Характеристика міжнародних стандартів інституту омбудсмана з питань захисту прав військовослужбовців

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ІНСТИТУТУ ОМБУДСМАНА З ПИТАНЬ ЗАХИСТУ ПРАВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

CHARACTERISTIC OF INTERNATIONAL STANDARDS OF THE OMBUDSMAN INSTITUTE ON THE PROTECTION OF THE RIGHTS OF PASSENGERS

Бондарев О.Б.,

аспірант

Інституту законодавства Верховної Ради України

У статті розкрито питання характеристики міжнародних стандартів інституту омбудсмена з питань захисту прав військовослужбовців. Ознайомились з джерельною базою, яка визначає міжнародні стандарти прав людини та основи міжнародних і національних інститутів омбудсмана. Були проаналізовані документи, видані Парламентською асамблеєю Ради Європи.

Ключові слова: омбудсмен, Парламентська асамблея Ради Європи, захист прав військовослужбовців, права людини, міжнародні стандарти.

міжнародний омбудсман право військовослужбовець

В статье раскрыты вопросы характеристики международных стандартов института омбудсмена по защите прав военнослужащих. Ознакомились с Источниковой базой, которая определяет международные стандарты прав человека и основы международных и национальных институтов омбудсмена. Были проанализированы документы, выданные Парламентской ассамблеей Совета Европы.

Ключевые слова: омбудсмен, Парламентская ассамблея Совета Европы, защита прав военнослужащих, права человека, международные стандарты.

The article deals with the issue of the characteristics of the international standards ofthe Ombudsman Institute forthe protection ofthe rights of servicemen. Familiarized with the source base that defines international human rights standards and the foundations of international and national ombudsman institutions. The documents issued by the Parliamentary Assembly of the Council of Europe were analyzed.

Key words: ombudsman, Parliamentary Assembly ofthe Council of Europe, protection ofthe rights of servicemen, human rights, international standards.

Постановка проблеми. Безальтернативність правового і демократичного виміру державності України зобов'язує державу постійно дбати про забезпечення виконання свого головного обов'язку - утвердження і забезпечення прав людини. Тому вдосконалення діяльності державних органів, на яких безпосередньо покладено завдання забезпечення прав людини, має бути важливим напрямом правової політики. У цьому зв'язку особливого значення набуває діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Виклики, що постали перед Україною у зв'язку з анексією частини території держави та масштабною антитерористичною операцією на Сході країни, актуалізують проблематику забезпечення прав військовослужбовців інститутом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Метою цієї статті - дослідження міжнародних стандартів організації і діяльності інституту омбудсмана з питань захисту прав військовослужбовців.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Відзначимо, що проблематика забезпечення прав людини, в тому числі міжнародні стандарти прав людини, механізм забезпечення, гарантії прав людини, є одним із найважливіших напрямів наукових досліджень із конституційного права. Більшість вчених, які досліджували питання прав людини, безпосередньо приділяли увагу інституту омбудсмана, питанню діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У цьому плані слід відзначити науковий доробок таких провідних українських вчених, як О.Ф. Андрійко, Ю.Г. Барабаш, С.В. Ківалов, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.В. Кравченко, О.В. Майданник, О.В. Марцеляк, Г.О. Мурашин, Н.М. Оніщенко, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, М.Ф. Орзиха, О.В. Пушкіна, О.В. Скрипнюк, Ю.М. Тодика, Ю.С. Шемшученко та ін.

Разом із тим питанням діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо забезпечення прав і свобод військовослужбовців в Україні, відповідності організації і функціонування цього інституту міжнародним стандартам не отримало належної уваги дослідників, що пов'язано, зокрема, з відносно недавнім початком розробки проблематики демократичного цивільного контролю над воєнною організацією, міждисциплінарним характером відповідної проблематики та ін.

Виклад основного матеріалу дослідження. На відсутність вітчизняних наукових розробок із питань міжнародних стандартів щодо статусу та функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини, нерозвиненість відповідного законодавства та недостатність узагальнень практики та зарубіжного досвіду у створенні та вдосконаленні таких установ вказувала у своєму дослідженні О.В. Бурлак [1, с. 4]. На даний час є актуальним питання щодо функціонування інституту омбудсмана в справах захисту прав військовослужбовців.

