Співвідношення міжнародного права та національного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський професійно-педагогічний коледж імені Антона Макаренка

Циклова комісія юридичних дисципліни

Курсова робота

з дисципліни

«Теорія держави і права»

на тему

«Співвідношення міжнародного права та національного права»

Київ - 2017



ВСТУП

Питання про співвідношення міжнародного і національного права виникає при виборі між національного і міжнародно-правовим регулюванням, коли є відмінності в міжнародній і національного регламентації одних і тих же правовідносин. Нині важко назвати такі суспільні відносини, які входили б виключно в компетенцію держав. Межі сфер міжнародного і національного права, публічного і приватного права стають все менш і менш чіткими, що є наслідком транснаціональності міжнародних відносин, взаємозалежності капіталу і політичної влади. Все частіше міжнародне право безпосередньо застосовується фізичними особами, корпораціями, органами державної влади (суб'єктами національного права) у відносинах між собою. Тому проблема виявлення і подолання колізій міжнародного і національного права має велике практичне значення.

Практика правовідносин, що остаточно сформувалася у ХХ столітті, дає змогу говорити про первинність міжнародного права серед інших чинників, що впливають на міжнародні відносини. Більшість сучасних теорій співвідношення міжнародного і національного права допускають їх одночасну дію стосовно того ж предмета в межах певної сфери. Відкритим залишається питання щодо верховенства одного з них і як це впливає на процеси застосування. Фактично міжнародне і національне право не вступають у конфлікт як системи, бо оперують у різних сферах і кожне домінує у своїй власній. Міжнародне право - частина національної системи права. У процесі укладання державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу до міжнародних організацій (вступ України в Ради Європи) національне право збагачується завдяки міжнародному - особливій галузі наддержавного права, що входить у його систему.

Проблема співвідношення міжнародного та національного права є сьогодні однією з ключових проблем теорії та практики міжнародного права. У цьому аспекті в науці міжнародного права багато обговорюють тему «дихотомії права», тобто поділу права на національне і міжнародне.

При розгляді системи міжнародного права, використовувалися теоретичні положення й висновки, зроблені вітчизняними та зарубіжними дослідниками. Серед них можна назвати російських вчених Ю.Я. Баскіна, К.Я. Бекяшева, І.І. Лукашука, Л.А. Моджоряна, О.І. Тіунова, Г.І. Тункіна, Д.І. Фельдмана та інших. З-поміж українських фахівців міжнародного права на особливу увагу заслуговують праці В.Г. Буткевич, В.А. Василенка, В.Н. Денисова, А.С. Мацка, В.І. Муравйова, Л.Д. Тимченка тощо.

Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу національного та міжнародного права розкрити його системні особливості, дослідити шляхи подолання колізій між нормами міжнародного права та національного права та гармонізацію національного права з нормами міжнародного права.

Об'єкт дослідження - процес взаємодії та співвідношення національного і міжнародного права.

Предмет дослідження - шляхи вирішення проблем співвідношення національного і міжнародного права.

Відповідно до мети було поставлено наступні завдання:

- охарактеризувати поняття та особливості національного та міжнародного права;

- вивчити принципи співвідношення міжнародного та національного права;

- висвітлити міжнародний договір, як форма права та його місце у системі національного права;

- дослідити шляхи вирішення проблеми співвідношення міжнародного і національного права.

Методологічну основу роботи складає сукупність загальновизнаних принципів та методів наукового пізнання. Для одержання наукових результатів застосовувалися загальнонаукові принципи та підходи, які забезпечили єдність аналізу, історизм, об'єктивність дослідження тощо. Історико-правовий, історико-порівняльний, нормативний, діалектичний, системно-структурний та інші методи були задіяні з метою досягнення розуміння виникнення та розвитку системи міжнародного права, його окремих норм, принципів та інститутів. З арсеналу спеціальних методів використовувався метод наукової абстракції, формально-логічний та ін.

З урахуванням об'єкту, предмету, мети й завдання роботи, у її структур і виокремлено вступ, два розділи, висновки та список використаних джерел.



РОЗДІЛ I. ТЕОРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТЬ МІЖНАРОДНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА

1.1 Поняття міжнародного права та його особливості

Міжнародне право розуміється як система обов'язкових норм, виражених у визнаних суб'єктами цього права джерелах і є загальнообов'язковим критерієм правомірно-дозволеного і юридично недозволеного, і через які здійснюється управління міжнародним співробітництвом у відповідних областях або примушування до дотримання норм цього права.

У науковій літературі справедливо зазначається, що термін «міжнародне право» є не зовсім коректним. Більш правильним було б використання терміну «міждержавне право», оскільки його норми створюються не народами безпосередньо, а державами як суверенними політичними утвореннями допомогою взаємоузгоджених рішень, призначені для регламентації міждержавних взаємозв'язків, реалізуються і забезпечуються діями самих держав і міждержавних механізмів. Однак у зв'язку з тим, що у вітчизняній юридичній науці переважно використовується термін «міжнародне право», саме він буде застосовуватися при написанні даної роботи.

Щодо функцій міжнародного права у науковій літературі має місце дискусія. Відповідно до однієї точки зору, основною функцією міжнародного права є управління діяльністю суб'єктів у відповідних сферах міжнародних відносин. Іншими словами, згідно даній точці зору, міжнародне право має управляти міжнародною діяльністю держав. Відповідно до іншої точки зору, міжнародне право виконує лише координуючу функцію, яка полягає у виробленні стандартів взаємодії держав у різних сферах. Однак найбільш вірною видається точка зору, відповідно до якої міжнародне право реалізує обидві зазначені функції.

