Оцінка обмеження інформаційних прав i свобод людини судами Швеції

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОЦІНКА ОБМЕЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВ I СВОБОД ЛЮДИНИ СУДАМИ ШВЕЦІЇ

К.С. Полетило

Для зменшення звернень громадян України до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) в питаннях захисту інформаційних прав і свобод людини неабияке значення має досвід країн Європейського Союзу. Однією з таких країн нами обрано Швецію. Доцільність вибору зумовлена ще й тим, що керуючись принципом субсидіарності, ЄСПЛ бере до уваги правові здобутки країн-учасниць Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), в тому числі й Швецію. Такий досвід позитивно вплине на прийняття рішень судами України.

Проблему захисту інформаційних прав і свобод людини в судах окремих країн ЄС вивчали дослідники В.В. Костицький, В.І. Манукян, П.М. Рабінович, С.В. Шевчук та ін. Проте спеціальних досліджень, присвячених захисту інформаційних прав і свобод людини судами Швеції, немає.

Мета дослідження - дослідити, як з позиції демократії суди Швеції проводять оцінку обмеження державою інформаційних прав і свобод людини.

Завдання дослідження - провести відбір інформаційних прав і свобод людини, гарантованих Основним законом Швеції; здійснити порівняння відображених прав із вітчизняними з позиції демократії; виділити те, що може бути запозичене для практики вітчизняного судочинства.

Королівство Швеція є конституційною монархією. Чинна Конституція діє з 1974 року; з 1995 року Швеція є членом ЄС. Основні державні принципи визначають Швецію як демократичну державу, носієм влади в якій є народ [1, § 1]. Главою держави у Швеції є король (чи королева) [1, § 5], керує державою уряд [1, § 6], а законодавчим органом є Ріксдаг [1, § 4].

Конституція Швеції базується на чотирьох законах (“Форма правління, Акт про престолонаслідування, Акт про свободу друку та Основний закон про свободу висловлювань є основними законами держави” [1, § 3]) і забезпечує гарантії правам і свободам людини, в тому числі - інформаційним. Одними із основних принципів державного устрою Швеції є те, що державна влада має здійснюватись з повагою до гідності всіх людей взагалі та до свободи і гідності кожної людини [1, § 2, абз. 1], а також “Суспільство має турбуватись про те, щоб демократичні ідеї залишались спрямовуючими в усіх суспільних сферах” [1, § 2, абз. 2].

Із першого абзацу наведеної норми, враховуючи, що гідність є джерелом прав і свобод людини (задекларовано Конституцією Польщі [2, ст. 30]) і “Свобода інформації є основним правом і критерієм усіх інших свобод” [3], стверджуємо, що державна влада у Швеції має здійснюватись з повагою до інформаційних прав і свобод кожної людини. Так як демократичні ідеї в усіх сферах суспільства мають бути спрямовуючими (видно із другого абзацу), то і суди, захищаючи інформаційні права і свободи кожного, повинні спиратись на принципи демократії. Останнє твердження відповідає критерію обмеження “необхідно у демократичному суспільстві”, який включений до обмежувальних частин статей 8, 10 (про зміст яких йтиме мова нижче) Конвенції [4] і який є в більшості конституцій країн ЄС: Франції [5, ст. 17], Німеччини [6, ст. 10] і ін. Вітчизняна Конституція такого критерію не містить; в її ст. 1 задекларовано лише, що “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава” [7].

Згадана вище шведська норма гарантує кожному ще й право на “захист свого приватного та сімейного життя” [1, § 2, абз. 2]. Це право відносимо до інформаційних, бо найчастіше порушення приватного та сімейного життя відбувається через проникнення до інформації. Виділене право є надзвичайно важливе у Швеції, його включено до глави І “Основи державного устрою” [1]. Враховуючи те, що демократичні ідеї є спрямовуючими під час судового захисту інформаційних прав і свобод людини і гарантування кожному права на своє приватне та сімейне життя, можна стверджувати про інкорпорацію ст. 8 “Право на повагу до приватного і сімейного життя” Конвенції до Конституції Швеції: “1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб” [4].