Зазначимо, що під поняттям міжнародних стандартів у міжнародному праві прав людини в науковій літературі запропоновано розуміти мінімальні вимоги «як обов'язкового, так і рекомендаційного характеру, яких держави зобов'язуються дотримуватись у внутрішньому праві і які спрямовані на подальший розвиток принципу поваги прав людини» [1, с. 7]. З таким визначенням варто погодитись і в питаннях загального розуміння міжнародних стандартів інституту омбудсмана з питань захисту прав військовослужбовців.

Початок формування сучасних міжнародних стандартів забезпечення прав людини слід пов'язати із заснуванням ООН, у Статуті якої держави-учасники задекларували, зокрема, намір утверджувати віру в основні права людини, гідність і цінність особи, в рівноправність чоловіка і жінки, рівність великих і малих націй тощо. Для його реалізації держави зобов'язалися проявляти терпимість і жити разом у мирі як добрі сусіди, об'єднати сили для підтримання міжнародного миру і безпеки шляхом прийняття принципів і встановлення методів забезпечити, щоб збройні сили використовуватись тільки в спільних інтересах, і використовувати міжнародний апарат для сприяння економічному і соціальному прогресу всіх народів [2].

Джерельною базою міжнародних стандартів прав людини та основою міжнародних і національних інститутів омбудсмана можна вважати Загальну декларацію прав людини (1948) [3], Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950) [4]. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966) [5], Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966) [6]. Крім зазначених міжнародно-правових актів, стандарти прав людини встановлені в низці інших важливих документів, зокрема в Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948) [7], Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966) [8], Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність людини видів поводження і покарання (1984) [9].

Безпосередньо питання створення спеціальної інституції, спрямованої на захист прав людини, постали з кінця 70-х років XX ст. Так, ще в Резолюції ГА ООН № 33/46 від 14.12.1978 р. підіймалося питання розроблення керівних принципів структури і діяльності національних установ, що займаються заохоченням и захистом прав людини [10]. Важливість створення національних установ, що займаються заохоченням и захистом прав людини, підтримання їх незалежності і доброчесності було підтверджено в Резолюції ГА ООН від 08.12.1989 р. [11].

У Віденській декларації і Програмі дій, прийнятій на Всесвітній конференції з прав людини (1993) [12], учасники підтвердили свою прихильність цілям і принципам Статуту ООН, Загальній декларації прав людини і обов'язку держав виконувати свої зобов'язання із заохочення загальної поваги, дотримання і захисту всіх прав людини і основних свобод.

У цьому документі утверджувалась необхідність для кожної держави створити ефективну систему засобів правового захисту для розгляду скаргу зв'язку з порушенням прав людини і припинення таких порушень. Конференція підтвердила важливу і конструктивну роль національних установ із питань заохочення і захисту прав людини, зокрема в якості консультативних структур при компетентних органах. Учасники конференції вирішили, що заохочуватимуть створення і укріплення відповідних національних установ з урахуванням «Принципів щодо статусу національних установ» і визнаватимуть право кожної держави обирати такі структури, які будуть відповідати її потребам на національному рівні.

Посилаючись на Віденську декларацію і Програму дій, Генеральною асамблеєю ООН була прийнята резолюція, якою ухвалені Принципи щодо статусу національних установ, які займаються заохоченням і захистом прав людини (Паризькі принципи) [13].

Як слушно відзначила О.В. Бурлак, «Паризькі принципи 1991 р., незважаючи на свій рекомендаційний характер, мають певне юридичне значення, оскільки внаслідок виконання державою своїх міжнародно-правових зобов'язань у цій сфері національні установи з прав людини набувають відповідного юридичного статусу. Вони є офіційними установами держави зі специфічними функціями, правами та обов'язками, які діють у правовому полі як внутрішнього права держави, так і міжнародного права. Останнє стосується застосування конвенційних норм із прав людини в широкому смислі, в тому числі стандартів, встановлених в Паризьких принципах 1991 р.» [1,с.6].

