Місце трудових та соціально-забезпечувальних прав у системі прав людини

Можливість використання правил тлумачення правочинів, які передбачені цивільним законодавством, для інтерпретації положень колективних договорів і колективних угод випливає зі ст. 9 Цивільного кодексу України. Разом з тим, незважаючи на можливість застосування правил тлумачення правочинів, що визначені цивільним законодавством, при інтерпретації положень колективних угод і колективних договорів, дані положення не враховують специфіку колективних угод і колективних договорів, а їхня ефективність застосування при тлумаченні договірних актів такого виду може бути низькою.

Для усунення даної прогалини у законодавстві, на нашу думку, доцільно було б доповнити Закон України «Про колективні договори і угоди» ст. 14-1 «Тлумачення положень колективних угод і колективних договорів» такого змісту: «Сторони колективного договору, колективної угоди мають право за взаємною згодою надати тлумачення положень колективної угоди, колективного договору. Тлумачення положень колективної угоди здійснюється за участю всіх сторін, які брали участь у розробці та підписанні колективної угоди.

Тлумачення колективної угоди, колективного договору, що надані сторонами, є обов'язковими для сторін колективної угоди, колективного договору та суб'єктів, що перебувають у сфері дії угоди. Тлумачення колективної угоди, колективного договору викладається сторонами в окремому документі, який підлягає повідомній реєстрації у порядку, визначеному для колективного договору, колективної угоди відповідного рівня.

У випадку, коли між сторонами колективної угоди, колективного договору виникли розбіжності щодо тлумачення положень колективної угоди, колективного договору, які неможливо вирішити шляхом безпосередніх переговорів між сторонами, дані розбіжності вирішуються в порядку, визначеному Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».

У свою чергу, створення системи правового регулювання відносин щодо визнання недійсними положень колективних договорів у судовому порядку обумовлюється фактичною наявністю на теперішній час відносин з приводу вирішення даної категорії спорів у судах та неможливістю застосування положень цивільного законодавства про недійсність правочинів, як це було неодноразово зроблено судовими органами при вирішенні даних спорів, що обумовлюється нормативно-правовою природою колективних договорів.

Спори про визнання недійсними положень колективного договору чи угоди за своїм характером є колективними трудовими спорами. По суті, даний вид розбіжностей є спором про право. Сторонами спору щодо визнання колективного договору недійсним можуть бути лише органи, уповноважені найманими працівниками на представництво їх інтересів при укладанні колективного договору. Даний висновок ґрунтується на тому, що колективні договори за своєю правовою природою є нормативно-правовими договорами, а відтак визнання їх недійсними у судовому порядку вплине на правове становище всіх працівників юридичної особи. Звернення ж окремого працівника чи первинної профспілкової організації до суду у випадку, коли колективна угода погіршує становище працівників, на нашу думку, можливе лише з вимогами про непоширення дії угоди на даних суб'єктів.

Підстави визнання недійсними положень колективних угод чи колективних договорів можливо розділити на дві групи: процедурні та змістовні. Процедурні підстави визнання недійсними положень колективних договорів -- це порушення порядку (процедури) ведення колективних переговорів і укладання колективного договору. До даних підстав, відповідно до положень Закону України «Про колективні договори і угоди», можливо віднести такі: укладання колективного договору неповноважними суб'єктами, які представляли сторони соціального діалогу у сфері праці; порушення порядку створення спільного представницького органу, внаслідок чого одна чи декілька профспілок, що діють на підприємстві, в установі, організації, не були залучені до участі у колективних переговорах; ведення переговорів та укладання колективних договорів від імені працівників організаціями або органами, які створені чи фінансуються роботодавцями, політичними партіями; втручання з боку органів представницької і виконавчої влади та господарського управління, політичних партій, роботодавців в діяльність представників працівників при укладанні колективного договору; порушення порядку схвалення проекту колективного договору загальними зборами (конференцією) трудового колективу та ін.

Змістовні підстави недійсності колективного договору випливають із принципу непогіршення становища працівників порівняно з рівнем, визначеним чинним трудовим законодавством. Дані підстави визначені ст. 5 Закону України «Про колективні договори і угоди», відповідно до ч. 2 та 3 зазначеної статті, умови колективних договорів або угод, що погіршують, порівняно з чинним законодавством, становище працівників, є недійсними і забороняється включати їх до договорів і угод.

