Соціальна обумовленість кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного

Існування сучасної правової держави не можливе без наявності системи державних органів, які здійснюють охорону громадян, суспільства та держави від різноманітних посягань. Важливим елементом цієї системи є, у тому числі, судова влада. Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. У здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних безпосередньо бере участь народ. Правосуддя здійснює функцію охорони конституційного устрою України від злочинних посягань, запобігання злочинам, а також інших об'єктів, визначених у ч. 1 ст. 1 КК України.

Проблема забезпечення ефективного захисту правосуддя від злочинних посягань є актуальною для нашої держави сьогодні. Структура злочинності цієї проблеми характеризується високим рівнем насильницьких злочинів.

Криміналізація ряду суспільно небезпечних дінь, що посягають на правосуддя, була викликана необхідністю становлення сильної судової влади, оскільки перебудова та реформування суспільства передбачали створення правової держави.

Проблемам кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя присвятили свої праці такі вчені, як П.П. Андрушко, С.С. Мирошниченко, Є.Л. Стрельцов, В.І. Тютюгін та деякі інші. Незважаючи на це, питання соціальної обумовленості існування кримінально-правових приписів, якими встановлено кримінально відповідальність за злочини проти правосуддя, майже не розглядались. У в'язку із зазначеним, метою запропонованої статті є аналіз соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного.

Особлива роль у створенні діючого та ефективного правового захисту прав і свобод людини та громадянина відводиться Кримінальному Закону. Розділ XVIII «Злочини проти правосуддя» Кримінального Кодексу України містить ряд статей, які забезпечують захист осіб, які здійснюють правосуддя та інших учасників судочинства, у зв'язку з їх службовою діяльністю. Одним із засобів кримінально-правової охорони діяльності осіб, що беруть участь у здійсненні правосуддя або створенні його необхідних умов, є норма, яка міститься у ст. 377 Кримінального Кодексу України та яка передбачає відповідальність за погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного.

Однією з підстав включення певного діяння у Кримінальний Кодекс в якості злочину виступає наявність такої ознаки останнього, як суспільна небезпека. Відповідно, соціальна підстава кримінально-правової заборони того чи іншого діяння виражається, в тому числі, в його суспільній небезпеці. Як пише Л. Шуберт, основна якість злочину - суспільна небезпека [2, с.50].

Разом з тим, недопустима відмова від кримінальної відповідальності за діяння, які спричиняють шкоду охоронюваним соціально значущим інтересам. Саме тому, «правотворча діяльність не може бути ізольована від тих соціальних процесів, які відбуваються у суспільному житті та які так або інакше впливають на формування правових норм». Як відзначає П.С. Тоболкін, у найкоротшій характеристиці проблема соціальної обумовленості кримінально-правових норм полягає у розкритті економічних, політичних, етичних та інших факторів, які викликають необхідність існування норм кримінального права [3, с. 5-7].

При цьому про ефективність кримінального закону можна говорити тільки тоді, коли він адекватно відображає характер та ступінь суспільної небезпеки діянь, володіє здатністю виступати у якості нормативного засобу заборони таких соціальних явищ на мінімально доступному рівні, повністю охоплює коло діянь, кримінально-правова боротьба з якими доцільна [4, с. 108-109].

У науці кримінального права загальноприйнята думка, згідно з якою соціальна обумовленість норм кримінального закону визначається, в першу чергу, суспільною небезпекою того чи іншого злочину [4, с.106]. Проте в деякій літературі, на нашу думку, справедливо відмічається, що «суспільна небезпека - необхідна, але ні в якому разі не єдина (та й у всякому випадку, недостатня) передумова криміналізації».