Тож маємо підстави вважати Паризькі принципи міжнародними стандартами організації і діяльності інституту омбудсмана. Основні з них такі: на національну установу покладається завдання заохочення і захисту прав людини; відповідна національна установа наділяється якомога ширшими повноваженнями, які чітко визначаються в конституційному або законодавчому акті; національна установа здійснює, зокрема, такі функції: представляє уряду, парламенту і будь-якому іншому уповноваженому органу на консультативній основі, на прохання зацікавлених органів або в порядку здійснення свого права розглядати будь-яке питання без звернення до вищої інстанції; національна установа заохочує і забезпечує гармонізацію національного законодавства, правил і адміністративної практики з міжнародними документами з прав людини, учасником яких є дана держава; сприяє ратифікації вищезазначених документів або приєднанню до них і забезпечує їх імплементацію; бере участь у підготовці доповідей, які держави повинні надавати органам і комітетам Організації Об'єднаних Націй, а також регіональним установам на виконання своїх договірних зобов'язань і, в разі потреби, висловлює свою думку із цього питання, належним чином дотримуючись їх незалежності.

Встановлюється вимога щодо складу національної установи і порядку призначення її членів, який має відбуватися шляхом виборів або іншим способом, що гарантує демократичну процедуру, сприяє забезпеченню участі різних інститутів громадянського суспільства.

Передбачається, що національна установа повинна мати інфраструктуру, що забезпечує безперебійне здійснення її діяльності, зокрема достатнє фінансування, щоб надати їй можливість мати свій персонал і свої приміщення, задля того, щоб бути незалежною від уряду і не підлягати фінансовому контролю, який може впливати на її незалежність. Для забезпечення стабільності мандата членів установи, без чого не може бути справжньої незалежності, їх призначення оформляється офіційним актом, в якому вказується конкретний термін дії мандата. Мандат може бути отриманий повторно за умови забезпечення плюралістичного характеру складу національної установи.

Аналіз правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини дає підстави стверджувати, що у функціональному аспекті інститут омбудсмана в Україні загалом не суперечить міжнародними стандартами цього інституту, визначеним у Паризьких принципах. Разом із тим питання відповідності міжнародним стандартам діяльності Уповноваженого Верховної Ради щодо прав військовослужбовців залишається відкритим.

У 2007 р. Парламентською асамблеєю Ради Європи були прийняті Рекомендації щодо прав військовослужбовців [14]. У Рекомендаціях Парламентська Асамблея нагадала, що раніше вже було прийнято низку документів із питань утвердження прав людини в збройних силах і всі вони зберігають свою актуальність і значимість. У цих Рекомендаціях була утверджена концептуальна позиція ПАРЄ щодо військовослужбовців, згідно з якою це громадяни у формі, які мають користуватись такими ж основними правами, в тому числі передбаченими Європейською конвенцією про права людини і Європейською соціальною хартією і таким самим захистом своїх прав і гідності, як будь-які громадяни, в межах, визначених вимогами військової служби.

Асамблея звернулася з проханням до держав-членів забезпечити справжній та ефективний захист прав людини військовослужбовцям, зокрема дозволити їм вступати до професійних союзів, створити там, де такого органу немає, цивільний інститут військового омбудсмана, який має відповідати за захист основних прав військовослужбовців, забезпечення поваги цих прав, надання юридичної допомоги військовослужбовцям, розгляд скарг на порушення їх прав, до якого військовослужбовці могли б звертатися на умовах конфіденційності під час виникнення спорів із питань служби або з інших питань, що виникають під час виконання ними військового обов'язку; відмінити обмеження щодо виборчих прав військовослужбовців і дозволити їм вступати в політичні партії; прийняти або переглянути закони, в тому числі військові статути і інструкції, в яких мають бути чітко викладені права і обов'язки військовослужбовців для забезпечення їх відповідності Європейській конвенції про права людини і прецедентному праву Суду; обмежити будь-які застереження щодо застосування статей 5 і 6 Європейської конвенції про права людини; припинити та унеможливити в подальшому ганебну практику дідівщини і замовчування подібних фактів; сприяти забезпеченню розслідуванню всіх порушень і покаранню винних в їх вчиненні.

Асамблея рекомендувала Комітету Міністрів розробити і прийняти у формі нової рекомендації керівні принципи, розроблені на основі положень Європейської конвенції про права людини і прецедентного права Європейського Суду, попередніх рекомендації Комітету Міністрів, рекомендацій Парламентської асамблеї і Комісара з прав людини Ради Європи, які гарантували б повагу прав людини збройними силами і в самих збройних силах.

