Перспективи удосконалення нормативно-правової бази адміністрування сфери охорони здоров’я

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЕРСПЕКТИВИ УДОСКОНАЛЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЇ БАЗИ АДМІНІСТРУВАННЯ СФЕРИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Логвиненко Б.О., к.ю.н., доцент, доцент кафедри адміністративного права,процесу та адміністративної діяльності

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Анотація

Ключові слова: медичне право, охорона здоров'я, адміністрування, обов'язкове медичне страхування.

Статья посвящена перспективам совершенствования нормативно-правовой базы администрирования сферы здравоохранения. основное внимание акцентировано на вопросах нормативно-правового обеспечения, кодификации медицинского законодательства, введение обязательного медицинского страхования. Актуализирован фактор естественной убыли населения Украины и роль здравоохранения в замедлении этого процесса.

Ключевые слова: медицинское право, здравоохранение, администрирование, обязательное медицинское страхование.

Annotation

The article is devoted to prospects of improvement of the legal framework for the administration of the health sector. The main attention is focused on questions of legal support, the codification of medical legislation, introduction of compulsory medical insurance. The updated factor to the natural decline of the population of Ukraine and the role of health in slowing down these processes.

Key words: medical law, health, administration, compulsory health insurance.

Постановка проблеми. Реалії сьогодення засвідчують затребуваність наукових досліджень, присвячених правовому регулюванню суспільних відносин у сфері медичної діяльності. Реформування вітчизняної медицини, що наразі відбувається вельми активними темпами, потребує належного правового забезпечення з метою упорядкування тих процесів, які стосуються фактично всіх і кожного. На певному етапі життя кожен стає пацієнтом, а відтак потребує належного юридичного унормування надання йому медичної допомоги, здійснення профілактичних, діагностичних, лікувальних, реабілітаційних заходів. медицина правовий здоров'я

В.о. міністра охорони здоров'я України Уляна Супрун активно сприяє втіленню у життя реформаційних кроків. З частиною даних ініціатив варто погодитись, частина ж потребує суттєвого обґрунтування, дискусій у науковому та експертному середовищах. Наприклад, на офіційному сайті Міністерства охорони здоров'я України міститься інформація щодо побудови нової системи громадського здоров'я в Україні, відповідно до якої констатується факт, що традиційно в Україні галузь охорони здоров'я орієнтується на лікування захворювань, а не на їх запобігання. Більшість ресурсів спрямовані на лікування хвороби, і лише невелика їхня частина передбачає збереження здоров'я. Одним з основних завдань пропонованої реформи є переорієнтація від політики лікування до політики зміцнення та збереження здоров'я і запобігання захворюванням.

Нова система громадського здоров'я будується за принципами децентралізації та субсидіарності. Координатором та технічним лідером програм та проектів у цій сфері має стати Центр громадського здоров'я Міністерства охорони здоров'я. Центр матиме доступ до медичної статистичної інформації, здійснюватиме обробку баз даних, готуватиме науково обґрунтовані рішення та аналітику у сфері громадського здоров'я. Також він керуватиме обласними установами у сфері громадського здоров'я.

Система громадського здоров'я має розвиватись у наступних стратегічних сферах:

- нормативно-правова база;

- біологічна безпека;

- протидія неінфекційним захворюванням;

- національна система крові;

- освіта;

- комунікація.

Міністерство планує розробити програми комплексних заходів з профілактики; сформувати базу даних про стан здоров'я населення та середовища життєдіяльності людини; а також проводити інформаційно-просвітницькі кампанії з запобігання захворюванням та популяризації переваг здорового способу життя [1]. Як бачимо, нормативно-правова база та необхідність її належної побудови є пріоритетом реформування такої важливої галузі соціальної сфери, якою є охорона здоров'я громадян.

Станом на сьогодні як за експертними оцінками фахівців, так і за показниками громадської думки вітчизняна суспільна охорона здоров'я не забезпечує належної реалізації тих завдань, які перед нею стоять. Проявами незадовільного стану речей у медичній сфері є наступні:

- високі показники смертності громадян України, у тому числі і у працездатному віці;

- незадовільні демографічні показники чисельності наявного населення України та їх динаміка (наприклад, за офіційними даними Державної служби статистики України, станом на 1 січня 2015 року чисельність населення України складала 42 млн. 928 тис. 900 осіб, у той час як через два з половиною роки, станом на 1 вересня 2017 року цей показник уже був 42 млн. 444 тис. 919 осіб) [2];

- декларування низки реформ у галузі охорони здоров'я та неспроможність довести їх до логічного завершення;

- «хронічні» скарги пацієнтів на якість медичного обслуговування, а медичних працівників - на невисокий рівень заробітної плати;

- незапровадження в Україні обов'язкового медичного страхування тощо.

