Оспорювання компетенції міжнародного комерційного арбітражу в англійській юрисдикції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Оспорювання компетенції міжнародного комерційного арбітражу в англійській юрисдикції

Воронов К.М

У статті проаналізовано законодавство, прецеденти і практика Англії в установленні компетенції арбітражного трибуналу. Розглянуто історичний розвиток англійського підходу до взаємодії державного суду й арбітражного трибуналу щодо компетенції. Зроблено висновок про розвиток англійського підходу, що прогресує, у сфері оспорювання арбітражної юрисдикції.

Ключові слова: принцип компетенції-компетенції, англійський арбітраж, арбітражна юрисдикція.

В статье проанализированы законодательство, прецеденты и практика Англии в определении компетенции арбитражного трибунала. Рассмотрено историческое развитие английского подхода к взаимодействию государственного суда и арбитражного трибунала относительно компетенции. Сделан вывод о прогрессирующем развитии английского подхода в сфере оспаривания арбитражной юрисдикции.

Ключевые слова: принцип компетенции-компетенции, английский арбитраж, арбитражная юрисдикция.

The article analyzes the legislation, precedents and practice of England in establishing the competence of the arbitral tribunal. The historical development of the English approach to the interaction of the state court and the arbitral tribunal about competence is considered. A conclusion is drawn about the progressive development of the English approach in the field of arbitration jurisdiction.

Key words: competence-competence principle, English arbitration, arbitration jurisdiction.

Постановка проблеми. Англійський арбітраж сьогодні залишається одним із найбільш популярних і респектабельних. Це пов'язано з популярністю англійської юрисдикції серед підприємців і його орієнтованістю на бізнес. Проте англійська судова система залишається однією з найбільш консервативних у сфері взаємодії державного суду з міжнародним комерційним арбітражем. Це передусім стосується встановлення компетенції арбітражного трибуналу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням установлення компетенції міжнародного комерційного арбітражу в англійській юрисдикції займалися такі практикуючі іноземні юристи та науковці: Г. Борн, А. Редферн, М. Хантер, У. Парк, С. Містеліс, Д. Лью, А. Кавхару та ін. Ця проблематика не досліджена на достатньому рівні українськими науковцями, що і стало причиною написання статті.

Постановка завдання. Метою статті є аналіз розвитку англійського підходу до встановлення й оспорювання компетенції арбітражного трибуналу шляхом дослідження англійського законодавства і практики розгляду подібних спірних правовідносин.

Виклад основного матеріалу дослідження. Традиційно вважається, що англійське загальне право формувалося на прецедентному праві та вченні про прецедент. Однак у новітній історії суди в Об'єднаному Королівстві все більше спираються на традиційне законодавство під час вирішення арбітражних спорів [1, с. 375]. Закон «Про арбітраж» є наріжним каменем англійського підходу до встановлення й оспорювання компетенції арбітражного трибуналу.

Закон набрав чинності 31 січня 1997 року, однією з головних його цілей було закріплення англійського арбітражного права в одному законодавчому акті та створення послідовної правової бази. Основна мета Закону, як зазначено в його преамбулі, полягала в тому, щоб змінити й удосконалити арбітражне право [2]. Хоча англійська юрисдикція вважається дуже сприятливою до арбітражних проваджень, правова база дає більше можливостей для судового втручання. Принцип компетенції-компетенції не має такої сили в Об'єднаному Королівстві, як, наприклад, у Франції. Це має низку важливих наслідків, які ми будемо розглядати надалі.

Історично суди Сполученого Королівства прагнули застосовувати власну національну практику й установити такий режим арбітражу, який би захистив як традиційні положення, так і процесуальні та матеріальні правила. Англійські суди не визнавали іноземні арбітражні рішення й загальноприйняті положення міжнародного комерційного арбітражу. Як правило, англійські арбітри вважали принципи міжнародного арбітражного права занадто академічними, теоретичними або надто абстрактними. Англійська позиція полягала в тому, що, погоджуючись на арбітраж у Сполученому Королівстві, іноземні сторони приймали й застосовували місцеві правила та звичаї [3, с. 87].