Таким чином, спираючись на явне дотримання судами основного обмежуючого принципу “необхідно в демократичному суспільстві” в країнах ЄС, у Швеції обрано дотримання демократичних ідей спрямовуючими в усіх суспільних сферах. Є усі підстави говорити про тенденцію в захисті інформаційних прав і свобод людини судами: “Універсалізація захисту інформаційних прав і свобод людини шляхом дотримання демократичних ідей спрямовуючими в судочинстві”.

Право на захист особистого і сімейного життя гарантоване вітчизняною Конституцією: “Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини” [7, ст. 32]. Легко помітити, що українська норма наголошує на інформаційному аспекті права та пропонує перелік можливих загроз його порушення, що є більш цінним у роботі суду. Недоліком у вітчизняному формулюванні, на нашу думку, є те, що в суді досить важко довести демократичний характер державного обмеження інформаційних прав і свобод особи із-за відсутності критерію “необхідність в демократичному суспільстві”. Це є однією з причин визнання ЄСПЛ порушення інформаційних прав в Україні.

Інші інформаційні права і свободи у шведській конституції відображено главою ІІ “Основні свободи і права”. Зокрема, у ній гарантовано: “Кожному громадянину в його відносинах із суспільством мають бути забезпечені:

1) свобода висловлювань: свобода поширювати повідомлення усно, письмово, шляхом зображення чи іншим способом, а також висловлювати думки, погляди та почуття;

2) свобода інформації: свобода отримувати відомості та висловлюватися, а також брати участь у висловлюваннях інших осіб;

3) свобода зібрань: свобода організовувати зібрання та бути присутнім на них для повідомлення висловлювань чи інших подібних цілей та для показу витворів мистецтва; <...>

6) свобода релігії: свобода індивідуально чи разом з іншими проповідувати свою релігію.

Що стосується свободи друку та обмежень свободи висловлювань на радіо, на телебаченні та в аналогічних засобах передачі повідомлень, а також у фільмах, відеороликах та записах, створених з допомогою технічних засобів, має місце те, що передбачено Актом про свободу друку та Основним законом про свободу висловлювань.

В Акті про свободу друку містяться також норми права на участь в подібній діяльності” [1, § 1].

В Україні свобода висловлювань гарантована Конституцією (ст. 34): “Кожному гарантується право на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір”. Порівняння цієї норми з шведською, відображеною пунктом 1, дає підстави для таких висновків.

1. Шведське право свободи висловлювань сформульоване як перелік форм реалізації цього права; вітчизняна норма - як сукупність прав, що є складовими більш загального права. Для захисту в суді українська норма є більш зручною, адже є змога відразу констатувати, яке право порушене.

2. Шведська норма наголошує на тому, що право на свободу висловлювань реалізується ще й шляхом зображення та висловлюванням почуттів, про які не йдеться у вітчизняній нормі (там є загальне твердження “в інший спосіб - на свій вибір”). У першому випадку судді легше використовувати потрібні прецеденти ЄСПЛ (не потрібно робити зайвий крок: доводити, що зображення чи висловлювання почуттів відносяться до свободи висловлювань). Підтвердженням може бути прецедент: “<...> ті, хто створюють, поширюють чи виставляють витвори мистецтва, сприяють обміну думок та ідей і сприяючи самореалізації особи, роблять дещо важливе для демократичного суспільства, а тому на державу покладається обов'язок не втручатися надмірно в їх свободу вираження думки” [Мюллер та ін. проти Швейцарії (Muller and Others v. Svitzerland), № 10737/84, 1988, A 133, n. 33]. Крім того, свобода вираження поглядів шляхом зображення підпадає під захист ст. 10 Конвенції (цитуватиметься дещо пізніше): “<...> ст. 10 не зазначає, що свобода мистецького вираження належить до сфери її дії, але, з іншого боку, вона не розмежовує різні форми вираження поглядів” [Там само].

В українській Конституції (ст. 34) на свободі висловлювань шляхом зображення не наголошено, все ж ця свобода гарантована ст. 54: “Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості<...>” [7]. Спираючись на процитоване, стверджуємо, що свобода висловлювань, гарантована шведською конституцією, у вітчизняній повністю відображена.

Хоча в українській конституції свобода інформації у шведському вигляді [1, Гл. 2, § 1, п. 2)] не прописана, все ж вона гарантована другим абзацом наведеної вище ст. 34 [7].