Природне зменшення чисельності населення України не може не викликати стурбованість. У цьому зв'язку заслуговує на підтримку концептуальне бачення С.Г. Стеценка, на думку якого вплив охорони здоров'я на незадовільні демографічні показники в Україні пояснюється наступним:

- руйнування профілактичної спрямованості медицини, завдяки якій можна на ранніх етапах діагностувати хворобу та надалі успішно її лікувати. Зараз виключно як теоретичну конструкцію ми можемо сприймати відому апробовану у багатьох авторитетних дослідженнях цифру: 1 гривня, витрачена державою на лікування, за ефективністю дорівнюють 7 гривням, потраченим на лікування. Причина такого «теоретизування» в умовах України - подібний ефект настає через 5-7 років активних профілактичних дій. Жоден міністр охорони здоров'я незалежної України у самих оптимістичних прогнозах не планував бути на посаді такий період часу. Тому і не займався профілактикою, а будував лікарні, сприяв збільшенню коштів, котрі виділялись у державному бюджеті на медицину, закуповував високовартісне медичне обладнання тощо. А результатів як не було, так і немає;

- зменшення престижності професії лікаря, свідченням чого є дві тенденції, що мають місце в Україні: зменшення конкурсів до медичних ВНЗ та суттєве старіння медичних кадрів. Результат - у медицину йдуть не самі здібні та сильні випускники шкіл, а ті, хто уже працює в охороні здоров'я, не надто зацікавлені у підвищенні рівня своїх знань, отриманих 20-30 років тому. Спрацьовує відомий стереотип, згідно з яким «освіта - це те, що залишається у людини, коли все інше забуте»;

- неможливість отримати належну медичну допомогу у сільській місцевості. Значна кількість сіл України взагалі не мають жодного медичного працівника, а там, де вони є, медичне обладнання випуску переважно 70-х - 80-х років минулого століття. Такий стан, безсумнівно, не сприяє належній реалізації статті 49 Конституції України, де вказано про безоплатність та доступність надання медичної допомоги [3, с. 5-6].

Такого роду аналіз реально демонструє, що без вжиття належних заходів стан справ буде лише погіршуватися. І змінити таку тенденцію можна лише комплексними зусиллями держави, громадянського суспільства, самих людей. Держава має створювати умови для комфортного проживання в Україні, розвивати належну та якісну мережу закладів з медичної допомоги. Громадянське суспільство має бути активним «викривачем» проблем медицини, рушійною силою пропозицій та ініціатив у питаннях організації медичної допомоги, забезпечення та захисту прав людини у медичній сфері. Самі ж пересічні громадяни мають дбати про своє здоров'я, займатись профілактикою виникнення захворювань.

Аналізуючи кількісний та якісний стан чинних законів у сфері медицини, ми доходимо висновку, що усі вони не вирішують питання комплексного підходу до врегулювання відповідних суспільних відносин. На жаль, в Україні так і не відбулось кількісного переходу наявних законодавчих актів до їх якісного та ефективного впливу на стабільність правової забезпеченості та охорони здоров'я громадян. А якщо ще врахувати наявність понад 100 нормативно-правових актів Уряду та майже 1500 актів лише одного Міністерства охорони здоров'я України, то наявний стан із законодавчим забезпеченням медичної сфери слід вважати неприпустимим. Аналізуючи сьогоднішній стан національного медичного законодавства, слід дійти висновку, що воно, попри надзвичайну розгалуженість, не має системного характеру. Скоріше воно нагадує старе дерево, яке за багато років недогляду настільки поросло гіллям, що вимагає руки вправного майстра садово-паркового мистецтва [4, с. 29]. Нам видається, що якраз такого роду майстрами садово-паркового мистецтва у галузі охорони здоров'я громадян і мають стати науковці, які опікуються проблемами правового регулювання медичної діяльності. У тому числі шляхом конкретних пропозицій, спрямованих на удосконалення чинного законодавства, у тому числі через його кодифікацію.

