Розмежування договорів факторингу та відступлення права вимоги (на матеріалах судової практики)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Розмежування договорів факторигну та відступлення права вимоги (на матеріалах судової практики)

Мороз M.B., кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права № 2 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Стаття присвячена питанню розмежування договорів факторингу та відступлення права вимоги. Здійснено аналіз розмежування договорів факторингу та відступлення права вимоги за суб'єктним складом учасників цих правовідносин. Автор наголошує на тому, що також критерієм розмежування вказаних договорів є те, що під час фінансування під відступлення права грошової вимоги фактор передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта саме за плату.

Ключові слова: факторинг, відступлення права вимоги, фактор, клієнт.

Статья посвячена вопросам разграничения договоров факторинга и уступки права требования. Проанализировано разграничение договоров факторинга и уступки права требования по субъектному составу этих правоотношений. Автор акцентирует внимание на том, что также критерием разграничения указанных договоров является то, что при финансировании под уступку права денежного требования фактор передает или обязуется передать денежные средства в распоряжение клиента именно за плату.

Ключевые слова: факторинг, уступка права требования, фактор, клиент.

The article is devoted to the problem of distinction between factoring agreements and assignment of claims. The analysis of the differentiation of factoring agreements and the assignment of claims by the subject composition of the participants of the legal relations is carried out. The author emphasizes that the criterion for differentiation of the mentioned contracts is that, when financing for the assignment of the right to a monetary claim, the factor transfers or undertakes to transfer funds to the client in return for a fee.

Key words: factoring, assignment of claim, factor, client.

Постановка проблеми

Питання щодо розмежування договорів факторингу та відступлення права вимоги є досить складним та до цих пір однозначно не вирішене ні у науці цивільного права, ні у судовій практиці. Вказане приводить до чисельних судових спорів. При цьому навіть Верховний суд України у схожих ситуаціях приймає абсолютно різні за своєю суттю рішення, що не сприяє одноманітності судової практики під час вирішення спорів і деколи спрямовує її неналежним шляхом.

Стан опрацювання. У різний час дослідженню питань, пов'язаних із договором факторингу, присвятили наукові праці М.І. Брагінський, В.В. Вітрянський, Л.Ю. Василевська, В.В. Луць, В.П.Янишен, Я.О. Чапічадзе та інші вчені. Однак досі питання щодо критеріїв розмежування договорів факторингу та відступлення права вимоги чітко не опрацьовано як у юридичній науці, так і у практиці правозастосування.

Отже, метою статті є визначення критеріїв розмежування договорів факторингу та відступлення права вимоги.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України [1] за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Пунктом 1 частини 1 статті 512 ЦК України [1] встановлено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Суттю договору факторингу та договору про відступлення права вимоги, як вбачається із їх визначення, є передання зобов'язального права вимоги первісного кредитора новому кредитору. Вказане було відзначено багатьма науковцями. Зокрема, В.П. Янишен із цього приводу слушно зазначає, що «в основі факторингової операції лежить відступлення грошової вимоги» [2, с. 588].

Частиною 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [3] факторинг віднесено саме до фінансових послуг.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [3] фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Незважаючи на те, що факторинг врегульовано ЦК України як окремий вид зобов'язання у главі 73 ЦК України і він належить до зобов'язань, що пов'язані з наданням фінансових послуг (при цьому фінансовою послугою, яку надає фактор клієнту, є фінансування під відступлення права грошової вимоги), все ж таки за своєю суттю він є специфічним підвидом відступлення права вимоги. До такого висновку можна дійти, порівнявши предмет договору факторингу та договору відступлення права вимоги, а також правові наслідки для зобов'язання, право вимоги за яким відступається.

Відповідно до ч. 1 ст. 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Предметом відступлення також є зобов'язальне право вимоги, але у більш широкому розумінні (вимога може бути не лише грошова, а і будь-яка інша майнова вимога).

Як факторинг, так і відступлення права вимоги приводить до заміни суб'єкта на стороні кредитора у зобов'язальних правовідносинах.

З огляду на вказане вважаємо не досить переконливою думку про те, що факторинг не можна розглядати як різновид цесії, бо у сучасному вигляді він крім заміни кредитора у зобов'язанні включає можливість надання клієнту (первісному кредитору) цілого спектра послуг, у тому числі і фінансових [2, с. 588]. Так, дійсно, ч. 2 ст. 1077 ЦК України визначає, що зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Водночас вказана ознака не є кваліфікуючою для факторингових відносин та є не дуже розповсюдженою у правозастосовній практиці. Договір факторингу може існувати і без встановлення обов'язку фактора надавати клієнту згадані послуги.

