Суб’єкти реалізації функції підтримання обвинувачення в суді

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблеми, пов'язані з підтриманням обвинувачення в суді розглядали в працях такі науковці, як С.А. Альперт, В.П. Бож'єв, П.М. Давидов, Р. Девіс, В.С. Зеленецький, С.І. Катькало, Б.М. Парадєєв, А.Л. Рівлін, Д. Стифен, М.Є. Шумило. Однак, попри це, окремі питання, що стосуються функції підтримання обвинувачення в суді, є дискусійними й потребують подальшого дослідження та вдосконалення.

Незважаючи на велику кількість наукових робіт, присвячених цій темі, і законодавець, і більшість науковців зводять функцію підтримання обвинувачення в суді до процесуальної діяльності прокурора.

Так, у Кримінальному процесуальному кодексі (далі - КПК) України закріплено поняття «обвинувачення», під яким розуміють твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому КПК України; поняття «публічне обвинувачення» - процесуальна діяльність прокурора, що полягає в доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення [2, с. 4-5].

Закріплюючи вказані поняття, законодавець фактично ототожнює функцію підтримання обвинувачення в суді з поняттям «публічне обвинувачення». Звісно, основним суб'єктом реалізації функції підтримання обвинувачення в суді є прокурор, який підтримує його від імені держави. Однак аналіз норм КПК України дає змогу виділити декількох суб'єктів реалізації названої функції. В окремих випадках реалізація функції підтримувати обвинувачення в суді покладається на потерпілого, який самостійно або за допомогою представника продовжує підтримувати обвинувачення.

Функція обвинувачення посідає одне з важливих місць не тільки серед функцій прокуратури, а у системі кримінально-процесуальних функцій. Без обвинувачення кримінальний процес був би безпредметним, а тому й не потрібним. Саме обвинувачення породжує існування інших функцій і їх розвиток (наприклад, захисту, правосуддя, вирішення справи по суті тощо) [12, с. 175].

Історично склалося, що з початку свого зародження підтримання обвинувачення щодо особи покладалось на потерпілого й лише поступово передавалося в руки публічної влади.

Сьогодні підтримання публічного обвинувачення в суді є однією з конституційних функцій органів прокуратури. У Конституції України підтримання публічного обвинувачення в суді поставлено на перше місце серед інших функцій прокуратури [1, с. 1]. Це певною мірою відображає підходи Європейського співтовариства до ролі прокурора, який передусім розглядається як публічний обвинувач у системі кримінального судочинства.

Варто відзначити, що реалізація цієї функції органами прокуратури сьогодні є вкрай важливою, адже забезпечення захисту прав та інтересів людини, посилення боротьби зі злочинністю вимагають підвищення якості й ефективності в цій діяльності з боку органів прокуратури.

Статтею 22 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор підтримує публічне обвинувачення в судовому провадженні щодо кримінальних правопорушень, користуючись при цьому правами та виконуючи обов'язки, передбачені КПК України [3, с. 1]. Пунктом 15 ч. 2 ст. 36 КПК України передбачено, що прокурор уповноважений підтримувати публічне обвинувачення в суді, відмовлятися від підтримання публічного обвинувачення, змінювати його або висувати додаткове обвинувачення в порядку, встановленому КПК України [2, с. 24].

Поряд із цим ні КПК України, ні Закон України «Про прокуратуру» не містять визначення поняття «підтримання публічного обвинувачення в суді». Натомість закріплене в КПК України поняття «публічне обвинувачення» охоплює лише процесуальну діяльність прокурора в судовому провадженні.

Відповідно до ч. 4 ст. 110 КПК України, обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення в учиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування [2, с. 69]. З огляду на викладене можна зробити висновок, що публічне обвинувачення щодо конкретної особи виникає ще на стадії досудового розслідування, тому зведення публічного обвинувачення лише до діяльності прокурора щодо доведення перед судом обвинувачення є не зовсім точним.