Законодавець створив норму (ст. 377 КК України) з метою охорони недоторканності носіїв судової влади, що є невід'ємною складовою безпеки правосуддя в Україні, доцільності та необхідності віднесення тих чи інших суспільно небезпечних діянь до категорії злочинів, з'ясування обґрунтованості та ефективності передбачених за їх вчинення заходів кримінально-правового характеру. Виникає питання - в чому виявляється суспільна небезпека діяння? Щодо ст. 377 КК України, питання звучить наступним чином: яку шкоду та в якій мірі наносять суспільству погроза або насильницькі діяння щодо судді, народного засідателя чи присяжного? Вважається, можна навести наступні аргументи на користь висновку про достатньо високу шкідливість цього явища. При цьому при визначенні ступеня суспільної небезпеки діяння основним критерієм виступає важливість та значущість охоронюваних суспільних відносин.

Відомо, що будь-яке психічне насилля паралізує діяльність людини. Погроза вбивством, спричиненням шкоди здоров'ю, знищенням або пошкодженням майна спричиняє шкоду психічному здоров'ю потерпілого, породжуючи стрес, стурбованість за свою безпеку, за свободу вибору поведінки без тиску ззовні [5, с. 81].

Слід відмітити, що Конституція України у ст. 126 закріпила такі найважливіші принципи здійснення правосуддя в Україні, як незалежність і недоторканність суддів, а також заборону впливу на суддів у будь-який спосіб. Крім того, відповідно до ст. 129 Конституції судді при здійсненні правосуддя є незалежними та підкоряються лише закону. Реалізація цих конституційних принципів здійснення судової влади в Україні має принципове значення, адже тільки незалежні суди здатні забезпечувати верховенство права, охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, конституційного устрою України, зобов'язати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти в межах повноважень і способом, передбаченими Конституцією, законами та іншими нормативними актами, справедливо й неупереджено вирішувати віднесені до їх компетенції питання [6, с. 34-38].

У частині встановлення відповідності норми ст. 377 Кримінального Кодексу України положенням Конституції України слід взяти до уваги те, що суддя (народний засідатель, присяжний), будучи носієм неординарної судової влади, є передусім людиною, життя і здоров'я, честь і гідність, безпека й недоторканість якої відповідно до ст. 3 Конституції України є найвищою соціальною цінністю. Особливості ж кримінально-правового захисту суддів, народних засідателів та присяжних обумовлюються виконанням ними соціально-важливих специфічних функцій зі здійснення правосуддя та наділенням їх у зв'язку з цим певними владними повноваженнями. Потреба в додатковому захисті цих суб'єктів здійснення правосуддя зумовлюється підвищеною суспільною небезпечністю посягань на правосуддя та необхідністю забезпечення соціальної справедливості. Таким чином, приписи Конституції України на законодавчому рівні підтвердили доцільність установлення норм у КК України про кримінальну відповідальність за посягання на недоторканість суддів.

Спричинення фізичного насилля до особи, яка здійснює правосуддя може визивати ті ж наслідки, що й погроза, оскільки як одне, так і інше - різновиди насилля. Суспільна небезпека спричинення шкоди здоров'ю при погрозі вживання насилля очевидна та полягає в порушенні права кожної людини на фізичну недоторканість, на недоторканість здоров'я як одного з важливіших соціальних благ.

Велике значення у питанні обґрунтування криміналізації розглядуваних злочинів належить також законам України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р.[7, с. 56]; «Про органи суддівського самоврядування» від 2 лютого 1994 р. [8, с. 138]; «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» від 2 лютого 1994 р. [9, с. 140], «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року [10, с. 50]; «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р. [11, с. 51] та ін. Ці законодавчі акти, деякі з яких є чинними й на сьогоднішній день, були покладені в основу Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. [12, с. 180], а згодом і Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. [13, с. 529].

Так, прийнятий ще у 1993 р. Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» встановлює систему особливих заходів державного захисту працівників суду й правоохоронних органів від перешкоджання виконанню покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав, а так само від посягань на життя, здоров'я, житло і майно зазначених осіб та їх близьких родичів у зв'язку зі службовою діяльністю цих працівників (ст. 1). У цьому Законі закріплені підстави для застосування заходів державного захисту, коло осіб, які мають право на забезпечення державного захисту, їх права та обов'язки, види спеціальних заходів забезпечення безпеки, порядок застосування таких заходів та їх скасування тощо.