Згідно з рекомендаціями керівні принципи стосовно прав військовослужбовців незалежно від їх статусу - призовників, добровольців чи кадрових військових - мають передбачати такі основні права і свободи: право на життя; право на захист від тортур нелюдського або принизливого ставлення чи покарання; заборона рабства, підневільного стану, залучення до завдань, несумісних із завданням національної оборони, до примусової праці; право на правову допомогу в разі порушення прав, право на свободу і безпеку, право на справедливий судовий розгляд незалежними трибуналами, а також право на оскарження прийнятих рішень; заборона дискримінації; право на свободу думки, совісті і релігії; право користування всіма громадянськими та виборчими правами; право на повагу власності; право на укладення шлюбу і створення сім'ї.

Разом із тим Парламентська асамблея не заперечувала і можливість застосування певних обмежень прав і свобод військовослужбовців у частині права на свободу вираження думки; права на свободу зборів і об'єднань, включаючи організацію профспілок і приналежність до політичних партій; права на повагу приватного і сімейного життя, недоторканність житла і кореспонденції. При цьому будь- які застосовувані обмеження повинні мати законну ціль, бути обґрунтованими і пропорційними поставленій цілі, а також бути відомими, чітко визначеними в законі і відповідати конституції, а також не повинні нести загрозу чи небезпеку фізичному або психічному здоров'ю військовослужбовців та відповідати межам, встановленим Європейською конвенцією з прав людини.

Варто зазначити, що міжнародні стандарти інституту омбудсмана постійно перебувають у полі зору міжнародних установ та організацій. Важлива роль національних інституцій з прав людини, які діють відповідно до Паризьких принципів, підтверджувалась у низці резолюцій ГА ООН та резолюцій Комісії з прав людини [15].

На міжнародному рівні особливо відзначалася важливість фінансової та адміністративної незалежності відповідних національних інституцій із захисту прав людини у зв'язку з їх участю в розслідуваннях.

У контексті утвердження та розвитку міжнародних стандартів забезпечення прав людини та організації і діяльності відповідних правозахисник національних інституцій на окрему увагу заслуговує Київська декларація про роль національних інституцій із прав людини в конфліктних і постконфліктних ситуаціях, ухвалена за результатами міжнародної конференції представників національних інституцій із прав людини «Роль національних інституцій із прав людини в конфліктних і постконфліктних ситуаціях» (Київ, Україна 21-22 Жовтня 2015 р.) [16].

Учасники конференції ухвалили рішення, яким рекомендували національним інституціям із прав людини в конфліктних і постконфліктних ситуаціях здійснювати заходи, спрямовані на виявлення перших ознак можливого конфлікту, а також спрямовані на запобігання конфлікту, в тому числі шляхом усунення порушень прав людини; здійснювати моніторинг стану дотримання прав людини відповідно до міжнародних і регіональних стандартів захисту прав людини, фіксуючи та реагуючи на порушення, незалежно від того, якою стороною конфлікту вони були ймовірно вчинені, та доповідати про це відповідно до міжнародних, регіональних та національних механізмів захисту прав людини; об'єктивно та неупереджено здійснювати оцінку стану дотримання прав людини та інформувати про необхідність поважати та захищати права людини та гуманітарне право протягом конфліктного та постконфліктного періоду; сприяти встановленню діалогу між конфліктуючими сторонами з метою забезпечення захисту та дотримання прав людини, з особливою увагою до вразливих та маргіналізованих груп; налагоджувати тісну співпрацю з організаціями громадянського суспільства, взаємодію з відповідними державними інституціями, комунікацію з представниками органів влади та недержавними суб'єктами, які de facto виступають від імені сторін у конфлікті; вживати заходів для того, щоб права людини займали визначальну роль у перемовинах сторін у конфлікті, включаючи угоди про укладення миру та їх виконання; проводити інформаційні кампанії, здійснювати освітні заходи, тренінги і підвищення обізнаності з прав людини, в тому числі в збройних силах і правоохоронних структурах, а також здійснювати моніторинг дотримання міжнародних стандартів прав людини та гуманітарного права в умовах конфлікту; залучати міжнародні організації для забезпечення дотримання прав людини в зоні конфлікту, виконувати інші завдання, спрямовані на забезпечення прав людини [16].

