Ґенеза інституту забезпечення доказів у цивільному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Ґенеза інституту забезпечення доказів у цивільному процесі України

Лєзін Є.Є., аспірант

кафедри правосуддя

У статті досліджується формування та розвиток інституту забезпечення доказів у цивільному процесі на території сучасної України, зроблена спроба визначення основних етапів розвитку та видозміни цього інституту з урахуванням впливу економічних, політичних, соціальних факторів розвитку суспільства.

Ключові слова: забезпечення доказів, забезпечення доказів у судовому процесі, періодизація розвитку цивільного процесу, забезпечення доказів у цивільному процесі.

В статье исследуется формирование и развитие института обеспечения доказательств в гражданском процессе на территории современной Украины, сделана попытка определения основных этапов развития и видоизменения этого института с учетом влияния экономических, политических, социальных факторов развития общества.

Ключевые слова: обеспечение доказательств, обеспечение доказательств в судебном процессе, периодизация развития гражданского процесса, обеспечение доказательств в гражданском процессе.

Liezin Ye.Ye. GENESIS OF THE INSTITUTE FOR PROVIDING EVIDENCE IN THE CIVIL PROCESS IN UKRAINE

In this article the formation and development of the institute of providing evidence in the civil process on the territory of modern Ukraine is studied, an attempt is made to determine the main stages of development and modification of this institute, taking into account the influence of economic, political and social factors of society's development.

Key words: provision of evidence, provision of evidence in the judicial process, periodization of the development of the civil process, provision of evidence in the civil process.

Постановка проблеми. Інтенсивність розвитку суспільства вимагає вироблення нових і вдосконалення старих підходів до регулювання суспільних відносин як запоруки сталого розвитку. У цьому контексті особливої актуальності набуває вивчення досвіду застосування прийомів такого регулювання. Саме застосування історичного підходу дає можливість дослідникам вивчити витоки явища для розуміння його суті, сфер, можливості та доречності застосування. У наші часи в умовах реформування цивільного процесу нагальним є посилення змагальності, доступності, справедливості цивільного судочинства, удосконалення процесу доказування як одного з його центральних елементів. Дослідження історії виникнення та розвитку інституту забезпечення доказів у цивільному процесі дозволяє виявити його природу, дослідити фактори впливу на нього й оцінити його роль у цивільному процесі, що набуває особливого значення для розуміння подальших напрямів удосконалення його складників в умовах реформування.

Ступінь розробленості проблеми. Дослідженням розвитку інституту доказування на теренах сучасної України займалися Д. Андрійцьо, О.О. Бадила, О.О. Грабовська, О.С. Захарова, І.О. Ізарова, В.В. Комаров, Я. Фурса, А.С. Штефан та інші. Комплексне вивчення історії становлення та розвитку інституту забезпечення доказів у цивільному процесі України не проводилося.

Мета статті - дослідити еволюцію інституту забезпечення доказів, визначити основні етапи та фактори розвитку забезпечення доказів у цивільному процесі України.

Виклад основного матеріалу. Еволюція суспільства, від його витоків до сьогодення, завдячує своєму розвитку безперервному процесу вдосконалення й упорядкування суспільних відносин у кожній сфері людського життя. Зміна теорій суспільного устрою, структури виробництва, ментальних поглядів людини, виникнення інноваційних інститутів тощо стимулює науку та практику до вироблення нових і вдосконалення старих способів вирішення нагальних суспільних проблем. Як і інші науки про суспільство (економіка, соціологія, політологія), наука про право пережила величезну кількість трансформацій, пов'язаних зі зміною політичного устрою, деяким переосмисленням культури й іншого роду впливів на суспільний устрій. Так, зокрема щодо процесу вирішення спорів існувало багато методик, концепцій і бачень цього процесу.

Загалом здійснення загальноприйнятого поділу історії права України на чітко визначені періоди є доволі складним завданням, оскільки в основу класифікації можуть бути покладені різні соціальні чи правові явища. Не вдаючись до інших класифікацій, розвиток цивільного процесуального права на теренах сучасної України можна умовно поділити на певні етапи, які відмежовуються один від одного передусім особливостями державного управління, що панували на території країни.

Далі, для цілей цього дослідження, ми спробуємо зробити певну періодизацію.

Період розповсюдження звичаєвого права (середина І тис. до н. е. - V ст. н. е.), що діяло в первісних общинах, зокрема у скіфських поселеннях. Звичаї здебільшого стосувалися норм матеріального права, що в основному регулювали приватну власність, зобов'язальне право, шлюбно-сімейні відносини та наслідки злочинів (зокрема, проти власності). Поряд із цим існували й норми звичаєвого права, котрі впорядковували розгляд справ. Дослідники вказують на те, що процес правосуддя в ті часи був змагальним, але щодо найтяжчих злочинів провадився розшуковий процес [1, с. 18-20]. Слід відзначити, що цей період є найменш вивченим, оскільки збереглося небагато інформації, яка є фрагментарною. Крім того, процеси велися в усній формі, а самі звичаї теж були неписаними, тому справжні факти є втраченими назавжди.

