Генезис права на свободу творчості в Стародавньому Римі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ГЕНЕЗИС ПРАВА НА СВОБОДУ ТВОРЧОСТІ У СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ

Наталя Михайлівна Опольська

Розвиток права на свободу творчості має багатовікову історію. В Античності, порівняно з давньо- східними цивілізаціями, було зроблено принциповий крок вперед щодо усвідомлення і визнання участі людини у творчості. При усій єдності грецький і римський етапи мають свої особливості. Римляни взяли за основу правове регулювання творчої діяльності греків, але не скопіювали його, а поглибили їх досягнення, внесли власні зміни.

Незважаючи на актуальність зазначеної проблеми, у юридичній науці недостатньо досліджень, які присвячені генезису права на творчість, зокрема у Стародавньому Римі. Дослідженню історичних аспектів становлення та розвитку права на творчість присвятили свої праці Л. Альохіна, В. Авдєєва, Ю. Борисова, Л. Вишневський, С. Лисенков, Т. Мілова, Д. Шапорєва та ін.

Метою статті є аналіз витоків права на свободу творчості у Стародавньому Римі на основі дослідження джерел права, історико-правових пам'яток, результатів творчої діяльності.

Естафету розвитку права на свободу творчості, започаткованого в Стародавніх державах Месопотамії, Стародавньому Єгипті та Елладі, перейняли римляни, творчість для яких була однією з визначальних цінностей.

Децим Ювенал - римський поет-сатирик зазначив, що римський народ найбільше прагне двох речей - «хліба і видовищ» [1].

Розвиток правового регулювання свободи творчості у Стародавньому Римі пов'язаний з ім'ям Гнея Флавія та його збірником «Jus Flavianum» («Право Флавія»).

Деякі історики ставлять під сумнів існування цього збірника, оскільки до нас він не дійшов. За переказами, Флавій працював писарем при демократичному реформаторі Апії Клавдії. Використовуючи свою посаду, він викрав у жерців і опублікував інформацію про легісанкційний процес [2, c. 20-13].

Це сприяло перемозі плебеїв у боротьбі з патриціями за доступ до правових знань, які за звичаєм, започаткованим ще у державах Стародавньої Месопотамії, трималися у таємниці як наукові знання.

У ІІІ ст. до н. е. плебеї вибороли право на обрання до складу колегії жерців. Перший понтифік - плебей Тиберій Корунканій зробив свої юридичні консультації відкритими та доступними для всіх. З цього часу юриспруденція вже не була таємним мистецтвом жерців, а стала світською [3, c. 338].

На нашу думку, це один із визначальних моментів у розвитку права на свободу творчості. Участь плебеїв у колегії понтификів забезпечувала доступ до існуючих наукових знань, які втратили «гриф секретності». У боротьбі за політичні і майнові права плебеї вибороли право на доступ до наукових надбань і свободу в усіх видах творчої діяльності. Хоча юридичного закріплення у Стародавньому Римі вони ще не мали.

У храмі Аполлона, який був побудований Октавіаном Августом приблизно в 431 р. до н. е., містилася бібліотека. Із схолії Ювенала дізнаємося, що в ній були зібрані книги з цивільного права і вільних мистецтв [4, c. 199].

Мистецтва стали вільними від обмежень жрецтва. Це сприяло розвитку творчої діяльності в усіх сферах. Правове регулювання творчості було невіддільним від права власності. Римські юристи визначали право приватної власності як загальну юридичну владу особи над річчю, яка включає п'ять правомочностей: право володіння; право користування; право розпорядження; право на отримання доходів від речей; право захисту речей. Поема чи картина, написана на чужому матеріалі, належали не автору творчої діяльності, а власнику матеріалу, на якій її виконано.

Результат роботи та її матеріальний носій повністю зливалися в одне ціле і загрози тиражування та економічного використання результатів творчості не виникало. Відносини у сфері творчої діяльності регулювалися на основі договорів: найму робіт та купівлі-продажу. Винагорода авторам виплачувалася від покупця твору, картини, скульптури тощо [5].

Римські автори розуміли, що оприлюднення і використання твору зачіпає їх інтелектуальні інтереси та особисті права. Автору надавалася можливість приймати рішення щодо оприлюднення свого твору, а плагіат різко засуджувався громадською думкою [6, с. 145].

Для першого видання літературних творів була потрібна згода автора. Ці відносини регулювалися на основі договору між видавництвом й автором.

Цицерон в одному з листів до свого друга, Помпонія Аттика, який був латифундистом, банкіром та видавцем Цицерона пише: «Скажи мені, ти хочеш вперше видати твір без мого розпорядження? Цього не робив навіть Гермодор, який поширював твори Платона» [4, с. 185].

