 18 липня 1918 р.) тощо. Не припинялося застосовування й окремих, законів ухвалених російським Тимчасовим урядом.

Війна, революційна ситуація, потреба українського народу в продуктах харчування, грабіжницька експропріація сільськогосподарської продукції російськими військами та зобов'язання постачати її Німеччині призвели до економічних потрясінь, які спричинили масову спекуляцію, у зв'язку з чим виникла потреба боротьби з нею.

З цією метою Рада міністрів ухвалила тимчасовий Закон “Про карну відповідальність за перевищення граничних цін та за спекуляцію” від 24 липня 1918 р. (“Державний вістник” № 27 від 24 липня 1918 р.). У ньому спекуляцію було визначено як “продаж предметів насущного харчу або іншої необхідної потреби, або матеріалів, служачих за для їх готування, по цінах, які перевищують граничні, встановлені в законнім порядкові, а рівно ж і в замахові на такий продаж” (ст. 1). Спекуляція, залежно від обсягу і ціни товару, поділялася на просту, торгівельну та промислову. Відповідальність за неї мали нести організатори і виконавці, підбурювачі та пособники, як рядові, так і службові особи та спеціальні суб'єкти. Була розроблена система покарань за цей злочин, яка включала позбавлення волі на певний строк і чітко визначені суми грошових стягнень, позбавлення особливих прав та переваг і призначення примусових робіт, перебування у виправних арештантських відділах і заборону здійснювати торгівлю на певний строк, конфіскацію товарів або матеріалів, що належали засудженому чи були предметом злочину, й оголошення вироку за кошти цієї особи в одній або декількох газетах на вибір суду [20, с. 166-169].

У Законі “Про Українське громадянство”, ухваленому Радою міністрів 2 липня 1918 р., передбачалася кримінальна відповідальність за прийняття громадянином Української Держави без належного дозволу “підданства” іншої держави. Особа, винна в цьому протиправному діянні, підлягала покаранню, встановленому в частині першій статті 325 Уложення. Такій особі заборонялося також повернення до України [21, с. 346].

У період гетьманату було розроблено законопроекти інших важливих актів кримінально-правового змісту. Наприклад, у листопаді 1918 р. Міністерство юстиції підготувало законопроекти “Про захист життя, недоторканості й честі особи Гетьмана всієї України” [22, с. 179-180], “Про деякі зміни у зв'язку з виданням Статуту про військовий обов'язок в Українській Державі, постанов чинного закону про кримінальну відповідальність за ухилення від військового обов'язку” [23, с. 181]. Ці та інші законопроекти не могли реально вплинути на криміналізацію або декриміналізацію тих чи інших протиправних діянь, оскільки не були введені в дію, проте вони дають можливість відслідкувати напрями розвитку кримінально-правової політики Української Держави. Помилки в кадровому формуванні урядових структур, прояви їх антиукраїнської діяльності, втручання з-за кордону в політику й економіку Української Держави, ряд інших політичних і економічних недоліків призвели до зречення П.П. Скоропадським влади 14 грудня 1918 р. Того ж дня Рада міністрів також склала повноваження, і до керівництва країною прийшла наступна тимчасова влада - Директорія УНР.

Варто звернути увагу, що підготовка до повстання проти влади П.П. Скоропадського розпочалася ще в травні 1918 р. зі створення просоціалістичними партіями Національного державного союзу, який згодом отримав назву “Український національний союз”. Для організації повстання було утворено тимчасовий орган управління - Директорію. До її складу ввійшли такі загальновідомі діячі, як В.К. Винниченко, С.В. Петлюра та інші.

Першим актом, замінити який у майбутньому мала конституція, став Закон “Про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці” [24, с. 62-65]. Він складався з Преамбули і чотирьох розділів: “Верховна влада” (ст. 1), “Директорія Української Народної Республіки” (ст. 2-4), “Законодавство в Українській Народній Республіці” (ст. 5-14), “Рада Народних Міністрів” (ст. 15-19). За цим законом до повноважень Директорії УНР в особі її Голови, крім іншого, належало затвердження ухвалених “Державною Народною Радою” законів (пп. “а” ст. 2), оголошення, “на пропозицію Ради Народних Міністрів”, актів амністії та помилування (пп. “г” ст. 2). У вказаному акті також було закріплено, що “після оприлюднення закону у Вістнику державних законів” він набирав “обов'язуючої для всіх сили” у строки, встановлені в ньому, а якщо такі строки не було визначено, то з дня отримання примірника названого офіційного видання.