Наступним важливим етапом розвитку правової науки на території сучасної України є період Київської Русі (VI - початок XII ст.), головним досягненням якого є своєрідна кодифікація звичаєвого права, виражена в законі під назвою «Руська Правда». Така кодифікація була зумовлена насамперед створенням державності, яка й собі є одним з основних соціальних факторів упорядкування відносин. «Руська Правда» як законодавчий акт утілювалася в трьох редакціях - «Скорочена», «Коротка» та «Просторова». Не вдаючись до детального аналізу тодішнього судового процесу, слід акцентувати деякі моменти.

Регулюючи насамперед право матеріальне, у цих документах трапляються також і норми процесуального характеру. Загалом процес у ті часи мав змагальний характер, адже саме на сторони покладався тягар розшуку викраденого, затримання й утримання злочинця, право подавати докази, право дачі свідчень тощо. Суд при цьому відігравав роль посередника між сторонами [2, с. 64]. Однак «Руська Правда» містила й положення, які характерні для розшукового (інквізиційного) процесу. Так, ст. 17 «Просторової Правди» містить такий спосіб дізнання, як випробування залізом. У деяких інших статтях також трапляється дізнання водою та «божі суди» [3]. Суть таких дізнань полягала в тому, що дізнання проводилося таким чином, що обвинувачений піддавався тортурам для отримання зізнання.

Загалом у ті часи не було фахівців, найнятих державою для проведення фахового, ґрунтовного досудового розслідування справ і захисту інтересів позивача. Тому неабияка роль у досудовому процесі відводилася стороннім людям - сусідам, свідкам, іншим членам суспільства. Комплексний аналіз норм «Руської Правди» вказує на те, що процес доказування в основному ґрунтувався на показах свідків і речових доказах. Оскільки сам тягар збору доказів лягав на позивача, уже в ті часи прослідковувались інструменти фіксації доказів: «Околиця (сусіди), на вимогу позивача або за вказівкою сока, оглядали «шкоду» (заподіяний збиток), а потім брали участь у розшуку злочинця - гонінні сліду». [4, с. 666-667] Використання такого інструментарію древніми законодавцями вказує на те, що вже в ті часи була необхідність забезпечення доказів. Проте поряд із його важливістю для тогочасного процесу забезпечення доказів мало умовний характер, не було забезпеченим примусом і відбувалося без участі суду.

Так, можна зробити висновок про те, що «Руська Правда» як перший кодифікований акт української державності вперше законодавчо встановлював права й обов'язки сторін, законодавчо заклав зародки змагального процесу. Тягар доказування, як і право подачі позову, лягав на сторони, які самі збирали докази, розшукували винну особу тощо. Через особливості процесу вже на той час виникли передумови для створення повноцінного інституту забезпечення доказів, який фрагментарно був закріплений у положеннях законодавства та є давнім прообразом сучасного інституту, адже по своїй суті огляд заподіяної шкоди сусідами в контексті досудового процесу є не чим іншим, як тогочасною процесуальною фіксацією збитків (як доказу) для майбутнього судового процесу.

Наступним етапом розвитку права на території України можна вказати період панування Польщі та Литви на українських землях. У цей час, як стверджує С.Г. Ковальова, відбулася ґрунтовна кодифікація законодавства, виражена Литовськими статутами, передумовою якої став випуск Судебника Казимира Ягайловича в 1468 р. Саме в ньому була здійснена певна систематизація правових норм, виділена класична конструкція статті, установлені певні презумпції, наприклад, установлення відмови від своїх претензій сторони, яка не з'явилася на судове засідання [5, с. 37-42]. Таким чином, Судебник 1468 р. уперше створив передумови для розвитку юридичної техніки впорядкування в законодавчих актах інститутів права, до цієї події норми законодавства були викладені хаотично та неструктуровано.

Комплексний аналіз указує на те, що особливістю Литовських статутів 1529, 1566, 1588 рр. із погляду сучасного цивільного процесу, окрім прогресивної юридичної техніки, було певне відмежування цивільних і кримінальних відносин, що простежується в «дусі закону». Так, М.П. Курило влучно зазначає: «Характерною особливістю (Литовських статутів - Є. Л.) було те, що під час розгляду кримінальних справ в обов'язковому порядку повинні бути розглянуті цивільно-правові вимоги» [6, с. 560]. Судовий процес того часу теж мав зародки змагального характеру, оскільки збір і подання доказів до суду здійснювалося сторонами. Під юрисдикцію судів у сфері цивільних відносин підпадали відносини щодо приватної та спільної власності, сервітути, зобов'язальні відносини, шлюбно-сімейні спори, спадщина тощо [7, с. 84].