У науковій літературі зазначається, що із закінченням Другої світової війни і прийняттям в 1945 році Статуту ООН відбулася зміна суті міжнародного права. Якщо раніше так зване класичне міжнародне право представляло собою право війни і миру, щось сучасне, або нове, міжнародне право називається правом миру, безпеки і співпраці.

Міжнародному і внутрішньому праву притаманні деякі спільні ознаки (державно-вольовий характер, використання правових норм з метою регулювання суспільних відносин, можливість примусового забезпечення дотримання норм права і т.д.). У той же час між цими двома системами відзначають відмінності: між їх суб'єктами, предметами регулювання, способами утворення норм і їх здійснення, в тому числі у необхідних випадках у використанні державного примусу для забезпечення дотримання цих норм.

В даний час міжнародне право характеризується такими рисами.

Заборона норм права війни, відсутність права переможця, військових контрибуцій і військових репресалій, військової інтервенції і анексії, права завоювання. Порушення цих норм визнається агресією.

Антиколоніального характер. Сучасне міжнародне право засноване на принципі рівноправності і самовизначення народів.

Загальнодемократичних характер. Сучасне міжнародне право регулює відносини між усіма державами незалежно від їх політичного, економічного, соціального, культурного ладу, від того, в якому регіоні світу вони знаходяться, незалежно від їх території, населення, економічної і військової потужності. Таким чином, міжнародне право поступово подолало характерний для нього раніше дискримінаційний характер, розлучилося з концепцією «міжнародного права цивілізованих народів», що виключало з рівноправного спілкування так звані слаборозвинені країни;

Існування універсальних норм міжнародного права, тобто загальновизнаних принципів і норм, що мають обов'язкову силу для всіх держав (juscogens «незаперечне право»);

Пріоритет і верховенство норм сучасного міжнародного права в міжнародному співтоваристві і в національних правових системах держав. Конституції багатьох держав сучасного світу проголосили, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права є складовою частиною правової системи даних держав. Якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж передбачені національним законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Спрямованість на забезпечення безпеки і застосування мирних засобів при вирішенні міжнародних суперечок. Сучасне міжнародне право містить норми про незастосування сили, про роззброєння, заборону випробувань зброї масового знищення, норми, встановлюють без'ядерний і ненасильницький світ.

Закріплення в міжнародному праві норми «спільної спадщини і надбань людства» (наприклад, у міжнародному космічному і морському праві, у праві охорони навколишнього середовища).

Пріоритетна спрямованість норм міжнародного права на захист прав і свобод людини.

Розширення сфер правотворчій і право реализующей діяльності. За останні десятиліття кодифіковані нові галузі міжнародного права: право міжнародної безпеки, права людини, космічне і екологічне право, право науково-технічного прогресу і т.д. Крім того, крім норм матеріального права формуються норми міжнародного процесуального права, наприклад, норми, що регулюють порядок укладення міжнародних договорів, мирного вирішення міжнародних суперечок, надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах і т.д.

Поява норм про міжнародну правову відповідальність держав. Якщо за нормами міжнародного класичного права держави не несли реальної відповідальності, то сучасне міжнародне право передбачає можливість застосування примусових заходів до держав, які вчинили міжнародні злочини та інші правопорушення.

Таким чином, сучасне міжнародне право з одного боку акумулює досягнення філософської, правової та політичної думки різних народів, і з іншого боку сприяє їх трансляції по всьому світу. Значення міжнародного права в сучасному світі і в міжнародних відносинах полягає в тому, що воно сприяє забезпеченню миру і безпеки, визнанням, реалізації та захисту прав і свобод людини.

1.2 Ознаки національного права та його поняття

В юридичній науці існує велика кількість визначень права. Це залежить головним чином від того, яка правова доктрина покладена в основу такого визначення: природно-правова, позитивістська, соціологічна чи інша, від багатоманітності поглядів на походження права, його джерела, на розуміння природи його зв'язків з державою, а також від того, які ознаки та риси права покладаються в основу того чи іншого його визначення. Можна сказати, що терміном «право» позначаються поняття, які відображають різні соціальні явища. Одне з таких явищ, що виникає та існує із соціального життя незалежно від держави, має загально-соціальну природу, є загально-соціальних. Інше - є результатом і наслідком державної діяльності, втіленням її волевиявлення. Його називають спеціально-соціальним, юридичним (законодавчим) або позитивним.

Право у загально-соціальному розумінні - це певні можливості суб'єкта соціального життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і повинні бути рівними для всіх одноіменних суб'єктів. В залежності від виду суб'єктів цих можливостей розрізняють права людини, права нації (народу), права людства. Позитивне ж право як система норм, що містять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, певною мірою протиставляється природному праву, яке має більш глибокий, обґрунтований, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини.

Отже, визначальним для право розуміння є ототожнення або розмежування права і закону (офіційно встановленого, позитивного права). Цей момент розмежування або ототожнення й означає принципову відмінність між двома протилежними типами право розуміння, які називають відповідно юридичним (від jus - право) і легістським (від lех - закон). Для юридичного право розуміння питання «що таке право?» є проблемним. Для легістського такого питання не існує, для нього право - це вже офіційно дане, позитивне право.

Позитивне право, у свою чергу, має два значення: об'єктивне юридичне право як система встановлених (визнаних) і забезпечених державою правових норм і принципів; суб'єктивне юридичне право - правові норми і принципи як певні юридично визнані: можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес. Між цими двома значеннями права існує тісний взаємозв'язок. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах. Поки норма права с загальною і поширюється на всі можливі випадки, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується конкретної певної ситуації, вона є суб'єктивною.