Стосовно дотримання загальноприйнятих принципів міжнародного комерційного арбітражу, то суди Великобританії лише додержувалися принципу автономності арбітражної угоди й були скептично налаштовані щодо принципу компетенції-компетенції. До 1996 року контроль над юрисдикцією арбіт-ражного суду був майже виключно в руках національних судів. Підхід, який домінував у той час, полягав у тому, що суди мали повноваження визначати наявність дійсної арбітражної угоди, вони могли втрутитися до або після винесення остаточного рішення. Найбільш популярною була позиція, що арбітри не мають права робити більше, ніж висловлювати свою точку зору щодо того, є вони компетентними розглядати справу чи ні. Крім того, в прецедентному праві англійських судів указується, що будь-які питання щодо дійсності, обсягу або існування арбітражної угоди залишаються на розгляд суду, а не арбітражного міжнародного комерційного арбітражу [4, с. 440].

Закон «Про арбітраж» Англії, Уельсу та Північної Ірландії 1996 року не містить визначення арбітражу, хоча в 1 розділі зазначено, що метою арбітражу є справедливе вирішення спору неупередженим арбітражним судом без зайвих затримок і витрат. Із моменту впровадження цього законодавчого акта, суди почали втручатися більшою мірою, ніж спочатку очікувалося. Але незалежно від повноважень судів, арбітражний трибунал має повноваження продовжувати розгляд справи та виносити рішення, тоді як державний суд розглядає питання щодо компетенції арбітражного трибуналу. Основним обґрунтуванням існування та ефективності принципу компетенції-компе- тенції є перешкоджання потенційним процесуальним зловживанням сторін у вигляді затягування арбітражного провадження.

Сучасний англійський підхід до встановлення й оспорювання компетенції полягає в наданні й арбітражному трибуналу, і державним судам повноважень щодо аналізу арбітражної угоди задля встановлення юрисдикції. Якщо сторона спору оскаржує компетенцію арбітражного трибуналу в національному суді, існує два способи аналізу арбітражної угоди: повний аналіз і поверховий аналіз (prima facie) [5, с. 4].

Спосіб аналізу арбітражної угоди може бути зумовлено відповідними національними арбітражними законами, але він також залежить від того, як суди інтерпретують конкретні правові приписи. Поверховий аналіз (prima facie) передбачає базове дослідження для підтвердження існування арбітражної угоди, яка не є явно недійсною чи не застосовуваною. Після того, як суд установить, що арбітражна угода існує, судовий процес буде призупинено, а справу передано до арбітражу. Ефективне застосування поверхового аналізу дає змогу зберегти публічні та приватні кошти.

Повний же аналіз полягає в поглибленій судовій перевірці з метою з'ясування існування, обґрунтованості й обсягу арбітражної угоди. Обрання повного аналізу арбітражної угоди призводить до збільшення судових витрат і затягування процесу. Проте існують ситуації, коли суд може на власний розсуд відмовитися від prima facie й обрати повний аналіз справи за конкретних обставин у разі недостатності поверхового аналізу.

Прикладом може бути складний багатосторонній спір, у якому братимуть участь сторони, що не підписували арбітражну угоду й можуть навіть жодним чином не мати стосунку до неї. Ризик повного аналізу арбітражної угоди полягає в тому, що він може узурпувати юрисдикцію арбітражного суду щодо прийняття рішення стосовно власної компетенції.

Типовий закон ЮНСІТРАЛ не надає відповіді щодо того, який метод аналізу арбітражної угоди необхідно застосовувати. Національні суди в юрисдикціях, законодавство яких засновано на Типовому законі, мають різну практику застосування статті 8 у питанні вибору повного аналізу чи prima facie. Ф. Бачанд стверджує, що огляд prima facie більш тісно пов'язаний із законодавчою історією, основою та основним завданням Типового закону ЮНСІТРАЛ. Він зазначає, що повний аналіз арбітражної угоди, як правило, вимагає багато часу для того, щоб суди могли визначити це питання, і це тягне за собою затягування арбітражного процесу [6, с. 463].