Протягом останніх років в Україні відбувалися суттєві зміни -- приватизація в економіці, розвиток ринкових відносин, поява нових недержавних форм власності та нових роботодавців. В умовах теперішньої економічної та державної кризи економічний спад спричинив появу на ринку праці великої кількості безробітних та «неформальних» трудових відносин. У свою чергу, сучасний технологічний розвиток суспільства та динамічні умови розвитку ринку праці сприяли появі нових форм та видів трудових договорів. Недостатня увага і контроль з боку держави до цих явищ призвели до їх поширення у великих масштабах.

У сучасний період актуальною проблемою науки трудового права є розробка вчення про договори, основи договірного трудового права України. В умовах розширення договірних засад та вільного розсуду сторін у регулюванні трудових відносин вчення про договори повинне отримати належне теоретичне обґрунтування. Необхідно визначити функції та значення трудового договору у нових соціально-економічних умовах, сферу його дії, співвідношення із цивільно-правовими договорами про працю, зважаючи на висловлену в літературі думку про те, що у сучасних умовах трудовий договір фактично замінений цивільно-правовим договором про працю.

Звертає на себе увагу і відсутність у діючому законодавстві чітких критеріїв класифікації трудових договорів, особливостей укладання трудових договорів при нестандартних формах зайнятості, відсутність належних юридичних гарантій трудових прав працівників при таких формах зайнятості, необхідність вивчення та обґрунтування яких є особливо актуальними напередодні прийняття нового Трудового кодексу України.

У регулюванні трудового договору поєднуються і переплітаються принципові настанови приватного права (формальна рівність сторін, взаємні права та обов'язки) і публічного права (обмеження волі роботодавця, а частково і працівника трудовим законодавством, що встановлює відносно жорсткі рамки розсуду сторін і передусім зобов'язує роботодавця забезпечити працівнику умови праці, передбачені державним способом регулювання). Таким чином, трудовий договір, з одного боку, містить формальні ознаки звичайного двостороннього мінового правочину, що зближує його з цивільно-правовими договорами, з іншого боку, має суттєві, а в деяких випадках принципові відмінності за організаційною, особистісною, майновою та іншими ознаками.

При неясності правової природи договору, що розглядається, спірні випадки необхідно вирішувати на користь працівників, що означає презумпцію трудового договору, а тягар доказування його відсутності слід покласти на роботодавця. Це важливе положення доцільно закріпити у новому Трудовому кодексі.

Потребують удосконалення положення проекту Трудового кодексу України щодо закріплення видів трудового договору. У книзі четвертій визначено особливості регулювання трудових відносин за участю окремих категорій працівників і роботодавців. Це одна з суттєвих новел законопроекту. Проте перелік категорій працівників є обмеженим (працівники, які працюють за трудовим договором у роботодавців-фізичних осіб, члени виробничих кооперативів, працівники із сімейними обов'язками, жінки, неповнолітні), а відтак класифікація трудових договорів за суб'єктною ознакою у законопроекті є неповною. Поза увагою розробників законопроекту залишились деякі категорії найманих працівників, трудові відносини яких також мають істотні особливості (працівники транспорту, медичні працівники, творчі працівники, дистанційні працівники та деякі інші). Зміст проекту Трудового кодексу свідчить про недостатнє врахування його розробниками принципу єдності та диференціації у правовому регулюванні трудових правовідносин.

Посилення гнучкості регулювання трудових відносин, а також визначення співвідношення дерегулювання, гнучкості та диференціації у трудовому праві особливо актуально в умовах реформування національного трудового законодавства. Дерегулювання передбачає модернізацію законодавства, у тому числі шляхом відміни застарілих і прийняття нових норм, пом'якшення найбільш жорстких обмежень, передбачених чинним законодавством у сфері захисту прав працівників. Йдеться, зокрема, про відмову від надмірної регламентації окремих інститутів трудового права, легітимізацію більшої кількості нових видів трудового договору, надання сторонам більшої свободи при укладанні, зміні й припиненні колективних та індивідуальних договорів і угод.

Як видається, гнучкість правового регулювання більшою мірою стосується права працівників і роботодавців встановлювати у колективному та індивідуально-договірному порядку положення, відмінні від закріплених у чинному законодавстві. Відповідно норми трудового права мають носити переважно диспозитивний характер, який дозволяє максимально враховувати потреби та реалізовувати інтереси обох сторін трудового договору. Прагнення до більшої гнучкості, обумовлене необхідністю постійно пристосовуватись до різноманітних ситуацій, призводить до зміни трудового договору. У зв'язку з цим трудовий договір постійно набуває більш відкритого, вільного, такого, що постійно розвивається, характеру.