Можна сказати, що наділяючи громадян суб'єктивним юридичним правом, держава нібито відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних їй від народження, від природи. Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб'єктивні юридичні права та одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов'язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об'єктивного права.

Останнім часом поширеною є думка про визнання загальносоціальної сутності і призначення права, коли воно розглядається як вираження компромісу між класами, різними соціальними шарами суспільства. Пріоритет тут віддано людині, її свободі, інтересам, потребам. Таким чином, дійсна сутність права полягає в тому, що воно відображає нормативно-визначену, гарантовану державою міру свободи особи.

Одночасно є намагання розглядати право в аспекті реальних суспільних відносин, представником яких у правовому регулюванні суспільства виступає юридична практика. Право виступає елементом суспільної свідомості, якому відповідають певні суспільні відносини. Право як явище світової і національної культури є складовою частиною цивілізації, феноменом суспільної та індивідуальної свідомості, які політична влада повинна відображати в чинному законодавстві. Цьому не суперечить інша думка: право - це можлива поведінка, коріння якої в системі суспільних відносин, і вона знаходить свій прояв у юридичних нормах, які застосовуються державою. Коріння права - у природних умовах існування суспільства. Закон лише відображає право, яке реально існує в суспільних відносинах, і тому слід визнати суб'єктивні права первинними, а ті, що сформульовані в законі - вторинними.

У намаганні поєднати викладені підходи до розуміння права вважається можливим з навчальною метою сформулювати наступне його визначення, яке, безумовно, не може претендувати на виключну адекватність і повноту охоплення усіх найважливіших рис та ознак цього феномену.

Право - це зумовлена природою людини і суспільства формально визначена нормативна система регулювання суспільних відносин, яка виражає міру свободи особи, рівності і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів і забезпечується заходами легального державного впливу, у тому числі можливістю державного примусу.

Для характеристики найсуттєвіших рис права, які відображають його сутність і відрізняють від інших правил поведінки (норм моралі, звичаїв, традицій), прийнято використовувати поняття ознак права, основними з яких є:

- вираження у праві міри свободи, рівності та справедливості, що означає втілення у ньому основних прав та свобод людини, визнаних у світовому співтоваристві і виражених у міжнародних актах. Право є мірою свободи та рівності людей, в ідеалі справедливо встановленою державою так, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують. Свобода невіддільна від справедливості і становить її основу;

- інтелектуально-вольовий характер права. Право є проявом волі і свідомості людей, воно акумулює їх суспільну, групову та індивідуальну волю у гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Загалом право відображає соціальний компроміс на засадах справедливості і розуму. Право завжди виражає державну волю, проте ця воля й інтереси влади, не є безмежними. Вони повинні вводити поведінку підвладних у норми, які б найбільше відповідали інтересам людини, принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму;

- нормативність, яка полягає в тому, що на підставі багаторазового повторення поведінки формується відповідне правило. Права людини через норми права трансформуються і набувають юридичної форми, отримують офіційне визнання і гарантований захист держави. Нормативністю права до суспільного життя вносяться елементи єдності, рівності, принципової однаковості; право виступає як загальний масштаб, регулятор поведінки. Нормативність у правовій сфері - це формування типового правила і гарантія здійснення суб'єктивних прав;

- формальна визначеність - офіційне вираження норм права у законах, підзаконних нормативно-правових актах, інших визначених формах, які мають відповідну структуру, приймаються за встановленою процедурою, підлягають однаковому тлумаченню і реалізації. Чіткість, однозначність, стислість досягається за допомогою правових понять, їх визначень, юридичних конструкцій, правил юридичної техніки;

- загальнообов'язковість права виражається в тому, що дія правових норм поширюється на всіх. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників суспільних відносин, а також що воно має нормативний характер. Держава надає праву загальнообов'язкове значення, зводить право в закон і надає йому офіційну форму вираження;

- системність права полягає в тому, що воно є не просто сукупністю принципів і норм, а їх системою, де всі елементи пов'язані та узгоджені. І в іншому розрізі: сучасне право складається з трьох елементів - природне право, позитивне право, суб'єктивне право. Природне право складається із соціально правових вимог, зміст яких обумовлений природою людини і суспільства, і які суспільство і держава здатні забезпечувати кожному громадянину. Позитивне право - це законодавство та інші джерела права, в яких отримують офіційне державне визнання соціально-правові домагання суб'єктів. Суб'єктивне право - це індивідуальні можливості, які виникають на підставі норм позитивного права і задовольняють інтереси, потреби носія цих прав. Зв'язок суспільства, держави і права такий: зміст права створюється суспільством, форма права - державою;

- державна забезпеченість, гарантованість права, у тому числі за допомогою державного примусу, що чітко розмежовує права й обов'язки, визначає сферу особистої свободи та її кордони. Загалом це свідчить, що держава у цілому підтримує загальні правила, які визнаються нею правовими. Державна охорона права містить у собі організаційні, організаційно-технічні, виховні, превентивні заходи, включаючи легальний примус до порушників вимог правових норм. Тим самим забезпечується і загальнообов'язковість норм права.

Слід ще раз підкреслити, що право не можна зводити до правових норм, оскільки крім норм воно вміщує в собі соціально-правові домагання (природне право і суб'єктивні права). Закон може бути не правовим, якщо змістом його стає свавілля державної влади. Такі закони можна визначити як формальне право, тобто право з точки зору форми, а не змісту. Розмежування права і закону дає можливість розглядати право як критерій якості закону.

