Право на охорону здоров’я: деякі проблеми забезпечення й захисту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Право на охорону здоров'я: деякі проблеми забезпечення й захисту

Бойко І.В., к. ю. н., доцент кафедри адміністративного права Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Соловйова О.М., к. ю. н., доцент кафедри адміністративного права Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Анотація

Стаття присвячена доступності медичної допомоги як гарантії забезпечення права на охорону здоров'я та проблемам визначення судової юрисдикції у разі вирішення спорів, що виникають у сфері охорони здоров'я.

Ключові слова: право на охорону здоров'я, медична допомога, доступність медичної допомоги, юрисдикція суду щодо розгляду спорів у сфері охорони здоров'я.

Статья посвящена доступности медицинской помощи как гарантии обеспечения права на охрану здоровья и проблемам определения судовой юрисдикции при разрешении споров, возникающих в сфере охраны здоровья.

Ключевые слова: право на охрану здоровья, медицинская помощь, юрисдикция суда относительно рассмотрения споров в сфере охраны здоровья.

The article is devoted to the availability of medical care as a guarantee of the right to health protection and the problems of determining jurisdiction in resolving disputes that arise in the field of health care.

Key words: right to health, availability of medical care, jurisdiction of the court to hear disputes in the health sector.

Величезним здобутком людства є спільна домовленість держав про визнання, гарантування й забезпечення основоположних, найбільш важливих для людини прав. Така домовленість полягає в прийнятті міжнародних актів, у яких закріплені права й зобов'язання держав, що приєдналися до міжнародних угод, дотримуватися проголошених людських цінностей, створювати умови для реалізації й захисту прав людини.

Життя й здоров'я - основні цінності людства. Право на охорону здоров'я є визнаним «світовим співтовариством благом й умовою життя, яких може домагатися особа від держави і суспільства, в яких вона живе, та забезпечення яких реальне в умовах досягнутого людством прогресу» [1, с. 50]. У Загальній декларації прав людини закріплено, що «кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи ... медичний догляд, який необхідний для підтримання здоров'я й благополуччя її самої та її сім'ї». У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права задекларовано, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я.

Стаття 49 Конституції України проголошує право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Зазначене право належить всім людям, незалежно від будь-яких ознак, як-от наявність громадянства, вік, стать, релігія, освіта тощо.

Українська держава взяла на себе зобов'язання забезпечувати охорону здоров'я, здійснюючи державне фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Також Конституція України покладає на державу обов'язок створювати умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Держава гарантує безоплатність надання медичних послуг у державних і комунальних закладах охорони здоров'я. Конституційні положення закріплюють, що існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава також сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Конституційні приписи узгоджуються з положеннями міжнародних актів у сфері охорони здоров'я. Так, Амстердамська декларація Європейського бюро ВООЗ у сфері прав пацієнтів визначила доступність і якість медичних послуг основними соціальними правами громадян, які мають максимально реалізувати європейські держави у своїх системах охорони здоров'я [2].

Доступність медичної допомоги полягає в можливості безперешкодного звернення людини до закладів охорони здоров'я для профілактики, діагностики, лікування та реабілітації у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами. В першу чергу мова йде про заклади охорони здоров'я державної та комунальної власності. Щодо приватних закладів, то держава повинна створювати умови для їх ефективного та якісного функціонування.

Складовими доступності медичної допомоги можна назвати такі елементи: правові (нормативні), організаційні, економічні, інформаційні.

У правовій науці по-різному трактується доступність медичної допомоги. Так, Н.Д. Солоненко розглядає доступність медичної допомоги, з однієї сторони, як допомогу, що пацієнти можуть одержати без подолання географічних і фінансових перешкод (доступ до послуг охорони здоров'я оцінюється часткою населення, яке може дістатися до відповідних закладів охорони здоров'я пішки або користуючись місцевими транспортними засобами за час, що не перевищує годину); а з іншої сторони, - як нормативно врегульовану та організаційно забезпечену можливість надання своєчасної та кваліфікованої медичної допомоги відповідно до спроможності відшкодування матеріальних витрат [3]. Ю.Т. Шарабчиєв та Т.В. Дудіна визначають доступність медичної допомоги як реальну можливість отримання населенням необхідної медичної допомоги незалежно від соціального статусу, рівня статків та місця проживання [4].