Таким чином, саме Литовські статути стали відправною точкою для розмежування цивільного та кримінального судочинства, адже передумовою розмежування є розуміння, що дія (злочин, інші порушення) завдає майнову та немайнову шкоду й державі, і приватним особам. Ставлячи на перше місце відшкодування майнової та немайнової шкоди потерпілому, а вже потім - покарання винного, ці акти внесли певний революційний підхід у судовий процес.

Судовий процес Російської імперії, до якої Україна увійшла в 1654 р., у контексті становлення цивільного процесу не дуже відрізнявся від польсько-литовського періоду. Для виконання завдань нашого дослідження достатньо вказати на те, що процес не був розмежованим на цивільний і кримінальний. Судочинство велося з певними зародками змагального процесу та нагадувало процеси, описані вище. Загалом для цього й інших періодів розвитку судової процедури не можна говорити про чисто змагальну модель судочинства, воно носило скоріш змішану природу, що було зумовлено певними факторами, зокрема спільною процедурою розгляду цивільних та кримінальних справ. Так, ще дореволюційні процесуалісти вказували на те, що характер цивільних прав не допускає застосування розшукового (інквізиційного) процесу, а принцип змагальності процесу передбачає право сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі в силу прояву диспозитивності [8]. Таким чином, без розмежування судових процесів унаслідок їх різної природи неможливо було втілити принцип змагальності повною мірою. Крім цього, не останню роль, на наш погляд, відігравав також державний устрій, який через надмірний контроль суспільства з боку держави та відсутність інституцій фахового досудового розслідування не міг утратити такий дієвий інструмент тиску.

Наступним важливим етапом у розвитку цивільного процесу на території України став результат тривалої кодифікації норм під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Цей документ 1743 р. став останнім етапом розвитку правової думки перед остаточним розмежуванням цивільного та кримінального процесу 1864 р. У цьому акті простежується чітко виражений розподіл процесуального права на право процесуальне та судоустрій. Визначальним є те, що на процес було відведено 4 розділи. Також документом передбачаються повноваження суду щодо деяких функцій, зокрема, як указує А.А. Макаренко, суду відводилося право в публічних інтересах із власної ініціативи розшукувати злочинця й проводити розслідування, що стосувалися нападів на будинки та церкви, статевих злочинів, розбою, крадіжок, виготовлення підроблених грошей, підпалів, чаклунства, отруєнь і вбивств, погрози заподіяння шкоди тощо [9, с. 73]. Проте провадження у справі все ж відкривалося за зверненням сторони (за винятком деяких кримінальних справ). Цей етап підкреслює становлення державності та посилення її впливу на соціальні процеси на території України й закладає ідею про необхідність диверсифікації підходів до цивільного, кримінального й адміністративного судочинства.

Не менш значущим для розвитку процесуального права є закріплення та розвиток у вищезазначеному документі таких основних засад судочинства: 1) законність; 2) гласність судового розгляду; 3) забезпечення позивачу та відповідачу права на захист; 4) безпосередність дослідження доказів; 5) усність процесу; 6) змагальність судового розглядуй диспозитивність; 7) вільна оцінка доказів; 8) виборність судів. Саме таку позицію наводить і влучно обґрунтовує А.А. Макаренко [9, с. 75].

Передумови наближення реформ 1860-х рр. у Російській імперії характеризує О.І. Золотова, яка вказує на те, що змагальна модель цивільного судочинства, як і розшукова (інквізиційна), базується на соціально-економічному підґрунті. Розшуковий процес є складним, заплутаним, повільним, пов'язаним із поліцейською формою устрою держави зі слабким розвитком товарно-грошових відносин. Однак скасування кріпосного права 1861 р. сприяло активному накопиченню капіталу, що дало вагому передумову для значного економічного розвитку країни. Ринку властиві принципи диспозитивності та рівності учасників, які є основою цивільного права як регулятора суспільно-економічних відносин. Відсутність таких же принципів у судочинстві призводить до стагнації відносин [10].

Найбільш цінним для нашого дослідження є прийняття Статуту цивільного судочинства 1864 р. (далі - Статут), який став результатом проведення судової реформи Російською імперією. Завдання цієї реформи були такими: уніфікація судових процесів на всій території, що було нагальною необхідністю збільшення контролю з боку центральної влади над губерніями, котрі входили до складу Російської імперії; подолання проблем нормативного регулювання судового процесу, яких на той час було досить багато, починаючи від підсудності й закінчуючи стадіями перегляду справ. У межах проведених реформаторських процесів відбулося розділення та детальна регламентація судоустрою, цивільного та кримінального процесу шляхом прийняття трьох процесуальних актів: Статуту цивільного судочинства, Статуту кримінального судочинства й Устрою судових усталень. Хоча за кордоном така практика на той час була досить розповсюдженою, для вітчизняного судового процесу ця реформа стала визначною в сенсі демократизації та лібералізації суспільства та розвитку правової науки.