міжнародний національний право договір



РОЗДІЛ IІ. ВЗАЄМОДІЯ МІЖНАРОДНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ

2.1 Принципи співвідношення міжнародного та національного права

Принцип пріоритету міжнародного права (міжнародних договорів) над національним передбачає, що при їх розбіжності застосовуються норми міжнародного права (договору). Цей принцип приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Так, у США міжнародний договір, як і Конституцію й закони держави, що видані на її виконання, віднесено до вищих законів країни. У конституціях ряду країн (Німеччини, Греції, Болгарії, Іспанії, Киргизстану, РФ, Литви, Вірменії та ін.) визначено міжнародні договори як складову частину правової системи (або права, або законодавства). Пріоритет міжнародного права перед національним правом супроводжується відповідальністю держави за виконання міжнародно-правових норм і рішень;

Принцип пріоритету національного права над міжнародним передбачає, що при розбіжності норм міжнародного і національного права застосовуються норми національного права, оскільки міжнародне право розцінюється як поєднання міжнародно-правових норм різних держав. Вважається, що норми міжнародного права застосовуються у тому випадку, якщо вони не суперечать національному праву;

Принцип дуалізму передбачає взаємодію обох систем права (національного і міжнародного), оскільки ґрунтується на визнанні їх наявності.

Нині є діючим принцип пріоритету міжнародного права (договору) над національним, якщо його норми визнані державою в законодавчому порядку. Перевагою перед національними законами володіють ті міжнародні договори, котрі в установленому законом порядку ратифіковані й опубліковані.

Норми міжнародного права в національному праві реалізуються через такі системи:

- система інкорпорації (прямий спосіб) ? включення в національну систему права правил міжнародного договору в силу акта ратифікації або іншого виду прийняття договору та безпосереднє застосування норм міжнародного права державними органами, насамперед судами, а також посадовими особами та громадянами. Ця система характерна для РФ, США, Франції і Німеччини, оскільки на території цих держав норми міжнародного права мають пряму дію. Систему інкорпорації називають ще прямою трансформацією або включенням, а правила міжнародного договору - «самовиконуючими», тобто такими, що не потребують конкретизації з боку держави;

- система трансформації (опосередкований спосіб) спосіб вираження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, коли на його основі видається національний (внутрішньодержавний) нормативний акт, який більш-менш відтворює зміст договору. Сама по собі норма міжнародного права не наділяє особу правами, тільки норми внутрішнього законодавства дають можливість особі здійснювати права й обов'язки, гарантовані державою у зв'язку з укладеною нею міжнародною угодою. Тобто, щоб набути застосування, норми і принципи відповідних міжнародних договорів імплементуються утілюються в національне право. Ця система діє у Великій Британії та інших країнах загального права;

- змішана система поєднує і систему трансформації, і систему інкорпорації.

Зовсім не принципово, який спосіб введення норм міжнародного права у національне право (система трансформації чи система інкорпорації) взятий державою за основу. Головним є те, щоб міжнародно-правові норми знаходили висвітлення в правовій системі держави і мали пріоритет над її внутрішніми правовими нормами у разі колізії (зіткнення) з ними.

2.2 Міжнародний договір, як форма права та його місце у системі національного права

Міжнародний договір угода двох або кількох держав про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними, наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права міжнародний-правовий акт може мати різні форми і назви:договір, угода, пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін. За структурою міжнародний-правовий акт переважно складається з преамбули, основних статей і прикінцевих положень.

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами.

За рівнем, на якому вони укладаються:

- міждержавні;

- міжурядові;

- відомчі.

За кількістю сторін:

- двосторонні;

- багатосторонні.

За об'єктом регулювання:

- політичні;

- економічні;

- з спеціальних питань.

Розрізняють міжнародні договори:

- що підлягають ратифікації;

- що не підлягають ратифікації.

Договори, що підлягають ратифікації набирають сили в порядку, передбаченому для законів України, тобто через 10 днів із дня їх офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Ратифікація (затвердження) ? акт міжнародного права, за допомогою якого держава, через свої компетентні органи, наділені повноваженнями укладати договори, виражає свою згоду взяти на себе зобов'язання в міжнародному плані на підставі відповідного договору.

Держава має право відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи під дію вимог, що випливають із міжнародних зобов'язань. Проте відмова ратифікувати конвенцію, особливо двосторонню, є скоріше винятком, ніж правилом.

Не підлягають ратифікації, приєднання до яких або прийняття (укладення) яких проводиться від імені України(міждержавний договір) від імені Уряду України(міжурядовий договір) від імені міністерств чи інших центральних органів виконавчої влади України(відомчий договір), набирають чинності в порядку, передбаченому для указів Президента України, тобто через 10 днів із дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами, набирають чинності в порядку, передбаченому для постанов Кабінету Міністрів України, тобто з моменту їх прийняття, якщо пізнішій строк не передбачений у цих актах - набирають чинності з моменту їх підписання або з моменту затвердження міністерствами (відомствами), від імені яких договори були підписані

Вимоги до міжнародних договорів, що підлягають ратифікації:

- обов'язковість їх якнайшвидшої ратифікації, яка здатна надати їм внутрішньодержавної сили;

- суб'єктом ратифікації міжнародних договорів може бути законотворчий орган;

- порядок ратифікації міжнародних договорів є таким самим, що й порядок ухвалення нормативно-правових актів;

- строки ратифікації та порядок вступу в дію нормативних міжнародних договорів ? такі самі, що й для нормативно-правових актів.