У країнах Заходу і в Україні традиційний трудовий договір вже не здатний регулювати усі форми трудових відносин. Це обумовлено тим, що трудове право історично виникло як комплекс правових положень, первісно спрямованих на захист працівників, які перебувають у підлеглому становищі, на регламентацію відносин, заснованих на трудовому договорі, укладеному на визначений строк. Однак виникають нові типи працівників, яким надають більше самостійності в обмін на більш оперативне досягнення поставлених перед ними цілей. їхня праця також має регулюватися нормами трудового права, адже сьогодні відносини із зайнятості передбачають, з одного боку, готовність працівника виконувати роботу або добиватися завданої мети завдяки своїм навичкам (але без урахування стабільності у значенні її тривалості), з іншого боку, оплата праці та робочий час визначаються на підставі виявлених навичок та результатів праці.

Оскільки такі категорії працівників знаходяться, як правило, за межами захисної функції трудового права, деякі дослідники висловлюють пропозиції про необхідність зміни його предмета, розширення сфери дії галузевих норм і включення до нього усіх видів суспільно корисної діяльності, в тому числі залежної і незалежної праці [12, с. 155].

Такі пропозиції стали наслідком усвідомлення того, що нестандартні форми зайнятості -- це глобальний феномен, викликаний у тому числі кризисною ситуацією економіки багатьох країн.

Таким чином, важливою залишається проблема, пов'язана з нестандартною зайнятістю, адже це пряме або непряме погіршення умов праці, послаблення схем соціального захисту окремих категорій працівників. Тимчасові працівники, частково зайняті, самозайняті, дистанційні працівники нерідко опиняються виключеними із систем надання певних пільг і переваг, оскільки останні ґрунтуються на моделі традиційної зайнятості (тобто безстроковому трудовому договорі з повним робочим часом) і були первісно спрямовані на подолання ризиків, пов'язаних з нею, а тому є неприйнятними у випадках так званих гнучких форм зайнятості.

Питання правового захисту працівників в умовах поширення нетрадиційних гнучких форм зайнятості є актуальним для трудового права України. Безумовно, не можна беззастережно стверджувати, що усі форми нестандартної зайнятості, а відповідно і види трудових договорів, необхідно автоматично переносити у національну юридичну практику і негайно приймати відповідні нормативно-правові акти. Однак для деяких видів трудових договорів, що застосовуються при нетипових формах зайнятості, необхідно створити належну нормативну базу. Йдеться про такі види трудових договорів, як трудовий договір з працівниками, зайнятими на умовах неповного робочого часу, дистанційними працівниками та ін.

На сучасному етапі розвитку Україна знаходиться в кризовому стані, що обумовлює необхідність розробки нових механізмів соціального захисту населення та вдосконалення вже існуючих. Однією з найбільш соціально незахищених категорій населення можна визнати молодь, яка в сучасних умовах не здатна самостійно себе утримувати, не може конкурувати на рівних на ринку праці та потребує додаткових гарантій соціального захисту. Нездатність молоді самостійно утримувати себе та свою сім'ю, відсутність можливості отримати освіту чи знайти достойну роботу може призвести до трудової міграції та підвищення рівня злочинності серед молоді.

Основними напрямами сучасного соціального захисту молоді можна визначити соціальний захист молоді під час працевлаштування та трудової діяльності та соціальне забезпечення у сфері освіти.

Право молоді на соціальне забезпечення у сфері освіти, як і право на працевлаштування, є одними з основних прав, проголошених у міжнародних актах, Конституції України та законах України. Проте законодавство, встановлюючи соціальні права та гарантії для молоді, дуже повільно реагує на сучасні зміни в суспільстві та новітні явища, які потребують правового регулювання. Йдеться насамперед про реалізацію права на соціальне забезпечення громадян України на тимчасово окупованих територіях та соціальний захист внутрішньо переміщених осіб.

Слід відзначити, що у науці права соціального забезпечення немає єдності серед учених щодо галузевої природи відносин із забезпечення освітою В. С. Андреев, І. В. Гущін, Т. В. Іванкіна, Р. І. Іванова і В. А. Тарасова зазначені відносини відносили до сфери дії норм права соціального забезпечення.