Вважаємо, що економічні, політичні, у тому числі пов'язані з війною, та організаційні умови для законодавчої діяльності Директорії УНР у порівнянні з УЦР та гетьманатом значно погіршилися. Були втрачені значні території держави, зокрема й столиця - м. Київ, де знаходилися основні підприємства, завдяки діяльності яких здійснювалося фінансове забезпечення державотворчих процесів, а також були кращі умови для організації ухвалення, друкування, оприлюднення законів та своєчасного доведення їх до відповідних суб'єктів, зобов'язаних використовувати акти в повсякденній діяльності. У результаті кримінально-правова політика Директорії УНР розвивалася таким же чином, як і попередніх українських урядів. Вона продовжувала використовувати ті ж самі законодавчі акти Російської імперії та Російської республіки, підконтрольної Тимчасовому уряду, вносячи до них окремі зміни і доповнення. Проте Директорія чомусь заперечувала позитивні аспекти діяльності урядових структур П.П. Скоропадського, не застосовувала кримінально-правове законодавство періоду гетьманату. Особи, які вчиняли злочини в часи правління П.П. Скоропадського, звільнялися від відповідальності й покарання в порядку амністії, а провадження у справах, у яких слідство не було завершене, припинялися.

Це підтверджується, наприклад, змістом таких законів Ради народних міністрів УНР: “Щодо полегшення долі громадян, що їх покарали Германськими та Австро-Угорськими військово-польовими судами” від 9 січня 1919 р. (“Вістник державних законів для усіх земель Української Народної Республік”1' № 2, ч. 29 від 21 січня 1919 р.); “Про амністію осіб, які вчинили на території України за час з 29 квітня до 14 грудня 1918 року нового стилю включно, злочини проти влади Гетьмана України” від 9 січня 1919 р. (“Вістник державних законів для усіх земель Української Народної Республіки” № 3, ч. 46 від 23 січня 1919 р.); “Про полегшення становища осіб, що заподіяли карні злочини” від 24 січня 1919 р. (“Вістник державних законів для усіх земель Української Народної Республіки” № 9, ч. 110 від 20 лютого 1919 р.); “Про амністію осіб, що заподіяли політичні і карні вчинки та про пільги” від 15 листопада 1919 р.; “Про амністію” від 24 березня 1921 р. та іншими [25, с. 182, 182-183, 185-187, 199-201, 210-211].

Необхідно зауважити, що надійна і якісна охорона засуджених у місцях ув'язнення за будь-яких політичних режимів була індикатором внутрішньої сили та організаційної здатності держави. Проте особливо важливе значення вона має в умовах державних переворотів (революцій), війни і нестабільного законодавства, коли всі суб'єкти суспільних відносин є однаково вразливими. Такі проблеми були, зокрема, в часи Російської імперії, УНР та інших державних утворень. Саме під час переломних історичних подій найбільш чітко проявляється соціальна роль тюремних і конвойних охоронців, адже їхня недбалість або зловживання службовим становищем автоматично призводять до людських страждань і злочинів. Одним із таких злочинів є умисне, протиправне залишення засудженими місць ув'язнення. У зв'язку з цим Рада народних міністрів УНР 11 січня 1919 р. ухвалила Закон “Про доповнення “Уложения о наказаниях уголовных и исправительных” новою статтею 452-1, яким цю норму було внесено до третього відділення “Про злочини і проступки чиновників поліції” глави 11 “Про злочини і проступки чиновників по деяких особливих видах служби” Уложення. Суб'єктами відповідальності за цим складом злочину могли бути начальники конвоїв, конвойні чи тюремні охоронці, які недбало виконували свої обов'язки з охорони засуджених поза місцями їх ув'язнення, що призвело до втечі останніх (ч. 1), або умисно сприяли чи допомагали засудженим у здійсненні втечі за межами місць ув'язнення (ч. 2). Як правило, такі протиправні діяння вчинялися під час етапування засуджених або в процесі використання їх праці за межами установ виконання покарань. Криміналізація таких діянь, очевидно, підтверджує наявність в УНР періоду правління Директорії УНР проблем, пов'язаних із забезпеченням виконання кримінально-правових покарань.