При цьому гарантіями виконання національними інституціями з прав людини вищевказаних обов'язків у сфері захисту прав людини має бути наступне: сприяння міжнародних органів, національних органів влади та представників сторін конфлікту; незалежне виконання національними інституціями своїх функцій, забезпечення їх достатніми ресурсами для виконання важливої ролі заохочення та захисту прав людини в зонах конфлікту, включаючи фінансові та людські ресурси; належні законодавчі гарантії діяльності національних інституцій з прав людини в період конфліктів.

Таким чином, національні інституції з прав людини отримали певні стандарти діяльності в умовах конфліктів.

Досліджуючи стандарти парламентського контролю за додержанням прав військовослужбовців, слід звернути увагу на такий документ, як Кодекс поведінки, який стосується воєнно-політичних аспектів безпеки, прийнятий на 91-му пленарному засіданні Спеціального комітету ОБСЄ в Будапешті 3.12.1994 р. [17]. У цьому документі держави-учасниці Наради з безпеки і співробітництва в Європі прийняли на себе низку зобов'язань щодо воєнно-політичних аспектів безпеки. Більшість із цих зобов'язань можна вважати стандартами - правилами поведінки держав у певних сферах, у тому числі пов'язаних із функціонуванням інститутів демократичного цивільного контролю. Зокрема, ст. 21 Кодексу утверджує обов'язок держави постійно забезпечувати і підтримувати ефективне керівництво і контроль над своїми збройними і воєнізованими силами і силами безпеки з боку конституційних органів влади, які володіють демократичною легітимністю. Кожна держава-учасник має створювати важелі, що дозволяють забезпечувати виконання такими органами покладених на них конституційних і законодавчих обов'язків.

Стаття 23 Кодексу закріплює обов'язок держави надавати кожному військовослужбовцю можливість здійснювати свої громадянські права і таким чином забезпечувати збереження політичного нейтралітету збройними силами.

Відповідно до статті 27 Кодексу кожна держава має забезпечувати, щоб набір або призов на військову службу здійснювався у відповідності з її правовими нормами та іншими зобов'язаними щодо прав і основних свобод людини. Крім того, держави мають відображати у своїх законах права і обов'язки особового складу збройних сил, тобто закріплюється необхідність визначення в законодавстві правового статусу військовослужбовців.

Стаття 32 Кодексу встановлює обов'язок держав- учасниць забезпечувати реалізацію прав і свобод людини військовослужбовцями в такій мірі, як вони відображені в документах ОБСЄ, в міжнародному праві, вимогами національного законодавства з урахуванням вимог служби.

Положення, закріплені в цьому Кодексі, носять політично обов'язковий характер, й обов'язки, прийняті державами в його рамках, повинні знаходити відображення в національному законодавстві (ст.ст. 39,41).

На підставі аналізу чинного законодавства України ми можемо зробити висновок, що Україна в цілому додержується правил, встановлених у Кодексі щодо нормативно-правового регулювання воєнно-політичних питань безпеки, але проблема забезпечення виконання положень законодавства все ж існує.

Так, у Рекомендаціях Бюро ОБСЕ з демократичних інститутів прав людини і основних свобод військовослужбовців були визначені три основні умови, що забезпечують належне функціонування інституту омбудсмана: ефективність (рекомендації омбудсмана мають виконуватись відповідними органами); неупередженість (тобто прозорість процедур); незалежність. У цьому документі відзначається, що незалежність є визначальною для забезпечення належної довіри підзвітності армії, для того, щоб омбудсман був незалежний, він повинен мати повноваження, надані законом, оперативну незалежність і достатні кадрові ресурси. Незалежність омбудсмана є однією з основних його гідностей і джерелом довіри [с. 284] і одним з основних організаційних стандартів інституту омбудсмана.

Висновки. Тому з погляду міжнародних стандартів діяльності омбудсмана щодо захисту прав військовослужбовців важливо максимально деполітизувати процедури призначення по посаду (звільнення) Уповноваженого Верховної Ради України та усунути суперечності в його правовому статусі в контексті права делегувати свої повноваження представнику Уповноваженого з питань захисту прав військовослужбовців.

Список використаних джерел

1. Бурлак О.В. Міжнародні стандарти щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини : автореф. дис. к. ю. н. : 12.00.11 / О.В. Бурлак ; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, К., 2010. - 16 с.

2. Устав ООН [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.un.org/ru/documents/charter.

3. Всеобщая декларация прав человека, Принята резолюцией 217 А (III) Генеральной Ассамблеи ООН от 10 декабря 1948 г. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.un.org/ru/documents.