«Розглянувши ці проекти, Ми знаходимо, що вони цілком відповідають бажанню нашому створити в Росії суд, швидкий «правый», милостивий, рівний для всіх підданих Наших, підняти судову владу, дати їй належну самостійність і взагалі ствердити в народі повагу до закону, без якого неможливий суспільний добробут і який повинен бути постійним керівником всіх і кожного від вищого до нижчого». Саме з такими словами Олександр II ввів Статути в дію [11].

Створений Статут цивільного судочинства консолідував у собі основні положення, принципи й техніки передових на той час держав, що були прийняті цим документом. ґрунтуючись на напрацюваннях західноєвропейських шкіл цивільного процесуального права, Статут став відправною точкою для виділення окремої галузі цивільного процесуального права у вітчизняній правовій науці та її подальшого розвитку.

Загальновідомим у наші часи є факт запозичення Статутом юридичної техніки, принципів кодифікації, моделей і принципів цивільного судочинства із Цивільного процесуального кодексу Французької республіки 1806 р., який був досягненням Французької буржуазної революції [12, с. 13; 13, с. 25]. Значущим для нашого дослідження є те, що перейнявши основи демократичного цивільного процесу, Статут став основою для розвитку та вдосконалення таких засад і принципів цивільного процесу, як змагальність, диспозитивність, гласність, відкритість, усність, інстанційність судового процесу, вільна оцінка доказів тощо, що є актуальними й у наші часи [13, с. 25].

Неможливо переоцінити також вклад тодішньої реформи щодо розвитку інституту доказів і доказування. Слід зазначити, що теорія доказів і доказування почала розвиватися набагато раніше, оскільки норми щодо доказів, їх подання та дослідження трапляються на всіх згаданих етапах розвитку правової науки. Так, поняттями доказів оперували Судебник Казимира Ягайловича, Литовські статути й «Права, за якими судиться малоросійський народ». Проте ці документи не могли надати теорії доказів і доказування демократичної форми на засадах змагальності, оскільки судовий процес не розмежовувався на кримінальний і цивільний, а засоби отримання доказів у кримінальних справах на той час фізично мали інквізиційний характер.

Таким чином, саме розмежування цивільного та кримінального процесів унаслідок реформи 1864 р. дало поштовх розвитку теорії доказів і доказування в цивільному процесі в демократичному вигляді. Аналізуючи розвиток цієї теорії, К.Б. Дрогозюк указує: «У законі проголошувався принцип вільного оцінювання доказів. Установлені правила про силу доказів вважалися необов'язковими для суду, якщо достовірність доказуваних фактів явно спростовувалася іншими доказами. Суд повинен був брати до уваги сукупність усіх доказів, наявних у справі, визначалися форма та значення письмових доказів, обмежувалися випадки допущення до присяги,, установлювалися правила перевірки доказів <...> передбачалися такі види доказів, як показання свідків, зізнання, «дознание через окольных людей» (показання свідків - Є. Л.), письмові докази, присяга. До способів перевірки доказів належали огляд на місці, показання експертів. (Статутом - Є. Л.) широко використовується термін «доказывать» [14, с. 108].

Слід відзначити, що й нині немає єдиного погляду вчених на цей термін. Не вдаючись до історичної ретроспективи ґенези та сучасних дискусій щодо визначення цього поняття (явища), наведемо один із прикладів його розуміння. Проаналізувавши різні підходи, А.С. Штефан доходить висновку, що це різновид судового пізнання, яке поєднує розумову й практичну (процесуальну) діяльність його суб'єктів і спрямоване на досягнення відповідності висновків суду фактичним обставинам справи в їх юридичному значенні, що здійснюється за допомогою доказів у визначеній законом процедурі [15, с. 70]. Такимчином, докази є одним із центральних елементів доказування, що в поєднанні зі змагальними засадами судочинства приводять до встановлення істини.

«У проекті цивільного судочинства, складеному в 1863 р., не було розміщено загальних положень цивільного судочинства, але під час розгляду цього проекту в 1864 р. ухвалено помістити на початку статуту особливу новелу, що містить у собі загальні положення цивільного судочинства. <...> Прийняти основною формою цивільного судочинства процес змагальний» [16].