Проти віднесення до предмета права соціального забезпечення відносин забезпечення освітою виступають М. О. Буянова, М. В. Лушнікова, Т. Ю. Баришникова, А. В. Лушніков, М. Ю. Фьодорова та ін. Відносини із забезпечення безоплатної освіти зазначені вчені відносять до сфери дії норм конституційного та адміністративного права, а із надання платної освіти -- до предмета цивільного права. Водночас соціально-освітні пільги, які надаються інвалідам, дітям-сиротам та іншим особам під час вступу до навчальних закладів, на думку вчених, за своєю галузевою природою є соціально-забезпечувальними. Можна зробити висновок, що усі вчені одностайно визнають соціально-забезпечувальну природу відносин із матеріального забезпечення у сфері освіти.

Відносини у сфері зайнятості та працевлаштування молоді мають складну правову природу та тісно пов'язані з іншими галузями права. Водночас значна частина даних відносин належить до предмета права соціального забезпечення та реалізується нормами даної галузі права.

Нормативне забезпечення соціального захисту молоді у сфері зайнятості та освіти здійснюється Конституцією України, Кодексом законів про працю України, законами України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про зайнятість населення», «Про вищу освіту» та ін. Правове забезпечення соціального захисту молоді з числа внутрішньо переміщених осіб та молоді на тимчасово окупованих територіях здійснюється законами України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та ін.

Основним законодавчим актом у сфері соціального захисту молоді є Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 січня 1993 р., яким закріплені основні права молоді: право молоді на працю (ст. 7), право на освіту та культурний розвиток (ст. 11), право на охорону здоров'я та фізичний розвиток молоді (ст. 12), право на житло (ст. 10) та правовий захист молоді (ст. 13). Водночас нормам даного Закону не відповідають норми інших законів, які були прийняті пізніше. Так, положення ст. 64 Закону України «Про вищу освіту» суперечить нормі, закріпленій у ч. 3 ст. 9 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», про те, що матеріальне забезпечення, включаючи стипендії учнівської та студентської молоді, яка перебуває на повному державному забезпеченні, встановлюється на рівні прожиткового мінімуму.

Для того щоб студенти мали можливість навчатися без допомоги батьків, а в умовах економічної кризи далеко не всі батьки можуть підтримувати дитину-студента, необхідно, щоб стипендія відповідала хоча б мінімальним потребам студентів, тому її розмір повинен бути змінною величиною й залежати від розміру прожиткового мінімуму.

Підвищення розміру стипендій відповідає положенням ст. 9 Закону України «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні», в якій йдеться про сприяння підвищенню рівня життя молоді. Відповідно до частини першої зазначеної статті держава, враховуючи вартість прожиткового мінімуму та виходячи з реальних можливостей бюджету, підвищує розміри стипендій та інших видів матеріального забезпечення молоді, яка отримує професійно-технічну, вищу освіту у відповідних навчальних закладах.

На тимчасово окупованій території та в зоні проведення АТО молодь не має можливості реалізувати своє право на освіту. Покращенню доступу до освіти для учнів та студентів з числа внутрішньо переміщених осіб на сучасному етапі сприятиме внесення змін до ч.12 ст. 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», п. 4 якої пропонується викласти в такій редакції: «Вартість переїзду до місця навчання на вільній від окупації території компенсується за рахунок державного бюджету

України». Пункт 1 ч. 12 ст. 7 доцільно доповнити положенням про те, що проживання в гуртожитках для таких категорій осіб є безкоштовним.

Необхідно внести зміни до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та виробити правовий механізм працевлаштування молодих спеціалістів, які проживають чи проживали на тимчасово окупованій території України. З цією метою ст. 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» пропонується доповнити відповідними частинами такого змісту: «Громадяни України, які навчалися за державним замовленням, наданим Радою міністрів Автономної Республіки Крим та Севастопольською міською державною адміністрацією, та проживають чи проживали на тимчасово окупованій території, мають право на працевлаштування за державним замовленням на території, вільній від окупації, незалежно від місця перебування.

Громадянам, зазначеним у пункті першому, міською державною адміністрацією за місцем перебування повинна бути надана інформація про можливості працевлаштування у відповідному регіоні.

У разі, якщо працевлаштування в даному регіоні за відповідною спеціальністю неможливе, громадянину має бути запропоновано працевлаштування в іншому регіоні за погодженням з Державною службою зайнятості у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України».

