Юрисдикція адміністративних судів щодо контролю за виконанням судових рішень і рішень інших органів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький юридичний інститут МВС України

ЮРИСДИКЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ ЩОДО КОНТРОЛЮ ЗА ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ І РІШЕНЬ ІНШИХ ОРГАНІВ

Кошкош O.O.

Постановка проблеми. Судовий контроль за примусовим виконання судових рішень є однією з гарантій реалізації завдань адміністративного та інших видів судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб (ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України). При цьому виконання судових рішень є завершальною стадією судової процесу, а створення дієвого механізму такого виконання є неодмінною умовою виконання державою зобов'язань щодо забезпечення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція). Як наголошує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на справедливий суд було б ілюзорним, якщо б остаточне судове рішення, що має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду однієї із сторін (рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року [1, с. 42]).

Також одним з елементів конвенційного права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції) є розгляд справи судом, встановленим законом. ЄСПЛ зауважує, що вимога щодо «суду, встановленого законом» обумовлює зокрема дотримання правил юрисдикції (рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року [1, с. 49]). Відсутність правової визначеності у питаннях юрисдикції певної справи на практиці призводить до унеможливлення реалізації й іншого елементу права на справедливий суд - права на доступ до суду.

При цьому, як наголошує професор В.В. Комаров, ресурс судової влади концентрується у судовій юрисдикції, дискреційних повноваженнях суду та обов'язковості судових рішень [2, с. 39].

О.В. Джабурія зазначає, що компетенція адміністративних судів об'єднує в собі завдання адміністративного суду, його юрисдикцію та повноваження щодо розгляду та вирішення адміністративних справ [3, с. 9].

ЄСПЛ у рішенні у справі «Безимянная проти Росії» від 22 грудня 2009 року [4] погодився з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів, розроблені таким чином, щоб забезпечувати належне застосування правосуддя. Однак такі правила та їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засоби правового захисту. У наведеній справі суди неправильно витлумачили межі судової юрисдикції, вказуючи один на одного, відмовилися розглядати справу зважаючи на обмеження своїх судових повноважень (п. 32, 33 рішення).

Водночас, судовий контроль за примусовим виконанням судових рішень і рішень інших органів віднесений законом до юрисдикції як адміністративних, так і господарських та загальних судів (зокрема, ст. 287 КАС України, ст. 339 ГПК України, ст. 447 ЦПК України).

Аналіз судової практики свідчить про відсутність єдності у застосуванні норм щодо юрисдикції справ, пов'язаних із оскарженням дій, бездіяльності, рішень органів та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (дані - суб'єкти примусового виконання). Зміст роз'яснень, наданих судами касаційної інстанції, також свідчить про наявність неоднакових підходів до розмежування юрисдикцій таких справ (Постанова Пленуму ВСУ від 26 грудня 2003 року № 14, Постанова Пленуму ВАСУ від 13 грудня 2010 р. № 3, Інформаційний лист ВССУ від 28 січня 2013 року № 24-152/0/4-13, Постанова Пленуму ВССУ від 20 травня 2013 року № 8, Постанова Пленуму ВГСУ від 17 жовтня 2012 року № 9, Постанова Пленуму ВССУ від 07 лютого 2014 року № 6).

Чітке визначення юрисдикцій справ щодо оскарження дії, бездіяльності, рішень суб'єктів примусового виконання необхідне і для забезпечення конвенційного права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції). Це також є гарантією реалізації конституційного права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55 Конституції України).

Стан опрацювання. Окремі питання визначення юрисдикції судів щодо контролю за примусовим виконанням судових рішень і рішень інших органів були предметом досліджень, зокрема, таких вчених, як С.В.Безпалько, Л.С.Малярчук, О.М. Пасенюк, В.М. Притуляк, О.С. Сніде- вич, О.Г. Свида, М.І. Смокович, О.О. Чумак, Д.М. Шадура.