Хоча у вітчизняних нормативно-правових актах і вжито поняття «доступність медичної допомоги», проте в жодному з них воно не тлумачиться. Так, в Основах законодавства про охорону здоров'я цей термін згадується при визначенні принципів охорони здоров'я, як-от забезпечення рівноправності громадян, демократизму і загальнодоступності медичної допомоги та інших послуг у сфері охорони здоров'я. В Законі України «Про екстрену медичну допомогу» доступність також згадується при визначенні права на екстрену медичну допомогу та загальних засад її надання, а саме, що на території України кожен громадянин України та будь-яка інша особа мають право на безоплатну, доступну, своєчасну та якісну екстрену медичну допомогу, а також визначення завдань системи екстреної медичної допомоги - надання доступної, безоплатної, своєчасної та якісної екстреної медичної допомоги відповідно до цього Закону, в тому числі під час виникнення надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків [5].

Поняття «доступність медичної допомоги» було охарактеризовано у Положенні про доступність медичної допомоги, прийнятому у вересні 1988 р. на 40-й Всесвітній медичній асамблеї, яка відбулася у місті Відень (Австрія). Так, у відповідності з цим Положенням доступність медичної допомоги - це багатомірне поняття, яке включає баланс багатьох факторів (кадри, фінансування, транспортні засоби, свобода вибору, громадська грамотність населення, якість і розподіл технічних ресурсів) у межах жорстких практичних обмежень, які обумовлені ресурсами і можливостями держави [6].

Організаційна складова доступної медичної допомоги забезпечується шляхом створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я, які задовольняють потреби населення у медичному обслуговуванні на відповідній території. Держава, зі свого боку, сприяє розвитку закладів охорони здоров'я всіх форм власності. Мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я формується з урахуванням потреб населення у медичному обслуговуванні, необхідності забезпечення належної якості такого обслуговування, своєчасності, доступності для громадян, ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Планування розвитку мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я, прийняття рішень про її оптимізацію, створення, реорганізацію, перепрофілювання державних і комунальних закладів охорони здоров'я здійснюються відповідно до закону органами, уповноваженими управляти об'єктами відповідно державної і комунальної власності. Господарська діяльність у сфері охорони здоров'я, яка відповідно до закону підлягає ліцензуванню, дозволяється лише за наявності ліцензії.

Таким чином, держава гарантує діяльність різнопрофільних закладів охорони здоров'я державної, комунальної та приватної власності. Згідно з Переліком закладів охорони здоров'я до них належать лікувально-профілактичні заклади, а саме: багатопрофільні, однопрофільні (дерматологічні, інфекційні, косметологічні, наркологічні, онкологічні, отоларингологічні, офтальмологічні), спеціалізовані та особливого типу лікарняні заклади, амбулаторно-поліклінічні заклади, заклади переливання крові, швидкої та екстреної медичної допомоги, санаторно-курортні заклади; санітарно-профілактичні заклади, а саме: санітарно-епідеміологічні заклади, заклади санітарної просвіти, установи Держсанепідслужби України, Український центр з контролю та моніторингу захворювань МОЗ України, Центр громадського здоров'я МОЗ України, Центр превентивної медицини Державного управління справами України. Також до закладів охорони здоров'я належать фармацевтичні (аптечні) заклади, бюро судово-медичної експертизи (республіканське, обласне, міське) та заклади меди- ко-соціального захисту [7].

Економічним складником доступної медичної допомоги є достатнє фінансування закладів охорони здоров'я державної та комунальної власності, яке повинно охоплювати технічне оснащення медичних приміщень, забезпечення транспортом, ліками тощо. Це означає, що держава зобов'язана забезпечити і створити рівні можливості щодо надання доступної та якісної медичної допомоги для всіх громадян незалежно від рівня матеріального добробуту, приналежності до певного соціального прошарку, професії тощо.

Медична допомога в державних та комунальних закладах охорони здоров'я відповідно до положень Конституції України та Основ законодавства про охорону здоров'я є безоплатною. Термін «безоплатність» не має самостійного значення, його зміст визначається або контекстом, або логічним взаємозв'язком слів, у якому він застосовується, та означає, що індивід, який отримує таку допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я, не повинен відшкодовувати її вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій формі незалежно від часу надання медичної допомоги [8]. Це полягає у відсутності для всіх громадян обов'язку сплачувати за надану їм у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медичну допомогу як у момент, так і до чи після її отримання. Водночас це положення не виключає можливість надання громадянам медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги (за термінологією ВООЗ - «медичних послуг другорядного значення», «парамедичних послуг»), у зазначених закладах за окрему плату.

