Досвід зарубіжних країн у сфері захисту дітей від насильства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Досвід зарубіжних країн у сфері захисту дітей від насильства

Закріплення на рівні свідомості кожної людини (незалежно від її культурних або релігійних поглядів, рівня соціалізації, майнового стану тощо) уявлення про неприпустимість насильства щодо дитини є процесом повільної еволюції. На жаль, у сучасному європейському суспільстві відомою стає лише невелика частка фактів насильства щодо дітей, які потім розслідуються, а до відповідальності притягають лише невелику кількість правопорушників.

Такий стан речей пояснюється кількома причинами. Діти наймолодшого віку, які зазнають насильства вдома, просто не мають можливості повідомляти про такі факти. Багато дітей бояться говорити про випадки насильства через страх «репресалій» з боку зловмисників або втручань з боку влади.

Проблема насильства щодо дітей не є локальною, характерною виключно для України. Насильство у сім'ї не обмежується рамками певної політичної чи економічної системи. Цій проблемі пріоритетну увагу приділяє вся світова спільнота. Масштаби проблеми насильства щодо дітей прикро вражають. Проте, визнання цієї проблеми недостатньо.

Значну увагу питанню подолання насильства над дітьми приділяли такі науковці: Л.С. Алексеєва, О.М. Бандурка, А.Д. Гусєв, Д.Г. Заброда, Н.І. Карпачова, І.І. Котляр, К.Б. Левченко, Н.В. Лінник, Ю.В. Онищенко, Ю.О. Павленко, Є.Ю. Парамонов, І.М. Трубавіна. Проте, попри велику кількість наукових праць і законодавчих актів, які забезпечують юридичну підтримку дитинства в Україні, проблема захисту дітей від насильства залишається невирішеною.

Саме тому метою цієї статті є дослідження досвіду зарубіжних країн у сфері захисту дітей від насильства.

Значна кількість європейських держав заборонила всі види фізичного покарання дітей тільки наприкінці ХХ - початку Ххі ст.: Австрія - 1989 р., Болгарія - 2000 р., Хорватія - 1999 р., Кіпр - 1994 р., Данія - 1997 р., Фінляндія - 1983 р., Німеччина - 2000 р., Угорщина - 2005 р., Латвія - 1998 р., Норвегія - 1987 р., Швеція - 1979 р., Україна - 2004 р. [1, с. 176-177].

Усі країни можна умовно поділити на дві великі групи: такі, в яких існує спеціальна правова база щодо запобігання насильства у сім'ї, та такі, в яких вона відсутня. Попри те, що переважно всі країни при формуванні власної правової бази з питань запобігання насильства щодо дітей використовують Модельне законодавство ООН з цього питання, правова база, спрямована на запобігання насильства щодо дітей, у різних країнах має істотні відмінності. Саме за цими відмінностями країни першої групи можна поділити на відповідні підгрупи [2, с. 76].

Так, у залежності від кола осіб, які підпадають під захист як члени сім'ї, на країни, які широко підходять до цього питання, та такі, які значно його звужують. Аналогічно широкий та вузький підхід країн існує у залежності від кола органів та установ, які уповноважені реагувати на випадки насильства у сім'ї.

У залежності від форм та методів діяльності щодо запобігання насильства щодо дітей всі країни можна поділити на такі, в яких є можливість обмежити доступ особі, яка вчиняє насильство у сім'ї, до спільного житла, незалежно від того, чи є вона його власником (США), і такі, в яких правова база не передбачає такої можливості і що можуть лише запропонувати жертві покинути спільну домівку (країни СНД).

У залежності від відповідальності осіб, що вчиняють насильство у сім'ї, країни умовно можна поділити на: такі, в яких існують спеціальні правові норми, що передбачають відповідальність за вчинення насильства у сім'ї; та такі, в яких відповідальність за вчинення насильства у сім'ї настає за різними неспеціалізованими нормами правових актів, у залежності від форми спричиненого насильства.