Не применшуючи значення зазначеного Закону, відмітимо, що центральне місце серед нормативних чинників, які обумовлюють кримінальну відповідальність за посягання на недоторканність суддів, все ж таки належить закону України «Про судоустрій і статус суддів». Саме цей Закон на сьогоднішній день визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему й порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів. Відповідно до ст. 47 цього Закону суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь- якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. При цьому згідно з ч. 4 ст. 47 незалежність судді забезпечується низкою засобів, серед яких важливе місце належить недоторканості суддів, а також визначеним законом засобам забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту. Крім того, у ч. 2 ст. 134 вказаного закону прямо передбачається, що вчинені у зв'язку із службовою діяльністю судді посягання на його життя і здоров'я, знищення чи пошкодження його майна, погроза вбивством, насильством чи пошкодженням майна судді, образа чи наклеп на нього, а також посягання на життя і здоров'я близьких родичів судді (батьків, дружини, чоловіка, дітей), погроза їм вбивством, пошкодженням майна тягнуть за собою відповідальність, установлену законом.

Диспозиція ст. 377 Кримінального Кодексу України говорить про три види погрози: вбивством, спричиненням шкоди та знищенням чи пошкодженням майна. Суспільна небезпека посягань на життя осіб, які здійснюють правосуддя посилюється тим, що цим діянням завдається також шкода інтересам правосуддя, а саме його нормальному функціонуванню і авторитету. Подібні злочини перешкоджають нормальній діяльності суду, суттєво послаблюючи її ефективність. Якщо злочин здійснюється з ціллю перешкодити законній діяльності вказаним особам, то фізичне усунення людини, яка має принципову та обґрунтовану позицію, від якої залежить ухвала рішення по справі, може привести в подальшому до прийняття незаконного або необґрунтованого рішення іншою особою, до затягування строку розгляду справи, до інших негативних для правосуддя наслідкам.

Погроза або насильство щодо осіб, які здійснюють правосуддя, завдає потужний страхітливий вплив на всіх учасників судочинства як по конкретній справі, так і по інших. У результаті у суспільстві складається негативне ставлення до участі у судочинстві.

Суспільна небезпека погроз та вживання насильства у зв'язку із здійсненням правосуддя обумовлена схожими причинами. Проте особливість шкоди, котру зазначений злочин спричиняє або може спричинити, полягає в тому, що постраждалий після отримання погрози або вживання щодо нього насильства не відсторонюється від виконання своєї діяльності, а продовжує нею займатись під впливом скоєного по відношенню до нього акту насилля (психічного або фізичного). Встановлюючи відповідальність за вказане діяння, законодавець виходив з його високої суспільної небезпеки, оскільки воно викликає в осіб, які здійснюють правосуддя страх за своє життя або здоров'я, життя або здоров'я своїх близьких, за збереження майна. Під впливом страху постраждалий може прийняти незаконне рішення або скоїти незаконні дії, що спричинить суттєву шкоду правосуддю.

Рівень соціальної цінності забезпечених статтею 377 КК України суспільних відносин, тяжкість наслідків цих злочинів, насильницький спосіб їх вчинення, умисна форма вини, наявність спеціального мотиву та мети їх вчинення тощо дає підстави для висновку про те, що суспільна небезпечність посягань на недоторканість суддів має такий характер і ступінь, які в цілому є достатніми для криміналізації таких діянь.