В Україні лише Верховна Рада наділена правом давати згоду на ратифікацію міжнародних договорів України (ст. 85 Конституції України).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Єдина система реєстрації і обліку міжнародних договорів України перебуває у віданні Міністерства закордонних справ України. Реєстрація міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН і у відповідних органах інших міжнародних організацій здійснюється Міністерством закордонних справ.

Міжнародні договори, що потребують ратифікації, і міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких провадиться від імені України, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газеті «Голос України», «Зібранні чинних міжнародних договорів України».

Міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких провадиться від імені уряду України, публікуються в «Офіційному віснику України», газеті «Урядовий кур'єр».

Договори, укладені від імені міністерств або інших центральних органів державної виконавчої влади України, публікуються в «Зібранні чинних міжнародних договорів України».



РОЗДІЛ ІІІ. ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНОГО І НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА

3.1 Шляхи подолання колізій між нормами міжнародного права та національного права

Процес правового регулювання характеризується як встановлений нормативно вплив держави на суспільні відносини. Процес правового регулювання зумовлюється певними факторами та має певний ступінь ефективності. Ефективність правового регулювання залежить від несуперечності законодавства та наявності механізмів подолання колізій, що виникають між правовими приписами.

Інтерес вчених до проблеми юридичних колізій зумовлюється двома основними причинами: необхідністю покращення законодавства; пануванням у радянській юридичній науці теорії не контрольованості радянського права, яке визнавалось ефективним не суперечним засобом упорядкування відносин, що, у свою чергу, теж не мають будь-яких суперечностей.

Вивчення юридичних колізій та аналіз колізій правового регулювання потребує дослідження соціальних суперечностей, різновидом яких є правові.

Соціальні суперечності характеризуються наявністю певних ознак, які притаманні і юридичним колізіям:

- Наявність конфлікту, що супроводжується незацікавленістю сторін у знаходженні компромісу.

- Наявність суб'єктивного фактора, тобто сторін конфлікту, що мають певні інтереси та мету діяльності.

- Динамізм конфлікту, що характеризується певними стадіями розвитку.

Враховуючи те, що правові колізії визначаються змістом права, можливо вести мову про наявність двох основних категорій причин, що їх зумовлюють:

- оскільки право є відображенням економічних відносин, то матеріальна сфера суспільства, яка має суперечливий характер, породжує наявність конфліктів у праві;

- оскільки право має самостійне значення, то йому притаманні суперечності, які не мають матеріальної основи, маючи правову основу.

Наявність серед особливих рис права стабільності та незмінності зумовлює дві тенденції його розвитку, з одного боку це динамізм права, що зумовлює його відповідність змінам суспільної діяльності, з іншого ? статичність, що забезпечує збереження внутрішньої структури з точки зору єдності та узгодженості.

Звичайно, що динамізм та статичність мають суперечливий характер, що звичайно позначається і на праві.

Таким чином, суперечності правового характеру породжуються, з одного боку, «старінням» норм, що не відповідають об'єктивним умовам, а з іншого динамікою суспільного життя, що регулюється правовими нормами, які приймаються у різний час.

Необхідно зазначити, що в юридичній науці відсутній єдиний підхід до визначення юридичної колізії. Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона характеризує колізію як зіткнення юридичних норм у процесі розгляду юридичної справи. Ю. Тихомиров характеризує юридичні колізії як протиріччя між правовими нормами, актами та інститутами, що зумовлюють складнощі на практиці. С. Алексєєв вважає, що колізії -- це протиріччя та зіткнення, що можливі лише між нормативно-правовими актами, а не нормами. Більш широко юридичні колізії визначає Н. Власенко, оскільки характеризує їх як відношення між нормами, що виникають у процесі вирішення однієї ситуації.

Юридичні колізії це обумовлений системою об'єктивних та суб'єктивних причин різновид протиріч у сфері права, сутність якого виявляється у наявності розбіжностей між приписами нормативно-правових актів чи нормативних та інтерпретаційних актів, що спрямовані на регулювання однотипних суспільних відносин чи роз'яснення правових норм.

Юридичні колізії характеризуються наявністю особливостей, що зумовлюються особливою сферою їх прояву. А саме це виявляється у зумовленості колізій системою об'єктивних та суб'єктивних факторів розвитку суспільства, належності до правової сфери суспільних відносин, суперечності між приписами нормативно-правових актів, що приймаються різними суб'єктами з різноманітних питань, суперечності між приписами нормативно-правових актів та нормами інтерпретаційних актів, що роз'яснюють їх положення, суперечливості норм, що регулюють однотипні суспільні відносини, наявності певних труднощів у процесі реалізації тих норм, які мають колізійний характер.

Багатоманітність та неоднозначність правових колізій зумовлює необхідність їх класифікації, що здійснюється за шістьма основними критеріями:

І. За характером причин, що породжують колізії, розрізняють:

- правові колізії, що виникають внаслідок розвитку самих суспільних відносин (рівень економічного розвитку, розвинутість інститутів громадянського суспільства, наявність інститутів демократії);

- правові колізії, що є наслідком дії суб'єктивних факторів (можливість знаходження соціального компромісу, боротьба за політичну владу, рівень правової культури населення, наукова обґрунтованість законодавства).

II. За юридичною силою нормативних актів, що вміщають колізуючі норми (вертикальні колізії):

- колізії норм національного законодавства та норм міжнародного права;

- колізії норм національного законодавства.

