Тероризм як кримінальна практика: феномен та поняття

Степанченко О.О.

Анотації

Статтю присвячено кримінологічному дослідженню феномена тероризму та виробленню його поняття. На основі критичного аналізу наявних у науці підходів феномен тероризму визначений через встановлення й характеристику його приналежності до системи політико-управлінських, кримінальних практик. Запропоновано авторське поняття тероризму, у якому інтегровано інституційний, діяльнісний та системний підходи до розуміння злочинності. тероризм кримінальний злочинність

Ключові слова: тероризм, феномен, агресія, насильство, політичне управління, кримінальна практика.

Статья посвящена криминологическому исследованию феномена терроризма и выработке его понятия. На основе критического анализа имеющихся в науке подходов феномен терроризма определен путём установления и характеристики его принадлежности к системе политико-управленческих, криминальных практик. Предложено авторское понятие терроризма, в котором интегрированы институциональный, деятельностный и системный подходы к пониманию преступности.

Ключевые слова: терроризм, феномен, агрессия, насилие, политическое управление, криминальная практика.

Stepanchenko O.O. TERRORISM AS CRIMINAL PRACTICE: PHENOMENON AND CONCEPT

Key words: terrorism, phenomenon, aggression, violence, political management, criminal practice.

Тероризм на початку ХХІ ст. постав як виклик світовому правопорядку, миру й безпеці людства, зрештою, як тест сучасної цивілізації на виживання. Тому проблеми протидії тероризму є в числі пріоритетних не тільки та не стільки в системі кримінально-превентивних завдань, скільки в системі завдань зі збереження правових контурів і гуманістичних засад світоустрою. При цьому теоретичну складність, що має безпосередню прикладну проекцію, становить розуміння самого тероризму як складного політико-кримінального феномена.

Наукові проблеми протидії тероризму в різний час розроблялися в численних працях під авторством В.Ф. Антипенка, Л.В. Багрій-Шахматова, Я.І. Гілінського, В.О. Глушкова, О.М. Джужи, А.І. Долгової, В.П. Ємельянова, П.О. Кабанова, Р.Ю. Козакова, Є.П. Кожушка, О.М. Литвинова, В.А. Ліпкана, Ю.В. Орлова, О.М. Хлестової, Д.А. Шестакова та інших учених. Визнаючи їх вагомий внесок у розвиток наукових засад протидії тероризму, варто водночас наголосити на наявності вільних зон наукового пошуку, серед яких чільне місце посідає кримінологічне поняття та розуміння феномена тероризму.

Метою статті є визначення кримінологічного поняття та характеристика феномена тероризму.

Зауважимо, що юридичний аспект тероризму може стосуватись лише його індивідуальних проявів - власне терористичних актів і злочинів терористичної спрямованості. Це наслідок принципового обмеження правничої науки (принаймні позитивістського штибу) контурами суворої формалізованості. Проте в цьому також її перевага - вона "цементує" нижчий рівень суджень, що складають фундамент теоретичних концепцій, парадигм, хоча й відчуває на собі, безперечно, зворотний вплив останніх.

Одне з перших нормативних закріплень категорії "тероризм" датується 1937 р. У Конвенції Ліги Націй із запобігання та покарання актів тероризму під терактами пропонувалося розуміти "злочинні дії, що здійснюються проти іншої держави або населення будь- якої держави з тим, щоб викликати страх серед окремих осіб, груп осіб або більшості населення" [1, с. 26-27]. Проте визначення самого тероризму не наводилось. Після цього було прийнято більше 20 відомих міжнародних нормативно-правових актів, присвячених проблемам протидії тероризму. Немає сенсу їх наводити. Більш важливим вважаємо факт, що досі відсутнє єдине, чітке й логічно виважене загальноприйняте поняття тероризму.