Крім того, всі країни можна поділити на підгрупи у залежності від підстав, при наявності яких можуть застосовуватись заходи із запобігання насильства у сім'ї, на: такі, в яких обов'язковою підставою є згода на застосування відповідних заходів жертви (зазвичай дієздатної та повнолітньої) насильства у сім'ї; такі, в яких отримання такої згоди не потрібне, достатньо виявлених доказів. Також однією із підстав розподілу країн першої групи на підгрупи є наявність чи відсутність розширеної бази надання послуг для жертв насильства у сім'ї та корекційних програм для осіб, які вчиняють насильство.

Країни другої виокремленої групи також можна розподілити на певні підгрупи, у залежності від наявності (Росія, Білорусь) чи відсутності процесу розробки та прийняття правової бази з питань запобігання насильству у сім'ї [2, с. 77].

Натомість Л.О. Колпаков, аналізуючи кримінальне законодавство окремих країн, наводить такі основні підходи до регламентації відповідальності за насильство щодо дітей:

1. Спроби комплексного вирішення проблеми насильства щодо дітей здійснюються шляхом внесення різних доповнень до кримінального і цивільного законодавства (Іспанія, Перу, Франція), що стосуються санкцій за жорстоке поводження у сім'ї, а також прийняття спеціальних комплексних законів про протидію насильству у сім'ї на основі модельного законодавства.

2. Диференційований підхід до регламентації відповідальності за насильство у сім'ї виражається у виділенні у самостійні спеціальні склади злочинів, що здійснюються проти членів родини, зі встановленням нових меж відповідальності за вчинення цих діянь (Іспанія, ФРН, Данія), а також виокремлення як обтяжуючих і пом'якшуючих деяких обставин, що випливають із сімейних відносин (Японія, Литва, Молдова).

3. У світлі розвитку ідей відновного правосуддя у зарубіжному кримінальному законодавстві передбачаються більш широкі можливості для застосування альтернативних заходів кримінального переслідування. Концептуально розглядаються деякі західні моделі впливу на осіб, які вчинили нетяжкі насильницькі злочини у сім'ї, серед яких інститути пробації (Англія, Австрія, Німеччина), медіації (Англія, Німеччина), трансакції (Бельгія, Нідерланди, Франція), застосування спеціальних консультативних програм (США, Ірландія, Ісландія, Норвегія, Данія), «прощення винного потерпілим» (Іспанія) [3, с. 17-18].

Розглянемо досвід розроблення та впровадження корекційних програм, що проходять особи, які вчинили насильство щодо дітей у зарубіжних країнах. У світі існує велика кількість корекційних програм. Наприклад, тільки у Великій Британії діє понад 200 корекційних програм, у Франції - 30, у Німеччині - 56, Іспанії - понад 70, причому 40 з них розраховані на осіб, які відбувають покарання за вчинення насильства у сім'ї. В Ізраїлі діє 67 програм для кривдників. У США запроваджено 2 265 таких програм. У кожному штаті діє в середньому 42-45 програм, причому основна їх кількість зосереджена на Північному Сході США. Аналогічна ситуація спостерігається у багатьох інших країнах. Майже всі програми роботи із сімейними насильниками розраховані на чоловіків, винятком є Швейцарія, де діє 8 спеціалізованих програм для жінок-кривдниць [4].

Наприклад, у провінції Манітоба Канади розроблені три типи навчальних програм для осіб, які вчинили насильство у сім'ї: 24-годинні заняття групового консультування (пропонуються на 6 мовах); 84-годинна програма інтенсивної терапії (для тих, хто звільнений від покарання умовно); 300-го - динна програма (для тих, хто знаходиться під вартою). Крім того, існують програми індивідуального консультування осіб, які вчинили насильство у сім'ї.