В Україні колізії першого різновиду (а) породжуються самою Конституцією, що проголошує загальновизнані норми та принципи міжнародного права, а також норми міжнародних договорів, частиною законодавства. Більше того, Конституція України проголошує, що у випадку протиріччя між національними та міжнародними нормами верховенство належить нормам міжнародного права.

Саме це суттєво зменшує роль України як суб'єкта міжнародного права та обмежує її державний суверенітет.

Як відомо, міжнародному праву характерні три системи принципів: принципи ідей; принципи загального характеру; основні принципи.

Саме тому згадане вище положення Конституції потребує тлумачення, змістом якого повинне бути уточнення, про які принципи йдеться та яким чином повинні бути укладені міжнародні договори.

Колізії між нормами національного законодавства мають місце у процесі застосування різних за юридичною силою норм, тому можливими є наступні колізії:

- між нормами конституції та конституційних законів;

- між нормами конституції та звичайних законів;

- між нормами конституційних та звичайних законів;

- між нормами кодифікаційних та некодифікаційних актів;

- між нормами законодавства федеративної держави та її суб'єктів;

- між нормами законодавства суб'єктів федерації;

- між нормами законів та підзаконних актів;

- між нормами загальних, відомчих, місцевих та локальних підзаконних актів;

- між нормами законів, підзаконних актів та актів місцевого самоврядування;

- між нормами актів місцевого характеру.

Вирішення проблем подолання колізій у національному законодавстві потребує прийняття двох законів: про нормативно-правові акти; про загальні принципи організації місцевого самоврядування.

III. Колізії, що існують між нормами, які є рівними за юридичною силою (горизонтальні колізії). Вони виявляються між приписами, які:

- містяться в одній статті нормативного акта;

- містяться в різних статтях одного нормативного акта;

- містяться в різних нормативно-правових актах.

IV. Колізії між структурними елементами норм права виявляються у формі колізій між гіпотезами, диспозиціями та санкціями правової норми, підкреслюючи складну структуру правового припису. Такі колізії усуваються лише шляхом внесення змін до статті нормативного акта.

V. За субстанціональним характером колізії виникають внаслідок протиріччя між нормами, що вміщуються у нормативно-правових актах, та нормами, що вміщуються в акті тлумачення. Як правило, ці колізії виникають внаслідок неправомірного звужувального чи розширювального тлумачення та усуваються лише шляхом скасування інтерпретаційних норм.

VI. За суб'єктами правового регулювання поділяють:

- колізії юридичного статусу осіб;

- колізії компетенції юридичних органів;

- колізії статусу громадських об'єднань;

- колізії в нормах, що визначають повноваження посадових осіб.

Саме ці колізії призводять до невиправданого втручання суб'єктів, наділених владними повноваженнями, в компетенцію інших органів, що призводить до узурпації влади.

Таким чином, правові колізії є різновидом соціальних протиріч, які виявляються у правовій сфері та значно знижують ефективність правового регулювання.

Юридичні колізії, як правило, зумовлюються цілим рядом причин. Причини існування колізій характеризуються як сукупність умов, що мають об'єктивний та суб'єктивний характер.

Об'єктивними причинами існування колізій є суперечливість розвитку економічних відносин, недосконалість визначення статусу суб'єктів політичних відносин та невизначеність статусу держави як суб'єкта політичних та правових відносин.

Більш широким є коло суб'єктивних причин, що зумовлюється рівнем удосконалення законодавства, що є результатом практичної діяльності певних суб'єктів.

Серед причин такого роду називають:

- недосконалу якість сучасного законодавства, що відображається у його суперечності та невідповідності правилам законодавчої техніки;

- недостатню системність нормативно-правових актів, що засновується на непослідовності, а також на наявності підзаконних нормативних актів, прийнятих із законодавчо нерегламентованих питань;

- низький рівень «розчистки» законодавства, що супроводжується дією одночасно нових та вже скасованих нормативних актів;

- відсутність будь-якого вивчення проблеми делегованого законодавства та можливостей суб'єктів суспільних відносин здійснювати правотворчу функцію за дорученням держави. Вказаний вид колізії призводить до наявності у системі законодавства нормативних актів, прийнятих поза повноваженнями суб'єктів правотворчості, які регламентують важливі сфери життєдіяльності суспільства. Подолання таких колізій є можливим за умови прийняття Закону «Про делеговану нормотворчість»;

- несвоєчасне скасування застарілих нормативних актів чи внесення до чинних актів змін та доповнень. Сучасна наука має виробити принципи процесу внесення змін до законодавства, основним призначенням яких є опублікування редакції нового нормативно-правового акта, що враховує прийняті зміни та доповнення;

- недосконалість системи інвентаризації нормативних актів, що потребує прийняття Зводу законів України як актаконсолідаційного характеру, що ліквідував би застарілі норми та положення;

- недосконалість термінології нормативного масиву, що викликає труднощі правозастосовчої практики, оскільки існування різноманітних характеристик рівнозначних правових термінів зумовлює виникнення колізії;

- наявність великої кількості нормативно-правових актів, що регламентують рівнопорядкові суспільні відносини. Достатньо наголосити на тому, що з дня проголошення незалежності України парламентом було прийнято 609 актів вищої юридичної сили та 1200 нормативних документів підзаконного характеру. Слід також зазначити, що нині чинними у системі нормативних актів України є документи, прийняті нашою державою у 20-х, 30-х та 40-х pp.;