У юридичній літературі дедалі частіше наголошується на тому, що повне розуміння категорії «публічне обвинувачення» можна отримати лише в зіставленні його з таким поняттям, як «кримінальне переслідування» [3, с. 115].

Натепер КПК України не містить визначення категорії «кримінальне переслідування». Нормативне визначення категорії «кримінальне переслідування» сформульовано лише в Концепції реформування кримінальної юстиції України (далі - Концепція), затвердженій Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. Концепцією визначено кримінальне переслідування як виключну процесуальну функцію прокурора, яка полягає у висуненні від імені держави обвинувачення, направленні кримінальної справи до суду, підтриманні публічного обвинувачення в суді, участі в перегляді судових рішень у кримінальних справах в апеляційній і касаційній інстанціях [4, с. 1].

Науковці визначають функцію кримінального переслідування як процесуальну діяльність уповноважених органів (осіб), яка здійснюється шляхом виявлення та дослідження доказів, що встановлюють подію злочину, винуватість особи, яка його скоїла, обставини, що обтяжують її відповідальність, а також обґрунтованість обвинувачення на стадії досудового розслідування й підтримання його перед судом у судовому розгляді [10, с. 26].

Під час зіставлення теоретичного поняття «кримінальне переслідування» й закріпленого в Концепції можна зробити висновок, що перше є ширшим поняттям. Останнє ж, навпаки, є більш подібним саме до сутності поняття «публічне обвинувачення», а інститут підтримання публічного обвинувачення в суді виступатиме як одна з форм публічного обвинувачення.

З огляду на викладене можна зробити висновок, що закріплене в КПК України поняття «публічне обвинувачення» насправді розкриває поняття «підтримання публічного обвинувачення».

Разом із тим не варто зводити процесуальну діяльність щодо доведення вини обвинуваченого перед судом лише до поняття «підтримання публічного обвинувачення», суб'єктом реалізації якого є прокурор. Перше місце в діяльності публічного обвинувача в суді посідає не захист прав потерпілого, а обґрунтоване обвинувачення щодо конкретної особи, доведеність перед судом учинення нею кримінально караного діяння та забезпечення притягнення такої особи до кримінальної відповідальності.

Варто констатувати, що за таких обставин потерпілому нерідко доводиться обмежуватись моральною сатисфакцією того, що винна особа понесла певне покарання. Матеріальне ж відшкодування за заподіяну шкоду навіть у випадках, коли воно призначається, часто не відповідає справедливому й достатньому розміру шкоди, а в деяких випадках узагалі не виплачується.

З метою гарантування прав осіб, які зазнали шкоди від злочину, у 2001 році до КПК України було внесено низку змін, за якими потерпілий отримав право підтримувати обвинувачення та вимагати продовження судового розгляду у випадку відмови прокурора від обвинувачення і зміни прокурором обвинувачення за таких обставин, коли публічним обвинувачем ставиться питання про необхідність застосування закону України про кримінальну відповідальність, який передбачає відповідальність за менш тяжке кримінальне правопорушення чи зменшення обсягу обвинувачення. Однак правовий механізм реалізації цього права досі не є досконалим.

Статтею 340 КПК України передбачено, що коли в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що висунуте особі обвинувачення не підтверджується, він повинен відмовитися від підтримання публічного обвинувачення й викласти мотиви відмови у своїй постанові, яка долучається до матеріалів кримінального провадження. Копія постанови надається обвинуваченому, його захисникові, потерпілому, його представникові та законним представникам, а також представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження [2, с. 203-204].

Під відмовою прокурора від підтримання публічного обвинувачення в літературі розуміють особливий процесуальний інститут, який регламентує зупинення прокурором відповідної активної діяльності в напрямі обвинувачення, розпочатої на стадії досудового слідства [9, с. 8]. Відмова від обвинувачення спричиняє припинення функції підтримання публічного обвинувачення.