Показовим є також факт встановлення Радою народних міністрів УНР у Законі “Про карну відповідальність за образу національної честі та достоїнства” від 24 січня 1919 р. (“Вістник державних законів для усіх земель Української Народної Республіки” № 5, ч. 68 від 8 лютого 1919 р.), кримінально-правового покарання за образу словом, в письмовій формі чи дією громадянина УНР з метою зневаження його національної честі чи гідності (ст. 1); за вияв публічної чи прилюдної зневаги словом або дією щодо державної чи громадської інституції або народності чи окремої особи з метою образи національної честі чи гідності будь-якої народності УНР (ч. 1 ст. 2), у тому числі вчинення способом розповсюдження чи прилюдного виставлення друкованих творів, малюнків або “образів” (ч. 2 ст. 2). За цим законом визнавалося злочином також навмисне розміщення на папері, поданому до державної чи громадської інституції або її урядовим особам, висловів, образливих для національної честі чи гідності будь-якої народності УНР.

Важливу роль у суспільстві мав би відіграти Закон Ради народних міністрів УНР “Про відновлення гарантій недоторканості особи на території УНР” від 28 лютого 1919 р. (“Вістник державних законів для усіх земель Української Народної Республіки” № 17, ч. 231 від 3 травня 1919 р.). У ньому передбачалося, що кожний громадянин УНР може підлягати переслідуванню і позбавленню волі лише за передбачені належним карним законодавством злочинства (ст. 1); адміністративна влада, винна в позбавленні будь-кого волі всупереч статті 2 цього закону, мала нести за це відповідальність як за перевищення влади і незаконне позбавлення волі відповідно до положень статей 341 і 1540 Уложення (ст. 3).

Водночас з метою зміцнення дисципліни у військових формуваннях УНР Головний командуючий 24 травня 1919 р. віддав наказ “Про посилення відповідальності за військові злочини”. Цей акт мав діяти в період ведення бойових дій, а покарання визначалися згідно з Військовим статутом про кари. Відповідно до положень цього Статуту за невиконання наказу начальника у військових частинах призначалося покарання у виді каторги строком до 12 років (ст. 1); за озброєний чи неозброєний опір проти виконання наказу начальника (ст. 2), за напад на пост або військову варту (ст. 3), за нанесення тілесних ушкоджень і обману, з метою ухилення від військової служби (ст. 4), за дезертирство (ст. 5), за порушення службових обов'язків під час несення вартової служби (ст. 6), за невиконання бойового наказу (ст. 7), за підбурювання вояків під час бою словами, прикладом або іншими діями до дезертирства або іншого ухилення від бою (ст. 8), за навмисне поширення чуток, які можуть викликати страх або безлад у війську (ст. 9), за здачу в полон (ст. 10), за здачу начальником доручених йому армій або відділу для винних осіб передбачалося покарання у виді смертної кари.

Крім того, у статті 12 наведеного наказу із посиланням на п. 5 ст. 217 Військового статуту про кари зазначено, що начальник не підлягає кримінально-правовій відповідальності, якщо він під час бою уб'є або поранить підлеглого, який опирався йому, через страх повернувся назад та підбурив на це інших вояків або поширював серед них панічні настрої чи “вчиняв непорядок”, якщо в начальника не було інших засобів припинити опір підлеглого чи попередити вчинення ним названих діянь [26, с. 183-184, 184-187, 191, 192-193].

Розгляд справ про військові злочини, а також кримінальних справ щодо військовослужбовців, які вчинили інші правопорушення (грабежі, вбивства, зґвалтування, крадіжки, розтрату державного майна чи грошей та інші тяжкі порушення дисципліни) мали здійснювати спеціальні військові суди. Згідно із Законом “Про надзвичайні військові суди” від 26 січня 1919 р. створювати їх мали право військові начальники не нижче рангу командира бригади.

У період функціонування Директорії УНР також велася боротьба правовими засобами зі спекуляцією, шахрайством, незаконним продажем спиртних напоїв військовослужбовцям, ворожою агітацією та іншими правопорушеннями. Більше того, Рада народних міністрів не лише здійснювала криміналізацію або декриміналізацію встановлених нею або попередніми українськими державними органами протиправних діянь, але й своєю владою 17 травня 1920 р. de jure анулювала в Україні дію правових актів українського та російського радянських урядів і відновила дію актів УНР, що не мало істотних юридичних наслідків. У листопаді-грудні 1920 р. український уряд був змушений продовжувати свою діяльність за кордоном - у Польщі. Саме там було ухвалено Закон Ради народних міністрів УНР “Про амністію” від 24 березня 1921 р., Закон “Про відновлення чинності органів судової влади УНР та надання напряму справам, що виникли у відповідних органів окупаційної влади” від 4 жовтня 1921 р. та ряд інших актів, що стосувалися вдосконалення кримінального законодавства, та, відповідно, перспектив української кримінально-правової політики в цілому.

Отримані в процесі дослідження відомості дають підстави для таких висновків.