- відсутність концепції правової політики, що повинна бути прийнята на рівні держави та визначати основні напрями правового регулювання, що здійснюється лише на законодавчому рівні;

- відсутність системи нормативно-правових актів, які визначили б процес прийняття та ознаки нормативно-правового акта, що мав би законний характер (закони «Про закони», «Про нормативно-правові акти», «Про порядок введення нормативних актів в дію»);

- наявність в сучасному законодавстві відсилочних та оціночних понять, що призводять до наявності права у владних суб'єктів на визначення змісту акта відповідно до власних інтересів;

- відсутність повної реалізації принципу гласності у законодавчій сфері, що призводить до наявності актів, які набирають силу з моменту отримання владними суб'єктами, та призводить до незнання положень цих актів з боку суб'єктів права і довільного їх тлумачення;

- відсутність наукових досліджень проблеми колізійних норм як основного засобу подолання юридичних колізій;

- невідповідність законодавства науково обґрунтованим положенням та принципам, що зумовлює його суперечливий характер;

- невизначеність повноважень суб'єктів владних відносин, що призводить до порушення принципу розподілу влади та втручання в нормотворчу діяльність інших державних структур;

- низький рівень професійної культури юристів, що призводить до незнання нормативного масиву та як результат ? до низької ролі доктринального тлумачення;

- відсутність правової культури населення, що призводить до нігілістичного ставлення до права.

Таким чином, причини існування колізій у правовій сфері характеризують їх наявність в законодавстві будь-якої держави. Однак саме їх кількість та наявність обґрунтованих шляхів подолання колізій і свідчить про рівень ефективності національного законодавства.

3.2 Гармонізація національного права з нормами міжнародного права

В юридичній літературі під гармонізацією розуміють «узгодження загальних підходів, концепцій розвитку національних законодавств», «створення загальних правових принципів і окремих рішень», «один із основних напрямків і форм проведення узгодженого правового розвитку держави».

На думку Л. Луць, гармонізацію права і законодавства слід вважати самостійним способом правової інтеграції, який дає змогу сформувати правові стандарти в певній сфері правового регулювання, а тому він повинен передувати уніфікації права або ж застосовуватись там і тоді, де і коли відсутня потреба в уніфікації.

Гармонізація права (законодавства)? це процес узгодженого розвитку національних законодавств, усунення існуючих між ними суперечностей та формування мінімальних правових стандартів шляхом утвердження спільних правових принципів або прийняття окремих правових рішень з метою зближення правових систем. Вона може бути як односторонньою, так і багатосторонньою. За останньої всі учасники на узгодженій основі вживають заходів для зближення права та законодавства, а за односторонньої - право і законодавство однієї держави адаптується до права та законодавства іншої (інших) держави. Для європейських регіональних організацій гармонізація права та законодавства має важливе значення, оскільки це один із способів правової інтеграції.

Іншим способом правової інтеграції є уніфікація права та законодавства. Уніфікація ж законодавства має трактуватися як процес зближення законодавства шляхом встановлення чи запровадження в національні правові системи однакових норм права. Уніфікація права (законодавства) ? це процес впровадження в національні правові системи єдиних юридичних норм з метою зближення цих правових систем або створення на їх основі спільної міжнародної правової системи. Загальним засобом проведення уніфікації права (законодавства) є міжнародно-правові конвенції, в яких формуються нормативні приписи, що підлягають впровадженню в національні правові системи в незмінному вигляді.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС І сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах ? членах ЄС.

Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров'я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені Угодою про партнерство та співробітництво. Важливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти.

Етапами правової адаптації є імплементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України у відповідність із стандартами ЄС, створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність із нормами ЄС.

Євроінтеграція має стати першочерговим пріоритетом для всіх гілок і рівнів влади в Україні, Під цим кутом зору послідовне здійснення адміністративної реформи має містити чітку реалізацію цієї пріоритетності і забезпечити відповідні зміни в структурі міністерств і відомств та механізмах міжвідомчої координації. Досвід інших центрально- і східноєвропейських країн свідчить, що доцільним є запровадження посади Спеціального уповноваженого Уряду з питань європейської інтеграції у ранзі міністра, наділеного необхідними повноваженнями з координації зусиль усіх органів виконавчої влади щодо співпраці з ЄС.

Для більш плідної координації діяльності Уряду та Верховної Ради варто було б створити в парламенті спеціальний Комітет з питань європейської інтеграції. Така новація логічно відбивала б стратегічність напряму європейської інтеграції, сприяла б більшій симетричності міжпарламентських контактів і ефективнішому парламентському контролю за процесом європейської інтеграції, надто ж у напряму гармонізації законодавства України із законодавством ЄС. Комітет у закордонних справах також мав би відстежувати питання європейської інтеграції, але це не було б його основною функцією. Такий розподіл компетенції існує практично в усіх парламентах країн-кандидатів на вступ до ЄС. У цілому Верховна Рада, як інститут, що прямо представляє громадян України, могла б відігравати помітнішу роль у заохоченні кращого розуміння і підтримки суспільством процесу європейської інтеграції.