Інформаційна складова доступності медичної допомоги включає інформованість, навчання і обізнаність населення щодо всіх аспектів, що стосуються доступу до такої допомоги. В першу чергу інформація повинна бути достатньою для свідомого вибору кожної особи, що стосується її здоров'я і правильного використання як самодопомоги, так і професійної допомоги.

У зв'язку з конституційними положеннями, що закріплюють зобов'язання держави у сфері охорони здоров'я, складаються різноманітні соціальні зв'язки між громадянами, суб'єктами надання медичних послуг, а також державою в особі державних органів. Це обумовлює існування правовідносин, у яких такі особи беруть участь. Характер таких правовідносин залежить від низки факторів, серед яких становище громадянина у відносинах, наявність свободи волі у прийнятті рішень, обов'язковість приписів владарюючих суб'єктів, закріплення обов'язків громадян й інших осіб у сфері охорони здоров'я тощо.

Поділяючи відносини на приватно-правові та публічно-правові, спробуємо визначити й охарактеризувати ті, що складаються у зв'язку з реалізацією права кожного на охорону здоров'я і носять публічно-правовий характер.

Вирішити поставлене завдання дозволить аналіз судової практики розгляду спорів, у яких громадянин захищає суб'єктивне право на охорону здоров'я. Так, справи, у яких позивач просить так чи інакше забезпечити його право на охорону здоров'я, вирішуються як у порядку цивільного, так і в порядку адміністративного судочинства. У низці справ, що розглядаються й вирішуються судами з приводу незабезпечення права на охоронуздоров'я, фізична особа позивається до органу виконавчої влади, якому підвідомчий заклад охорони здоров'я. Тим самим у спорі з'являється сторона, яку називають «суб'єкт владних повноважень». Але сутність спору полягає, приміром, у ненаданні медичної допомоги, у неправильності висновків медичних працівників тощо. Тобто за своїм характером спір може бути віднесено як до приватноправового, так і до публічно-правового за своєю сутністю.

З точки зору з'ясування характеру відносин між громадянином і особою, яка надає медичні послуги (лікарем, лікарнею тощо), доречним буде звернутися до окремої думки судді Матшера, висловленої за результатами розгляду справи «Кеніг проти Федеративної Республіки Німеччина» [9] в Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ). Розмірковуючи над питанням про характер таких відносин, суддя пропонує не змішувати особливі відношення лікаря з пацієнтом, що, без сумніву, характеризуються як приватноправові, з професійним статусом медика, який незалежно від того, працює він у державній установі чи займається приватною практикою, регулюється публічним правом у більшості країн.

Інший суддя ЄСПЛ Пінейро Фаріньї теж проголосив окрему думку по цій справі. Він зазначив, що «публічне право приймає до уваги не дії, як такі, а цілі, на які вони спрямовані». Тому частина відносин, що виникають у сфері охорони здоров'я, виходить за межі приватного права і носить публічний характер.

Законодавство України не містить визначення поняття «публічно-правовий спір». Проте, спираючись на дослідження науковців, такий спір можна охарактеризувати наступними ознаками: 1) участь суб'єктів публічної влади у спірних відносинах; 2) здійснення цими суб'єктами у відносинах публічних функцій і, як наслідок, реалізація ними публічного інтересу; 3) існування конфлікту інтересів між сторонами спірних відносин [10, с. 47].

Низка справ щодо можливості отримати належну медичну допомогу особі, засудженій до позбавлення волі, в яких відповідачем є начальник виправної колонії, розглядаються в порядку адміністративного судочинства. Суди виходять з того, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, на якого покладено обов'язок забезпечувати право людини на медичну допомогу. В такому ж порядку вирішуються аналогічні спори за позовами до військово-медичних клінічних установ. Військово-медичні клінічні установи є бюджетними, багатопрофільними, лікувально-профілактичними та експертними закладами, завданням яких є організація та проведення амбулаторного, стаціонарного і відновлювального лікування військовослужбовців та осіб, які законодавчо мають право на лікування у закладах охорони здоров'я Збройних сил України. З'ясуємо, чи є ці установи суб'єктами владних повноважень, розуміння яких наведено в КАС України. Згідно з ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень визнається орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Ключовим у розумінні цього поняття є здійснення суб'єктом владних управлінських функцій. Така функція, як організація, може розцінюватися як функція управлінська. І, оскільки здійснюється суб'єктом державної форми власності, то, вочевидь, є державно-управлінською.