Проте питання розмежування юрисдикції відповідних спорів залишаються дискусійними у науковій літературі. Щодо їх вирішення висловлюються протилежні підходи, зокрема, пропонується віднести всі справи такої категорії до компетенції одного виду судів (адміністративних чи загальних), однак і наявні пропозиції зберегти контроль за тим судом, який постановив судове рішення, яке перебуває на примусовому виконанні.

Дискусійним у доктрині залишається питання визначення юрисдикції справ, що виникають з приводу зведеного виконавчого провадження за виконавчими документами, виданими судами у різних видах юрисдикції. Так, пропонується: визначити виняткову адміністративну юрисдикцію таких справ; закріпити альтернативну юрисдикцію (за вибором позивача); віднести справи до юрисдикції того суду, який видав виконавчий документ, під час виконання якого, на думку скаржника, допущене порушення його прав.

Відсутня єдність підходів і щодо визначення юрисдикції справ з контролю за стягненням виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій, винагороди приватного виконавця та накладеного в ході виконання штрафу.

Розмаїття підходів щодо питання юрисдикції зазначених категорій справ негативно впливає на правотворчу та правозастосовну діяльність і призводить до зниження ефективності охорони та захисту права учасників відповідних правовідносин.

Крім того, оновлення процесуального законодавства та законодавства щодо виконавчого провадження вимагає проведення дослідження питань юрисдикції справ щодо оскарження дій, бездіяльності, рішень суб'єкти примусового виконання з урахуванням відповідних змін.

Метою статті є конкретизація чинників, за якими визначається юрисдикція адміністративних судів щодо контролю за виконанням судових рішень і рішень інших органів.

Виклад основного матеріалу. Питання захисту прав та законних інтересів осіб у правовідносинах з суб'єктами примусового виконання врегульовані, зокрема у ст. 129-1 Конституції України, відповідно до якої контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. У зазначеній статті сфера застосування звужена лише виконанням судового рішення.

В.М. Притуляк під судовим контролем у виконавчому провадженні пропонує розуміти форму реалізації судової влади, систему передбачених процесуальним законом засобів, спрямованих на недопущення незаконного обмеження прав і охоронюваних законом інтересів особи у процесі примусового виконання судових актів і актів інших юрисдикційних органів, а також відновлення особи в цих правах, що полягає в перевірці діяльності органів примусового виконання та їх посадових осіб, а також застосування до них заходів впливу, передбачених процесуальним законодавством [5, с. 146].

Як вбачається зі змісту КАС України (зокрема, ст. ст. 287, 382), судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, за наслідками розгляду якого на його керівника може бути накладений штраф (половина з якого стягується на користь стягувача), а також шляхом вирішення справ щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб'єктів примусового виконання.

Перший вид контролю належить до виключної юрисдикції адміністративного суду, який ухвалив судове рішення. Визначення юрисдикції справ щодо другого виду контролю є менш упорядкованим.

У ст. 36 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», що має назву «Оскарження рішень, дій та бездіяльності приватного виконавця», не врегульований порядок відповідного оскарження, а лише зазначається, що він має бути встановлений законом. У зазначеному Законі уст. 12 (має назву «Контроль за діяльністю працівників органів державної виконавчої служби») передбачено, що такий контроль здійснюють Міністерство юстиції України та органи державної виконавчої служби. Про судовий контроль у цій статті не йдеться. юрисдикція судовий правомочність адміністративний

У ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження» серед засад здійснення виконавчого провадження вказане забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. Тож поза цією засадою залишається оскарження дій, бездіяльності, рішень інших органів і установ, що зазначені у ст. 6 цього Закону: банків та інших фінансових установ, органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (наголошено, що вони не є органами примусового виконання, що відповідає змісту ст. 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»),

У Законі України «Про виконавче провадження» закріплені такі можливості щодо оскарження дій, бездіяльності, рішень суб'єктів примусового виконання: право сторони та прокурора як учасників виконавчого провадження оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця (ч. 1 ст. 19); право стягувача, боржника та їхніх представників оскаржити до суду постанову приватного виконавця про самовідвід або про відмову у відводі (ч. З ст. 23); право сторін на оскарження у судовому порядку результатів визначення вартості чи оцінки майна (у ч. 5 ст. 57); право сторін, інших учасників та осіб оскаржити до суду, який видав виконавчий документ, рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення (ч. 1 ст. 74), а також оскаржити до адміністративного суду рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) (ч. 2 ст. 74); право стягувача та інших учасників виконавчого провадження (крім боржника) оскаржити рішення, дії або бездіяльність державного виконавця до начальника відділу, якому підпорядкований такий виконавець (ч. З ст. 74).