Характеризуючи процедуру збирання доказів у контексті проявів змагальності й інквізиційності процесу, Є.В. Васьковський зазначав: «Задача зібрання процесуального матеріалу й розшук доказів можуть бути покладені законом: 1) виключно на сторони; 2) на суд; 3) на сторони та на суд разом». Характеризуючи ці твердження, процесуаліст указував на те, що тільки в першому випадку процес має чистий змагальний характер за умови пасивної ролі суду [8].

Статті 336, 337 Статуту передбачають обов'язок позивача довести свій позов (як вбачається - доказами), відповідач же зобов'язаний довести свої заперечення. Суд не збирає доказів, або «довідок», а засновує своє рішення виключно на доказах сторін [17].

Тогочасна модель цивільного судочинства, посилюючи змагальні засади процедури, дійсно зробила суд пасивним спостерігачем. Покладаючи на сторони тягар зібрання та подання доказів, процесуальне законодавство, що є виваженим і закономірним, безперечно, має встановлювати повноваження та процесуальні гарантії для сторін, що забезпечені примусом - діяльністю суду. Досягненням Статуту в цій сфері, крім іншого, є становлення різного роду забезпечувальних заходів. Ці заходи були відомі й раніше, але мали фрагментарний характер. У момент прийняття Статут оперував тільки забезпеченням позову (глава VI, ст. ст. 125128 Статуту 1864 р.) і нормами щодо витребування документів.

Видатний процесуаліст Є.В. Васьковський, описуючи інститут забезпечення доказів, зазначав: «Якщо, наприклад, свідок тяжко захворів і може вмерти або якщо він повинен надовго поїхати в справах служби, то цілком розумно й доцільно буде, щоб суд допитав його негайно. Таке попереднє сприйняття судом за проханням зацікавленої особи вказаних нею доказів з огляду на побоювання, що згодом сприйняття їх стане неможливим або вкрай утрудненим, має назву «забезпечення доказів» <...>, або (у перекладі дореформених законів (ст. 387 т. Х 2 ч. за вид. 1875 г.)) «свидетельство всегдашней памяти» [18]. Погоджуючись із таким твердженням, слід відзначити, що це поняття було відоме законодавству Російської імперії набагато раніше. Ще після реформ Петра I у ст. 10 глави 3 «Про свідків» Військового статуту 1716 р. наводиться положення такого змісту: «Також належить свідків після отримання відповіді відповідача, а не перед цим, допитувати; а якщо свідок уже в шлях кудись зібрався і з поверненням може уповільнитись, або так жорстоко захворіє, що про повернення здоров'я його сумніви мати можна, тоді дозволено по «челобитью помянутых» його ще й перед відповіді відповідача, а також перед принесеною скаргою й «повещания» судді допитати.

І це називається «свидетельство всегдашней памяти» [19]. М.Ф. Рождєствєнський, професор Санкт-Петербурзького імператорського університету, в «Руководстве к Российским законам» 1848 р. наводить такі самі підстави отримання «свидетельств всегдашней памяти»: «Дозволено опитувати свідків до пред'явлення відповіді з боку «тяждущегося»: коли свідок у шлях зібрався й повернення його може уповільнитись; коли свідок небезпечно хворий і щодо одужання його є сумніви» [20, с. 323].

Таким чином, зворотний порядок отримання судом показів свідка, що застосовувався ним у виключних випадках (інститут забезпечення доказів), був відомий законодавству Російської імперії щонайменше з 1716 р. Форма його вираження із цього часу до 1890 р. не зазнала трансформацій. Забезпеченню піддавалися тільки такі докази, як покази свідка, причин тому було дві - тяжка хвороба та намір свідка кудись надовго поїхати. Свідки допитувалися судом до або після відкриття провадження у справі. Із недосліджених причин положення про завчасний допит свідків не знайшло закріплення в першій редакції Статуту 1 864 р. Законодавець уніс його до Статуту тільки в 1890 р.

Комплексний аналіз норм Статуту 1864 р. показує, що норми, аналогічні сучасному інституту забезпечення доказів, усе ж містилися в ньому. Так ст. ст. 76, 452 містили положення про витребування доказів, якщо вони знаходилися в іншої особи. При цьому суд відігравав важливу процесуальну роль у такій дії, адже виступав посередником між сторонами, а свідоцтво, котре видавав суд, було забезпечене судовими механізмами примусу. Визнаючи доказами в справі різного роду документи (ст. 442 Статуту), законодавець закріпив механізм їх витребування для реалізації принципу змагальності та рівності учасників процесу. Так, для отримання певного документа від інших осіб, сторона, що бере участь у процесі, мала послатися на сам документ і на його важливість для доведення певної обставини справи (ст. 443 Статуту). Загалом ст. ст. 439-452 Статуту показують, що документи як важливі докази в справі могли витребовуватися в державних органів; у сторін процесу; у третіх осіб незалежно від їх участі в справі. Однак Статутом не встановлювалося витребування документів до відкриття провадження в справі, оскільки Статут, регламентуючи процедуру витребування доказів, оперує поняттям «тяждущиеся», тобто передбачається, що сторони вже набули прав позивача та відповідача [21, с. 56, 231-234].