Слід звернути увагу на певні недоліки, допущені законодавцем при внесенні змін до Закону України «Про зайнятість населення» щодо сприяння зайнятості внутрішньо переміщених осіб. Так, у ст. 24¹ встановлено можливість компенсації витрат роботодавця на оплату праці за працевлаштування зареєстрованих безробітних з числа внутрішньо переміщених осіб, проте компенсація заробітної плати проводитиметься для всіх внутрішньо переміщених осіб, що створює певну внутрішню конкуренцію, наслідком якої буде покращення працевлаштування досвідчених працівників порівняно з молодими спеціалістами. В якості додаткової гарантії працевлаштування внутрішньо переміщених осіб передбачено можливість отримання роботодавцем компенсації у випадку, коли ним працевлаштовані особи, які мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню (зокрема, молоді спеціалісти) на строк менше ніж дванадцять місяців. У таких випадках період компенсації буде визначатись відповідними державними органами. А відтак, основною гарантією для працевлаштування молоді визначено можливість рішенням регіональних координаційних комітетів сприяння зайнятості за погодженням з відповідними територіальними органами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, самостійно встановлювати тривалість компенсації заробітної плати.

Можна зробити висновок, що право на працевлаштування молоді з числа внутрішньо переміщених осіб захищено недостатньо. З метою забезпечення права на працевлаштування молоді з числа внутрішньо переміщених осіб видається необхідним встановити диференціацію тривалості компенсації заробітної плати окремо для молоді та інших осіб. З метою покращення зайнятості молоді з числа внутрішньо переміщених осіб доцільно доповнити ч. 2 ст. 24¹ Закону України «Про зайнятість населення» таким положенням: «З метою покращення працевлаштування молоді з числа внутрішньо переміщених осіб встановити компенсацію витрат на заробітну плату для роботодавця, який працевлаштував таких осіб на період не менше вісімнадцяти місяців, за перші дванадцять місяців роботи (але не вище середнього рівня заробітної плати, що склався у відповідному регіоні за минулий місяць). У випадках, якщо молодого працівника було звільнено менше ніж за вісімнадцять місяців за його ініціативою, роботодавцю компенсуються витрати на заробітну плату за період, що дорівнює половині тривалості роботи працівника».

З метою запобігання зниженню рівня працевлаштування молоді необхідно також внести зміни до ст. 26 Закону України «Про зайнятість населення», в якій потрібно встановити розмір дотацій роботодавцю на рівні, що був закріплений в Законі України «Про забезпечення молоді, що отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю», а саме компенсувати роботодавцю заробітну плату за перший рік роботи, яку він витрачатиме на молодого спеціаліста, прийнятого на роботу не менше ніж на три роки. Таким чином, прийняття на роботу молоді поверне свою економічну привабливість в очах роботодавця, що дозволить молодим спеціалістам конкурувати на ринку праці на рівних з іншими категоріями працівників. Такі заходи дозволять покращити ситуацію з працевлаштуванням молоді, сприятимуть підвищенню рівня професійної орієнтації молоді та професіоналізму молодих спеціалістів.

Соціальний захист бездомних осіб і безпритульних дітей є комплексом організаційних, економічних, фінансових і правових заходів, які вживаються державою для подолання низького соціального становища зазначеної категорії осіб та негативного впливу вулиці. Право на соціальний захист бездомних і безпритульних осіб виражається в можливості представників даної соціальної групи бути забезпеченими притулком, соціальними, медичними, психологічними, освітніми та реабілітаційними послугами, натуральною, медичною допомогою для подальшої реінтеграції (тобто повернення чи первинного входження в суспільство) як повноцінних його членів.

Дане право носить індивідуальний характер, адже здійснюється кожною особою особисто; є соціальним -- тобто таким, здійсненням якого забезпечуються життєві потреби в соціальній сфері; особистим -- тобто належить окремому суб'єкту; позитивним -- тобто є можливістю «вимагати» від держави певних дій для задоволення власних потреб.

Право бездомних осіб і безпритульних дітей на соціальний захист вперше було закріплене у Законі України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» № 2623-IV від 2 червня р. Статтею 1 зазначеного Закону встановлено, що під час вирішення питань щодо соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей застосовуються норми міжнародного права, а також правила, закріплені у міжнародно-правових договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Це дає можливість регулювати дані відносини не лише нормами національного законодавства, а і міжнародно-правовими актами, які до того ж є пріоритетними, виходячи з положень ст. 9 Конституції України.