З огляду на зміст ч. 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» юрисдикція адміністративного суду поширюється на спори про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, під час виконання виконавчих написів нотаріуса.

У ч. 2 ст. 74 чинного Закону України «Про виконавче провадження» (на відміну від ч. 5 ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції від 04 листопада 2010 року) врегульоване питання адміністративної юрисдикції оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів. Аналогічна позиція, зокрема, викладена уп. 6 Постанови Пленуму ВАСУ від 13 грудня 2010р.№3.

Проте вказані постанови оскаржують за загальними правами визнання юрисдикції. Наприклад, у постанові від 8 листопада 2016 року у справі № 804/19339/14 колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах ВСУ зазначила, що, оскільки у справі, що розглядається, підприємство звернулося з позовом до суду про визнання дій державного виконавця та постанови про стягнення виконавчого збору протиправними та скасування цієї постанови, а виконавче провадження відкрито на підставі виконавчого листа, виданого районним судом, то така справа має розглядатися цим судом за правилами цивільного судочинства. Така ж позиція була висловлена ВСУ і у постановах від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2187цс15, від 7 червня 2016 року у справі № 826/27/14.

У ст. 287 КАС України окремо передбачено право учасника виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій, на звернення до адміністративного суду із позовною заявою на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Як неодноразово наголошував Верховний Суд України, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ (постанови від 11 листопада 2015 року № 6-2187цс15, від 8 листопада 2016 року у справі № 804/19339/14).

Так, право на подачу скарги у межах господарського чи цивільного судочинства мають лише сторони виконавчого провадження та за умови, що оскаржується рішення, дія або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого до ГПК чи ЦПК України відповідно (ст. 339 ГПК України та ст. 447 ЦПК України).

Тож, якщо необхідність у оскарженні дій виконавців виникає не у сторони виконавчого провадження, то така особа має звертатися до адміністративного суду з відповідним позовом. Однак такий підхід не відповідає логіці збереження за судом, який постановив судове рішення, контролю за діями виконавців, з огляду на те, що виконання судового рішення є стадією відповідного процесу. Доцільно поширити на такі справи юрисдикцію суду, який видав судове рішення, що перебуває на виконанні.

ВСУ у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 755/5626/16-ц зауважив, що оскарження дії та бездіяльності державних виконавців у виконавчому провадженні, відкритому на підставі виконавчих листів, виданих на виконання вироку щодо задоволення цивільний позов, має здійснюватися у межах цивільного судочинства. Аналогічний підхід відображений у постанові ВСУ від 7 червня 2016 року у справі № 815/1554/15. У зазначених постановах ВСУ відійшов від позиції, викладеної у п. 8 Постанови Пленуму ВССУ від 7 лютого 2014 року № 6, згідно з якою оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби при виконанні вироків, що стосуються вирішення цивільних позовів у кримінальному провадженні, відбувається за правилами адміністративного судочинства.

Більш обґрунтованою вбачається правова позиція ВСУ, адже порядок розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні не є визначальним для його вирішення, що відбувається на підставі норм матеріального права щодо відшкодування шкоди.

Однак наведені закони безпосередньо не визначають юрисдикцію справ щодо оскарження дій, бездіяльності, рішень інших суб'єктів примусового виконання (не державного чи приватного виконавця, наприклад, Державної казначейської служби України). У Законі України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» вони також не передбачені, проте у підзаконному нормативноправовому акті - Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (п. 15) - передбачено, що дії органів Казначейства з виконання виконавчих документів можуть бути оскаржені до Казначейства або суду.