Стаття 1 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" містить таке офіційне тлумачення тероризму: це суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій із метою досягнення злочинних цілей [2]. Не потребує додаткової аргументації теза про те, що викладена дефініція не є бездоганною. Навіть побіжний аналіз складу злочину "терористичний акт" (ст. 258 Кримінального кодексу України) дає можливість стверджувати, що не всі теракти (за логікою співвідношення законодавчих понять) охоплюються викладеним вище поняттям "тероризм", що, звичайно, є нонсенсом. Хоча водночас позитивним моментом у запропонованому законом понятті варто визнати наявність вказівки на діяльність як вираження тероризму. Оперування діяльнісним підходом у кримінології вже довело свою ефективність, про що недвозначно свідчать дослідження В.М. Дрьоміна, А.П. Закалюка А.Ф. Зелінського, В. Є. Кемерова, О.М. Костенка, О.М. Литвинова, Ю.В. Орлова та інших учених. Ця обставина звільняє нас від необхідності детально описувати в статті сутність і пізнавальні можливості вказаного підходу. Вони є відомими науковому загалу. Вкажемо лише на те, що використання категорії "соціальна діяльність" під час характеристики тероризму відкриває шлях до його структурно-функціонального аналізу.

Цілком зрозуміло, що законодавча дефініція будь-якого поняття щонайкраще лише наближається до наукового його бачення (принаймні в реаліях вітчизняної правової системи). Не є винятком і тероризм, особливо з огляду на те, що недоліки його існуючого нормативного визначення, як ми продемонстрували, є очевидними. Відтак є смисл звернутися до доктринальних напрацювань.

Спершу розглянемо так званий кримінально-правовий підхід до формування шуканого поняття. Так, наприклад, В.Ф. Антипенко в одній із праць визначає тероризм як застосування насильства для впливу шляхом залякування на недоторканість національних і наднаціональних інститутів, яке призвело до невинних жертв, настання суспільно-небезпечних наслідків або таке, що утворює загрозу їх настання [3, с. 53]. Схожу дефініцію тероризму, у розумінні вихідної позиції щодо його аналізу як умовно одиничного злочинного акту, пропонує В.П. Ємельянов, який визначає його як такі загальнонебезпечні дії чи загрозу ними, що вчиняються публічно й посягають на громадську безпеку та спрямовані на створення в соціальній сфері обстановки страху, неспокою, пригніченості з метою прямого чи непрямого впливу на прийняття будь-якого рішення або відмови від нього в інтересах винних [4, с. 112]. Здебільшого саме таке бачення змісту відповідного злочину (у найбільш загальних контурах) відобразив законодавець у ст. 258 "Терористичний акт" Кримінального кодексу України.

Проте варто звернути увагу на те, що одиничний злочин та явище, феномен - категорії не ідентичні, що диктує необхідність також розмежування відповідного розуміння тероризму, на чому, до речі, цілком обґрунтовано наполягає сам В.П. Ємельянов.

Одним і тим же терміном неможливо позначати різні об'єкти соціальної дійсності. Таким чином, варто визнати, що поняття "тероризм" не є кримінально-правовим (у тому сенсі, що кримінальне законодавство ним не оперує).

Проте це в жодному разі не означає, що його неможливо звести до деякої інтегративної категорії, яка об'єднує так звані злочини терористичної спрямованості. Більше того, саме таке розуміння, яке можна умовно назвати кримінально-правовим (а якщо точніше, ідеться про статистичний підхід до розуміння тероризму), досить часто використовується в наукових дослідженнях.

Так, наприклад, М.В. Рибачук визначає тероризм як антисоціальне явище, для якого характерне вчинення навмисних злочинних актів, спрямованих на виклик страху й паніки, знищення чи пошкодження майна, захоплення будь-якого об'єкта або погроза здійснити одне з наведених діянь стосовно фізичних осіб і майна з висуненням певних вимог [5, с. 6]. Незважаючи на те, що автор послуговується терміном "асоціальне явище", зміст останнього розкривається саме через категорію "злочинні акти", а отже, свідчить про гносеологічну систему координат, у якій превалює до певної міри узвичаєний радянською кримінологічною доктриною названий вище статистичний підхід.