Реалізація європейського вибору вимагає не тільки політичної волі, а й відповідним чином підготовлених кадрів державних службовців, причому не тільки в центральних відомствах, ай на регіональному і місцевому рівнях, Загальна програма перепідготовки і навчання має забезпечити необхідні знання і навички щодо розуміння цілей інтеграції і Європейського Союзу, його основних інституцій і процесу ухвалення рішень, вміння вести переговори, використовувати європейські інформаційні ресурси, покращення володіння однією з основних європейських мов. Спеціальні програми перепідготовки службовців за секторами мають супроводжувати і дещо випереджати процес гармонізації законодавства та імплементації УПС. На державному рівні необхідно визначити політику перепідготовки і навчання, Її конкретні цілі, провести аналіз потреб і наявних ресурсів, оцінити зміст і вплив навчальних курсів, врахувати механізми мотивації державних службовців щодо участі у навчальних програмах і програмах перепідготовки. На порядку денному має бути вдосконалення і посилення інституцій, що пропонують курси з питань європейської інтеграції, а також прискорення запровадження відповідної спеціалізації у рамках навчальних програм університетів та інститутів, як це передбачається Стратегією інтеграції України до Європейського Союзу. Має бути створена і підтримуватися база даних з питань європейської інтеграції.

Особливу увагу слід приділити проблемі імплементації. Найближчим часом має бути проведена інвентаризація виконання Стратегії інтеграції і відповідних постанов Уряду, імплементації УПС. Підготовка і видання Білої книги з питань європейської інтеграції України може стати надзвичайно важливим кроком у цьому напрямі. Цілком неадекватною сучасним потребам є якість експертно-наукових розробок про європейську інтеграцію України. На порядку денному стоїть розробка і дискусія щодо можливих сценаріїв «входження в Європу» у світлі Копенгагенських критеріїв. Для того, щоб успішно імпортувати успіхи інших країн і уникнути запозичення їх помилок, треба приділити особливу увагу дослідженню досвіду європейської інтеграції країн-кандидатів на вступ до ЄС, що перебувають на різній стадії готовності. При цьому важливо пам'ятати, що такий аналіз завжди має підтримувати і стимулювати відповідні дії, а не бути просто ще однією аналітичною вправою.

Європейська інтеграція має стати не тільки пріоритетом для всіх владних структур, а й свідомим вибором суспільства в цілому, 3 огляду на це очевидною є потреба в широкомасштабній інформаційно - просвітницькій програмі, завдяки якій суспільство значно поліпшило б знання про природу і сутність європейської інтеграції, специфіку функціонування ЄС тощо. Це положення міститься в Стратегії інтеграції, але поки що не виконується. Ініціатива тут має належати Уряду, який повинен підтримувати постійний діалог із суспільством стосовно реалізації своєї європейської політики. Варто започаткувати постійно діючий форум для представників неурядових організацій. на якому вони мали б можливість консультуватися і дискутувати з урядовими структурами і політиками. Це, до речі, допоможе Україні краще представляти себе як сильного партнера і повноправного учасника процесу європейської інтеграції. Якщо ми хочемо, щоб нас саме такими сприймали І відповідно поводились, треба бути готовими на рівних дискутувати з приводу всіх поточних проблем євроінтеграції, а не тільки тих, що стосуються відносин України з ЄС.

Україні також варто подбати про подолання необізнаності Європи про Україну, з цією метою Уряду варто розробити спеціальну програму «просування» України в ЄС та всіляко сприяти налагодженню й розвиткові широких зв'язків з країнами-членами ЄС.

Також варто не тільки запитувати, що Європейський Союз може дати Україні, а й шукати переконливі аргументи того, що Україна може дати Європейському Союзу. Чим впевненіше ми відповідатимемо на ці запитання, тим переконливіше будемо виглядати і діяти.

В висновку до цього розділу можна зазначити, що європейська інтеграція ? це магістральний напрям розвитку континенту, який визначить як ситуацію в самій Європі в третьому тисячолітті, так і її місце у світі. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі є стратегічною метою України тому, що це є найкращим способом реалізації національних інтересів, побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин.

Для України європейська інтеграція це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС.



ВИСНОВКИ

Проаналізувавши нормативно-правову базу відповідно до теми можна зробити наступні висновки:

З огляду на проведене у курсовій роботі дослідження, зазначимо, що на початку ХХI століття міжнародне право стало необхідним регулятором значного обсягу міжнародних відносин. Проте, ще до наших днів був накопичений значний нормативний матеріал, закладені початки міжнародно-правової свідомості. Намітилися зрушення й у національному праві, що, наприклад, закріпило привілею іноземних дипломатів, установило правовий режим іноземців.

Проблема співвідношення міжнародного та національного права є сьогодні однією з ключових проблем теорії та практики міжнародного права. У цьому аспекті в науці міжнародного права багато обговорюють тему «дихотомії права», тобто поділу права на національне і міжнародне. Одразу звернімо увагу на те, що концепція дихотомії права має сенс лише тоді, коли ми розглядаємо право як один із аспектів діяльності держави, тобто пов'язуємо право з державою, що є характерним для позитивістського юридичного світогляду. Якщо ми бачимо в праві такий феномен соціального буття, який існує поза державою і незалежно від неї, тоді у нас менше підстав говорити про дихотомію права, оскільки у такому ракурсі право є цілісним явищем.

Однією з найважливіших основ сучасної системи міжнародних відносин є міжнародне право. Дія норм міжнародного права впливає на стан міжнародного правопорядку. Однак особливість більшості норм міжнародного права полягає в тому, що їх ефективність зумовлюється не лише цариною міждержавних відносин, але і сферою внутрішньодержавних відносин. Те, як держава реалізує обов'язкові для нього норми міжнародного права при регулюванні відносин з участю суб'єктів національного права, стає об'єктом уваги інших держав. Зазначена особливість сучасних норм міжнародного права не могла не вплинути на активізацію взаємодії міжнародного і національного права.

...