Також прокурор може скористатись правом, передбаченим у ст. 338 КПК України, і змінити раніше висунуте особі обвинувачення під час судового розгляду. При цьому в новому обвинувальному акті прокурор може ставити питання й про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин чи зменшення обсягу обвинувачення [2, с. 202-203].

І в першому, і в другому випадках право підтримувати обвинувачення в попередньому обсязі отримує потерпілий самостійно або за допомогою представника. Відповідно до ч. 5 ст. 340 КПК України, кримінальне провадження за таких обставин набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення [2, с. 204].

Указаний підхід до закріплення статусу потерпілого, який продовжує підтримувати раніше висунуте обвинувачення, є досить формальним.

Юридична сутність кримінального провадження у формі приватного обвинувачення полягає в тому, що воно ініціюється лише потерпілим від цього злочину. Роль держави полягає в тому, щоб провести досудове розслідування та здійснити правосуддя. Процесуальна діяльність щодо доведення вини особи перед судом покладена на прокурора, а не на потерпілого. Особливість кримінального провадження у формі приватного обвинувачення на стадії судового розгляду полягає в тому, що в таких кримінальних провадженнях кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення мають передусім волевиявлення потерпілого, його оцінка діяння й особи того, хто його скоїв. [13, с. 243]. Відповідно, відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК України, його представника від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Що ж стосується процесуального порядку реалізації потерпілим функції підтримання обвинувачення в суді, то він залишається поза увагою законодавця. Невирішеним є й питання правової природи обвинувальної діяльності потерпілого в суді. Однозначно можна зробити висновок, що така діяльність є специфічним видом підтримання обвинувачення в суді та вже не є публічною. обвинувальний кримінальний прокурор процесуальний

Підтримання публічного обвинувачення означає процесуальну й публічну діяльність прокурора в доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин. Потерпілий не є представником держави та публічних (суспільних) інтересів, він здійснює підтримання висунутого раніше обвинувачення виключно з власних (приватних) інтересів.

Разом із тим не можна називати таке обвинувачення приватним, оскільки обвинувальний акт щодо конкретної особи складається слідчим, після чого затверджується прокурором або ж складається прокурором самостійно, зокрема, якщо він не погодиться з обвинувальним актом, що був складений слідчим. Таке обвинувачення висувається особі в чітко визначеному порядку й має характер публічного обвинувачення. Потерпілий не уповноважений змінювати матеріальний зміст обвинувачення, що було сформульоване державою [6, с. 148].

Незважаючи на законодавче визначення статусу процесуальної діяльності потерпілого щодо підтримання обвинувачення в суді при відмові прокурора від публічного обвинувачення або його зміни в бік «пом'якшення», його не можна назвати публічно-приватним, тому що матеріальний зміст обвинувачення залишається таким самим, що був раніше сформульований і затверджений в обвинувальному акті прокурором. У процесуальному сенсі змінюється лише суб'єкт, який продовжує підтримувати раніше висунуте обвинувачення в суді. Потерпілий у силу його процесуального статусу не має повноважень, наданих кримінально-процесуальним законом прокурору, тому не може повноцінно замінити прокурора в підтриманні обвинувачення в суді.

У науковій літературі для виокремлення обвинувачення зі змішаною природою було запропоноване поняття субсидіарного обвинувачення. Розуміння цього терміна не є однозначним. Слушною є думка А.С. Александрова, який уважає, що субсидіарне обвинувачення виникає тоді, коли за відмови прокурора від обвинувачення потерпілий продовжує викривати обвинуваченого в учиненні злочину, не виходячи за межі обвинувачення, від якого відмовився прокурор [5, с. 78].

Цікавою є думка О.П. Герасимчука, який на підставі аналізу різних підходів до розуміння діяльності потерпілого щодо підтримання обвинувачення в суді виділяє такі його форми: «обвинувачення, підтримане потерпілим після зміни його прокурором» та «обвинувачення, підтримане потерпілим після відмови прокурора від обвинувачення» [7, с. 83]. Указана позиція потребує доопрацювання, однак натепер найбільш повно відображає сутність підтримуваного потерпілим обвинувачення в суді.