Дещо відмінним у формулюваннях, проте ідентичним за сутністю є запропоноване І.В. Задорожною бачення тероризму, під яким науковець розуміє відносно масове, історично мінливе кримінально-правове та соціальне явище, що характеризується вчиненням умисних злочинних акцій, покликаних викликати страх і паніку, спрямованих на знищення, заподіяння шкоди, захоплення якого-небудь об'єкта або погрозу вчинення зазначених діянь щодо фізичних осіб і майна з висуванням різних вимог [6, с. 10]. Як бачимо, крім типових, загальних для злочинності як такої ознак (за статистичного підходу), учені специфікують наукове бачення тероризму через запровадження до нього таких особливих рис, як мета залякування, вплив на прийняття рішення. Саме останнє, на їх думку, є визначальним для тероризму. За такою логікою тероризм постає своєрідним видом злочинної діяльності, що здебільшого переслідує мету залякування, сіяння страху.

На цих же позиціях стоїть низка інших дослідників. С.М. Мохончук, наприклад, за результатами дисертаційного дослідження доходить висновку, що тероризмом є вчинення чи загроза вчинення суспільно небезпечних дій, що спрямовані на створення обстановки страху, тривожності з метою залякування населення або здійснення впливу на прийняття рішень чи відмову від них в інтересах терористів [7, с. 32]. Однак навряд чи залякування можна назвати провідною чи основною метою тероризму, його визначальною рисою. Із цього питання більш виваженою вважаємо думку Т.С. Бояр-Созоновича, В.П. Ємельянова та інших учених, які стверджують, що залякування є радше допоміжною функцією тероризму, ніж його метою [8, с. 30; 9, с. 37]. Тероризм, на переконання В.П. Ємельянова, саме тим відрізняється від інших злочинів, які провокують страх, що тут страх виникає не сам по собі в результаті діянь, які отримали суспільний резонанс, і створюється винним не заради самого страху, а зарази інших цілей, слугує своєрідним об'єктивним важелем впливу, причому впливу цілеспрямованого, за якого страх є не ціллю, а засобом її досягнення [9, с. 37].

В.Ф. Антипенко в більш пізніх працях взагалі відмовляється від посилання на страх як ознаку тероризму. Він пропонує таке його визначення: "Тероризм - це насильницьке протиборство, яке базується на конфлікті та яке поряд із завданням шкоди державі посягає на міжнародну безпеку й світопорядок та базується на відмінності політичних, економічних і культурних інтересів груп держав, держав, народів, націй, соціальних груп та рухів за умови використання хоча б однією зі сторін терористичних актів як способу впливу на супротивника для досягнення політичних цілей" [10, с. 7]. І хоча наведену дефініцію не можна вважати бездоганною (хоча б із тієї причини, що під таке поняття тероризму підпадає диверсія та низка інших злочинів), проте відсутність перебільшуваного значення здатності тероризму викликати почуття страху є показовим та свідчить про те, що ця риса тероризму не є визначальною, сутнісною.

У зв'язку із цим не можна погодитись із Р.Ю. Казаковим у тому, що залякування - внутрішній, іманентний сенс терористичних дій, причому вони не завжди дають ясно сформульовані цілі, можуть відбуватися заради самого залякування, щоб отримати задоволення від самого себе, своєї сили, спритності, значущості, відважності, щоб побачити, як "мене" бояться, як "я можу" змусити когось боятися [11, с. 16]. Таке розуміння тероризму, вочевидь, є дещо поверхневим, ґрунтується більше на аналізі явища, а не феномена, не відображає його феноменологічні особливості.

Справді специфічною рисою тероризму, як обґрунтовано наголошує А.І. Долгова, є застосування фізичного чи психічного насильства або ж загрози його застосування щодо невинних жертв заради примушування третьої сторони до вчинення певних дій [12, с. 496]. Схоже розуміння тероризму висловлює П. Уїлкінсон: "Тероризм - це систематичне застосування насильства в його найбільш руйнівних формах, створення загальної атмосфери страху, невпевненості й примушування ширшої соціальної групи, ніж жертви, до задоволення вимог, підкріплених насильством" [13, с. 208].