Пункт 3 наведеної шведської статті ми розглядаємо тільки для того, щоб показати, що свобода зібрань включає, окрім присутності особи, можливість повідомляти висловлювання (інформацію - К.П.). Аналогічне повідомлення релігійної інформації гарантоване пунктом 6 шведської статті: проповідування своєї релігії. Таким чином, у Конституції Швеції [1] спостерігається розширення інформаційних прав і свобод, і є усі підстави стверджувати про тенденційність, яка зводиться до взаємопроникнення і взаємозбагачення прав і свобод людини за рахунок поширення відомостей (інформації). Саме таким чином можна пояснити загальний підхід до обмеження прав і свобод людини (а не лише інформаційних) шведською Конституцією: визнання демократичних ідей спрямовуючими в суспільстві. Із зазначеного видно іншу тенденцією: суди, захищаючи будь-яке основоположне право людини, пов'язане із поширенням висловлювань (інформації) від державного втручання зобов'язані проводити оцінку факту втручання на предмет дотримання демократичних ідей спрямовуючими.

Оскільки Акт про свободу друку та Основний закон про свободу висловлювань є базовими законами Конституції Швеції [1, § 3], наголошуємо, що сформульована вище тенденція поширюється і на свободу друку та свободу висловлювань на радіо, телебаченні та інших засобах передачі повідомлень, а також на фільми, відеоролики та записи, створені з допомогою технічних засобів.

Інформаційних прав і свобод стосується і така шведська конституційна норма: “Кожний громадянин у своїх відносинах із суспільством має бути захищений від примусу розкривати свої погляди в політичній, релігійній, культурній та інших подібних сферах. Крім того, в своїх відносинах із суспільством він повинен бути захищений від примусу брати участь у зібраннях чи демонстраціях із метою формування думки чи з метою виявлення інших думок <...>” [1, Гл. 2, § 2]. Так як висловлювання є інформація, то будь-який примус на висловлювання є примусом на певну інформацію. Є усі підстави стверджувати, що в Швеції кожному гарантоване право на захист від примусу розкривати і поширювати інформацію про себе та інших людей.

Подібне право у вітчизняній Конституції не прописане. Проте можна апелювати до такої норми: “Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню” [7, ст. 28]. Так як гідність є джерелом основоположних (і інформаційних) прав (доведено вище), то “примус розкривати і поширювати інформацію про себе та інших людей” варто розцінювати як поводження, що принижує людську гідність. Спираючись на таке обґрунтування, можна стверджувати, що і в Конституції України аналогічне право гарантоване і наведене пояснення є підґрунтям доказовості в суді.

Шведське формулювання пов'язане із прямим захистом від примусу розкривати і поширювати інформацію є більш ідентичне до ст. 10 “Свобода вираження поглядів” Конвенції: “1. Кожен мае право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади (тобто без примусу - К.П.) і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане із обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і е необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду ” [4].

Інформаційна спрямованість спостерігається і в іншій шведській нормі: “Без згоди громадянина не допускається внесення до загального реєстру відомостей про його політичні погляди.

<...> Кожний громадянин повинен бути захищений від зазіхань на його особисту безпеку шляхом поширення наклепу, заснованого на відомостях, включених до реєстру ЕОМ” [1, Гл. 2, § 3].

Перший абзац наведеної норми показує, що кожному гарантоване право на заборону внесення до загального реєстру інформації про політичні погляди. Хоча подібне право українська конституція не виділяє, воно захищене другим абзацом наведеної вище ст. 32 [7], згідно з якою не допускається збирання та зберігання будь-якої (значить, і політичної - К.П.) інформації про особу без її згоди.

Другий абзац наведеної шведської норми захищає кожного від наклепу, який базується на відомостях реєстру ЕОМ. В Україні доступ до реєстру ЕОМ регламентований Законом України “Про захист персональних даних” (2297-17), а захист від будь-якого наклепу забезпечує КК України (2341-ІІ).

Право на таємницю кореспонденції та телефонних розмов шведська конституція гарантує так: “Кожний громадянин у своїх відносинах із суспільством повинен бути захищений від фізичного примусу і в інших випадах <...> не допускається ознайомлення з листуванням чи іншою інтимною кореспонденцією, таємне прослуховування та записування телефонних розмов чи інших інтимних повідомлень” [1, Гл. 2, § 6]. Бачимо, що право людини на таємницю кореспонденції та телефонних розмов не може бути порушене ніким, тобто як окремою особою (особами), так і державою. Спираючись на згаданий вище критерій можна стверджувати, що обмеження цього права можливе в межах дотримання демократичних ідей спрямовуючими. Серед загроз праву на таємницю телефонних розмов у цій нормі виділено такі: таємне прослуховування та запис телефонних розмов чи інших повідомлень.