Із викладеного вбачається, що законодавцем здійснено лише формальний підхід до закріплення процесуального статусу потерпілого під час реалізації ним функції підтримання обвинувачення в суді. Визначена нормами КПК України природа подібного роду обвинувальної діяльності потерпілого в суді не є виправданою й загалом суперечить правовій природі кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Отже, у процесі розроблення змін до КПК України доцільно внести ґрунтовні зміни в закріплення процесуального статусу потерпілого під час реалізації ним функції підтримання обвинувачення в суді, чітко визначити його права та обов'язки як сторони обвинувачення, а також більш виважено підійти до закріплення природи названої обвинувальної діяльності. Під час розроблення проекту відповідних змін потрібно використовувати теоретичні надбання провідних українських і зарубіжних учених-процесуалістів, а також ураховувати практику реалізації потерпілим функції підтримання обвинувачення в суді.

З огляду на викладене можна зробити висновок, що правове закріплення інституту підтримання обвинувачення в суді має значну кількість прогалин і зводиться лише до поняття «публічне обвинувачення» як процесуальної діяльності прокурора щодо доведення вини особи в учиненні інкримінованого злочину перед судом. Разом із тим законодавче визначення «публічного обвинувачення» є досить звуженим і за своєю сутністю розкриває зміст поняття «підтримання публічного обвинувачення». Правовий статус потерпілого під час реалізації ним функції підтримання обвинувачення в суді є розмитим, що зводить нанівець можливість використання ним наданих йому законом прав щодо підтримання обвинувачення в суді. Указане свідчить про необхідність унесення концептуальних змін у правове регулювання інституту підтримання обвинувачення в суді.

Література

1. Конституція України станом на 30.09.2016.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 / Верховна Рада України. - К.: Міністерство юстиції України, 2012. - 398 с.

3. Про прокуратуру: Закон України від 14.10.2014.

4. Концепція реформування кримінальної юстиції України, затверджена Указом Президента України від 08.04.2008 № 311/2008.

5. Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII.

6. Про Державне бюро розслідувань: Закон України від 12.11.2015 № 794-VIII.

7. Александров А.С. Субсидиарный уголовный иск / А.С. Александров //Государство и право. - 2000. -№3,- С. 78.

8. Герасимчук О.П. Діяльність потерпілого при зміні та відмові прокурора від обвинувачення / О.П. Герасимчук // Наукові записки. Серія «Право». - Випуск 7. - Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2006. - С. 145-152.

9. Герасимчук О. Захист прав потерпілого при зміні та відмові прокурора від обвинувачення / О. Герасимчук II Вісник Академії прокуратури України. - 2006. -№4,- С. 80-85.

10. Долежан В. Деякі проблеми і перспективи розвитку інституту державного обвинувачення / В. Долежан II Прокуратура України: історія, сьогодення та перспективи: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 25 листопада 2011 року) / редкол.: Ю.М. Дьомін та ін. - К.: Національна академія прокуратури України, 2012. - С. 30-34.

11. Зеленко О. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення / О. Зеленко, В. Гутник II Юридичний вісник України. - 2006. - № 11.-С. 8.

12. Рогатюк І.В. Обвинувачення у кримінальному процесі України : [монографія] / І.В. Рогатюк. - К. : Атіка, 2007. - 160 с.

13. Цакадзе Н.Ч. Підтримання державного обвинувачення в суді - пріоритетна функція прокуратури України / Н.Ч. Цакадзе II Вісник Академії адвокатури України. - 2009. - № 1(14). - С. 175-179.

14. Яновська О.Г. Особливості кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення за новим кримінальним процесуальним кодексом України / О.Г. Яновська. - С. 242-245.

Размещено на Allbest.ru