В англійській практиці простежуються два способи оскарження компетенції арбітражного трибуналу. Першим є звернення безпосередньо до арбітрів із проханням вирішити питання стосовно їхньої компетенції. Другим варіантом є звернення до державного суду.

Незважаючи на те що англійське законодавство прямо передбачає існування принципу компетенції-компетенції, воно також дає судам можливість переглянути компетенцію арбітражних судів. Розділ 67 Закону «Про арбітраж» Англії, Уельсу та Північної Ірландії 1996 року передбачає, що сторона арбітражного провадження може подати позов до суду, який оскаржує рішення арбітражного суду щодо його компетенції. Це положення дає змогу стороні домогтися визнання арбітражного рішення повністю або частково недійсним, оскільки арбітраж не мав компетенції на розгляд справи. Суд може скасувати, змінити або підтвердити рішення арбітражу після того, як буде подано заяву відповідно до розділу 67 зазначеного Закону.

На практиці сторони часто погоджуються з обґрунтованим рішенням арбітражу стосовно власної компетенції, щоб уникнути витрат на повторний розгляд цього питання в суді. Але в цій ситуації важливим є розмежування між запереченнями, що мають учасники процесу і сторонні особи. У розділі 72 (1) Закону, який підлягає аналізу, зазначається, що особа, яка стверджує, що вона є стороною, але не бере участі у провадженні, може заперечувати компетенції арбітражу, звернувшись із відповідною заявою до державного суду. оспорювання арбітражна юрисдикція англійський

Принцип компетенції-компетенції закріплено в розділі 30 Закону, він дає арбітражному трибуналу змогу приймати рішення щодо своєї компетенції з таких питань:

1. Чи існує дійсна арбітражна угода?

2. Чи було сформовано арбітраж належним чином?

3. Які питання було передано на розгляд арбітражу цією арбітражною угодою?

Принцип компетенції-компетенції досить часто називають наслідком принципу автономності арбітражної угоди. Плутанині сприяє те, що ці два принципи часто розглядаються в рамках одного законодавчого положення. Наприклад, Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговельний арбітраж (стаття 16) передбачає, що арбітражний суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, в тому числі щодо будь- яких заперечень про наявність або дійсність арбітражної угоди. Для цієї мети арбітражне застереження, що є частиною договору, має трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Можемо побачити, що перша частина статті відсилає до принципу компетенції-компетенції, а друга - вказує на автономність арбітражної угоди.

Як зазначають Редферн і Хантер, повноваження арбітражного трибуналу самостійно визначати власну компетенцію є можливістю, властивою призначенню арбітражного трибуналу, що є суттєвим, якщо арбітражний суд намагається належним чином виконувати своє завдання. Існування таких повноважень арбітрів виправдовується їх прагматичною необхідністю. Згодом автори, однак, визнають, що для того, щоб зрозуміти справжню сферу повноважень арбітрів щодо визначення своєї компетенції в конкретній країні, завжди важливо перевірити, чи передбачено таку можливість у національному законодавстві [8, с. 145].

Г. Борн зазначає, що, згідно з найбільш розвинутими національними арбітражними режимами, арбітражний суд має право визначати свою компетенцію за умови подальшого перегляду судом, якщо це не суперечить наявному договору між сторонами. Відповідно, якщо сторони не домовились про інше, повноваження розглядати питання стосовно власної компетенції є невід'ємною можливістю арбітражного трибуналу. Автор додав, що така презумпція випливає з основних цілей арбітражного процесу та невід'ємних повноважень міжнародного комерційного арбітражу. Він дійшов висновку, що внаслідок визнання принципу компетенції-компетенції «міжнародний комерційний арбітражний суд, як передбачається, має юрисдикцію для прийняття рішення про свою компетенцію, і це можна вважати загальноприйнятим принципом міжнародного арбітражного права». Тим не менше він згодом зазначив, що джерело повноважень арбітрів щодо визначення своєї компетенції випливає із застосовуваного арбітражного права, яке регулює арбітражну угоду, чи то національне, чи то міжнародне право [8, с. 450].