Що ж до характерних ознак договору факторингу порівняно із відступленням права вимоги, то вважаємо, що насамперед це є суб'єктний склад на стороні фактора та клієнта. Статтею 1079 ЦК України [1] визначено, що:

сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт;

Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності;

фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Стосовно цесії закон не встановлює якихось особливостей щодо суб'єктного складу її учасників. При цьому лише слід взяти до уваги вимоги ч. З ст. 512 ЦК України [1], згідно з якою кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. Законом встановлено, що заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 515 ЦК України).

Із вказаного можна дійти висновку, що у разі, коли йдеться про відступлення права грошової вимоги клієнтом саме банку або іншій фінансовій установі під фінансування за плату, ці відносини слід кваліфікувати як факторингові. У всіх же інших ситуаціях (наприклад, банк відступає новому кредитору право вимоги (у тому числі і грошової) до боржника) вказані відносини кваліфікуються як класичні відносини цесії і відповідно норми глави 73 ЦК України на регулювання цих відносин не розповсюджуються.

Вказана позиція повного мірою відповідає висновкам Верховного суду України, наведеним у постановах № 6-301цс15 від 6 липня 2015 року [4], № 3-238гс16 від 13 квітня 2016 року [5].

Також не викликає сумнівів у Верховного Суду України і законність договору про відступлення права вимоги банком новому кредиторові, який не є фінансовою установою і відповідно не має ліцензії на надання фінансових послуг, права вимоги за кредитним договором до боржника, про що свідчить постанова згаданого органу судової влади № 3-5551к09 від 22 грудня 2009 року [6].

Водночас сумніви у практику правозастосування було внесено постановою Верховного суду України № 3-477г16 від 25 травня 2016 року[7]. За фабулою справи, що розглядалася, первісний кредитор Банк відступив грошову вимогу до боржника в обмін на грошові кошти, які новий кредитор (КТ) зобов'язався сплатити останньому. Суд дійшов висновку, що за умовами Договору про відступлення права вимоги фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника). Правовідносини ж стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 ЦК, а отже, з огляду на те, що фактором може бути банк або ж інша фінансова установа, слід ставити питання про недійсність цього договору, що у кінцевому підсумку послугувало підставою для скасування рішення у справі та передання справи на новий розгляд.

З огляду на вищенаведене, не можемо погодитися зі вказаною правовою позицією і вважаємо, що у разі, якщо банк відступає новому кредитору право вимоги (у тому числі і грошової) до боржника, то вказані відносини є відносинами цесії і відповідно норми глави 73 ЦК України на регулювання цих відносин не розповсюджуються. Вони регулюються ст.ст. 512-519 ЦК України, що регулюють відносини відступлення права вимоги.

Іншою характерною ознакою договору факторингу порівняно із відступленням права вимоги є те, що під час фінансування під відступлення права грошової вимоги одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) саме за плату (у будь-який передбачений договором спосіб).

Нами вже зазначалося, що відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Як визначено у постанові Верховного Суду України № 6-301цс15 від 6 липня 2015 року «договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу» [4].

Верховний Суд України у постанові № 3-238гс16 від 13 квітня 2016 року зазначив щодо форми плати за договором факторингу, що «плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається» [5].

Таким чином, із змісту ч. 1 ст. 1077 ЦК України та викладених правових позицій Верховного Суду України випливає таке:

Договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів.

Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому умова про плату є істотною умовою договору факторингу, його кваліфікуючою ознакою, лише за її наявності можна кваліфікувати відносини як факторингові. Саме по собі фінансування під відступлення права грошової вимоги ще не означає, що відносини за своєю сутністю є факторинговими. Відносини можна кваліфікувати як факторингові лише у разі, якщо йдеться про фінансування під відступлення права грошової вимоги за плату.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається.