Міжнародно-правові акти у сфері соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей слід розділяти на універсальні, регіональні та двосторонні (партикулярні) [13, с. 501]. Серед універсальних актів слід відзначити акти, прийняті ООН, до яких належать Міжнародний білль про права людини, що складається із Загальної декларації прав людини (закріплює основні стандарти прав людей, які, безперечно, стосуються бездомних осіб і безпритульних дітей, зокрема: право на життя, свободу, особисту недоторканність, на достатній життєвий рівень, що включає їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування тощо), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права (ст. 11 даного пакту встановлюється право кожного на достатній рівень життя, який включає достатнє харчування, одяг та житло людини, крім цього -- неухильне покращення життєвих умов; право на охорону здоров'я (ст. 12).

Окремо слід виділити акти ООН, присвячені захисту прав дітей, у тому числі безпритульних, по-перше: Декларацію прав дитини від 20 листопада 1959 р., в якій закріплюються найважливіші принципи, зокрема те, що дитина повинна користуватися благами соціального забезпечення; дитині повинно забезпечуватись право на належний рівень життя; дитині, яка є неповноцінною фізично, психічно чи соціально, повинен надаватися спеціальний захист, зумовлений її особливостями; проголошується те, що кожна дитина повинна зростати в піклуванні, бути матеріально забезпеченою з боку родини чи суспільства, держави. Найбільшого значення у сфері захисту прав дитини набула Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р. та ряд факультативних протоколів до неї: щодо участі дітей у збройних конфліктах, щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції та порнографії тощо.

У Концепції Загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на 2006--2016 роки», затвердженої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22 квітня р. № 229-р, висвітлюються основні проблеми, а відповідно і завдання, які ставить перед собою держава у сфері захисту прав дитини, в тому числі розширення мережі закладів соціального захисту для дітейсиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; створення ефективної системи надання соціальних послуг тощо.

Другим вагомим блоком актів у сфері соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей є регіональні акти, зокрема, прийняті Радою Європи. Україною ратифіковано близько 30 таких актів [14, с. 184], зокрема, найважливіші -- Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. (в якій закріплюється право на життя; право на свободу та особисту недоторканність; право на повагу до особистого та приватного життя тощо) та Європейська соціальна хартія (переглянута), що значно наближує національне законодавство до європейських стандартів.

Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)» від 14 вересня 2006 р. № 137-V була імплементована у законодавство України Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 р., у якій закріплюється широке коло прав людини у сфері соціального забезпечення, серед яких: право на захист та соціальну допомогу з боку держави дітям, які позбавлені сімейної опіки; на захист від бідності та соціального відчуження; вживання особливих заходів, направлених на захист осіб похилого віку, інвалідів, родини, молоді, дітей тощо.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 14 вересня 2006 р., Україна зобов'язується забезпечувати кожному реалізацію права на житло, закріплене у ст. 31 Хартії, шляхом створення доступу до житла відповідного рівня, профілактики бездомності та її поступової ліквідації, п. 3 даної статті Хартії, в якому закріплюється обов'язок державам встановлювати такі ціни на житло, щоб воно стало доступним для малозабезпечених осіб, прийнятий Україною досі не був. Крім цього, ратифікувавши ст. 30 Хартії, Україна зобов'язалась захищати від соціального відчуження та бідності тих людей, які зіштовхнулися з даними важкими обставинами, а також членів їх родин шляхом забезпечення ефективного доступу для них житла, роботи, освіти, медичної допомоги та ін.

Європейська соціальна хартія містить посилання на Європейський кодекс соціального забезпечення, який досі не ратифікований Україною, що заважає адаптації національного законодавства до норм та впровадженню на практиці стандартів Європейської соціальної хартії (переглянутої).

Значне місце в регулюванні відносин із соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей, з огляду на поширення процесів міграції у світі, займає третій блок актів -- двосторонні (партикулярні) міжнародні договори України [15, с. 76], наприклад, з Канадою, Республікою Болгарія, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Російською Федерацією, Азербайджанською Республікою та ін. Проте дані договори не містять положення про соціальний захист бездомних осіб і безпритульних дітей чи, принаймні, закріплюють право на житло.

Акти національного законодавства у сфері соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей в цілому відповідають вимогам міжнародних та європейських актів про права людини та права дітей зокрема. На цей час відсутні спеціальні міжнародні нормативно-правові акти у сфері соціального захисту бездомних і безпритульних осіб. У міжнародних та європейських актах про права людини закріплюються лише окремі норми, які закріплюють право кожного на житло та на підтримку з боки держави у разі його відсутності тощо.

