Доктринальні дослідження обов’язків держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Доктринальні дослідження обов'язків держави

Doctrine researches of duties of the state

Матвійчук А.В., кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри правосуддя Державного університету інфраструктури і технологій

Анотація

У статті проаналізовано доктринальні праці античного і середньовічного періодів, що присвячені проблемі зобов'язань держави. Встановлено, що антична доктрина вперше обґрунтувала таке зобов'язання держави як самообмеження державної влади. З'ясовано, що релігія в період середньовіччя вплинула на формування вчень про державу та її обов'язки, одним з яких є забезпечення духовного добробуту суспільства.

Ключові слова: держава, обов'язки держави, самообмеження державної влади, добробут.

В статье проанализированы доктринальные труды античного и средневекового периодов, которые посвящены проблеме обязательств государства. Установлено, что античная доктрина впервые обосновала такое обязательство государства как самоограничение государственной власти. Выяснено, что религия в период средневековья повлияла на формирование учений о государстве и его обязанностях, одним из которых является обеспечение духовного благосостояния общества.

Ключевые слова: государство, обязанности государства, самоограничения государственной власти, благосостояние.

Doctrine labours of ancient and medieval periods which are devoted the problem of obligations of the state are analysed in the article. It is set that an ancient doctrine grounded such obligation of the state as self-restraint of state power first. It is found out that religion in the period of dark ages influenced on forming of studies about the state and his duties, one of which is providing of spiritual welfare of society.

Key words: state, duties of the state, self-restraints of state power, welfare.

Вступ

Постановка проблеми. Чимало філософів, громадських діячів, теологів, політиків, учених, починаючи з періоду античності і фактично донині, намагалися і намагаються дати відповідь на питання, що стосуються поняття «держава», виокремлення її ознак, з'ясування теорій походження держави, розкриття мети її існування, усвідомлення сутності і соціального призначення держави, висвітлення інших проблем: яку користь вона приносить суспільству, яке її функціональне призначення в механізмі суспільних відносин і, зрештою, якою ж має бути держава. Варто визнати величезний обсяг предметних напрацювань із цих питань у вітчизняній і зарубіжній доктрині права.

Проте доктрина права фактично залишила поза своєю увагою одне із найважливіших питань у контексті дослідження правової характеристики держави. Ним є обов'язки держави. Це питання (без перебільшення) має не тільки важливе теоретичне, а й надзвичайно вагоме практичне значення, оскільки від видів, змісту і якості виконання державою своїх зобов'язань залежить добробут не тільки кожного члена соціуму, а й суспільства в цілому.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні, як і в інших країнах світу, зокрема й на теренах СНД, немає комплексних монографічних досліджень, присвячених питанню обов'язків держави. Як виняток, можна назвати дослідження А.В. Худякова «Конституційно-правове регулювання обов'язків держави в Росії» (2012), проте наведене дослідження здебільшого ґрунтується на аналізі законодавства цієї країни [1] й актуалізує тематику запропонованої публікації.

Мета статті полягає в дослідженні сутності і витоків формування обов'язків держави на основі системного аналізу доктринальних праць, що були представлені на розсуд в античний і середньовічний періоди. Відповідь на питання: чому саме ці періоди обрані для системного аналізу доктринальних джерел права лежить на поверхні. Праці цих періодів заклали основи розуміння не тільки держави, а й її соціального призначення у суспільстві, тому вони мають певний науковий інтерес у контексті нашого дослідження.

доктринальний держава зобов'язання влада

Основний матеріал

Загалом маємо визнати, що в період античності, як і в середньовічний період, досліджувати публічно-правові відносини було вкрай важко і навіть небезпечно. По-перше, такі дослідження не заохочувалися публічною владою, оскільки держава, її права та обов'язки фактично прирівнювалися до прав та обов'язків правителя цієї держави. По-друге, дослідження прав та обов'язків правителя сприймалося як посягання на його владу, честь і навіть гідність. Відтак, кількість теоретико-правових надбань у сфері вивчення та аналізу зобов'язань держави, порівняно з літературно-поетичними і загально-філософськими працями у названі періоди була невисокою.

І все ж, у період античності (VII ст. до н.е. - до V ст. н.е.) філософи, державні діячі сформували певну світоглядну концепцію про державу та її роль у суспільстві. Насамперед маємо зауважити, що античне розуміння держави суттєво відрізняється від сучасного. Філософи зазначеного періоду, досліджуючи такий інститут як «держава», використовували звичні для тогочасного суспільства терміни, зокрема «поліс», та інші, які відображали державне утворення, насамперед, як певну політично організовану громаду, яка проживала на певній території і виступала як організована єдність.