Право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Водночас, як свідчить судова практика, іноді суди досить широко розуміють поняття плати за фінансування під відступлення права грошової вимоги у факторингових відносинах. Показовою з цього приводу є постанова Донецького апеляційного господарського суду від 14.12.2016 р. у справі № 908/1977/16 [8]. За змістом згаданої постанови однією з підстав кваліфікації відносин відступлення права вимоги як факторингових та визнання договору відступлення права вимоги недійсним, оскільки він фактично є договором факторингу, було те, що на момент укладення договору відступлення права вимоги, за яким банк відступав право вимоги КТ за кредитним договором до боржника, останній вже прострочив виконання зобов'язання, і у кредитора виникло право на стягнення пені. При цьому судом не було прийнято до уваги той факт, що ціна договору цесії дорівнювала вартості прав вимоги, та було зазначено, що, «оскільки на момент заміни сторони (Кредитора) у зазначеному Договорі виконання зобов'язання Боржником вже було прострочено, право на вимогу штрафних санкцій є реальним. Таким чином, КТ як фактор надав фінансування банку шляхом купівлі права вимоги за меншу вартість від обсягу права, і таке відступлення права вимоги за меншу суму і є платою для фактора, адже від реалізації відступленого права він має можливість отримати більше, ніж сплатив банку. Посилання КТ на правову природу пені як відповідальності за неналежне виконання зобов'язання боржником ніяким чином не спростовує отримання фактором у такий спосіб плати за фінансування».

Вважаємо вказаний висновок суду таким, що не відповідає правовій природі плати за фінансування під відступлення права грошової вимоги, з огляду на те, що фінансування під відступлення права вимоги, яке здійснює фактор за договором факторингу, здійснюється за плату, яку клієнт передає (у будь-якій формі) за надану послугу фактору. Лише у цьому разі йдеться про наявність факторингових відносин, сутність яких полягає у наданні фактором клієнту фінансової послуги.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [3] фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Водночас КТ не здійснювало операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів. Укладаючи договір права вимоги з банком, КТ не мав на меті отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів, оскільки він сплатив банку суму яка була рівною вартості прав вимоги. На банк же взагалі не покладався обов'язок зі внесення плати за фінансування під відступлення права вимоги.

Частиною 3 статті 549 ЦК України» [1] встановлено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Статтею 611 ЦК України [1] визначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, у тому числі і сплата неустойки.

Отже пеня за своєю сутністю є наслідком порушення зобов'язання та мірою відповідальності за порушення зобов'язання.

Статтею 526 ЦК України [1] встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Таким чином, лише від боржника залежить, чи виникне у кредитора право на стягнення пені і у якому розмірі воно виникне (залежно від періоду прострочення). Якщо боржник належно виконує зобов'язання, він не несе відповідальності і право на стягнення пені у кредитора не виникає.

У зв'язку з цим зазначимо, що не можна розглядати право на стягнення пені як додаткову грошову вигоду кредитора за порушеним боржником зобов'язанням, вона є мірою цивільно-правової відповідальності останнього. Таким чином, є необґрунтованим висновок про те, що право нового кредитора на стягнення пені за прострочення боржником зобов'язання, яке він отримує, набуваючи прав кредитора за цим зобов'язанням, є його вигодою, а отже, платою, яку сплачує банк за фінансування під відступлення права вимоги. До речі, аналогічного висновку дійшов і Вищий господарський суд України, постановою від 28 березня 2017 року у справі № 908/1977/16 [9] скасувавши вказану постанову апеляційного суду.

Висновки

факторинг цесія договір право

Суб'єктний склад на стороні фактора та клієнта є одним із критеріїв розмежування договору факторингу та договору про відступлення права вимоги. Відносини з фінансування під відступлення права грошової вимоги можна кваліфікувати як факторингові лише у тому разі, якщо клієнтом є фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, а фактором - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Іншою характерною ознакою договору факторингу порівняно із відступленням права вимоги є те, що під час фінансування під відступлення права грошової вимоги фактор передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта саме за плату (у будь-який передбачений договором спосіб).

Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України : станом на 1 січня 2015 року II Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 40. - Ст. 356 (зі змінами).

2. Цивільне право: підручник: у 2 т. [В.І. Борисова (кер. авт. кол.), Л.М. Баранова, М.В. Домашенко та ін.; за ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького]. - 2-ге вид., переробл. та допов. -X.: Право, 2014. -Т.1. -656 с.

3. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України II Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - №1.-Ст. 1 (зі змінами та доповненими).

4. Постанова Верховного суду України у справі № 6-301цс15 від 6 липня 2015 року. Єдиний державний реєстр судових судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.

5. Постанова Верховного суду України у справі № 3-238гс16 від 13 квітня 2016 року. Єдиний державний реєстр судових судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.

6. Постанова Верховного суду України у справі № 3-5551к09 від 22 грудня 2009 року. Єдиний державний реєстр судових судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.

7. Постанова Верховного суду України у справі № 3-477г16 від 25 травня 2016 року. Єдиний державний реєстр судових судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.

8. Постанова Донецького апеляційного господарського суду у справі №908/1977/16 від 14.12.2016 року. Єдиний державний реєстр судових судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Размещено на Allbest.ru