В українській конституції аналогічне право гарантоване ст. 31: “Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо” [7].

Різниця в обох нормах зводиться до такого. Кожна з норм відрізняється кількістю загроз праву на таємницю кореспонденції та телефонних розмов, хоча зміст обох норм однаковий. Згідно з українською нормою, обмеження згаданого права дозволяється лише судом; шведська норма не передбачає обмеження згаданого права, проте воно передбачене нормою іншої статті: “<...> Якщо до громадянина застосовано примус <...> порушена проти нього справа <...> має бути без зволікання перевірена судом.

До судової перевірки прирівнюються в такому випадку перевірка іншим органом за умови, що його склад визначений в законі і його голова є або був штатним суддею.

Якщо перевірка <...> не доручалась органу, якому належить її здійснити <...>, справа повинна бути передана суду загальної юрисдикції “ [1, Гл. 2, § 9].

На нашу думку, залучення судді в обох випадках викликане тим, що саме суддя в змозі провести оцінку дотримання демократичних ідей спрямовуючими при обмеженні інформаційних прав і свобод людини. Сказане вкотре підтверджує той факт, що в усіх випадках порушення інформаційних прав і свобод людини державою суд повинен провести оцінку факту обмеження перевіркою на демократію (вислів власний - К.П.).

Отже, відмінність конституційних норм Швеції та України в гарантуванні права на таємницю кореспонденції та телефонних розмов відсутня. Розбіжність існує в обмежувальних частинах і визначається дотриманням державою демократичних ідей спрямовуючими.

Доказом правильності зробленого висновку слугує норма: “Обмеження <...> можуть застосовуватись лише з тими цілями, які прийнятні в демократичному суспільстві. Обмеження ніколи не можуть виходити за межі необхідного, з врахуванням мети, яка викликала ці обмеження, і не можуть поширюватись на стільки широко, щоб створити загрозу вільному формуванню думок, що є одним із принципів правління народу. Ці обмеження не можуть до того ж встановлюватись на основі політичних, релігійних, культурних та інших поглядів” [1, Гл. 2, § 12]. Ця норма характеризує як суть критерію обмеження інформаційних прав і свобод людини, так і процесуальну сторону дослідження судом факту законності порушення цих прав.

Щодо суті обмеження стверджуємо: його законність оцінюється на відповідність демократії; рамки обмеження мають бути мінімальні (якомога вужчі), тобто на стільки вузькі, щоб бути лише необхідними. Сказане узгоджується із наведеним вище висновком про те, що основний критерій обмеження інформаційних прав і свобод людини в Швеції повністю відповідає відображеному в статтях 8 та 10 Конвенції [4].

Процесуальна сторона дослідження факту законності державного втручання в інформаційні права і свободи людини в Швеції зводиться до алгоритму: 1) з'ясування факту державного втручання; 2) встановлення відповідності втручання прийнятим цілям (згідно з законом); 3) оцінки втручання в демократію; 4) вияснення того, чи обмеження не призводять до порушення прав інших; 5) перевірки, чи обмеження не викликані політичними, релігійними, культурними чи іншими поглядами; 6) ухвалення судом доцільності обмеження стосовно мети.

Висновки, зроблені на основі шведських норм стосовно обмеження інформаційних прав і свобод людини, повністю відповідають стандартам ЄСПЛ, наприклад: “Оцінку втручання Суд здійснює виходячи з таких критеріїв: чи було втручання передбачене законом; чи переслідувало втручання законну мету; чи було втручання необхідним в демократичному суспільстві і чи було воно пропорційне до законної мети” [Українська Прес-група проти України, 2005, пп. 40-42].

Варто зазначити, що § 12 Гл. 2 обмеження свободи висловлювань та свободи інформації не вичерпуються. Існує й інша норма, яка деталізує правову сутність згаданих свобод: “Свобода висловлювань та свобода інформації можуть бути обмежені в інтересах державної безпеки, економіки, суспільного порядку та безпеки, гідності особи, святості приватного життя, попередження злочинів та притягнення до відповідальності за них. Свобода висловлювань може бути обмежена далі стосовно підприємницької діяльності. В інших випадках обмеження свободи висловлювань та свободи інформації можуть застосовуватися лише в тих випадках, коли для цього є особливо важливі причини.