Давньогрецький мислитель Платон (427 - 347/348 до н. е.) покладав зобов'язання держави на її правителя, основоположним обов'язком якого він визначив піклування про свою державу, як про «матір», яке мало здійснюватися не заради власного блага, а в інтересах усіх громадян [2, с. 104]. Поряд із цим, Платой вбачав обов'язок держави й у моральних настановах самого суспільства, оскільки моральність підпорядковує законність. У своїй праці «Закони» він доводив, що суспільне благо є результатом дії держави, яка шляхом прийняття законів встановлює певний правопорядок у суспільстві і робить людей щасливими. Отже, вчення Платона про державу та її обов'язки ґрунтувалося на концепції побудови ідеальної держави, проте невід'ємними складовими такої концепції були політико-правові та морально-етичні засади функціонування держави.

Аристотель (384 - 322 до н. е.) не заперечував вчення Платона про державу та її зобов'язання, більше того, він зумів на доктринальному рівні навіть його (вчення) збагатити. У своїй праці «Політика» він фактично обґрунтував зобов'язання держави щодо необхідності самообмеження своєї влади. «У всякій державі та людина або ті збори, волі якої ... підпорядкували свою волю окремі особи, володіє ... вищою могутністю (summam potestatem) або верховною владою (summum imperium), або пануванням (dominum)», проте така влада є похідною від волі народу, тому вона є верховною, але не безмежною [3, с. 332]. Отже, філософська доктрина Аристотеля про зобов'язання держави ґрунтувалася на логічній і системній науковій основі.

Філософ Епікур (341 - 270 до н. е) не відкидав по- літико-правових поглядів Платона про державу, проте вважав, що зобов'язання держави все ж полягають у тому, щоб забезпечити безпеку людей, подолати їхній взаємний страх і не допустити насилля в суспільстві, якого можуть завдавати один одному члени суспільства [4, с. 215]. Отже, хоча погляди Епікура й ґрунтувалися на філософсько- моральних позиціях про державу, проте його вчення про обов'язки держави було досить прагматичним і логічно аргументованим.

Давньоримський філософ Марк Туллій Цицерон (106 до н. е. - 43 до н. е.) був досвідченим політиком, оскільки обіймав посаду сенатора в Римській республіці, тому його теоретико-правові міркування в аспекті вчення про зобов'язання держави мали практичне спрямування. Цицерон вважав, що обов'язок держави - забезпечити своїх громадян перевагами взаємодопомоги і справедливості врядування, захисті майнових інтересів [5, с. 39]. Постає питання: про чиї саме майнові інтереси йдеться у його вченні?

Кожен у державі, на думку Цицерона, повинен мати непорушне право на власність, оскільки держава, як і суспільне співжиття в цілому, засновані, насамперед, для того, щоб кожен залишався власником того, що йому належить. На його переконання, таким власником є не тільки держава, а й інші соціальні об'єднання (civitatesque) та організації (товариства взаємодопомоги, колегії ремісників, фонди), а також громадяни. Відтак, до визначальних обов'язків держави, за Цицероном, належить забезпечення права власності (до речі, Платой також обстоював необхідність забезпечення інституту права власності у державі). Щоправда Цицерон у більш ранні роки свого життя вважав, що причиною виникнення держави була людська слабкість і необхідність подолання ворожнечі між ними, проте згодом він змінив свою думку з цього питання. У зрілі роки свого життя Цицерон дійшов усвідомленого переконання про те, що саме інститут права власності став висхідною умовою утворення держави, оскільки кожен суб'єкт шукав захисту своїх майнових прав (ut communibus pro communibus utatur, privatis ut suis) у рамках правил загального співжиття [6, с. 135]. Більше того, незабезпечення державою гарантій права власності, є, на його думку, не лише проявом моральної, етичної та іншої зневаги до кожного власника, а й ставить під сумнів можливість спільного співіснування у рамках цієї держави. Відтак, ідея права власності пронизує все вчення Цицерона про державу та її зобов'язання.

Духовна місія держави, на думку цього античного філософа, полягає в тому, що вона зобов'язана докладати зусиль для виховання добропорядних громадян, що, зрештою, має полегшити зусилля держави у сфері публічного управління. Водночас Цицерон покладав низку державних зобов'язань на правителя держави (rector et gubernator rei publicae), основними з яких він вважав не тільки забезпечення її обороноздатності та порядку в державі, а й збереження самої держави [7, с. 24, 25]. Загалом Цицерон у своїх працях «Про обов'язки», «Про державу», «Про закон» стверджував, що правитель держави для виконання своїх публічних зобов'язань має володіти достатнім обсягом повноважень, завдяки чому їх виконання буде ефективним.