Подальший розвиток інституту забезпечення доказів відбувся в 1889 р. На наш погляд, варто звернути увагу на дослідження К.О. Сєргеєвої, у працях якої вказано, що законом від 31 липня 1889 р. Статут був доповнений нормами, що регулюють забезпечення доказів. Зокрема, як указує дослідник, законодавство передбачало можливість сторін звернутися до суду для забезпечення доказів, якщо вони мали підстави вважати, що дослідження таких доказів стане неможливим. Забезпеченню піддавався допит свідків, огляд на місці, висновки експертів [22]. Отже, має місце розширення інституту на інші докази (показання свідків, фіксація судом обставин шляхом огляду, висновок експерта). Документи як докази не ввійшли до переліку забезпечуваних, оскільки механізм їх забезпечення вже був установлений, як сказано вище.

Наступними новелами тогочасного цивільного процесу, з огляду на вищенаведену роботу, стала імплементація можливості забезпечення доказів як до, так і після відкриття провадження в справі, а також обставина, за якої задоволення клопотання про забезпечення доказів не вирішувало питання про допуск таких доказів до справи [22].

Таким чином, розширивши забезпечувальні заходи на досудову стадію, законодавство, як і доктрина того часу, надавало цим діям лише характер формального закріплення певних обставин. Хоча суд і сприймав докази завчасно, він не вдавався до їх змістовного аналізу та визначення їх сили. У цьому вбачається основна роль інституту забезпечення доказів - в умовах дії принципів змагальності, диспозитивності та рівності сторін забезпечити сторонам процесу ефективні можливості захисту своїх прав у суді шляхом сприяння судом сторонам у зборі доказів, що забезпечено примусом суду. Важливим у цьому контексті є право оскарження іншою стороною заяви про забезпечення доказів і відмови суду в задоволенні клопотання про забезпечення доказів, до чого ми повернемося пізніше.

У подальшому ціла низка соціально-політичних подій (Жовтнева революція, ліквідація судової системи Російської імперії, падіння Гетьманщини, входження України до Радянського Союзу) потягла за собою суттєві зміни в праві, які були спрямовані на втілення тоталітарності режиму. Законодавство в умовах нестабільності змінювалося з блискавичною швидкістю. Створення народних судів 1918 р., Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1924 р., Цивільний процесуальний кодекс 1929 р., Цивільний процесуальний кодекс 1963 р. стали результатом агресивної централізації з боку центрального комітету, який нарощував свою силу з кожним роком.

Загалом радянський період розвитку цивільного процесу в Україні унаслідок тоталітарності радянської держави не вносив лібералізації та не сприяв розвитку змагальності цивільного процесу. Навпаки, відбувся «реверанс» у бік розшукового процесу. Це не могло не позначитись і на досліджуваному нами інституті, оскільки відбулася зміна поглядів на сам процес доказування з відведенням у цьому процесі активної ролі суду, а в деяких випадках - прокурору. Так, ст. 118 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) 1924 р. указує, що хоча сторона й має довести ті обставини, на які посилається, але «докази подаються сторонами, а також можуть збиратися за ініціативою суду» [23, с. 130]. Цікавою в цьому контексті є праця В.В. Комарова, який доводить інквізиційну спрямованість цивільного процесу зразка І924 р. Зокрема, дослідник стверджує, що ст. ст. 5 і 118 ЦПК 1924 р. покладали на суд обов'язки не обмежуватися представленими сторонами доказами; прокурору з метою захисту прав трудящих була надана можливість звернення до суду (у межах цивільного судочинства); відмова сторони від свого права оцінювалася судом (зокрема, вплив такої відмови на інтереси держави та права трудящих); суду належало право вийти за межі позовних вимог [12, с. 16-18]. Вищевикладені в праці цього дослідника факти дійсно влучно висвітлюють розшукові початки цивільного процесу радянської доби, котрі пронизували законодавство весь радянський період і зробили свій вклад у бачення основних засад і принципів цивільного процесу.

Не вдаючись до детальної періодизації розвитку цивільного процесу в радянську добу, слід відзначити, що ЦПК 1963 р. став піком його розвитку, наскільки це було можливо при унітарному устрої, і продовжував застосовуватися на території України до 2004 р. На відміну від попередніх актів, він увібрав у себе завдання цивільного судочинства, зафіксував низку принципів тощо. Ст. 35 ЦПК 1963 р. установлює, що «особи, які мають підстави побоюватись, що подача потрібних для них доказів стане згодом неможливою чи утрудненою, мають право просити суд під час розгляду справи або суддю як до, так і після подачі заяви забезпечити ці докази» [24].