1. Загальна державна політика, що реалізовувалась на українських землях у період 1917-1921 рр., була україноцентричною, незважаючи на те, що кожний із тогочасних українських урядів сподівався на сприяння інших країн (Росії, Німеччини, Польщі) в розбудові вільної України.

2. Загальна правова політика українських урядів ґрунтувалася на основних принципах формування Української держави і суспільства, а саме: демократії, гуманізму, законності, справедливості, добросусідства тощо.

3. Кримінально-правова політика українських урядів формувалася на основі сталого правового досвіду з криміналізації та декриміналізації протиправних діянь, із урахуванням економічної, політичної, зокрема, воєнної ситуації на території Української держави.

4. Українські уряди започаткували практику імплементації до положень конституційно-правових актів основоположних гуманістичних ідей кримінально-правового характеру, спрямованих на конституційну охорону прав і свобод людини в процесі реалізації кримінально-правових відносин.

5. Українські уряди забезпечили достатнє тимчасове правове регулювання й охорону суспільних відносин в українській державі, яка перебувала в стані війни, шляхом застосування законодавства від умерлих держав у випадках, коли воно не суперечило ідеям, принципам та змісту формування новітньої національної системи права.

6. Системне застосування українськими урядами амністії щодо військовослужбовців, які брали участь у бойових діях, у тому числі на боці їх політичних суперників, а також цивільних осіб, що були репатрійовані або вивезені в інші держави для виконання примусових робіт, і там вчинили злочини, незалежно від їх національності, класового походження чи матеріального стану, є ознакою цивілізованого вирішення політичних і військових конфліктів та свідченням поваги до прав, свобод і гідності людини.

Список використаних джерел

1. Склад Центральної Ради на VI сесії Центральної Ради: доповідь мандатної комісії // Історія України від найдавніших часів до сьогодення: зб. док. і матеріалів / за заг. ред. А.П. Ко- цура, Н.В. Терес. - К. ; Чернівці : Книги - ХХІ, 2008. - 1100 с.

2. Перша відозва Центральної Ради від 9 березня 1917 р. // Українська Центральна Рада. Документи і матеріали : у 2 т. - К. : Наукова думка, 1997. - Т. 1 : 4 березня - 9 грудня 1917 р. - 588 с.

3. Перший універсал Української Центральної Ради, ухвалений 10 червня 1917 р. // Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. - вид. 3-тє / упор. : І.О. Кресіна, О.В. Батанов ; відп. ред. Ю.С. Шемшученко. - К. : Юридична думка, 2011. - 328 с.

4. Третій універсал Української Центральної Ради, ухвалений 7 листопада 1917 р. // Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність : - вид. 3-тє / упор. : І.О. Кресіна, О.В. Батанов ; відп. ред. Ю.С. Шемшученко. - К. : Юридична думка, 2011. - 328 с.

5. Четвертий універсал Української Центральної Ради, ухвалений 9 січня 1918 р. // Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. - вид. 3-тє / упор. : І.О. Кресіна, О.В. Батанов ; відп. ред. Ю.С. Шемшученко. - К. : Юридична думка, 2011. - 328 с.

6. Учредительное собрание в России // Большой энциклопедический словарь. - 2-е изд. - М. : Большая Российская энциклопедия ; СПб. : Норинт, 2002. - 1456 с.

7. Ленін В.І. Проект Декрету про розпуск Установчих зборів // Повне зібрання творів у 55 т. / В.І. Ленін. - К. : Політвидав України, 1973. - Т. 35. - 576 с.

8. О мире : Декрет II Всероссийского съезда Советов от 28 октября 1917 г. (Собрание узаконений № 1) // Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917-1952 гг. под ред. И. Т. Голякова. - М. : Госюрлитиздат, 1953. - 463 с.

9. Третій універсал Української Центральної Ради, ухвалений 7 листопада 1917 р. // Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. - вид. 3-тє / упор. : І.О. Кресіна, О.В. Батанов ; відп. ред. Ю.С. Шемшученко . - К. : Юридична думка, 2011. - 328 с.

10. Уголовное уложеніе // Сводъ законовъ Россійской имперіи в 5 кн. 16 т. - М. : Тов- о скоропечатни А.А. Левенсонъ, 1910. - Кн. 5 : Дополнение къ Своду законовъ. - С. 1-115.

11. Уложеніе о наказангяхъ уголовныхъ и исправительныхъ // Сводъ законовъ Россійской имперіи в 5 кн., 16 т. - М. : Тов-о скоропечатни А.А. Левенсонъ, 1910. - Кн. 4. - Т. 15. - С. 2247.