В питанні про обмеження <...> має також враховуватись важливе значення самої широкої свободи висловлювань та свободи інформації в політичних, релігійних, профспілкових, наукових та культурних сферах діяльності.

Не вважається обмеженням свободи висловлювань та свободи інформації такі положення приписів, які незалежно від змісту висловлювань більш детально регулюють способи їх поширення та обліку” [1].

Українська Конституція допускає обмеження аналогічних прав: “Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя” [7, ст. 34, абз. 3].

Порівняння обох обмежувальних частин показує, що у Швеції існують додаткові обмеження, які стосуються підприємницької діяльності. До відмінностей відносимо і той факт, що згадані права повинні мати саму широку свободу в політичній, релігійних, профспілкових, наукових та культурних сферах діяльності. Підкреслена широта свободи висловлювань та свободи інформації забезпечує дотримання демократичних ідей спрямовуючими (у виділених вище сферах). Чисто арифметично: чим менше обмежень свободи висловлювань та свободи інформації, тим менше оскаржень їх порушення в суді. З другого боку, обидві свободи забезпечують участь кожного в управлінні державою, тому збільшення обмежень призводить ще й до зменшення участі кожного в управлінні країною.

Вітчизняні суди у справах про порушення свободи висловлювань і свободи інформації повинні, особливо в політичних, релігійних, профспілкових, наукових та культурних сферах діяльності, дотримуватись того, щоб демократичні ідеї були спрямовуючими: забезпечити цим свободам мінімальне обмеження відповідно до закону. Це своєрідне “золоте правило” в обмеженні свободи висловлювань та інформації або своєрідний “вітчизняний прецедент” (стандарт) для українських судів (вислови власні - автор).

Доведено, що в усіх випадках порушення державою інформаційних прав і свобод людини суд повинен провести оцінку факту обмеження перевіркою на демократію. Сформульовано тенденцію в захисті інформаційних прав і свобод людини судами: “Універсалізація захисту інформаційних прав і свобод людини шляхом дотримання демократичних ідей спрямовуючими в суспільстві”.

суд швеція інформаційний право

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ДЖЕРЕЛ

1. Швеція. Конституція (1974). Конституции государств Европы: в 3 т. - Т. 3 / Под общей редакцией и со вступительной статьей директора института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации Л.А. Окунькова. - М.: Издательство НОРМА, 2001. - С. 598-702.

2. Польща. Конституція (1997). KONSTYTUCJA RZECZYPOSPOLITEJ POLSKIEJ (z dnia 2 kwietnia 1997 r.). - Lodz. - Wydawca: Oficyna Wydawniczo-Reklamowa SAGALARA. - 2010 r. - 64 s.

3. Резолюция 59(1) Генеральной Ассамблеи ООН “Созыв международной конференции по вопросу о свободе информации” [Электронный ресурс]. - Режим доступа: www.advoct.ru/ news/38/843/.

4. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколів № 11 та 14 з Протоколами № 1, 4, 6, 7, 12 та 13. - Страсбург: Секретаріат Європейського суду з прав людини. - 2010. - 24 с. - (Український переклад).

5. Франція. Конституція (1958). Constitution francaise du 4 octobre 1958 apres la revision de juillet 2008. Impression: Journaux officiels Imprime en France. Depot legal: 4 trimestre 2008. - 56 p. - ( La documentation Francaise ).

6. Німеччина. Конституція (1949). USTAVA CESKE REPUBLIKY. LISTINA ZAKLADNNICH P RAA SVOBOD. PARLAMENT, MINISTERS TV A, OMBUDSMAN. ANTIDISKRIMINACNI ZAKON podlle stavu k 11.9.2009. - Ostrava-Hrabuvka: sagit. - 2009. - 201 s.

7. Україна. Конституція (1996). Конституція України: чинне законодавство із змінами та доповненнями станом на 21 січн. 2013 р.: (ОФІЦ. ТЕКСТ). - К.: ПАЛИВОДА А.В., 2013. - 64 с. - (Закони України).

Размещено на Allbest.ru