Аналогічна думка відстоюється в численних сучасних дослідженнях феномена тероризму. Так, В.Є. Петрищев визначає тероризм як систематичне, соціально й політично вмотивоване, ідеологічно зумовлене використання насильства або погроз його застосування, за допомогою чого, через залякування фізичних осіб, здійснюється управління їх поведінкою у вигідному для терористів напрямі [14, с. 11; 15, с. 306]. Цю думку загалом підтримують І.І. Артаманов, Л.В. Багрій-Шахматов, Ф.Ф. Васильків, В.О. Глушков, В.П. Ємельянов, Є.П. Кожушко, В.А. Ліпкан, Ю.В. Орлов, О.М. Хлестова та інші науковці. Тому на сьогодні саме таке розуміння тероризму є найбільш обґрунтованим і застосовуваним у науковому обігу. З нього ж можна зробити щонайменше три важливі висновки.

По-перше, тероризм є агресивно-насильницьким феноменом - сутнісно є проявом агресії, що має своїм зовнішнім виявом насильство. Загалом теза про агресивно-насильницьку природу тероризму сьогодні сумнівам не піддається та навряд чи може бути об'єктом серйозної наукової критики.

По-друге, тероризм не є особливим злочином. Він є властивістю, феноменом кримінальної активності, що характеризується системністю проявів, які не охоплюються ознаками складів злочинів, а сягають віддалених структур соціальної матерії. У цьому полягає відмінність тероризму від злочинів терористичної спрямованості (характеру).

По-третє, залякування не є метою тероризму (принаймні остаточною, кінцевою), а має розглядатись радше як засіб, інструмент досягнення більш віддалених цілей, що візуалізуються у сфері управління, здебільшого політичного. Тому тероризм, звісно, хоч і не цілком, проте здебільшого є політико-кримінальним феноменом, а його прояви, відповідно, - політичними злочинами. Однак при цьому важливо зауважити: політичний злочин і політико-кримінальний феномен - категорії доктринальні, кримінологічні. Не варто їх плутати з міжнародно-правовою категорією "політичний злочин", яка, як відомо, використовується на рівні інституту екстрадиції для обмеження дії його норм. Тобто політичні злочини в розумінні так званого екстрадицій- ного права не є злочинами взагалі. Інколи ж учені допускають змішування кримінологічного та міжнародно-правового понять, що не сприяє семантичній єдності й узгодженості наукового дискурсу.

Так, наприклад, В.О. Глушков та В.П. Ємельянов у безперечно ґрунтовній і змістовно глибокій науковій статті зазначають, що той факт, що численні терористичні дії вчиняються з політичних мотивів, не перетворює їх зі злочинів на деяку політичну акцію, що потребує політичного притулку. Немало інших особливо небезпечних злочинів вчиняються з політичних мотивів. Проте це не заважає притягувати осіб, які їх вчинили, до відповідальності за статтями кримінального кодексу тієї чи іншої держави. І терористичні дії при цьому також не винятки [1б, с. 110]. А хіба політична акція, як і певна економічна чи військова операція, не може бути злочинною? Звісно, що може. Політичність не заперечує кримінальність, і навпаки. Адже одній і тій же події в цьому випадку надається різногалузева, комплексна оцінка, кожен зі складників якої не виключає інший. Відтак і тероризм за своєю сутністю є здебільшого політико-кримінальним феноменом. При цьому, звісно ж, ми залишаємо місце для винятків, адже світ соціального принципово не може бути раз і назавжди зведений до єдиного правила. Тому й допускаємо протилежні грані тероризму, що виключають політичне підґрунтя кримінальної активності.

Визнаючи загалом обґрунтованим описане вище розуміння тероризму, що пропонується В.Ф. Антипенком, А.І. Долговою, В.П. Ємельяновим та низкою інших науковців, не можна не помітити, що воно є феноменологічно неповним. З поля зору дослідників, які своєю увагою намагаються охопити тероризм саме як феномен, зникає фігура терориста-виконавця. А тим часом його мотивація та його бачення, оцінка власної поведінки, той її внутрішній, суб'єктивно забарвлений смисл, як правило, зовсім відмінний від цілей управлінського штибу, особливо в тих випадках, коли йдеться про ситуації жертовності, тобто свідомої аутодеструктивної поведінки терориста.