Незважаючи на те що принцип компетенції-компетенції не є головним в англійському арбітражному праві, англійські законодавці визнають його переваги. Популяризація принципу компетенції-компетенції в британській юрисдикції виникає у зв'язку із глобалі- заційними процесами в сучасному арбітражі. Міжнародний комерційний арбітраж вимагає застосування законодавства, відмінного від англійського права.

Говорячи про негативний ефект принципу компетенції-компетенції, англійські суди коливались у своєму підході до його застосування. Деякі суди спростовували його застосування, тоді як інші підтримали його. Проте було висловлено припущення, що в складних справах суд повинен вирішувати питання про юрисдикцію раніше від арбітражного трибуналу. Це можна вважати обережним підходом, коли спір є надто складним для з'ясування існування чи дійсності арбітражної угоди шляхом проведення лише аналізу prima facie. Англійська позиція із цього питання є більш нейтральною, тоді як, наприклад, французька є найбільш радикальною й передбачає виключну компетенцію арбітражного суду.

Прихильники застосування негативного ефекту принципу компетенції-компетенції стверджують, що сам принцип передбачає відповідь на питання, наскільки широко державні суди мають право втручатися в питання щодо існування, обґрунтованості й застосування арбітражної угоди та переглянути рішення арбітрів про це. Прихильники цієї концепції наголошують, що принцип «утілює зворотний ефект і те, що суди повинні уникати участі в розгляді компетенції арбітра, перш ніж самі арбітри мали можливість це зробити».

Принцип компетенції-компетенції має підтримку англійських судів, що зростає, протягом останнього десятиліття. Проте інколи це призводить до ситуації «один крок уперед, два кроки назад» із деякими судовими рішеннями. З таким рішенням, як Fiona Trust & Holding Corp. v. Yuri Privalov [9], яке стало символом проарбітражності Англії, дотримання принципу компетенції-компетенції й автономності арбітражної угоди, існує значна перспектива для подальшого закріплення цього принципу. На відміну від Франції, пре- цедентне право в Об'єднаному Королівстві демонструє коливання з питань установлення та оспорювання компетенції арбітражного трибуналу.

Прийнято вважати, що суди повинні збалансувати два найважливіші, але конкуруючі інтереси: здійснювати наглядову функцію, щоб гарантувати, що арбітражний трибунал не перевищує своїх повноважень, підтримувати додержання арбітражної угоди та забезпечувати передачу спору до арбітражу.

Висновки

Отже, проаналізувавши англійське законодавство і практику, ми можемо зробити висновок, що прийняття Закону «Про арбітраж» Англії, Уельсу та Північної Ірландії в 1996 році зробило великий крок до інтеграції англійського законодавства з іншими проар- бітражними юрисдикціями. З огляду на консервативність англійської судової системи, принцип компетенції-компетенції має свій розвиток і певний вплив на арбітражний процес, але не в тому обсязі, на який здатен. На користь цього можна навести вислів Лорда Штейна, що арбітри, безперечно, мають право на вирішення питання стосовно своєї компетенції, але останнє слово має залишатися за судом [10, с. 8].

Література

1. Frederic Bachand, Does Article 8 of the Model Law Call for Prima Facie or Full Review of the Arbitral Tribunal's Jurisdiction?, 22 (3) ARB. INT'L 463, 463 (2006).

2. Redfern A et al Redfern and Hunter on international arbitration, 5th edn. - Oxford University Press, Oxford, 2009. - 245 p.

3. English jurisprudence, ancient and modern, 2nd edn. The Law Book Exchange, New Jersey, Born G International commercial arbitration. Kluwer Law International, The Hague Reference, 2009. - 876 p.

4. Fiona Trust & Holding Corp. v. Yuri Privalov [2007] EWCA (Civ) 20.

John Steyn, England's Response to the UNCITRAL Model Law of Arbitration, 10 ARB. INT'L. 1 (1994).

Размещено на Allbest.ru