Ще одним важливим вектором розвитку системи охорони здоров'я, визначеним Міністерством охорони здоров'я України як пріоритетний, є удосконалення діяльності Національної служби крові. Актуальність такого роду спрямування не повинна викликати сумнівів, адже потреба у крові та її замінниках була і залишається гострою як в Україні, так і у зарубіжних державах. Нам видається, що мають право на існування пропозиції, сформульовані В.М. Пашковим щодо правового забезпечення діяльності національної служби крові. Зокрема, цим автором зазначається, що реалізація запропонованих змін та імплементація законодавства України до законодавства Європейського Союзу у цій царині забезпечить: 1) усунення термінологічних неузгодженостей, що містяться у законодавстві України та імплементації термінології у цій сфері до актів законодавства ЄС; 2) закріплення засад державної політики щодо розвитку та функціонування національної служби крові та її фінансування, основ забезпечення ощадливого використання донорської крові та її компонентів; 3) визначення організаційної системи діяльності національної служби крові та встановлення правового статусу її суб'єктів та кваліфікаційних вимог до них; 4) закріплення на рівні закону завдань державного регулювання національної служби крові та повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я щодо реалізації цих завдань; 5) регламентацію на рівні закону повноважень органу державного контролю щодо забезпечення якості та безпеки донорської крові, її компонентів та виготовлених із них препаратів; 6) встановлення вимог, що ставляться до якості та безпеки донорської крові та її компонентів, пов'язаних з цим процедур у закладах національної служби крові та впровадження інституту уповноваженої особи закладу національної служби крові; 7) комплексний підхід у нормативному регулюванні системи гемонагляду за обігом донорської крові та її компонентів, запобіганні поширенню інфекційних хвороб, порядку тестування зразків донорської крові; 8) закріплення спеціальних положень щодо інформаційної політики у закладах національної служби крові; 9) визначення правових засад обігу крові та її компонентів, у тому числі щодо їх взяття, зберігання, транспортування, переробки, реалізації, ввезення та вивезення з території України тощо [5, с. 43]. Як видається, такого роду новації потребують якнайшвидшого упровадження у практику діяльності вітчизняної охорони здоров'я. Це у прямому і переносному сенсі «забезпечить нормальний кровообіг» як Національної служби крові, так і сфери медицини загалом. Вказане має стати складовою частиною реформування правового забезпечення охорони здоров'я і знаходитись у руслі загальної стратегії публічного адміністрування сфери охорони здоров'я.

Загалом же, як видається, має право на існування наступна, запропонована автором раніше [6, с. 61 -62], класифікація основних моделей публічного адміністрування сфери охорони здоров'я за критерієм обсягу їх публічних повноважень:

I. Імперативна модель - характеризується виключною роллю держави в адмініструванні сфери охорони здоров'я. Держава єдиний суб'єкт, що має всеосяжні повноваження. При цьому, «медичні права» населення забезпечуються в обсязі, що цілковито залежить від видатків державного бюджету та державної політики у сфері охорони здоров'я. Медичні послуги є безкоштовними, але всебічно залежать від економічного розвитку країни.

II. Державна модель - представлена домінуючим положенням держави, як ключового суб'єкта владних повноважень. При цьому держава виступає головним гравцем, проте дозволяє іншим учасникам (органи самоорганізації населення, приватні інституції тощо) приймати участь в адмініструванні. Держава встановлює видатки з державного бюджету на сферу охорони здоров'я, формує фонд обов'язкового медичного страхування, визначає основи державної політики у сфері. Органи місцевого самоврядування наділені правом корегування та оптимізації надання медичних послуг на місцях, функціонує сектор приватної медицини. Фінансування сфери охорони здоров'я можливе за кошти державного бюджету, державного фонду обов'язкового медичного страхування та приватних фондів. Медичні послуги на належному рівні за кошти багатоджерельного фінансування. Гарантовано їх мінімальний кількісний і якісний склад.

ІІІ. Конкурентна модель - заснована на діяльності держави у ролі «рефері», який встановлює правила гри, проте сам не приймає у ній участі. Тобто, держава надає правове забезпечення сфери охорони здоров'я, формує та реалізовує окремі державні програми у цій сфері. У свою чергу приватні фонди медичного страхування, лікувально-профілактичні заклади та юридичні особи медичної спрямованості відповідають за практичну складову забезпечення охорони здоров'я. Держава підтримує сферу охорони здоров'я, проте самі громадяни визначають де і як бажають перебувати на медичному обслуговуванні. Якість медичних послуг безпосередньо залежить від внесків до відповідних медичних фондів, від мінімальних до ексклюзивних.

Яку модель обрати нашій державі? Як видається - державну, у рамках якої необхідно буде започаткувати обов'язкове медичне страхування та створити відповідні організаційно-правові механізми. У цьому сенсі ми підтримуємо погляд В.Ю. Стеценко, котра вказала причини, які свідчать про те, що обов'язкове медичне страхування є суттєвим кроком до вирішення багатьох проблем української медицини: 1. Необхідність запровадження обов'язкового медичного страхування спрямована не тільки на зміну фінансування охорони здоров'я, але і на зміну організаційних структур медицини, котрі обумовлюють посилення безпеки медичної допомоги. 2. Ключовою фігурою медичної діяльності, об'єктом її правового регулювання стане пацієнт, на забезпечення безпеки надання медичної допомоги якому і має бути спрямоване реформування охорони здоров'я, у тому числі запровадження обов'язкового медичного страхування. 3. Необхідність забезпечення якості медичної допомоги - об'єктивного критерію задоволеності наданими медичними послугами з боку пацієнтів, а також наявністю правових відносин, які виникають між лікувальною установою, де надавалась медична допомога та страховою медичною організацією, яка фінансує медичну допомогу. 4. Реалізація на практиці соціальної функції держави, гарантованості соціальних прав людини [7, с. 51].