І таких випадків, варто визнати, більшість.

Проведений нами аналіз матеріалів статистичної звітності, судової практики, аналітичних оглядів, узагальнень, повідомлень у засобах масової інформації та комунікації про терористичні акти дає можливість стверджувати, що не менш як у 90% випадків вчинення терактів їх виконавці зазнають особистих втрат (фізичних, соціальних), здебільшого свідомо йдучи на ризик бути позбавленим життя, зазнати тілесних ушкоджень або бути викритим органами кримінальної юстиції. Напевно, при цьому варто говорити про екзистенцію особистості терориста, що виявляє відмінні від управлінця, адміністратора якісні характеристики, - будь-який жертовний терористичний акт неодмінно набуває змішаних прагматично-сакралізованих рис, адже у своїй організації об'єднує людей різної мотивації, з різним фундаментом цілепокладання. Особливо рельєфно ці феноменологічні особливості тероризму виявляються в площині етнічних і релігійних відносин.

Таким чином, під тероризмом пропонуємо розуміти культурно-психологічний, соціально-правовий феномен, який виражається в системі агресивно-насильницьких політико-кримінальних та/або суто кримінальних інституційних практик, що ґрунтуються на залякуванню людей через застосування до них насильства, знищення або пошкодження майна з метою асиметричного впливу на процес прийняття публічних рішень. Ми свідомі того, що це поняття не може претендувати на цілковиту беззаперечність (хоча б із тієї причини, що в ньому, вочевидь, бракує юридико-догматичної чіткості, придатної для законодавчого використання). Проте вважаємо, що воно відображає ключові сутнісні ознаки тероризму, які є необхідними й достатніми як для розуміння його загальної природи, так і для дослідження особливостей його етнорелігійного різновиду.

Література

1. Тероризм: теоретико-прикладні аспекти: навч. посібник / за заг. ред. В.К. Грищука. Львів: ЛДУВС, 2011. 328 с.

2. Про боротьбу з тероризмом: Закон від 20 березня 2003 р. № 638-IV / Верховна Рада України. URL: http:// zakon3.iada.gov.ua/laws/show/638-15 (дата звернення: 02.07.2017).

3. Антипенко В.Ф. Тероризм: кримінологічна та кримінально-правова характеристика. К.: НБУВ, 1999. 61 с.

4. Емельянов В.П. Терроризм как явление и как состав преступления. X.: Право, 1999. 272 с.

5. Рибачук М.В. Запобігання тероризму органами внутрішніх справ: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08; Київський національний університет внутрішніх справ. К., 2010. 241 с.

6. Задорожная И.В. Криминологический анализ терроризма в системе современного преступного насилия: авто- реф. дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. М., 2001.21 с.

7. Мохончук С.М. Уголовная ответственность за терроризм: дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.08; Университет внутренних дел. X., 1999. 187 с.

8. Бояр-Созонович Т.С. Международный терроризм: политико-правовые аспекты. К., О.: Лыбидь, 1991. 164 с.

9. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. 291 с.

10. Антипенко В.Ф. Борьба с современным терроризмом: международно-правовые подходы: монография. К.: Юнона-М, 2002. 724 с.

11. Казаков Р.Ю. Этнорелигиозный терроризм и его предупреждение: дисс. . канд. юрид. наук: 12.00.08; ВНИИ МВД РФ. М., 2006. 158 с.

12. долгова А.и. Преступность, ее организованность и криминальное общество. М.: Российская криминологическая ассоциация, 2003. 572 с.

13. Wilkinson P. Fighting the hydra: International terrorism and the rule of law. Terrorism, ideology and revolution: The origins of modern political violence. Brighton, 1986. P. 206-218.

14. Петрищев В.Е. Заметки о терроризме. М.: Эдиториал УРСС, 2001.281 с.

15. Орлов Ю.В. Політико-кримінологічна теорія протидії злочинності: монографія. X.: Диса Плюс, 2016. 656 с.

Размещено на Allbest.ru