Для підвищення рівня соціального захисту населення, у тому числі бездомних осіб і безпритульних дітей, необхідною є ратифікація низки обов'язкових статей Європейської соціальної хартії (переглянутої), серед яких ст. 12 «Право на соціальне забезпечення» та ст. 13 «Право на соціальну і медичну допомогу». До того ж відсутність у національному законодавстві у визначенні поняття «прожитковий мінімум», закріпленому у ст. 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» від 15 липня 1999 р. № 966-XIV, такого стандарту, як «неухильне поліпшення умов життя», передбаченого Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, не відповідає міжнародним нормам та призводить до значного звуження прав громадян.

Міжнародно-правові норми у сфері прав людини стали основою для розвитку національного законодавства у сфері соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей. Крім спеціального Закону, відносини із соціального захисту бездомних і безпритульних осіб регулюються численними нормативно-правовими актами. Особливу увагу слід звернути на закони, якими збільшується перелік тих видів соціального захисту, на отримання яких мають право бездомні особи і безпритульні діти зі спеціальним статусом, у порівнянні з іншими категоріями бездомних осіб і безпритульних дітей.

Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 р. № 1207-VII, бездомні особи можуть отримувати, крім соціального обслуговування, натуральної та медичної допомоги, також грошові виплати і пільги.

Системний аналіз положень Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» дозволяє дійти висновку про необхідність внесення змін до нього шляхом доповнення переліку осіб, які належать до груп ризику щодо втрати житла чи права на його використання, закріпленого у ст. 15 Закону, внутрішньо переміщеними особами. У зв'язку з цим пропонується доповнити Закон окремою статтею «Запобігання бездомності і безпритульності внутрішньо переміщених осіб».

Бездомні особи зі статусом інваліда, відповідно до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» № 875-XII від 21 березня 1991 р., поряд із соціальним обслуговуванням, натуральною та медичною допомогою мають право отримувати грошові виплати, пільги, бути забезпеченими технічними засобами пересування і реабілітації, ліками тощо.

Соціальний захист бездомних осіб із спеціальними статусами, на нашу думку, умовно складається з двох блоків заходів: основні заходи -- ті, на отримання яких мають право всі без виключення бездомні особи і безпритульні діти, та додаткові заходи -- ті, які мають право отримувати тільки бездомні особи з особливим статусом (інваліди, внутрішньо переміщені особи тощо).

Література

Чанишева Г. І. Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект: монографія / Г.І. Чанишева. -- О. : Юрид. л-ра, 2001. -- 328 с.

Андріїв В. М. Система трудових прав працівників та механізм їх забезпечення : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05 / В. М. Андріїв ; Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.». -- О., 2012. -- 404 с.

Трудовые права в XXI веке: современное состояние и тенденции развития : монография / А. М. Лушников, М. В. Лушникова. -- М. : Проспект, 2015. -- 272 с.

Європейська соціальна хартія: прийнята 18 жовт. 1961 р. та переглянута 3 трав. 1996 р., ратифікована Законом України від 14 верес. 2006 р. №137-V // Офіційний вісник України. -- 2006. -- № 40. -- Ст. 2660.

Краснов Є. В. Право на працю за законодавством України та деяких зарубіжних країн / Є. В. Краснов // Науковий вісник Запорізького національного університету. Серія «Право». -- 2015. -- Вип. 1. -- С. 147--153.

Краснов Є. В. Особливості визначення основних прав працівника у проекті Трудового кодексу / Є. В. Краснов // Правове забезпечення соціальної сфери : матеріали VI Міжнар. наук. конф. студентів, аспірантів та молодих вчених (Одеса, 4 квіт. 2015 р.): у 2 т. / уклад.: В. Р. Кравчук, М. П. Прачук, О. П. Олександрук ; за заг. ред. Г. І. Чанишевої. -- О. : Юрид. л-ра, 2015. -- Т. 1. -- С. 138--143.

Краснов Є. В. Проблеми визначення та законодавчого закріплення основних прав працівника у проекті Трудового кодексу України / Є. В. Краснов // Часопис цивілістики. -- 2015. -- № 18. -- С. 37--41.

Краснов Є. В. Проблемні питання визначення поняття «посадові особи» для цілей застосування пункту п'ятого частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України як підстави припинення трудового договору / Є. В. Краснов // Правові та інституційні механізми забезпечення сталого розвитку України : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Одеса, 15--16 трав. 2015 р.) : у 2 т. / відп. ред. М. В. Афанасьева. -- О. : Юрид. л-ра, 2015. -- Т. 1. -- С. 552--554.