Поряд з цим необхідно відзначити, що реальна оцінка ефективності корекційних програм є досить проблематичною. За оцінками Програми запобігання насильству, що проводилася у Лондоні у 1998 р., визначено, що її повністю пройшли близько 10% від початкової кількості учасників. Подібна ситуація спостерігається і у США - справи більш як двох третин учасників програм передаються до суду через невідвідування групових занять. Британські вчені встановили, що близько 67% чоловіків, які пройшли корекційні програми, утримувалися від насильства протягом року, однак цей показник з часом зменшився до 40,2% учасників, які брали участь у програмі [5, с. 88-95]. Проте, хоча ефективність корекційних програм звісно не складає сто відсотків, проте, навіть якщо зі ста осіб, які пройшли корекційні програми, тридцять-сорок осіб зрозуміють згубність насильницької поведінки у сім'ї та стануть на шлях виправлення, це зробить щасливими набагато більше дітей.

У контексті нашого дослідження розглянемо міжнародно-правові стандарти ООН та Ради Європи у сфері захисту дітей від насильства. Слід зазначити, що ОоН та Радою Європи прийнято ряд правових документів, спрямованих на запобігання жорстокому поводженню з дітьми:

1. Декларація прав дитини: Резолюція 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 р.

2. Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р.

3. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії від 1 січня 2000 р.

4. Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, прийнятий резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї від 15 листопада 2000 р.

5. Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р.

6. Конвенція про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці №182, ухвалена у межах Міжнародної організації праці 17 червня 1999 р.

7. Конвенція Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення від 25 жовтня 2007 р. [6, с. 9-11].

11 квітня 2011 р. у Стамбулі, у рамках зустрічі міністрів закордонних справ з 47 країн-членів Ради Європи, була відкрита для підписання нова Конвенція про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок та домашнім насильством. Ця Конвенція стала першим міжнародно-правовим договором, який повністю присвячений проблемі протидії насильству у сім'ї та насильству щодо дітей. Конвенція ще не набула юридичної сили та перебуває на стадії збору ратифікаційних грамот від держав-членів Ради Європи, держав, які не є членами Ради Європи і брали участь у розробці цієї Конвенції, а також держав Європейського Союзу (ст. 75 Конвенції). Україна поки ще не ратифікувала вказану Конвенцію, але вже підписала її 7 листопада 2011 р., отже має враховувати її головні положення при реформуванні системи попередження та протидії насильству у сім'ї з метою приведення її у відповідність до закладених Конвенцією стандартів [7, с. 164].

Науковець О.В. Шевченко-Бітенська виділяє три види правових механізмів Ради Європи у сфері захисту дітей від насильства, а саме: договірний (який охоплює механізми розробки, прийняття та реалізації договірних норм за допомогою судового або інших видів контролю виконання сторонами зобов'язань); інституційний (який охоплює координацію діяльності статутних органів та спеціалізованих установ та прийняття актів рекомендаційного характеру); програмний (який охоплює заохочувальні заходи та надання консультацій та технічної допомоги державам членам Ради Європи для ефективної імплементації стандартів у сфері захисту дітей від насильства).

Серед договірних механізмів Ради Європи у сфері захисту дітей від насильства унікальним є контрольний механізм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), який в умовах відсутності єдиного європейського договору про права дитини, взяв на себе компенсаторну роль щодо забезпечення прав дитини та контролю за виконанням державами своїх зобов'язань [8, с. 62-63].

Попри розробку вузькоспеціальних конвенцій щодо захисту прав дітей, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 р., має високу ефективність у сфері захисту прав дитини.

Це стало можливим завдяки еволюційному принципу тлумачення Конвенції. Європейським судом з прав людини питання меж тлумачення Конвенції не вирішене. Вірніше, воно вирішується у кожній конкретній справі, у відповідності з умовами сучасного життя на підставі еволюційного принципу тлумачення Конвенції. Винятки становлять випадки, коли зміст норми Конвенції, що тлумачиться Судом було чітко визначено державами у момент підписання Конвенції [9, с. 22]. Таким чином, згодом сформувалось усталене прецедентне право у сфері захисту прав дитини і став можливим судовий механізм захисту прав дитини за допомогою Європейського суду з прав людини.

Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не містить норми, котрі б безпосередньо захищали права дітей, за 55-річну практику Суд по суті розширив предметну та суб'єктну сфери дії Конвенції, формуючи не тільки нові прецеденти тлумачення, а й певні принципи захисту прав дітей, зокрема захисту дітей від фізичного та психологічного насильства. Рішення Суду з таких питань часто є результатом компромісу, викликають резонанс у суспільстві, провокують дискусії серед науковців. Але, як правило, Європейський суд з прав людини при вирішенні конфліктних ситуацій прагне до максимального врахування думки дітей, не залишаючи поза увагою принципи охорони здоров'я і моральності, права на сімейне життя [8, с. 87].

Узагальнюючи досвід зарубіжних країн у сфері захисту дітей від насильства, зазначено, що ця робота проводиться у таких напрямах: розуміння захисту дітей від насильства як важливої частини державної політики; розроблення і прийняття національних законів, розроблення державних і локальних програм, що спрямовані на запобігання насильства щодо дітей; створення єдиного контрольного органу у сфері захисту дітей від насильства; активна участь громадськості у сфері захисту дітей від насильства.

Література

державний дитина насильство захист

1. Van Bueren G. The International Law on the Rights of the Child / G. Van Bueren. - The Hague: Kluwer Law International, 1998. - 435 p

2. Діяльність служби дільничних інспекторів міліції щодо попередження насильства в сім'ї: [монографія] / [А.М. Волощук, Х.П. Ярмакі, О.В. Ковальова]. - Одеса: ОДУВС, 2013. - 217 с.

3. Колпакова Л.А. Насилие в семье: виктимологичес - кий аспект, дифференциация ответственности и вопросы законодательной техники: автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юр. наук: спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Л.А. Колпакова. - Казань, 2007. - 26 с.

4. Стан системи попередження насильства в сім'ї в Україні: правові, соціальні, психологічні та медичні аспекти / В.М. Бондаровська, О.О. Кочемировська, ГМ. Лактіоно - ва, Ю.В. Онишсо, Р. Хаар, Г.О. Христова; заг. ред. О.О. Кочемировська. - К.: Вид-во ФОП Клименко Ю.Я., 2010. - 372 с.

5. Соціальна і корекційна робота з особами, які вчинили насильство в сім'ї: [навчально-методичний посібник]: у 2 т / за заг. ред. О.М. Бандурки, К.Б. Левченко, І.М. Трубавіної. - К.: Україна, 2011. - Т.І. - 2013. - 136 с.

6. Запобігання домашньому насильству: [метод. посібн. для працівників міліції] / [Т.О. Проценко, О.І. Логвиненко,

І.П. Багаденко та ін.]. - К.: ДНДІ МвС України, 2009. - 231 с.

7. Кочемировська О.О. Мінімальні стандарти соціальних послуг для осіб, які постраждали від насильства в сім'ї: міжнародний досвід та рекомендації для України / О.О. Ко

8. чемировська, Г.О. Христова; наук. ред. О.О. Кочемировська; заг. ред. С. Павлиш. - Запоріжжя: Друкарський світ, 2011. - 228 с.

9. Шевченко-Бітенська О.В. Правові механізми Ради Європи у сфері захисту дітей від насильства: дис…. канд. юрид. наук: спец. 12.00.11 / О.В. Шевченко-Бітенська. - Одеса, 2015. - 210 с.

Дамирли М.А. Право Совета Европы: схемы, таблицы, определения и комментарии: [учебное пособие] / М.А. Дамирли, Т.А. Анцупова. - О.: Феникс. - 2007. - 284 с.

Размещено на Allbest.ru