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» 17 липня 1997 року № 475/97-ВР [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/rada/show/475/978.

5. Международный пакт о гражданских и политических правах, Принят резолюцией 2200 А (XXI) Генеральной Ассамблеи от 16 декабря 1966 г. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.un.org/ru/documents.

6. Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах, Принят резолюцией 2200 А (XXI) Генеральной Ассамблеи от 16 декабря 1966 г. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.un.org/ru/documents.

7. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р. як Резолюція ГенеральноїАсамблеї260.

8. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расовоїдискримінації (1966).

9. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність людини видів поводження і покарання (1984).

10. Резолюція ГА ООН № 33/46 від 14.12.1978 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://documents-dds-ny.un.org/doc/ RESOLUTION/GEN/NRO/364/78/IMG/ NR036478.pdf?

11. Резолюція ГАООН від 08.12.1989 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://documents-dds-ny.un.org/doc/RESOLUTION/ GEN/ NR0/287/78/IMG/ NR02489.pdf?

12. Віденська декларація і програма дій [Електронний ресурс]. - Режим доступу : zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_504.

13. Принципы, касающиеся статуса национальных учреждений, занимающихся поощрением и защитой прав человека [Парижские принципы], Приложение к резолюции 48/134 Генеральной Ассамблеи от 20 декабря 1993 г. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/ paris.shtml.

14. Рекомендация 1742 (2006) [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://www.coe.int/T/r/ParliamentaryAssembly/]/[2006]/ [April2006]/Rec1742_rus.asp.

15. Резолюція, прийнята Генеральною Асамблеєю 18 грудня 2013 р. [на основі доповіді Третього комітету (A/68/456/Add.2)] 68/171.; резолюція 66/169 від 19 грудня 2011 р.; резолюція 20/14 від 5липня 2012 р.; резолюція 23/17 від ІЗчервня 2013 р.

16. Київська декларація «Роль національних інституцій з прав людини у конфліктних і постконфліктних ситуаціях» [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.ua.undp.org/content/ dam/ukraine/ docs/DG/ 20Kyiv%20Declaration%20ua.pdf.

17. Кодекс поведения, касающийся военно-политических аспектов безопасности, принят на 91 пленарном заседании Специального комитета Форума СБСЕ по сотрудничеству в области безопасности в Будапеште 3 декабря 1994 г.[Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.osce.org/ru/fsc/41359.

18. Руководство по вопросам человека и основным свободам военнослужащих / пер.с англ. В. Стегний, Е. Харлеман / Бюро ОБСЕ по демократическим институтам и правам человека. Варшава, 2008. 304 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.osce.org.

References

1. Global Terrorism Index 2017 [Електронний ресурс] II Institute for Economics & Peace. - 2017. - Режим доступу до ресурсу : http://visionofhumanity.org/app/uploads/2017/11/Global-Terrorism-lndex-2017.pdf.

2. Outcome-oriented moral evaluation in terrorists [Електронний ресурс]/[S. Baez, E. Herrera, A. Garcia та ін.]//Nature Human Behaviour.-Режим доступу до ресурсу : https://www.nature.com/articles/s41562-017-0118.

3. Этика: Учебник / Под общей редакцией А.А. Гусейнова и Е.Л. Дубко. - М.: Гардарики, 2000. -496 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу : https://studfiles.net/preview/5473686/page:12/.

4. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96- ВР [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

5. Концепція боротьби із тероризмом: схвалено Указом Президента України від 25 квітня 2013 року № 230/2013 [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу : http://zakon2.rada.gov.Ua/laws/show/230/2013#n9.

6. Про боротьбу з тероризмом : Закон України від 20.03.2003 № 638-IV [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/638-15/print.

7. Собовий О. Актуальні проблеми правового забезпечення боротьби з тероризмом [Електронний ресурс] / О. Собовий, М. Короп II Міністерство юстиції України - Режим доступу до ресурсу : http://old.minjust.gov.ua/44.

8. СБУ встановила «червоний» рівень терористичних загроз для Донбасу і Криму [Електронний ресурс] II ТСН Україна. - 2016. - Режим доступу до ресурсу : https://tsn.ua/ukrayina/sbu-vstanovila-chervoniy-riven-teroristichnih-zagroz-dlya-donbasu-i-krimu-714817.html.

Размещено на Allbest.ru