Капітан В. Трудова міграція як аспект проблеми зайнятості в Україні / В. Капітан // Ефективність державного управління. -- 2012. -- Вип. 32. -- С. 474--481.

Алексеев С. С. Общая теория права. В 2 т. Т. 2 / С. С. Алексеев. -- М. : Юрид. лит., 1982. -- 360 c.

Лушников А. М. Курс трудового права : учебник. В 2 т. Т. 2. Коллективное трудовое право. Индивидуальное трудовое право. Процессуальное трудовое право / А. М. Лушников, М. В. Лушникова. -- М. : Статут, 2009. -- 879 с.

Болле П. Динамика перемен и защита трудящихся / П. Болле // Международный обзор труда. -- 2002. -- №3--4. -- С. 153--158.

Мачульская Е. Е. Право социального обеспечения : [учебник] / Е. Е. Мачульская. -- [2-е изд. перераб. и доп.]. -- М. : Юрайт, 2011. -- 582 с.

Баймуратов М. О. Міжнародно-правові зобов'язання держав у сфері становлення альтернативних форм соціального страхування : [монографія] / М. О. Баймуратов, О. С. Савич. -- О. : Фенікс, 2009. -- 280 с.

Вісьтак М. Я. Двосторонні міждержавні договори України та їх значення для правового регулювання трудових відносин / М. Я. Вісьтак // Право і суспільство. -- 2014. -- № 1. -- С. 75-81.

Анотація

трудовий соціальний забезпечувальний право

Чанишева Г. І., Лагутіна І. В., Краснов Є. В., Трюхан О. А., Сорочишин М.В., Римар Б. А., Кайтанський О. С., Медвідь А. О. Місце трудових та соціально-забезпечувальних прав у системі прав людини. -- Стаття.

У статті досліджується місце трудових та соціально-забезпечувальних прав у системі прав людини. Аналізуються юридична природа та своєрідність трудових і соціально-забезпечувальних прав. Визначаються поняття, юридична природа та структура колективних трудових прав, особистих немайнових трудових прав, а також окремих індивідуальних, колективних трудових прав, соціально-забезпечувальних прав.

Вносяться пропозиції щодо удосконалення чинного трудового і соціально-забезпечувального законодавства, проекту Трудового кодексу України у сфері нормативного закріплення та реалізації окремих трудових і соціально-забезпечувальних прав.

Ключові слова: система прав людини, індивідуальні трудові права, колективні трудові права, соціально-забезпечувальні права.

Аннотация

Чанышева Г. И., Лагутина И. В., Краснов Е.В., Трюхан О. А., Сорочишин М. В., Рымар Б. А., Кайтанский А. С., Медведь А. А. Место трудовых и социально-обеспечительных прав в системе прав человека. -- Статья.

В статье исследуется место трудовых и социально-обеспечительных прав в системе прав человека. Анализируются юридическая природа и особенности трудовых и социально-обеспечительных прав. Определяются понятия, юридическая природа и структура коллективных трудовых прав, личных неимущественных трудовых прав, а также отдельных индивидуальных, коллективных трудовых прав, социально-обеспечительных прав.

Вносятся предложения по усовершенствованию действующего трудового и социально-обеспечительного законодательства, проекта Трудового кодекса Украины в сфере нормативного закрепления и реализации отдельных трудовых и социально-обеспечительных прав.

Ключевые слова: система прав человека, индивидуальные трудовые права, коллективные трудовые права, социально-обеспечительные права.

Summary

Chany sheva G.I., Lagutina I.V., Krasnov E.V., Triukhan O.A., Sorochyshyn M. V., Rymar B.A., Kaytansky A. S., Medvid A. A. The Place of Labour and Sorial-Secunty R^hts іп the System of Human R^hts. -- Article.

The article examines the place of labour and social-security rights in the system of human rights. The legal nature and characteristics of the labour and social-security rights are analysed. The concept and structure of the legal nature of collective rights, moral rights at work, as well as separate individual and collective labour rights and social security rights have been defined.

The article contains proposals on improving current labour and social-security legislation, the draft Labour Code of Ukraine in the field of regulatory consolidation and implementation of individual labour and social-security rights.

Keywords: human rights, individual labour law, collective labour law and social security rights.

Размещено на Allbest.ru