ЦПК 1963 р. містив вичерпний перелік способів забезпечення доказів, зокрема допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням і оглядом письмових і речових доказів. Не менш важливим для нашого дослідження є факт неможливості оскарження ухвали про забезпечення доказів за Кодексом 1963 р. [24].

Останній етап розвитку цивільного процесуального законодавства в Україні почався після набуття нею незалежності 1991 р. Прийняття Конституції України 1996 р., визнання джерелом права міжнародних договорів стало передумовою стрімкого розвитку демократичного законодавства. Демократичний шлях розвитку, посилення ролі приватного права, проголошення основних демократичних принципів, позитивний досвід європейських країн стимулювали доктрину та практику до вироблення нових підходів. Результатом довгої кропіткої праці науковців стало прийняття Цивільного процесуального кодексу 2004 р., де з'явилися нові інститути (наказове провадження, заочний розгляд справи), були видозмінені та доповнені старі інститути, які стосуються доказів і доказування. Так, остаточна редакція ст. 133 ЦПК 2004 р. має такий вигляд: «Особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або в них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів» [25].

ЦПК 2004 р. містить невичерпний перелік способів забезпечення доказів, що цілком відповідає викликам практики. Законодавець усе ж окреслив основні способи забезпечення доказів: допит свідків, призначення експертизи, витребування й (або) огляд доказів, зокрема за їх місцезнаходженням. Заява про забезпечення доказів може бути подана заінтересованою особою як до, так і після подачі позову, але до початку розгляду справи по суті (ч. 1 ст. 131, ст. 133 ЦПК 2004 р.). Ухвала про забезпечення доказів може бути оскаржена, однак оскарження не зупиняє її виконання та не перешкоджає розгляду справи [25].

Із прийняттям Верховною радою України в другому читанні законопроекту № 6232 від 23.03.2017 р. відбулася певна видозміна та доповнення процедурних аспектів реалізації досліджуваного інституту. Зокрема, виходячи зі змісту ст. ст. 117-120 законопроекту порівняно з ЦПК 2004 р. було розширено перелік способів забезпечення доказів, до якого законодавець додав заборону вчиняти певні дії щодо доказів і зобов'язання вчинити певні дії щодо доказів як окремі способи забезпечення доказів; збільшив термін на подання позову в разі подання заяви про забезпечення доказів до додання позовної заяви до 10 днів; передбачив деталізовану процедуру забезпечення доказів у разі, якщо справу передано на розгляд третейського суду та міжнародного комерційного арбітражу; розширив вимоги до форми та змісту заяви про забезпечення доказів; передбачив можливість застосування зустрічного забезпечення тощо [26].

Розвиток інституту забезпечення доказів завдячує розвитку теорії доказів і доказування, яка найбільш активно розвивалася в умовах посилення ролі засад диспозитивності, змагальності та рівності сторін процесу, за умов демократизації та лібералізації суспільства. Розвиток або занепад цих засад залежав насамперед від особливостей державного устрою та політики. Перші згадки про забезпечувальні механізми у сфері доказування в сучасному розумінні інституту починають з'являтися ще на зорі законодавчого впорядкування суспільних відносин (близько VI ст.). Поступово трансформуючись і видозмінюючись, ці механізми переросли в комплекс, який допомагає зацікавленим особам ефективно доводити свою позицію за аномальних умов відсутності або можливої в подальшому відсутності в них аргументів. Протягом тривалого часу забезпечення доказів стосувалося тільки допиту свідка за умови неможливості зробити це в подальшому. Тільки в 1889 р. перелік способів був доповнений висновком експерта й оглядом на місці, хоча норми витребування доказів містилися в законодавстві з 1864 р. Сучасний стан інституту забезпечення доказів хоча й знаходиться на піку свого розвитку та детально регламентує процедуру, проте все ж не позбавлений неточностей і недоліків, що зумовлює потребу його подальшого дослідження та вдосконалення.

На жаль, наразі відсутні комплексні, усебічні та ґрунтовні дослідження інституту забезпечення доказів. Основне коло питань, що розглядається в літературі, стосується поняття забезпечення доказів і можливості забезпечення доказів нотаріусами. Проте навіть вирішення цих (безперечно, важливих) проблем не призведе, на нашу думку, до повного розкриття потенціалу цього важливого інституту, що зумовлює необхідність здійснення подальших глибоких досліджень.

цивільний доказ судочинство

Література

1. Гончаренко В.Д. Історія держави і права України : [підручник] / В.Д. Гончаренко, В.М. Єрмолаєв, В.О. Рум'янцев та ін.. ; за ред. В.Д. Гончаренка. - Х. : Право, 2013.