Так, за даними Міністерства внутрішніх справ України, за період з 2001 по 2013рр. за ознаками статті 377 КК України було зареєстровано 72 злочини. Така, здавалося б, невелика кількість зареєстрованих злочинів тим не менше не є доказом недостатньої їх поширеності. Справа в тому, що значна їх кількість не знаходить свого відображення в офіційних відомостях через латентність, яка може бути зумовлена кількома обставинами. У першу чергу, очевидно, що не всі факти погроз або насильств щодо судді, народного засідателя чи присяжного стають відомими правоохоронним органам. Якщо навести результати дослідження, проведеного О. Ю. Єпіхіним, безпосередній небезпеці у зв'язку з професійною діяльністю піддавалися 26,3 %, а фізичному впливу - 10,5 % опитаних суддів. При цьому 47,6 % суддів, що піддавалися протиправному впливу, про це не заявляли [14, с. 452-457]. По-друге, не останню роль у цьому відіграє й недоопрацьованість основних теоретичних положень, необхідних для застосування відповідних норм кримінального закону, а також недостатній рівень професійної підготовки правозастосувачів [15, с. 22]. Слід зазначити ще й те, що не завжди ефективними виявляються заходи щодо розслідування злочинів проти життя, здоров я суддів, народних засідателів та присяжних. Так, протягом 2005 - І півріччя 2012 рр. не було засуджено жодної особи за вбивство або замах на вбивство судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 377 Кримінального Кодексу України), за вироками, що набрали законної сили. Тоді як останнім часом виявилася негативна тенденція до збільшення кількості випадків посягань на життя суддів, про що свідчать, зокрема, вбивство судді Вищого господарського суду України М. Михайлюка (2009 р.), судді Шевченківського районного суду м. Києва С.Зубкова (2011 р.), судді Київського апеляційного адміністративного суду О. Дурицької (2011 р.) та ін. Особливий резонанс у суспільстві викликало жорстоке вбивство судді Фрунзенського районного суду м. Харкова В.Трофімова та членів його сім'ї (2012 р.). У цих випадках поряд із версіями про вбивство на побутовому ґрунті, з корисливих мотивів розглядалися версії про вбивство суддів у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, але довести її вдалося лише у справі про вбивство судді С.Зубкова, по якій 2 жовтня 2012 р. було винесено обвинувальний вирок. За цим епізодом, дії винних було кваліфіковано за сукупністю злочинів - за п. 12 ч. 2 ст. 115 Кримінального Кодексу України як умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, вчинене за попередньою змовою групою осіб, та за ст. 379 КК України як вбивство судді у зв'язку з його діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя [16, с. 19].

Відповідний вирок суду, на наш погляд, є відправним пунктом, з якого можна констатувати позитивні зрушення у питанні притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у посяганні на недоторканність суддів, зокрема на їх життя. Підтвердженням цієї тези слугує і те, що вже у першій половині 2013 р. було винесено три вироки у справах про погрози насильством щодо суддів, які набрали законної сили. Певним доказом поширеності цих злочинів є відомості щодо вжитих заходів безпеки до суддів. Так, у 1998 р. судами було прийнято рішення про забезпечення заходів безпеки щодо 253 осіб, здійснено такі заходи щодо 252 осіб, у тому числі 57 суддів. У I півріччі 1999 р. забезпечено захист 73 осіб, серед яких суддів - 51 особа [17, с. 19-29]. При цьому була здійснена особиста охорона 208 осіб, з них 18 суддів. Що стосується забезпечення безпеки суддів у теперішній час, то ці показники значно погіршилися. Так, наприклад, у 2011 р. в Івано-Франківській області до жодного працівника суду не було вжито заходів безпеки, а в Чернігівській області було виконано лише 15 постанов судів на забезпечення спеціальних заходів безпеки щодо 11 суддів (у 2010 р. - 14 постанов). Відповідно до цих постанов було проведено 27 спеціальних заходів безпеки (у 2010 р. - 33 заходи), з яких 15 - особиста охорона, 5 - забезпечення конфіденційності відомостей про особу, видано 7 засобів індивідуального захисту [18].