На нашу думку, цицеронівська патримоніальна ідея обґрунтування зобов'язань держави має об'єктивне підґрунтя, оскільки історичний розвиток цивілізацій свідчить, що невизнання (або/чи системне нехтування) інститутом права власності не приніс благополуччя жодній країні світу.

Давньоримський історик, державний діяч Гай Саллюстій Крісп (86 - 35 до н.е) в умовах системної кризи республіки і полісу (II - І ст. до н.е.) покладав зобов'язання держави на її правителя, тобто на главу держави. Такий правитель, в розумінні історика, мав володіти найкращими чеснотами, що сприяло посиленню не тільки його статусу, а й державної влади в цілому. Так, у своєму листі-роздумі про державу Саллюстій писав, що правитель держави, зобов'язаний проявляти «найбільшу турботу про державні справи», і лише потім про інше (друзів, знедолених тощо) [6, с. 207-209].

Системний аналіз джерел права кінця І ст. н.е. та початку І ст. н.е. свідчить, що античні мислителі здебільшого обґрунтовували не стільки обов'язки держави, як зобов'язання правителів держави, що було зумовлено, як зазначено вище, кризою республіканської форми державного правління.

Отже, дослідницькі міркування античного періоду про зобов'язання держави здебільшого висновуються із філософських, історичних і теоретико-правових світоглядних позицій епохи, яку представляють античні мислителі. Загально-філософські вчення фактично складають висхідну основу формування державно-правових поглядів про обов'язки держави. Антична доктрина виводить обов'язки держави не з реального стану речей, а здебільшого з ідеального бачення управлінської ролі держави в суспільстві.

Період Середньовіччя (V ст. н.е. - до XVI ст.) також ознаменувався певними доктринальними інноваційними напрацюваннями у сфері дослідження обов'язків держави. Проте низка таких обгрунтувань про державу та її обов'язки висновувалася зі статусу саме християнської, а не світської держави.

Вчення богослова Аврелія Августина (354 - 430), що викладено ним у таких працях, як «Сповідь», «Про Град Божий», «Зречення», «Монологи», «Про християнську доктрину» та інших, є беззаперечним доказом обґрунтування сутності і зобов'язань саме християнської держави. Так, Августин покладав на державу такий важливий обов'язок як забезпечення, розвиток і гарантування духовного добробуту спільноти [8, с. 229]. Чому спільноти? Тому що, держава, на думку Августина, - це не сукупність окремих індивідуумів, а, насамперед, спільнота людей, котрі пов'язані єдиними законами, в тому числі й Божими [9,с. 4].

Водночас богослов доводив, що держава покликана виконувати й інші зобов'язання, зокрема ті, що полягають, наприклад, у впорядкуванні господарського, торгово-виробничого та іншого життя суспільства. Примітно, що важливість таких зобов'язань держави він визначав із міркувань практики, а не з позицій теоретика-дослідника. Останні тридцять п'ять років свого життя він був єпископом і неодноразово скаржився, що адміністративна робота займає у нього надто багато часу, тому залишається небагато часу для молитви. Такий стан справ був зумовлений тим, що на той час церква виконувала чимало обов'язків держави (шлюбно-сімейні відносини, вирішення спорів, розвиток освіти та ін.).

Загалом учення Августина про зобов'язання держави сформувалося під впливом політико-правових теорій античних філософів, християнських джерел (Біблія, послання апостолів), а також праць представників християнської церкви. До когорти останніх належить, наприклад, Євсевій Кесарійський (260 - 338 рр.), який уперше обґрунтував історію людства і держав за Старим і Новим заповітами [10, с. 177].

Видатний богослов Фома Аквінський не менш практично визначав зобов'язання держави, а саме: надавати членам суспільства задовільні засоби для існування; створювати умови для їх морального і розумового розвитку, що матиме зворотну дію, яка буде полягати в наданні допомоги державі в духовному виховані її громадян [11, с. 29].