Д. Ліпцік зазначає, що право авторів існувало завжди, але не було законодавчо оформлене і набувало певних конкретних форм у відносинах авторів з бібліополями - представниками видавничих кіл (від грецьк. «biblion» - книга і «poleo» - продаж) [7, с. 28].

Видавництво книг здійснювалося шляхом їх переписування. Кількість переписувачів, які працювали у видавництві і під диктовку одночасно могли переписувати твори, залежала від матеріальних можливостей видавництва. Відповідно, кількість примірників залежала від кількості переписувачів.

Інколи тираж книг міг доходити до 1 000 екземплярів. Імператор Тацит видав едикт, згідно з яким всі бібліотеки повинні були мати твори його предка, знаменитого історика Тацита. Твори Горація, Овідія, Марціала також виготовлялися у тисячі примірників і розсилалися по імперії [8, с. 23].

Однак це не приносило авторам великої вигоди. Книги були дорогими, недоступними для переважної більшості римлян.

Підтвердження знаходимо у римського поета Марка Валерія Марціала. Він звертається до читача, на думку якого вартість книги є завеликою для такої кількості рядків: «Ти й так отримуєш право насолоджуватись, читачу, нескінченною книгою, а ти вимагаєш ще кілька стрічок! Але ж і Луп свій відсоток забирає, і харчів вимагають раби-переписувачі. Що ж, читачу, або плати, або прощай!» [4, с. 95].

Надприбутків ні автор, ні видавець не отримували. Основним видом заробітку авторів було або спонсорство, яке здійснювалося впливовими, заможними особами, гонорари за роботу або викладання.

Багато творців Стародавнього Риму у своїх творах скаржилися на нужду. Марціал разом з іншими освіченими творцями вимушений звертатися за допомогою до впливових і багатих осіб та бути у становищі їх клієнта. З цієї причини Марціал вдавався й до лестощів; він вихваляв імператора Доміціана і його фаворитів, аби заслужити заступництво «сильних світу цього» [9, с. 345].

У своїх сатирах Квінт Горацій Флакко описав втрату батьківського маєтку та свій незадовільний майновий стан. Гай Цильній Меценат, який був одним із покровителів творчої діяльності та підтримував найбільш видатних митців Стародавнього Риму, придбав і подарував Горацію маєток. З тих часів фінансова підтримка культури, освіти, творчої діяльності називається меценатством.

У Стародавньому Римі, як і у Стародавній Греції, не існувало виключного права на поширення твору. Це завдавало шкоди як майновим інтересам автора, так і видавництв. Автори не отримували винагороду за повторне видання твору.

Винятком можна вважати комедію Публія Теренція «Євнух». Вона мала настільки великий успіх, що була продана вдруге як нова. Предметом першого продажу було нібито право показу п'єси не більше ніж одного разу [6, с. 145].

Публій Теренцій Афр був рабом у сенатора Теренція Лукана, який помітив його творчі здібності, дав йому освіту, а пізніше й свободу. Згодом Публій став одним із найвідоміших представників давньоримської комедії. Це свідчить про те, що наявність творчих здібностей визнавалася у рабів. Творча діяльність могла бути запорукою успіху, слави та визнання. Оцінка творчих результатів не залежала від соціального статусу творця.

Представники творчих професій на невільничих ринках Стародавнього Риму цінувалися набагато більше, ніж інші. Вони хоча й були рабами, але перебували у привілейованому становищі. У них були привілеї у вигляді звільнення від роботи для творчої діяльності, або у вигляді одноразової, чи періодичної матеріальної винагороди від господаря [5].

Заслуговує на увагу те, що через призму визнання римлянами важливості творчої діяльності та її результатів, раби могли бути наділені господарем «правомочностями свободи творчості», згодом отримати свободу як винагороду за творчу діяльність. Надаючи рабу-творцю свободу, господар відмовлявся від права власності на нього. Це також вказує на сприяння розвитку творчості, її високу оцінку аристократією. Власник не мав обов'язку надавати свободу такому рабу, це походило виключно від його волі. У Стародавньому Римі, як і в Стародавній Греції, різко засуджувався плагіат.

Марк Валерій Марціал зі зневагою висміює плагіаторів, що приписували собі його епіграми. «Слух йде, Фідентин, ніби ти, читаючи мої вірші, видаєш їх за свої; якщо ти хочеш залишити їх за мною, я пришлю тобі їх безкоштовно; якщо ж ти хочеш, щоб вони були твоїми, купи їх - вони вже не будуть моїми» [10, с. 76].

Марціал не заперечував проти безоплатного виконання його віршів, законодавство Стародавнього Риму це дозволяло. Однак творець прагнув або визнання свого авторства, або винагороди за відмову від нього. У цій епіграмі простежується зв'язок зі звичаєвим регулюванням творчості у Стародавньому Єгипті, де автори приписували авторство іншим особам. Через нестатки Марціал закликає викупити його немайнове право, що принесло б славу Фідентину. Разом із тим у цих рядках висміюється бездарність плагіаторів.