Проте з огляду на зміст ч. 1 ст. 19 КАС України, що передбачає юрисдикцію адміністративних судів щодо всіх справ з приводу спорів фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження, а також відсутність іншого порядку оскарження дій, бездіяльності, рішень, зокрема органів Казначейства при виконанні судових рішень, слід погодитися із тим, що до такої категорії справ застосовуються загальні положення КАС України щодо розгляду справ у порядку адміністративного судочинства [6, с. 40].

У п. 24 Постанови Пленуму ВССУ від 7 лютого 2014 року № 6 зауважується, що оскарження оцінки майна, проведеної в порядку рецензування у межах виконавчого провадження, здійснюється у порядку цивільного судочинства. Цей висновок обґрунтований тим, що суб'єкт оціночної діяльності сучасником виконавчого провадження, а не посадовою особою державної виконавчої служби і його звіт про оцінку майна є результатом практичної діяльності фахівця-оцінювача, а не актом державного органу. Така ж позиція відображена у п. 17 Постанови Пленуму ВАСУ від 13 грудня 2010 року № 3, де констатовано, що вимоги заявника в частині оскарження оцінки майна, визначеної за результатами рецензування, не підлягають розгляду адміністративними судами. Залежно від особи експерта чи суб'єкта оціночної діяльності - фізичної особи оскарження може відбуватися у порядку цивільного чи господарського судочинства.

Однак у цьому випадку слід звернути увагу на суперечність між позиціями ВВСУ та ВАСУ, адже у роз'ясненні, викладеному у п. 24 Постанови Пленуму ВССУ від 7 лютого 2014 року № 6 також наголошується на тому, що такі вимоги сторони виконавчого провадження розглядаються не у позовному провадженні, а як оскарження рішення державного виконавця про оцінку майна в процесуальному порядку контролю за виконанням судових рішень, оскільки є процесуальною дією державного виконавця незалежно від того, яка конкретно особа (сам державний виконавець, залучений ним суб'єкт оціночної діяльності чи особа, яка рецензувала звіт про оцінку майна) здійснювала відповідні дії, оскільки виконавчо-процесуальні відносини виникли між сторонами виконавчого провадження та державним виконавцем і між державним виконавцем та суб'єктом оціночної діяльності. Водночас, судовий контроль за виконанням судових рішень у межах цивільної юрисдикції здійснюється лише щодо рішень, постановлених відповідно до ЦПК, що виключає контроль у межах цивільної юрисдикції за виконавчо-процесуальними діями, вчиненими за іншими виконавчими документами. Тож вбачається, що у такому випадку буде діяти правила, передбачені у ч. 1, 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження».

Суперечливими є роз'яснення, що надаються з приводу порядку захисту прав та інтересів, порушених внаслідок дій суб'єктів примусового виконання у межах зведеного виконавчого провадження.

Так, у п. З Постанови Пленуму ВАСУ від 13 грудня 2010 року № 3 зазначено, що всі справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, прийнятих з метою виконання зведеного виконавчого провадження, належать до юрисдикції адміністративних судів, навіть у разі, коли у зведеному виконавчому провадженні відсутнє виконавче провадження з примусового виконання рішення адміністративного суду.

У абз. 2 п. 9 Постанови Пленуму ВССУ від 7 лютого 2014 року № 6 (у редакції Постанови Пленуму ВССУ від З червня 2016 року № 4) роз'яснено, що у разі оскарження рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби у межах виконання зведеного виконавчого провадження, в якому об'єднано виконавчі провадження щодо виконання судових рішень судів різних юрисдикцій та/чи рішень інших органів (посадових осіб), скарга підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у тій частині, яка стосується виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України. Аналогічний підхід закладений і у п. 9.2. Постанови Пленуму ВГСУ від 17 жовтня 2012 року № 9.

Більш послідовною є позиція, викладена у Постановах Пленуму ВССУ від 7 лютого 2014 року № 6 та Пленуму ВГСУ від 17 жовтня 2012 року № 9.