2. Мірошниченко В.І. Історія держави і права України : [підручник] / В.І. Мірошниченко ; за ред. А.С. Чайновського. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 512 с.

3. Руська Правда. Просторова редакція [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://bibliograph.com.ua/rus/3-2.htm

4. Стецюк Р.Б. Досудова стадія юридичного процесу в Давньоруській державі / РБ. Стецюк // Форум права. - 2012. - № 2. - С. 308-313.

5. Ковальова С.Г. Литовсько-руська юридична техніка: відображення в Судебнику / С.Г. Ковальова [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://lib.chdu.edu.ua/pdf/тош^гаР33/6^Р

6. Курило М.П. Історичні передумови й особливості становлення цивільного процесуального права в Україні та світі / М.П. Курило // Форум права. - 2013. - № 1.- С. 557-565.

7. Гетьманцев О.В. Формування та розвиток цивільного процесуального законодавства в Україні: питання історичної періодизації / О.В. Гетьманцев // Науковий вісник Чернівецького університету - 2013. - № 644. - С. 82-87.

8. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса. Е.В. Васьковский [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.anpravo.ru/library/doc2472p/instrum4301/item4326.html.

9. Макаренко А.А. Законодавчі засади процесуального провадження за кодексом 1743 р. / А.А. Макаренко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. - 2013. - № 21.

10. Золотова О.И. Модель и тип гражданского судопроизводства в России по Уставу гражданского судопроизводства 1864 г. / О.И. Золотова [Електронний ресурс]. - Режим доступу : ipp.kursksu.ru/pdf/007-014.pdf.

11. Судебные Уставы 20 ноября 1864 года. Образец законотворчества и правовой культуры [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://civil.consultant.ru/sudeb_ustav/

12. Комаров В.В. Цивільне процесуальне законодавство у динаміці розвитку та практиці Верховного Суду України / В.В. Комаров. - Х. : Право, 2012 - 624 с.

13. Лаврик Г.В. Статут цивільного судочинства 1864 р. і Цивільно-процесуальний кодекс 1895 р. як моделі цивільного судочинства в українських землях у складі Російської імперії й Австро-Угорщини в другій половині XIX - на початку XX ст. / Г.В.Лаврик // Порівняльно-аналітичне право - 2016. - № 3. - С. 24-26.

14. Дрогозюк К.Б. Історія формування законодавства щодо доказування в цивільному процесі України та Франції / К.Б. Дрогозюк // Науковий вісник Херсонського державного університету. - 2015. - № 5.

15. Штефан А.С. Поняття судового доказування у цивільному процесі / А.С. Штефан // Часопис академії адвокатури України. - 2015. - № 1. - С. 64-72.

16. Судебные уставы 20 ноября 1864 г, с изложением рассуждений, на коих они основаны. Часть первая [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://civil.consultant.ru/reprint/ books/115/64.html#img65.

17. Судебные уставы 20 ноября 1864 г, с изложением рассуждений, на коих они основаны. Часть первая [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://civil.consultant.ru/reprint/ books/115/107.html#img108.

18. Васьковский Е.В. Учебник гражданского права / Е.В. Васьковский [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http:// www.allpravo.ru/library/doc2472p0/instrum4301/item4559.html

19. Воинский Устав 1716 года. Краткое изображение процессов или судебных тяжеб [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://history.scps.ru/regulations/1716-03.htm

20. Рождественский Н.Ф. Руководство к российским законам, составленное экстра-ординарным профессором С.-Петербургского университета, доктором законоведения Николаем Рождественским / Н.Ф. Рождественский. - Санкт- Петербург, тип. Э. Праца. - 1848. - 509 с.

21. Судебные уставы 20 ноября 1864 г., с изложением рассуждений, на коих они основаны. Часть первая [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://civil.consultant.ru/reprint/ books/115/3.html#img4.

22. Сергеева К.А. О предварительном обеспечении доказательств в российском гражданском процессе / К.А. Сергеева [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https:// notariat.ru/publ/zhurnal-notarialnyj-vestnik/archive/2663/2679/.

23. Шостя Ф. Гражданский процессуальный кодекс. Текст и практический комментарий. Практика Верховных Судов УССР и РСФСР и литература по гражданскому процессу по 1 ноября 1925г. / Ф. Шостя - Х. : Юридическое издательство НКЮ УССР, 1925. - 367 с.

24. Цивільний процесуальний кодекс України / ВВР. - 1963. - № 30. - Ст. 464.

25. Цивільний процесуальний кодекс України / ВВР. - 2005. - № 32. - Ст. 442.

26. Проект Закону про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України й інших законодавчих актів [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61415.

Размещено на Allbest.ru