Плагіат не вважався карним діянням, не був передбачений у законодавстві, але розглядавсь як безчесний вчинок та піддавався суспільному осуду.

Свобода творчості у Стародавньому Римі мала законодавчо закріплене обмеження. У Законах ХІІ таблиць було встановлено смертну кару за невелику кількість злочинних діянь. У таблиці VIII було передбачено її застосування до того, «хто злий пісню співає». Тобто страченою мала бути особа, яка створила або буде співати пісню, що містить у собі наклеп, щоб зганьбити іншого [11].

Це перше законодавчо встановлене обмеження свободи творчості з метою захисту честі, гідності і ділової репутації особи.

Стародавній Рим до часу свого падіння в V ст. н. е. підійшов досить близько до винайдення друкарства. Були винайдені папір, друкарська фарба, відбитки друку, розроблений складальний шрифт. У ліцеях Стародавнього Риму для навчання грамоті використовували дерев'яні касети, в які вставлялися металеві літери. Рим упав під натиском німецьких племен, а книгодрукування виникло через тисячу років - у 1445 р. в Німеччині. Неписьменні германці вирвали в освічених римлян шанс продовжити існування імперії і лише через тисячу років прозріли самі [12, с. 151].

Римська цивілізація відіграла вирішальну роль у процесі становлення права на свободу творчості. Незважаючи на те, що воно не мало законодавчого закріплення, саме римляни сформували основу для цього.

Особливості правового регулювання свободи творчості у Стародавньому Римі полягають у такому:

- відсутність законодавчого закріплення права на свободу творчості;

- можливість вільного доступу до правових та інших наукових знань;

- результат творчої діяльності був невіддільним від права власності на річ;

- перше оприлюднення твору вимагало угоди з автором;

- відсутність виключного права на поширення твору;

- популярні автори отримували гонорари та матеріальну підтримку від спонсорів;

- римляни визнавали творчі здібності у рабів;

- творці могли передати своє авторство на твір іншій особі за винагороду;

- плагіат піддавався суспільному осуду;

- вперше на законодавчому рівні було обмежено свободу творчості з метою захисту честі й гідності особи.

Отже, на основі дослідження джерел права, історико-правових пам'яток, результатів творчої діяльності Стародавнього Риму можна зробити висновок, що обмеження свободи творчості у законодавстві було закріплено значно раніше, ніж саме право на свободу творчості.

стародавній рим свобода творчість

Використані джерела

1. Децим. Юний. Ювенал. Сатиры. Книга I. Сатира десятая / Децим [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://roy- allib.com/read/yuvenal_detsim/satiri.htm.

2. Новицкий И. Б. Основы римского гражданского права / И. Б. Новицкий. - М.: Проспект, 2014. - 328 с.

3. Історія держави і права країн Стародавнього світу: навч. посіб. - Л.: Світ, 2001. - 384 с.

4. Борухович В. Г.В мире античных свитков / В. Г. Борухович. - Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1976. - 224 с.

5. Шишка Р. Б. Поняття інтелектуальної власності: гносеологічний аспект / Р. Б. Шишка [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.office-metodist.com.ua.

6. DockA.-C. Genese et evolution de la notion de popriete literaire / A.-C. Dock // Revue Internationale du droit d'auteur. - Paris, 1974. - Janvier. - № LXXIX. - Р. 131-151.

7. Липцик Д. М. Авторское право и смежные права / Д. М. Липцик ; пер. с фр. ; предисловие М. Федотова. - Ладомир ; ЮНЕСКО, 2002. - 788 с.

8. Борисова Ю. В. Деятельность прокурора по защите прав на объекты интеллектуальной собственности: гражданско- правовой и административно-правовой способы судебной защиты: дис.... канд. юрид. наук / Ю. В. Борисова. - М., 2014. - 220 с.

9. ДератаниН. Ф. Хрестоматия по античной литературе: в 2 т. / Н. Ф. Дератани, Н. А. Тимофеева. - М.: Просвещение, 1965. - Т I. Римская литература. Для высших учебных заведений. - 679 с.

10. Шершеневич Г. Ф. Авторское право на литературные произведения / Г. Ф. Шершеневич. - Казань: Типография Императорского Университета, 1891. - 313 с.

11. Закони Дванадцяти таблиць [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org.

12. Грейгъ О. Тайная доктрина Третьего Рейха, или Во что верил Адольф Гитлер / О. Грейгъ. - М.: Эксмо ; Алгоритм, 2009. - 400 с.

Размещено на Allbest.ru