Вчення відомого державознавця, політичного діяча Н. Макіавеллі (1469 - 1527) про державу та її зобов'язання вирізняється прагматичністю і жорсткістю, навіть жорстокістю. Так, Н. Макіавеллі стверджував: «У держави немає більш високого обов'язку, ніж знищити всіма засобами, що в неї є, «всіх тих, хто загрожує безпеці та самому існуванню держави». З такою думкою погоджувався й Г. Гегель, який аналізуючи таке міркування Н. Макіавеллі уточнив, що виконання цього високого обов'язку - це вже не засіб, а покарання і покарання справедливе [12, с. 19]. Отже, вчення Н. Макіавеллі про державу та її зобов'язання світоглядно досить суттєво відрізняється від доктринальних здобутків попередників, насамперед тим, що тут йдеться про світську, а не про християнську державу, тому й ідеали і засоби їх досягнення у дослідників різні. Це, по-перше.

По-друге, Н. Макіавеллі вперше увів у науковий обіг термін «держава» і визначив її правову характеристику, завдяки чому держава набула статусу самодостатнього суб'єкта юридичного пізнання.

Висновки

Підсумовуючи результати аналізу доктринальних праць в аспекті дослідження зобов'язань держави в античний і середньовічний періоди, доходимо таких висновків:

а)дослідницькі міркування про зобов'язання держави в античний період здебільшого висновуються із філософських, історичних і теоретико-правових світоглядних позицій. Загально-філософські вчення фактично складають висхідну основу формування державно-правових поглядів про обов'язки держави. Антична доктрина виводить зобов'язання держави не з реального стану речей, а здебільшого з ідеального бачення управлінської ролі держави в суспільстві, забезпеченні всеохоплюючого суспільного блага. Антична доктрина обґрунтувала низку важливих та об'єктивних зобов'язань держави, більшість з яких і донині не втрачає своєї актуальності. Одним із них є обов'язок самообмеження державної влади;

б)потужним чинником у період середньовіччя, що вплинув на політико-правову ситуацію в державах і світоглядну позицію дослідників держави та її зобов'язань, була релігія. Доктринальні міркування про зобов'язання держави в цей період здебільшого висновуються із теологічних світоглядних позицій, узагальнений зміст яких полягає в зобов'язанні держави забезпечити духовний добробут державної спільноти.

Список використаних джерел

1. Худяков А.В. Конституционно-правовое регулирование обязанностей государства в России [Текст]: монография /А.В. Худяков. - Москва; Рязань: Рязанская обл. тип., 2012. - 184 с.

2. Собрание сочинений: в 4 т./ пер. с древнегреч.; общ. ред. А.Ф. Лосева, В.Ф. Асмуса, А.А. Тахо-Годи ; авт. вступ, от. и от. в примеч. А.Ф. Лосев; примеч. А. А. Тахо-Годи. - М. : Мысль, 1994. -Т. 3. -654 с.

3. Аристотель. Сочинения: в4т./ пер. сдревнегреч.; общ. ред. А. И. Доватура. - М.: Мысль, 1983. -Т. 4,- 830 с.

4. Материалисты Дрейней Греции [под ред. М.А. Дынника] - М.: Издан.: Госполитиздат, 1955. - 239 с.

5. Цицерон. О государстве II Цицерон. Диалоги о государстве, о законах. - М.: Наука, 1966. - 224 с.

6. Утченко С. Л. Политические учения Древнего Рима. -М.: Наука, 1977. - 257 с.

7. Камалутдинов К. Я. Цицерон о роли и месте рппсерэ в политической системе римского общества (по материалам трактата «О государстве») / К. Я. Камалутдинов //Античный мир и археология. - Саратов, 1986. - Вып. 6.-С. 19-31.

8. Трубецкой Е. Религиозно-общественный идеал западного христианства в V веке. Миросозерцание Блаженного Августина / Е. Трубецкой. - М.: [Б.м.], 1892. - 430 с.

9. Четвертин В.А. Политические учения Блаженного Августина (Метод исследования, основные идеи и их исторические движения) II Политико-правовые идеи и институты в их историческом развитии. - М.: ИГП АН СССР, 1980. - С. 12-20.

10. Задорожня Г.В. Доктринальні дослідження правового статусу глави держави: історико-правовий екскурс / Г.В. Задорожня II Адміністративне право і процес. -2014. -№3 (9). -С. 172-181.

11. История политических и правовых учений. Средние века и Возрождение [Текст] / РАН, Институт государства и права ; отв. ред. В. С. Нерсесянц. - М.: Наука, 1986. -349 с.

12. Макиавелли Н. Избранные сочинения: перев. с итал.; вступит, статья К. Долгова; [сост. Р. Ходовский; комент. М. Андреева и Р. Ходовского]. - М.: Худож. лит., 1982. - 503 с.

Размещено на Allbest.ru