Крім того, як зауважує ВСУ у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 216/769/14-ц, слід враховувати те, що оскарження дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання судового рішення, прийнятого у порядку цивільного судочинства у період до приєднання цього виконавчого провадження до зведеного провадження, належить до цивільної юрисдикції.

Висновок

На підставі викладеного можна дійти такого висновку:

1. Незважаючи на те, що спори з приводу правомірності рішень, дій чи бездіяльності осіб, які уповноважені на здійснення примусового виконання виконавчих документів, є публічно-правовими, національне законодавство не передбачає виключної юрисдикції адміністративного суду щодо вирішення таких спорів, хоча і закладає таку юрисдикцію як загальне правило, винятки з якого мають бути передбачені у законі.

2. Юрисдикція справ щодо контролю за виконанням судових рішень і рішень інших органів визначається за такими чинниками:

1) суб'єкт, який видав виконавчих документ, під час виконання якого виникла необхідність оскарження: цивільна та господарська юрисдикція таких справ допускається лише щодо судових рішень, виданих відповідними судами, тому інші справи належать до адміністративної юрисдикції;

2) суб'єкт оскарження: особи, які не є стороною чи прокурором як учасником виконавчого провадження, можуть реалізувати право на оскарження лише у адміністративному суді, за винятком знаття накладеного у межах виконавчого провадження арешту з майна особи, яка не є боржником у виконавчому провадженні;

3) дії, бездіяльність і рішення якого суб'єкта (органу) примусового виконання оскаржуються: цивільна та господарська юрисдикція допускається за певних умов лише щодо оскарження дій, бездіяльності, рішень державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця;

вчинена оскаржувана дія, бездіяльність, рішення у межах зведеного виконавчого провадження, в якому об'єднано виконавчі провадження щодо виконання судових рішень судів різних юрисдикцій та/чи рішень інших органів (посадових осіб), або ні (у першому випадку у межах цивільного чи господарського судочинства може бути розглянута справа щодо оскарження в тій частині, що стосується виконання судового рішення, ухваленого у цивільному чи господарському судочинстві відповідно).

Список використаних джерел

1. Фулей Т.І. Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: наук.-метод. посіб. для суддів / Т.І. Фулей. - 2-ге вид. випр., доп. - К., 2015. - 208 с.

2. Комаров В.В. Цивільний процес у глобальному контексті / В.В. Комаров II Права України. - 2011. -№10.-С. 22-44.

3. Джабурія О. В. Компетенція адміністративних судів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Джабурія Олександр Валентинович ; НУ ОЮА. - Одеса, 2014. - 22 с.

4. Притуляк В.М. Повноваження суду при примусовому виконанні судових рішень у цивільних справах: дис. ... канд. юрид. наук : 03/ Притуляк Валерій Миколайович. - Одеса, 2016. - 205 с.

5. Безпалько С. В. Правові засади вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв'язку з виконанням рішень суду: дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Безпалько Сергій Вікторович. - Київ, 2017. - 241 с.

Анотація

Стаття присвячена питанням визначення адміністративної юрисдикції щодо справ, які пов'язані з контролем за виконанням судових рішень і рішень інших органів. У статті висвітлені проблемні питання щодо розмежування юрисдикції судів щодо розгляду зазначеної категорії справ. Визначені основні критерії віднесення таких справ до юрисдикції адміністративного суду.

Ключові слова: адміністративна юрисдикція, виконавче провадження, виконання рішення суду, оскарження дій чи бездіяльності виконавця, судовий контроль за виконанням судових рішень.

Статья посвящена вопросам определения административной юрисдикции дел, связанных с контролем за исполнением судебных решений и решений других органов. В статье освещены проблемные вопросы разграничения юрисдикции судов по рассмотрению указанной категории дел. Определены основные критерии отнесения таких дел к юрисдикции административного суда.

Ключевые слова: административная юрисдикция, исполнительное производство, исполнение решения суда, обжалование действий или бездействий исполнителя, судебный контроль за исполнением судебных решений.

Размещено на Allbest.ru