Окрема категорія справ пов'язана з оскарженням відмови установи охорони здоров'я видати громадянину лікарняний. Відповідачем у цих спорах також визначають заклад охорони здоров'я, а також орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування, якому підпорядкована лікарня. Крім цього, адміністративні суди розглядають справи щодо встановлення інвалідності, яка визначається висновком медико-соціальної експертної комісії, що є закладом охорони здоров'я при Міністерстві охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій. Висновки комісії обов'язкові для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними підприємствами, установами та організаціями, в яких працює або перебуває інвалід, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності.

Адміністративні суди, вирішуючи спори з приводу належного лікування пацієнта, аналізують дії медичних працівників щодо дотримання клінічних протоколів, правова природа яких у певній мірі може бути розцінена як актів, що встановлюють правила дії у разі надання медичної допомоги.

Можемо зробити висновки, які в певній мірі будуть припущеннями, оскільки потребують подальшого наукового осмислення, що до публічно-правових конфліктів, віднесених до юрисдикції адміністративних судів, належать ті спори, в яких право на охорону здоров'я порушено чи не забезпечено належним чином у результаті рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Останніми у сфері охорони здоров'я є не тільки органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, їхні посадові й службові особи, а й інші суб'єкти, які створені й функціонують для забезпечення публічного інтересу шляхом належного медичного обслуговування й надання медичних послуг. До таких суб'єктів слід віднести заклади охорони здоров'я державної та комунальної форми власності, які у випадках прийняття рішень, вчинення дій чи у зв'язку з бездіяльністю порушують право кожної особи на охорону здоров'я, гарантоване державою. Такими порушеннями слід вважати відмову в медичному обслуговуванні та медичній допомозі у закладі охорони здоров'я, створеному державним органом або органом місцевого самоврядування, незабезпечення ліками при здійсненні медичної допомоги, недотримання клінічних протоколів, невстановлення або неправильне встановлення діагнозу, що породжує факт інвалідності. Вочевидь, у порядку адміністративного судочинства вирішуються спори щодо порушення правил зайняття медичною практикою, щодо атестації лікарів державних і комунальних закладів охорони здоров'я тощо.

Таким чином, реалізуючи право на охорону здоров'я, громадянин вступає в правові відносини, що регулюються нормами різних галузей права, в тому числі й права адміністративного. Ці відносини виникають у зв'язку з тим, що держава гарантує забезпечення громадянину його права отримати медичну допомогу. І у випадках порушення такого права спір має вирішуватися за правилами, що встановлені у Кодексі адміністративного судочинства України. Такий підхід містить переваги для громадянина, оскільки покладає тягар доказування в суді на суб'єкта владних повноважень, який є відповідачем у справі, що урівноважує позицію людини у відносинах із владарюючою особою.

доступність медичний допомога право

Література

1. Загальна теорія права : [підручник] / за заг. ред. М.І. Козюбри. - К.: Ваіте, 2015. - 392 с. - С. 50.

2. Декларация о политике в области обеспечения прав пациента в Европе [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://samlib.ru/s/stonogin_s_w/europe.shtml.

3. Англо-український словник-довідник термінів з фінансування та управління у сфері охорони здоров'я / [авт. Н. Солоненко, В. Ананьєв, В. Рудий ; за заг. ред. А. Малагардіса та Е. Ліннако]. - К., 2006. - 138 с. - Наукове видання.

4. Шарабчиев Ю. Т. Доступность и качество медицинской помощи: слагаемые успеха / Ю. Т. Шарабчиев, Т. В. Дудина [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://www.mednovosti.by/joumal.aspx?artide=4477.

5. Про екстрену медичну допомогу : Закон України від 05.07.2012 р. // Відом. Верх. Ради України. - 2013. - № 30. - Ст. 340.

6. Положение о доступности медицинской помощи: 40-я Всемирная медицинская ассамблея, Вена, Австрия, сентябрь 1988 г. [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/990_030.

7. Про затвердження переліків закладів охорони здоров'я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров'я : Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 28.10.2002 р. № 385 // Офіц. вісн. України. - 2002. - № 46. - Ст. 2116.

8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29.05.02 р. № 1-13/2002 // Офіц. вісн. України. - 2002. - № 23. - Ст. 1132.

9. Решение Европейского суда по правам человека по делу «Кениг против Федеративной Республики Германия» (Kцnig v. Germany) от 28 июня 1978 г [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://europeancourt.ru/uploads/ECHR_ Kцnig v.Germany_28_06_1978.pdf7.

Адміністративне судочинство : [навч. посіб.] / [І.М. Балакарєва, І.В. Бойко, Я.С. Зелінська та ін.; за заг. ред. Н.Б. Писаренко]. - Х. : Право, 2016. - 312 с.

Размещено на Allbest.ru