Що до необхідності запровадження обов'язкового медичного страхування в Україні, то, на переконання автора, сумнівів тут не має бути: цей крок необхідно робити Україні якнайшвидше. Це важливо з багатьох причин, зазначимо лише чотири:

1) це надасть можливість не ставити під сумнів легітимність ст. 49 Конституції України, яка визначила безоплатний характер надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров'я;

2) це дозволить забезпечити реальним змістом терміносполучення «гроші ходять за пацієнтом»;

3) це надасть можливість реально забезпечити гідну заробітну плату медичним працівникам, які реально надають якісну медичну допомогу пацієнтам;

4) це запровадить реальний механізм ціноутворення у медичному середовищі стосовно надання медичних послуг.

Щодо останнього, то І.В. Венедіктова справедливо зазначає, що праця лікаря відноситься до виробничої сфери, а медичні послуги визнані товаром. Існують різні розцінки на діяльність господарчо-розрахункових медичних організацій, але державного кошторису на працю медичного працівника просто не існує. Правильно розрахована медична послуга є гарантом фінансової стабільності закладу. Тому дуже важливо визначити ціну на товар. Ціна послуги - це сума грошей, за яку пацієнт готовий купити, а медпрацівник продати дану медичну послугу. Структура ціни складається з основних двох показників: собівартості і прибутку. Собівартість відображає затрати на надання медичної послуги і у неї входять: зарплата медперсоналу, вартість медикаментів, матеріалів, оренда, загальні витрати закладу та ін. Однак на розрахункову ціну впливає багато факторів: забезпечення знаходження на ринку, максимізація поточного прибутку, завоювання лідерства з показників долі ринку і якості медичних послуг, задоволення попиту на дану послугу і т.п. Тому ціна не завжди може мати два елементи - собівартість і прибуток. Прибуток може закладатися у ціну чи ціна може бути навіть нижчою за собівартість. Все залежить від попиту і пропозиції. Методологічні підходи з ціноутворення на медичні послуги повинні бути одними, але ціни для медичних закладів можуть бути різними, оскільки це залежить від конкретних економічних умов регіону (відомства).

Висновки. Отже, перспективи удосконалення нормативно-правової бази адміністрування сфери охорони здоров'я має відбуватися з урахуванням таких визначальних моментів: 1) орієнтир на децентралізацію; 2) обрання державного типу моделі публічного адміністрування сфери охорони здоров'я зі створенням фонду загальнообов'язкового медичного страхування; 3) формування обсягу гарантованих медичних послуг на основі реальної економічної ситуації; 4) підтримка населення, попередньо максимально поінформованого про сутність реформ; 5) належне наукове, експертне та професійне опрацювання проектів нормативно-правових актів у сфері охорони здоров'я громадян.

Література

1. Побудова нової системи громадського здоров'я в Україні // Офіційний сайт Міністерства охорони здоров'я України.

2. Офіційний сайт Державної служби статистики України.

3. Стеценко С.Г Медичне право України: стратегічні напрями розвитку / С.Г. Стеценко // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2011. - № 4. - С. 5-10

4. Стефанчук Р.О. Кодифікація медичного законодавства в Україні: pro et contra / Р.О. Стефанчук // Публічне право. - 2016. - № 3. - С. 27-34.

5. Пашков В.І. Правове забезпечення діяльності національної служби крові / В.І. Пашков // Публічне право. - 2016. - № 3. - С. 41-47

6. Логвиненко Б.О. Основні типи моделей публічного адміністрування сфери охорони здоров'я / Б.О. Логвиненко // Наше право. - 2015.- № 5. - C. 59-64.

7. Стеценко В.Ю. Обов'язкове медичне страхування як крок до вирішення багатьох проблем української медицини: правові засади / В.Ю. Стеценко // Публічне право. - 2016. - № 3. - С. 48-53.

8. Венедіктова І.В. Співвідношення публічно-правових і приватноправових засад у регулюванні медичних послуг / Венедіктова І.В. // Сучасне українське медичне право : [монографія] / За заг. ред. С.Г. Стеценка. - К. : Атіка, 2010. - С. 303-319.

Размещено на Allbest.ru