О.М. Литвинов, який, посилаючись на результати проведеного анкетування працівників правоохоронних органів, визнає проблему створення механізмів забезпечення заходів державного захисту життя, здоров'я і майна суддів, посадовців правоохоронних і контролюючих органів, а також забезпечення безпеки інших учасників кримінального процесу однією з найактуальніших проблем у реалізації правозастосовних механізмів протидії злочинності [19, с. 231]. Вчений зазначає, що найпоширенішими формами неправомірного впливу на цих осіб є: спроби залякати слідчих, оперативних працівників та суддів; дискредитація осіб, що здійснюють досудове розслідування та судовий розгляд; їх фізична ліквідація тощо [24, с. 232].

Якщо говорити про поширеність злочинів, що посягають на недоторканість суддів, не можна не згадати й про необґрунтовану відсутність кримінально-правового захисту честі та гідності судді як складових його недоторканості, «розкиданість» складів, що передбачають відповідальність за посягання на недоторканість суддів, по різних розділах Кримінального Кодексу України, що так само ускладнює застосування кримінального закону, сприяє підвищенню рівня латентності злочинів цієї групи та негативно впливає на статистичні показники.

Таким чином, злочини, які посягають на недоторканість суддів, не є поодинокими, але водночас вони не є й всеохоплюючим явищем, що дає підстави стверджувати про наявність необхідної нижньої межі криміналізації цих діянь - вони є достатньо поширеними, типовими, так і верхньої межі - ці діяння не є надзвичайно поширеними, що дає підстави їх криміналізувати, тобто визнати злочинними і караними.

Підводячи підсумок викладеного, треба зазначити, що з включенням до КК України норм, які передбачають кримінальну відповідальність за посягання на недоторканість суддів, їх соціальна обумовленість не втратила своєї актуальності, адже процес їх застосування свідчить про необхідність пошуку шляхів подальшого вдосконалення як змісту цих норм, так і практики їх застосування. Таким чином, недоторканість суддів, народних засідателів, присяжних є суворо регламентованим Конституцією і законами України станом захищеності їх прав і свобод (життя, здоров'я, власності, честі та гідності) у зв'язку з їх діяльністю, яка пов'язана зі здійсненням ними правосуддя. Недоторканість суддів, народних засідателів, присяжних співвідноситься з категорією їх безпеки як невід'ємна складова нормального функціонування правосуддя в Україні.

Основними кримінологічними чинниками встановлення кримінальної відповідальності за посягання на недоторканість осіб, які здійснюють правосуддя, є те, що ці діяння відрізняються високою суспільною небезпечністю, є відносно поширеними, а боротьба з ними неможлива без застосування заходів кримінально-правового характеру. Суспільна небезпечність цих злочинів зумовлюється соціальною цінністю охоронюваних статею 377 КК України суспільних відносин, тяжкістю наслідків відповідних злочинів, насильницьким способом їх вчинення, а також умисною формою вини, наявністю спеціального мотиву та мети їх вчинення та ін. Ці злочини хоча й не є занадто поширеними (у тому числі з огляду на високий рівень їх латентності), але водночас вони є типовими та мають негативну тенденцію до збільшення. Крім того, з огляду на те, що посягання на недоторканість суддів народних засідателів чи присяжних, з одного боку, порушують невід'ємне право кожної людини на життя та здоров'я, а з другого, підривають засади здійснення правосуддя в державі, за допомогою якого забезпечується захист прав і законних інтересів громадян, ефективна боротьба з такими злочинами неможлива без застосування заходів кримінально-правового характеру.

Основним кримінологічним чинником, що обґрунтовує встановлення і збереження кримінальної відповідальності за погрозу або насильство судді, народного засідателя чи безперечно є суспільна небезпечність, яка полягає в тому, що такі дії порушують нормальну діяльність органів правосуддя, підривають авторитет державної влади, впливають на ефективність функціонування всієї правової системи України.

відповідальність посягання недоторканість суддя

Література